У різні часи мене запитували, що є важливішим для поета: талант чи характер, майстерність чи моральність, естетика чи етика. І щоразу я приходив до одного й того самого висновку: справжня поезія починається там, де краса слова не суперечить красі душі.
Не кожен добрий поет є світлим поетом.
Можна бути надзвичайно технічним майстром вірша, вправним стилістом, тонким психологом, навіть філософом, але при цьому залишатися у матриці холодного інтелекту, де слово служить лише самому собі чи злу…
Світлий поет – це інше явище.
Це людина, в якій етика і естетика перебувають у гармонії. Це автор, для якого творчість не є способом самозамилування чи самоствердження, а формою служіння Божому світлу.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Я не маю на увазі дидактичність чи релігійну декларативність. Навпаки – найглибша духовність часто проявляється тихо, без гучних декларацій.
Світлий поет не обов’язково пише про Бога. Але його слово веде до Бога. Не прямою дорогою катехизму, а дорогою внутрішнього світла.
Серед таких авторів сучасної української літератури я назвав би Галину Олійник, Мирославу Кулик та Івана Потія.
Їх об’єднує не літературна школа і не стиль, а джерело. Це особливий тип духовної довіри до світу.
Сучасна література часто перебуває між двома крайнощами. З одного боку – позитивізм, який визнає лише матеріальне. З іншого – метафізика без Бога, де духовність перетворюється на естетичну гру. Але є ще третя дорога – Дорога лампадного світла. Того самого світла, яке не засліплює прожектором і не спалює вогнем. Воно просто горить, тихо, перед образом, перед вічністю, перед людською душею. Саме таке світло я відчуваю у творчості цих поетів. І саме тому називаю їх світлими поетами. Бо їхні тексти не лише говорять про красу. Вони допомагають людині пригадати своє небесне походження. А це, мабуть, і є найвище покликання поезії.
Означу наперед: Галина Олійник – поезія як молитва і світло Духа; Мирослава Кулик – поезія як тиха присутність Бога в природі й людській душі; Іван Потій – окремий тип світлоносності через мудрість, народність, метафізичну простоту, духовний героїзм.
Конкретніше.
- Галина Олійник: поезія як продовження молитви.
Серед сучасних українських поетів є автори, яких хочеться аналізувати, класифікувати, визначати їхню приналежність до певних стильових течій, поколінь чи естетичних шкіл. А є поети, яких передусім хочеться слухати серцем. До таких належить Галина Олійник. Маю відчуття, що знаю її вічно. Не біографічно, не соціально, не побутово. А на рівні того духовного впізнавання, коли людська душа раптом зустрічає іншу душу і відчуває: ми давно знайомі у Божому задумі. Це не дивно. Адже справжня поезія існує поза календарями і відстаннями. Лірика Галини Олійник народжується із вдячності буттю. У її віршах немає агресії щодо світу, немає бажання його руйнувати чи висміювати. Навпаки – є спроба побачити в ньому Божий лад. Не випадково навіть біографи відзначають у її творчості світле світовідчуття, любов до природи, материнства, музики, довіру до життя. Її поетичний голос виростає із пісенної традиції української душі, де слово і мелодія походять із одного джерела. У добу тотальної іронії така довіра сама по собі стає духовним вчинком. Її лірика народжується не з літературних технологій і навіть не з життєвих переживань як таких. Вона постає із внутрішнього світла душі, яка не втратила здатності дивуватися Божому світові. У сучасній поезії нерідко трапляється конфлікт між етикою та естетикою. Художня майстерність може поєднуватися з внутрішньою спустошеністю, а моральна декларація – з мистецькою безпорадністю. У творчості Галини Олійник цього розриву немає. Саме тому її поезія справляє враження гармонії. Тут етика стає естетикою. А естетика – формою молитви. Недарма один із її текстів має назву «Поезія»:
Поезія – кольорова казка
Невипитого світання,
Де Бог торкається краєчка
Сльози…
Поетеса не визначає поезію через мистецькі категорії. Для неї вона є подією зустрічі людини і Бога. Саме тому центральним образом стає не слово, а сльоза – давній символ очищення, покаяння і благодаті. Поезія у її художньому світі не створюється людиною, вона приходить, наче світанок, наче благословення, наче дотик. І в цьому сенсі поетеса перебуває у великій традиції української духовної лірики – від Сковороди і Шевченка до Тичини раннього періоду та поетів українського християнського модернізму. Особливо промовистим у цьому контексті є її вірш «Молитва»:
Прийняв Господь молитву до останку,
І серце в мене більше не болить…
Перед нами духовний документ. Поезія тут стає продовженням молитви, а молитва – продовженням поезії. Саме тому в її віршах майже відсутня руйнівна енергія протесту, яка так часто визначає сучасну літературу. Навіть біль у Галини Олійник проходить через очищення і преображення. Її душа може стояти «самотньою на згарищі», але це не згарище відчаю.
