22 БЕРЕЗНЯ – 90 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИХАЙЛА ОСАДЧОГО (1936–1994)
10 лютого 1999 році я читав лекцію «Літературний Львів сьогодні: хто написав би “Слово о полку…”?» у Науковому Товаристві імені Тараса Шевченка у Нью-Йорку. Після лекції розгорнулася у нас жвава дискусія з поважними представниками діаспорної України, у результаті якої ми прийшли до питання Нобелівської премії для України.
Виявляється, у 1960-их роках було неофіційне звернення Нобелівського комітету до представників світового українства, щоби українці підготували достойне ім’я кандидата на Нобелівську премію.
Діспорні гуманітарії зупинилися на особистості Івана Багряного з його основними творами про радянські репресії: «Тигролови» (1944), «Сад Гетсиманський» (1950), «Людина біжить над прірвою» (1965).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Кажуть, що із цього ж Наукового Товариства імені Тараса Шевченка телефонували тодішньому голові спілки письменників України Олесю Гончару – щоби об’єднати зусилля і перекласти світовими мовами Івана Багряного, номінувати його на Нобель.
Але як це у нас, на жаль, історично повелося, материкові та діаспорні українці не змогли об’єднати свої зусилля для цієї національної справи.
І у результаті Нобелівську премію з літератури у 1970 році отримав російський письменник Олександр Солженіцин за ту ж тему «радянських репресій і системи таборів ГУЛАГу, захист людської гідності».
«А я бачу іще одну достойну кандидатуру», – заявив ученим діаспорним гуманітаріям аз грішний і назвав ім’я дисидента Михайла Осадчого.
Його книжка «Більмо» підтверджена його мученицькою біографією, і тим більше вона перекладена на багато мов світу.
Це, як відомо, його документально-автобіографічна повість, написана автором у кінці 1960-х років на основі пережитого ним арешту і табірного ув’язнення, описує радянські політичні репресії проти української інтелігенції; показує життя у слідчих ізоляторах і таборах; має документальний і свідчий характер як один із важливих текстів української дисидентської літератури.
Мене, як мені здалося, почули… замислилися.
Моя думка багатьом сподобалася.
Але, на ще один жаль, ця думка не трансформувалася в ідею, бо мертвим Нобелівської премії не дають.
Ось характерний уривок із «Більма» Михайла Осадчого, де він іронічно зазначає про перших «дослідників» своєї творчості: «Роман про мене, написаний моїм слідчим за шість місяців, називався «Дело No 107», це була сьома книга загальної епопеї у 19-ти томах. У ньому з першої сторінки ставало ясно: хто неґативний, а хто пози- тивний герой (треба завважити, що така клясифікація обов’язкова не тільки для літератури соцреалізму, а й для них). Усе, що могли зро- бити люди підлого за все своє існування, зробив я. Ба, навіть не в мініятурі. Я ніколи не міг запідозрити, який я ворожий елемент, як я вороже мислив, я навіть, вибачте, про звичайну голку думав не так, як було слід… У цьому об’ємному романі, що мав майже чотириста сторінок, зазна- чалося все, що я міг зробити… Виявляється, будь-яке знайомство, будь-яка зустріч, будь-яке поздо- ровлення із святом 1-го травня можна клясифікувати, як злочинне і, навіть, хто б міг подумати, якщо ви при знайомстві стояли до будинку спиною чи тримали в кишені руку, це також розглядається, як злочинний акт. А якщо ви ще хитали головою (епілепсія не береться до уваги), то це вже суцільна крамола…»
* * *
Михайло Осадчий крайній ліворуч з однокласниками
Загалом же відомо, що чим більше часу минає після закінчення війни, тим більше її ветеранів з’являється.
Так і з дисидентами…
Дисидентів усе більше.
А справжніх, серед яких однозначно Михайло Осадчий, – «шопта»…
* * *
Із самим же Михайлом Осадчим мене познайомив у 1990 році мій кум Володимир Дудок, який працював редактором у львівському видавництві «Каменяр», де готувалася до друку перша книга моєї лірики «Острови юності».
Коли ми потиснули руки один одному із паном Михайлом, то мені здалося, що я все життя знав цього чоловіка, дещо подібного на мого діда Якова, але більше – на Тараса Шевченка зовні…
Зав’язалася творча довірлива дружба.
Я мав честь бути у пана Михайла вдома не раз. У його скромному помешканні на вулиці Некрасова. Біля Личаківського цвинтаря…
Хоча деякі добре обізнані із моєї біографією викладачі мене попереджували тоді, щоби я з ним близько не спілкувався, бо знову, мовляв, поїду в Забайкалля, де уже раз відбував покарання у 1985–1986 роках…
Михайло Григорович подарував мені свою книгу «Ирій» із дарчим підписом, яка, правда, у мене десь пропала під час моїх масових переселень, і написав кілька слів про меою творчість, очевидно, відчувши у мені близьку душу. Добірки моїх віршів із його словами були тоді надруковані в багатьох часописах і навіть розклеєні в автобусах, трамваях…
А потім ця передмова увійшла до моєї книги віршів «Алергія на вічність» (Павлюк І. Алергія на вічність: Поезія укр. та англ. мовами / Пер. І. Теплого; Худож. оформл. М. І. Кумановського. – Львів: Каменяр, 1999. – 150 с.), де поет-письменник писав: «Дивно, що в сплеску революційної напруги – суспільно-державницької, мітингово-громадської – у переддень історичного моменту: бути чи не бути, коли світу і почуттям не вистачає часу убгати себе в образ, – раптом повіє філософським спокоєм однозначне БУТИ! Бути зміні людських поколінь, народній пам’яті, бо вона з коріння. Бути сонцю і дощу водночас з колоском і фруктом. Бути смерті і народженню, юності і старості.
