Ігор Шкляревський. «Душа така чиста…». До ювілею визначного білоруського поета Володимира Некляєва

486

Життя людське подовжується. Сто – вже не межа. А в сімдесят п’ять – кінця-краю не видно, і Володимир Некляєв ще пише вірші, які я присвятив йому:

 

Ну что нам стоит до парома

Дойти за полтора часа.

Совсем недалеко от дома

стоят далекие леса.

 

И что нам стоит до затона

дойти, валяя дурака.

Совсем недалеко от дома

Течет далекая река.

 

Ось ми з ним на Березині, що протікає по білоруських лісах. А ось на Умбі. На північній річці, де він виловлює майже пудову сьомгу, і його вітають фінські і шведські рибалки. Йому довелося пожити і в Фінляндії, і в Швеції, де він став лауреатом престижної літературної премії. Там знають, які він виловлює вірші.

А ось я йду з Некляевим по Мінську. Побачивши здалеку опального поета, його знайо­мі перебігають на інший бік вулиці.

«Дінь-дінь …»

Його мобільний телефон дзвонить як дзвіночок прокаженого.

А назустріч нам іде і посміхається Олег Шкляревський. У його документальних фільмах художності більше, ніж в художніх. Не всі, не всі перебігають вулицю, побачивши поета з дзвіночком.

Кілька рядків з моєї книги «Золота блешня»:

«Осінньої ночі на Березині світився вікнами наш дерев’яний будинок. Найтонші дощі поколювали шию і долоні. У коридорі стояли кошики з грибами.

Некляєв щось бурмотів у полоні щасливої мани, витрушуючи з очей боровики. Ще він не заблукав, як рибалка з графітовим вудилищем, під лінії високовольтних передач, де ниюча сталь попереджає людину. У будинку було тепло, але холодком вже тягнуло в ноги від дверей».

Сімдесят п’ять — не сто, і ювіляр – не політик, не є депутатом Національних Зборів. І немає в нього азарту торочити про жито-пшеницю. Скільки і де зібрали центнерів…

Некляєв з його дитячою мрією про телескоп збирає падаючі зірки. Зьнічкамі називаються вони по-білоруськи – це те, що зникає. Над Кревом, де древній замок, з якого Курбський посилав листи Грозному, де була підписана Кревська унія, яка вплинула на історію Європи, і де промайнуло дитинство. Над Сморгонню, де пройшла юність.

Креву і Сморгоні присвятив він недавно написаний роман «Гей Бен Гіном». Роман про те, що зникає.

О, Сморгонь! За двадцять кілометрів від Крево. Там МТС (машинно-тракторна станція, а не міжміська телефонна станція), де працювали батько і мати, і де була бібліотека. І яка! Дефо, Дюма, Марк Твен…

Бували дні, коли батьки, їдучи по роботі в далекі сільця, не поверталися до ночі, і він до ранку залишався
один.

О, улюблені жахи дитинства! Тихо охає тісто на кухні, на підлогу скинула кришку опара. Дріжджі в діжі доводять до тремтіння своїми тремтливими звуками – і тим смачніший хрусткий окраєць, і тим легше засинати обличчям на книзі.

А через тридцять років вірші Некляєва збагатили білоруську поезію, внесли в неї вишуканість простору світової культури з відбитком сторінки на дитячій щоці – з «Острова скарбів», з «Робінзона Крузо». Ним створені чи не найкращі після Купали і Колоса поеми: «Індія», «Проща», «Полонез», «Ложе для бджоли». У цьому ряду і рання поема «Блискавка», і написана останнім часом «Книга доль», не кажучи вже про драматичні поеми про Ягайла і Гедиміна, великих князів литовських. Це його – по материнській рідні – історія.

По батьківській рідні його історія на березі Волги. Але він вибрав той берег, на якому народився.

А в політиці він опинився випадково. Затягнуло азартом. Стоп! На попутній машині – додому! «Підеш направо – шумить діброва, підеш наліво – горбиться Крево…» За дібровою – чорниця, по горбах – суниця, і петляє між суничними пагорбами річка Кревлянка з фореллю. Її можна ловити кошиком, милуючись мокрим сріблом улову. І ніякої політики! Як казав Портос з улюблених «Трьох мушкетерів»: «Не то я втечу додому».

Втім, сам Некляєв каже, що привів його в політику біль. Біль за долю рідної мови, яка в білоруських поетів ще від Купали і Колоса. І навіть раніше…

Політика пішла, біль залишився. Поетів без болю не буває. Тим більше, коли за віршами – підтверджує їх біографія.

Доля.

На початку долі – сільський будинок на березі швидкої, прозорої Кревлянки, де жива школа діда. Жива, бо вона в городі, а там морква – буква М, помідор – буква П… А в саду букви С, Я… Слива, яблуня… Коли всі букви живі, тоді живі слова.

Буква В – вода.

 

Святая, заповедная

стекает в забытье

вода такая светлая,

как будто нет ее.

И над водой струистая

процеживает свет

душа такая чистая,

как бы ее и нет.

 

Вірші ці присвячені мені, і я їх переклав. Але щоб зануритися у всю їх глибину і чистоту, потрібно читати оригінал.

Володимир Некляєв – поет чистої води. Без домішок. «Таким талантом може пишатися Білорусь», – сказав про нього російський поет Євген Євтушенко. А один з кращих білоруських поетів Ригор Бородулін написав: «Божевільний талант. Божевільний до геніальності».

На жодне з цих суджень у мене немає заперечень.

75 – це 60 і 15. А в п’ятнадцять на сонці, на узбіччі порожньої дороги, долоні під щокою пахнуть то суницями, то чорницею.

 

“Українська літературна газета”, ч. 14 (306), 16.07.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?