Це згарище після очищувального, гартувального вогню. Не випадково серед назв її збірок бачимо своєрідну духовну біографію людини: «Душа після сповіді», «Дотик вогню», «Вертикаль», «Танець розквітлого саду», «Пора співати», «Квіти прийдешні», «Непроминальний подих фіолету». Кожна з цих назв містить рух угору. Від землі – до неба. Від сповіді – до співу, від болю – до цвітіння. Особливо промовистою видається назва «Вертикаль». Адже саме вертикальний вимір є визначальним для всієї творчості поетеси.
Сучасна культура часто існує у горизонталі – у площині подій, інформації, психології, соціальності. Поезія ж Галини Олійник повертає читача до вертикалі, до того внутрішнього променя, який поєднує людину з небом. І тут особливої ваги набуває її життєва біографія – життєтекст. Юрист за освітою, людина практичної професії, вона нині живе і працює серед саду, поля, соняшників, котів і півнів, серед природного космосу українського села. Здавалося б, несумісні світи. Але саме з таких поєднань часто народжується справжня поезія: раціональне і містичне, земне і небесне, професія і покликання, слово і молитва. Усе це в її творчості не конфліктує, а взаємно освітлює одне одного. Тому мені хочеться назвати Галину Олійник світлим поетом. Не тому, що вона уникає темряви, а тому, що навіть проходячи крізь неї, несе світло. Те саме лампадне світло, яке не засліплює і не кричить про себе, світло, що тихо горить перед образом і допомагає іншим не загубити дорогу до Бога.
Читаючи її вірші, відчуваєш не просто майстерність слова, а особливий духовний лад душі. Її поезія народжується там, де етика природно переходить в естетику, а молитва стає формою художнього мислення. У багатьох сучасних авторів Бог присутній як культурний символ або філософська категорія. У Галини Олійник Бог є живою присутністю. Не випадково один із наскрізних мотивів її творчості – мотив Світла. Але це не фізичне світло і не метафора просвітництва. Це світло євангельське, лампадне, молитовне.
У вірші «Встало вранці Світло й босоного / По траві пробігло, по росі» світло персоніфікується, стає живою істотою, майже ангельською присутністю. Воно приходить із Божого світу і болісно стикається зі світом людським:
Так було йому привільно в Бога,
А тут раптом заломилося в сльозі.
У цих рядках фактично сформульована вся поетична філософія авторки. Божественне входить у людське страждання, а людське страждання шукає дороги назад до Бога. Тому одним із центральних образів її лірики стає сльоза. Сльоза у Галини Олійник ніколи не є знаком слабкості. Вона нагадує сльозу православної аскетичної традиції – очищувальну, просвітлену, благодатну. Не випадково в її поезіях постійно зустрічаємо поєднання сльози зі світлом, росою, молитвою, світанком. Перед нами поетика духовного очищення.
Іншим визначальним образом є образ серця. Поетка пише:
Все, що справжнє, родиться у муках,
Дух лише в стражданнях вироста.