Бути історії у ретроспективі – і в перспективі тисячоліть. А всій мальовничій гамі бути в нерозкладеній цілості.
1 есе це переплавляється у мислях, чуттях душі і серці так непомітно, як лагідно і природно віковічно тече ріка і б’є джерельце з-під землі. Ніби сваряться баба Параска і баба Палажка – і враз по-жіночому мило шепочуться, любо всміхаються одна одній, виливаючи душу. Певне, самобутність творення оцього успокоєного буття навіть у збуреному і хижому світі, об’ємний образ спираються на дивовижні контрасти, але ж вчитуєшся – ні, вони – сподівані, очікувані і так натурно гармонійні з твоїм світовідчуттям, що хапаєшся за думку – я також точнісінько так мислив, але й не здогадувався, що це треба висловити.
Це і є вищим, неусвідомленим проявом духовності – незбагненного спілкування людини зі світом Бога, і світу Бога – з людиною.
Вчитуєшся у вірші Ігоря Павлюка – і ще раз вториш собі подумки: таки бути. БУТИ УКРАЇНІ. Михайло ОСАДЧИЙ».
На той час про мою творчість ще ніхто так не писав.
Тому я був очищально зворушений.
Зобов’язаний.
За мною у цей час іще наглядав так званий особливий відділ, якому передали мою справу особісти із Санкт-Петербурга, де я вчився до того, і які послали мене у Забайкальську тайгу – будувати дорогу, коли я почав писати українські вірші. Очевидно, вони підняли і відомості про мою репресовану за участь в ОУН-УПА мою родину.
Влада, очевидно, ще надіялася на реанімацію Союзу…
Потім Михайло Осадчий читав нам лекції з історії української журналістики.
Це було ще ближче моє знайомство із цією особистістю.
Його лекції були не холодно академічні, а живі-довірливі.
Він приносив на лекції теплий ілюстративний матеріал. Той же редагований ним журнал «Кафедра» – як реальне творіння історії.
Ми часто спілкувалися з ним поза парами, кавували.
Я читав уголос моїм друзям-студентам його вірші, як-от (один із них):
Я не хочу бавитись у терміни,
Пишні фрази одягати в шовк.
Різні в часі скуштував я терм іни,
Будячи й висосуючи кров.
Ошуканський камінь довго тер мене.
Був тоді я хатою без крокв.
I добудували мене терміни,
Поселивши в хаті біль i кров.
Відтепер не бавлюся на термінах,
А тримаю слово у зубах.
Всяк у біса скуштував я терміни!
Стлівши в пеклах термінів yпpax,
Біблії повірити готовий,
Що начал-начала слово…
СЛОВО!
(с.27)
* * *
У цей час у мене часто гостював ще один неординарний поет-дисидент Микола Холодний.
То ми із Михайлом Григоровичем Осадчим організували зустріч Миколи Костьовича Холодного з нашими студентами-журналістами, про що тоді прозвучало у пресі.
Пам’ятаю доволі смішний епізод із тієї зустрічі.
– Перед вами, шановні студенти, відомий поет Микола Холдодний, – презентував поет поета.
– Якщо я такий відомий, то треба казати просто: перед Вами Микола Холодний!.. – відрубав Микола Костьович.
У цей же час я познайомився також із Ігорем Калинцем, до своєї київської квартири запросив мене у гості і Євген Сверстюк, якому Михайло Осадчий передавав вітання.
Їх усіх я зробив у цей час предметом дослідження у своїй кандидатській роботі «Митець – Влада – Преса: історико-типологічний аналіз» − як симптоми послідовних митців-опозиціонерів.
* * *
Останній раз бачив (випадково зустрів) Михайла Осадчого у львівському трамваї, який дзвенів із центру Львова на студентську Майорівку. Будучи у великій шапці заячій… пан Михайло гірко-гірко плакав. «НЕ ТУДИ ІДЕМО!..» – сказав мені із глибоким сумом.
Я був у потрясінні.
І досі під цим враженням.
Переді мною стояв ніби реанкарнований Тарас Шевченко, Кобзар, який так глибоко, артезіанськи переймається долею нації, України.
Через кілька днів душа Михайла Григоровича Осадчого пішла до душі Тараса Григоровича.
* * *
Це був початок липня. Я приїхав якраз із рідної Волині, все покинувши, на похорон… – і з автобуса, у червоній футболці, в якій мене застала сумна звістка… Тому дещо комплексував, бо був здалека подібний на радянський (ненависний) покійникові прапор…
Похорон був багатолюдним.
* * *
Михайло Осадчий глибоко совісний і справжній, тому його серце не витримало – коли відчуло, що Україна, за яку він віддавав життя, іде «не туди»…
* * *
Заходжу іноді на цвинтар Личаківський.
Там усе більше рідних мені людей…
* * *
Земля Небом мученику Михайлові Осадчому.
Щире співчуття Його рідним і близьким по крові і по духу, по духовній крові.
Будьмо і тримаймося!