Тут відчутна не лише біблійна традиція, але й українська кордоцентрична філософія – від Сковороди до Юркевича. Серце у Галини Олійник є не органом почуттів, а місцем Божої присутності. Саме тому вона глаголить: «Серце говорило, я ж – німа». У цих словах закладено розуміння творчості як слухання. Поетеса не вигадує, вона чує. Не випадково найхарактерніші її тексти нагадують не конструювання образів, а запис внутрішньої музики душі. Дуже важливо, що духовність у поетеси ніколи не відривається від краси створеного світу. Її Бог живе не лише у храмі. Він живе в росах, лелеках, споришах, конваліях, вишнях, райдугах, польових квітах, «голубооких півнях». У цьому сенсі її лірика продовжує велику традицію української християнської натурфілософії. Природа у неї не декоративна, а літургійна, де навіть вишні можуть співати хорали:
Так звучали ті вишні хорали,
Лиш Господь у мовчанні моливсь.
Перед нами майже космічна літургія, де молиться не лише сама людина, а знею світ увесь.
Поезія Галини Олійник нагадує мені лампаду, яка горить перед образом у сільській церкві. Її світло не сліпить, не засліплює ефектами, не прагне бути модним чи концептуальним. Воно просто є. У її віршах Бог присутній так само природно, як сонце, роса чи пташиний спів.
Все, що справжнє, родиться у муках,
Дух лише в стражданнях вироста,
У найвищих одкровеннів звуках –
Руки розіп’ятого Христа.
Тут не літературна гра з християнською символікою, а особистий духовний досвід. Поетеса говорить не про Христа, а з Христом. Особливо промовистими є її образи Світла:
Встало вранці Світло й босоного
По траві пробігло, по росі.
Світло у Галини Олійник майже персоніфіковане. Воно живе, дихає, співчуває людині. Воно приходить із Божої реальності і входить у земний світ, щоб перемагати темряву. Її поезія дивовижно поєднує жіночу ніжність із духовною мужністю. Вона може говорити про фіалки, райдугу, росу, але в той самий час – про Майдан, УПА, жертовність і воскресіння України. Можливо, саме тому її творчість так природно веде читача від краси світу до краси Творця.
* * *
Особливе місце у текстах Галини Олійник займає тема України. Але й тут авторка уникає політичної риторики. Її патріотизм має біблійну природу. Україна постає як простір страждання, жертви і воскресіння. У вірші про Михайлівський монастир звучить не лише громадянський пафос Майдану. Тут присутня есхатологічна надія: «Встає Вкраїна! Бог сьогодні з нами!».
У її поезії національна тема проходить через християнське переживання історії. Саме тому поруч із воїном завжди стоїть ангел. Поруч із кров’ю – справжня любов. Поруч із смертю – воскресіння.
Для мене особливо промовистим є те, що у творчості Галини Олійник практично відсутня руйнівна енергія сучасної культури. У її світі немає культу зневіри. Немає естетизації темряви. Немає захоплення духовним хаосом. Її поезія належить до тієї рідкісної традиції, яку я назвав би поезією духовної довіри. Навіть коли авторка говорить про війну, біль, самотність чи втрату, вона не втрачає вертикалі. Саме вертикаль є ключем до розуміння всієї її творчості. Недаремно одна зі збірок так і називається – «Вертикаль». Це вертикаль між землею і небом, між людиною і Богом, між словом і Логосом.
Вживаючи таку лірику, дедалі більше переконуєшся: справжня поезія починається там, де краса перестає бути самоціллю і стає дорогою до світла. Тому її вірші не просто подобаються мені. Вони лікують, не навчають – а просвітлюють, не переконують – а супроводять, тихі, як лампада в храмі, як світанок над споришами, як молитва, яку Господь прийняв до останку. Саме тому Галину Олійник я відношу до тих небагатьох сучасних авторів, яких називаю світлими поетами. Поетами, у яких етика й естетика не сперечаються між собою, поетами, у яких слово пам’ятає про своє небесне походження.
- Мирослава Кулик: поезія Божої тиші.
Ця поетеса належить до дещо іншого поетичного досвіду, але вона органічно вписується в ряд моїх «світлих поетів». Якщо у Галини Олійник світло має виразно християнсько-літургійний характер, то у Мирослави Кулик воно ніби розлите в самій тканині Божого світу: у деревах, осінньому лісі, павутині, пам’яті роду, покорі перед часом і Господом, більше язичеське, натурфілософське…
Її життєва доля була майже непомітною. Вона не належала до літературних угруповань, не шукала літслави, не вибудовувала літкар’єри. Жила у своєму провінційному Запитові на Львівщині, ніби в затінку великого літературного світу. Але інколи саме в такому затінку виростають дерева, коріння яких сягає глибше, ніж у багатьох гучних, інкрустованих у літієрархію сучасників. Коли читаєш її тиху лірику, виникає відчуття внутрішньої тиші, не мовчання, а саме тиші – тієї, в якій чути Всевишній подих. Навіть її чи не найвідоміший вірш «Пахне ліс осінній» (проаналізуємо його за принципом: не обов’язково випивати всю бочку вина, шоби знати його смак) сприймається не просто як пейзажна замальовка. Це красива молитва людини, яка ще не втратила здатності дивуватися Божому світові:
Пахне ліс осінній гіркуватим димом,
що приніс з собою вітерець із поля.
Стали, мов у казці, раптом золотими
липи і берези, буки і тополя.
Сушить хтось на сонці павутин шнурочки.
Мов курчата жовті до рудої квочки –
до пенька старого туляться опеньки.
Розсипає терен ягоди синенькі…
Перед нами не літературна гра в образи, а справжнє співбуття людини й природи. У цьому лісі все живе однією душею: дерева, павутиння, гриби, ягоди терену. Світ не розбитий на предмети – він залишається Божим творінням.
У її художньому космосі дерева не просто стоять – вони стають золотими «мов у казці», павутиння не висить між гілками, а ніби хтось сушить його на сонці, опеньки туляться до пенька, як жовті курчата до рудої квочки. Усе довкола наділене душею, теплом, спорідненістю. Це дуже давня і дуже українська традиція світобачення, коли природа не протиставляється людині, а є її духовним продовженням. Так дивилися на світ автори народних пісень у свої найсвітліші хвилини.
Не випадково поезія Мирослави Кулик так легко входить у дитяче читання. Діти завжди безпомилково відчувають справжність, тому те, що її тексти потрапили до шкільних хрестоматій, є не лише педагогічним, а й духовним фактом. Особливо промовистими видаються назви її творів: «Спасибі, Господи, що ще живу», «Це страшно так – село своє забути», «Ти сказав, щоб я пас Твої вівці». У них зовсім нема літературного кокетування, а є філігранна простота, бо справжня духовна поезія майже завжди проста зовні й бездонна всередині. Мені здається, що Мирослава Кулик належить до тих поетів, які не стільки пишуть про Бога, скільки пишуть Божим світлом. Це різні егрегори: про Бога можна писати талановито, але холодно, можна писати богословськи грамотно, але без живої віри. У Мирослави ж відчувається те, що я назвав би лампадним світлом душі. Воно не засліплює. Воно не кричить. Воно просто світить. Саме тому її поезія залишається актуальною в часи сучасного великого шуму. Коли світ дедалі більше захоплюється ефектами, поетеса повертає нас до сутності, до дерева, до молитви, до батьківської хати, до вдячності, до Бога, до органічного, репродуктивного, а відтак – до самих себе. належачи до тих поетів, яких відкриває не літературний ринок, а Провидіння. Вона жила майже самітницею на Львівщині, далеко від літературних тусовок. Але саме тому її поезія донині зберегла дивовижну первісну чистоту. Вона дивилася на природу так, як дивилися на неї святі Франциск Ассизький чи Григорій Сковорода: як на книгу Бога. У її поезії немає агресії, немає епатажу, немає боротьби за місце під літературним сонцем, а є лише вдячність. Тому поезія Мирослави Кулик нагадує мені тиху молитву самотньої жінки у сільському храмі. Її майже не чути серед гучного світу, але саме вона доходить до небес, бо вона не моралізує, не виголошує проповідей, а просто свідчить про красу со-твореного світу. Але саме в цьому і присутні душевність і духовність, адже людина, яка здатна побачити Божу таємницю в павутинці, грибах чи ягодах терну, уже живе у просторі благодаті. Мені здається, що її поезія народжується не з літературних теорій і не з естетичних експериментів. Вона народжується зі споглядання. З тієї внутрішньої чистоти, яка дозволяє дивитися на світ очима дитини і водночас очима мудреця. Тому навіть цей невеликий вірш стає не лише пейзажем, а тихою молитвою подяки за світ, у якому «липи і берези, буки і тополя» ще можуть залишатися Божим дивом. Саме такі тексти повертають людині втрачений рай – хоча б на кілька хвилин читання.
- Іван Потій: поет тихого світла і духовної відповідальності.
Світлі (духовні) поети різні. Одні несуть світло через молитву, інші – через спогад, ще інші – через жертовну працю над власною душею. Якщо про Галину Олійник хочеться говорити як про поетесу Божої сльози, а про Мирославу Кулик – як про поетесу Божої тиші, то Іван Потій постає переді мною поетом Божої відповідальності.
У його творчості мене насамперед приваблює гармонія етики й естетики, яка є для мене однією з найважливіших ознак справжньої творчої особистості, адже сучасна література перебуває у спокусі роз’єднання цих начал: архетипна естетика нерідко відривається від моральної основи й перетворюється на гру формами, тоді як етика без художності ризикує стати декларацією. У світлих поетів такого розриву немає. Їх тексти є продовженням способу життя, а спосіб життя – продовженням молитви. Саме таким видається мені Іван Потій. Народжений на кременецькій землі, духовно пов’язаній із Почаєвом, із давньою традицією українського християнства, він пройшов шлях не лише літератора, а й господарника, журналіста, редактора, громадського діяча. Його життєтекст позбавлений богемної демонстративності. У ньому відчувається те, що колись називали словом «трудник» – людина, яка працює-творить не лише для себе, а й для братії… Показово, що серед назв його книг – «Надія», «Засвіт», «Смію обіцяти!», які самі промовляють більше, ніж багато літературознавчих коментарів, формуючи особливий семантичний простір довіри до світу, де людина не відмовляється від болю історії, але й не дозволяє відчаю стати Логосом. Поет оприянює ще один вимір світлої поезії – вимір народної духовної пам’яті. Його творчість виростає із почаївського та кременецького культурного простору, де історія, молитва і повсякденне життя протягом століть перебували поруч, а сам життєвий шлях поета поєднує громадянське служіння, публіцистику та художнє слово. Такі автори нагадують нам про те, що поезія не мусить бути втечею від життя. Вона може бути його болючим очищенням.
Для мене Іван Потій належить до тієї традиції українського письменства, яка бере початок від Шевченка, Франка, Плужника не лише через поетичну техніку, а через внутрішню вимогу відповідальності перед Богом, народом і власною совістю. Його поетичний світ тяжіє до трьох великих духовних центрів: Україна як моральна категорія; християнська віра як основа буття; любов як форма служіння.
У цьому сенсі його творчість є антитезою постмодерному релятивізму, адже Потій не руйнує смисли – він їх відшукує, не деконструює святині – а намагається зрозуміти їхню живу присутність у сучасності. Особливо важливо, що його поезія не є церковною риторикою, вона народжується не зі схеми, а з пережитого досвіду. Християнство тут не тема, а спосіб бачення світу, не зовнішня ознака тексту, а його внутрішнє світло. Саме тому його вірші можуть бути близькими і людині глибоко воцерковленій, і тому читачеві, який лише шукає дорогу до віри в Бога.
У наш час, коли багато авторів обирають естетику розпаду, зневіри або тотальної іронії, поезія Івана Потія нагадує про іншу можливість літератури – бути не лише дзеркалом темряви, а й лампадою.
Світлі поети не обов’язково найгучніші. Вони часто працюють далеко від столичних центрів, не створюють навколо себе культів і не воюють за місця в рейтингах. Але саме вони підтримують той духовний вогонь, без якого народ перестає бути народом.
Іван Потій належить саме до таких поетів.
Його творчість заслуговує на уважне прочитання не лише як літературне явище Тернопілля чи Волині, а як частина великої традиції української духовної поезії кінця ХХ – початку ХХІ століття.
Поезія Івана Потія позбавлена пафосу духовної винятковості. Його лірика нагадує неквапливу розмову людини із собою, природою і Богом. Вона народжується не в кабінетах літературних теорій, а на польових дорогах, біля батьківської хати, серед кременецьких пагорбів, почаївських дзвонів, сільських цвинтарів і яблуневих садів.
У короткому вірші:
Поки ноги ходять – треба йти
З рюкзаком звичайним за плечима…
сконцентрована ціла філософія природного життя. Тут немає героїчного надриву, а є мудрість людини, яка тонко відчуває тимчасовість земного буття і водночас його священність, яка знає: іти – означає жити-бути. Відчувати землю, на якій народився, – означає виконувати Божу заповідь пам’яті. Особливо вражає здатність Івана бачити метафізику та алхімію у звичайному. Потій не шукає Бога в абстрактних системах, бо Всевишній присутній у його світі через ранковий туман, яблуневий цвіт, мамину молитву, повернення лелек, посаджені ялини.
Мені Творець дав тіло,
Щоб я його беріг.
–––––––––––––––––––––
Мені Творець дав душу,
Щоб я до Нього ріс.
Ці рядки можуть здатися надто простими для прихильників складної інтелектуальної поезії. Але саме така простота є ознакою духовної зрілості. Великі істини зрештою завжди повертаються до простих слів.
Поетична оптика Івана Потія споріднена з традицією Бориса Олійника, Петра Сороки, однак має власну інтонацію – лагідну, іронічну, самокритичну. Навіть коли він говорить про смерть, у його текстах відсутній відчай: «Я землею стану разом з усіма!»
У цих словах відчувається не песимізм, а біблійне прийняття законів буття.
Дуже показовим є вірш «Прикутий» із рядками: «Прикутий / До книги, до пісні, до Бога…»
Це фактично духовна автобіографія автора, у якій немає бажання звільнитися від цих «кайданів», а навпаки – саме вони дають людині свободу. Бо найстрашніша не прив’язаність до Бога, а прив’язаність до власного его.
Особливого значення набуває у творчості поета образ матері. Через нього проходить ціла українська традиція – від Шевченка до Симоненка. Мати у його поезії стає образом роду, дому, Батьківщини і навіть самої України.
Його поезія також глибоко екологічна у найкращому сенсі цього слова. Не політично, а онтологічно. Він відчуває біль покинутих хуторів: «Вмирає обійстя…». І цей біль є не лише соціальним. Це біль зруйнованого зв’язку людини зі своїм корінням.
У поезії Івана Потія немає боротьби між людиною і світом, а навпаки – є постійне прагнення повернути гармонію між ними. Саме тому навіть його іронічні мініатюри не руйнують, а лікують.
Для мене він належить до тих українських поетів, які не кричать про Бога, але постійно говорять із Ним. Не декларують мораль, але живуть нею. Не створюють літературних маніфестів, але самим своїм письмом свідчать про існування вищого сенсу.
Якщо Галина Олійник – поетеса світла, а Мирослава Кулик – поетеса тиші, то Іван Потій для мене є поетом дороги. Його поезія народжується з реального життєвого досвіду. У ній багато землі, праці, сільської конкретики, гумору, самоіронії.
У поезії Потія відчувається біблійна мудрість Еклезіаста: «Котиться у прірву за числом число» і водночас євангельська надія: «Несе в подолі / Мама дари Христові».
Його вірші часто нагадують короткі духовні притчі, де навіть смерть у не є абсолютною катастрофою:
Всі насолоди звідавши в житті,
Я майже вірю в смерть,
як насолоду.
Отримавши найвищу нагороду,
Ісус воскрес, померши на хресті!
На перший погляд, тут звучить майже парадоксальна думка. Але насправді це не романтизація смерті, а християнське переосмислення її сенсу. Поет дивиться на смерть не як на кінець, а як на двері. Його логіка – великодня. Саме тому фінальний аргумент – Христове воскресіння.
Це не культ смерті. Це погляд віруючої людини, яка пам’ятає про воскресіння.
Особливо промовистими є його рядки:
Нарікати гріх на долю.
Все мина без вороття.
Богом з радості і з болю
Килим витканий життя.
У цих рядках відчутна мудрість людини, яка навчилася приймати світ як дар.
Поетичне кредо Івана Потія, мабуть, найточніше сформульоване ним самим:
Поезія – це хміль життя,
Святкові дні.
Поезія – це вишиття
На полотні.
І справді, його поезія нагадує українське вишиття – де чорне й червоне, радість і біль, земля і небо переплетені в єдиний узір.
Пізні вірші Івана Потія особливо важливі для розуміння його місця серед тих «світлих поетів», про яких ми говоримо. Якщо в Галини Олійник домінує містика Світла, у Мирослави Кулик – містика Тиші, то в Івана Потія дедалі виразніше проступає містика Смирення.
Власне, його поезія останніх років – це поезія людини, яка вже не доводить світові свою правоту, а намагається зрозуміти сенс власного шляху перед Богом.
Дуже характерний і мініатюрний шедевр:
Не біль, коли ламають руки,
За Правду можна й полягти!
Біль – це як рідні терплять муки,
А ти не можеш помогти…
Тут відкривається етичне ядро поета. Героїчне страждання він не вважає найбільшим болем. Найбільший біль – безсилля любові. Це вже майже євангельська психологія співстраждання.
Цікавенний і його вірш про рай:
І жили Адам і Єва
В тому раї, як рослини!
Зовні це жарт. Але за жартом стоїть серйозна думка: справжня свобода людини починається після гріхопадіння. Рай Потій бачить не як комфортний курорт, а як стан природної невинності, майже рослинного буття. Людина ж покликана до свідомого вибору між добром і злом.
Однією з провідних тем його поезії є тема праці.
А треба просто рухати мештами…
У цих рядках поет нагадує народних українських мудреців – від Сковороди до дідів-плугатарів. Його Бог не схвалює лінощів, а допомагає тому, хто сам іде. Тому навіть євангельні алюзії він використовує не для пасивного очікування дива, а для заклику до дії.
Старіючи, майже вірю,
Що тіло моє – не я,
Я б скинув його, як шкіру
Змія!
Метафізичний рівень мислення.
Це поезія людини, яка інтуїтивно наближається до християнської антропології, де особистість не зводиться до тіла. При цьому Потій ніколи не стає абстрактним філософом, а залишається селянським мудрецем, який говорить простими словами про вічне.
Окремо варто звернути увагу на один із найсильніших моральних текстів:
…Із протягнутими руками
Гнали в гетто їх серед літа.
Хтось із натовпу кинув камінь,
А мій дід нишком кинув хліба…
Ось тут і оприявлене те, що я називаю гармонією етики та естетики: Для Івана Потія добро – не абстрактна категорія, а конкретний шматок хліба.
Його поезія взагалі дуже «хлібна». У ній багато землі, поту, праці, хліба, садів, батьківських хат. І саме тому вона така органічна, переконлива, архетипна.
Нарікати гріх на долю.
Все мина без вороття.
Богом з радості і з болю
Килим витканий життя.
Це вже майже народна молитва.
Тут немає нарікання, нема образи на Бога, а є вдячне прийняття життя таким, яким воно дане.
І тому фінальний образ: «В церкві чорне і червоне / Вишиття» стає символом усієї творчості Івана Потія. Чорне і червоне, скорбота і любов, страждання і краса, смерть і воскресіння. Саме так опоетизовується людська доля у його ліриці.
* * *
Підсумовуючи розмову про Галину Олійник, Мирославу Кулик та Івана Потія, я б сказав так: Галина Олійник – поетеса Божого Світла, Мирослава Кулик – поетеса Божої Тиші, Іван Потій – поет Божого Смирення.
Усі троє належать до рідкісного типу авторів, для яких поезія не є самовираженням заради самовираження. Вона є для них служінням. Їхня творчість виростає не з літературної моди, а з внутрішнього духовного досвіду. Тому в їхніх віршах немає руйнівного нігілізму, самозамилування чи естетичного цинізму, а э те, що сьогодні стає дедалі рідкіснішим у літературі, – довіра до Божого задуму про людину. І саме тому їхні тексти, попри різність стилів, об’єднує одне лампадне світло, світло, яке не кричить, не засліплює, світло, біля якого можна зігріти душу.
Світлий поет – це не безгрішний поет і навіть не обов’язково великий поет у канонічному сенсі. Світлий поет – це той, хто не затуляє собою світло. Хто пропускає його через власну душу, через власний біль, через власне слово. І якщо після прочитання віршів таких поетів людині хочеться стати добрішою, чистішою, ближчою до Бога, – значить, поезія виконала своє найвище призначення.