Доброго дня, дороге Товариство! Шановний господарю столиці, пане Віталію Кличко! Браття по духу і по крові! Київ, слава Богу, вистояв! Із чим нас усіх Вітаю! Гудуть сирени і дзвони. Але попри все і вся «Знову цвітуть каштани, хвиля дніпровська б’є»…
* * *
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
До Премій, як і до всіх похвал від людей, ставлюся адекватно, безпристрасно.
Бо ж відомо, що похвала від людей позбавляє нас похвали від Господа.
Але притаманний моїм предкам здоровий глузд підказує, що завжди зі срібних правил та принципів є золоті винятки.
Я відмовився від кількох літературних премій і багато років не претендував на ніякі вітчизняні премії, одержавши несподівано дві міжнародні – Премію британського ПЕН-клубу та Літературну премію Швейцарії, а також Народну Шевченківську премію та звання Народного поета України…
Справжній поет має бути зі своїм народом насамперед.
Вічно.
Не обов’язково бути язичеським богом, чи створювати свою релігію.
Бо щоби створити релігію, треба піти на хрест і воскреснути.
* * *
Вічно 37-літній Євген Плужник не створив релігію.
Але він мав свою Голгофу, забуття і − воскресіння.
Я поважно люблю його за органічну, гідну єдність тексту та життєтексту. Постійно наголошую, що він один із моїх улюблених українських поетів. Його поетика мені екзистенційно близька.
Читав її на замовлення ютуб-каналів: https://www.youtube.com/watch?v=ZgeIDQsEjKo (Ігор Павлюк «Питались ласкаво» (Євген Плужник)); https://www.youtube.com/watch?v=XUs39dO850M (Ігор Павлюк. «Європа» (Євген Плужник)).
А поема «Галілей» мені геніальна.
Ось рядки із неї.
Як про нас…
Ой, упали ж та впали криваві роси
На тихенькі-тихі поля…
Мій народе!
Темний і босий!
Хай святиться твоє ім’я!
Хай розквітнуть нові жита
Пишним цвітом нової слави!
Гей, ти, муко моя свята,
Часе кривавий!
Убієнним синам твоїм
І всім тим,
Що будуть забиті,
Щоб повстати в безсмертнім міті,
Всім
Їм −
Осанна!
−−−−−−−−−−−−−−−−−−−−−−−−-
Гей, ти, вулице!
Потного м’яса
Безбережна, безкрая ріка!
Й над усім − два словечки з Тараса
І обмитий дощами плакат!
Ну кому це потрібно сьогодні?
Дурень той, хто ще й досі поет!
Вчора − модні частушки народні,
А сьогодні − уривки з старих оперет!
−−−−−−−−−−−−−−−−−−−−−−−
Інтелігентщина ця вже!
Хоч би форма якась нова!
Просто завше
Нудні слова!
Кооператор один знайомий
(Сірий костюм, рукавички, бриль)
Говорив мені:
− Вам двадцять сьомий,
А ви й досі ще гниль!
Зрозумійте ж, що має рацію
Зараз бути лиш той,
Хто кохає кооперацію
Або має авто!
О!
Як плужниківський ліричний герой, я давно мріяв жити у Києві.
Багато написав про нашу столицю.
Епохальний Борис Ілліч Олійник приписав мене тут, у гуртожитку, ще в 2009 році… Іноді ночую у друзів, іноді − у спальному мішку, як в козацькому курені, в Інституті літератури, де працюю як провідний науковий співробітник. Тобто я киянин куріньний… J
Тому коли чудова письменниця і доброї душі людина Марія Морозенко запропонувала мені номінуватися на премію «Київ» імені Євгена Плужника − то погодився.
І ось приємна несподіванка!
* * *
Дякую видавцям номінованих романів – шановним панам Ігореві Мельнику та Олегові Федорову, членам Журі, що вибрали мої книги − романи «Буг» та «Вакуум», у яких я ще 15 років тому до деталей, на жаль, по-кассандрівськи передбачив цю війну. А головним героєм цих роману, як і першого роману трилогії («Мезозой») є моє alter-ego − поет і журналіст Андрій Наюк, віршами якого пересипані ці прозові тексти. Отож, Андрій Наюк, з яким я давно випив на брудершафт, чесно розділяє зі мною цю Премію. J Як і мої браття по крові та по духу. Як і наш Мер Віталій Кличко, після славних поєдинків якого я не міг заснути від позитивного хвилювання, тому й написав нагороджені романи! J
* * *
Чудова компанія колег-номінантів, яким тисну руки, і переможців з інших номінацій, − яких щиро вітаю!
Будьмо і тримаймося!
На завершення – ще свій вірш… про Євгена Плужника, про всіх невинно убієнних справжніх поетів…
Українським поетам не можна вмирати рано.
Хтось постукає в двері, а ти у білому весь…
Гайдамаки-вітри калинові зашиють рани,
Та одна з них ніколи не заживе.
Як вітчизну Дніпро, ділить серце та рана навпіл
І впадає кудись, аж туди, у безкраю синь…
Кам’яними бабами стають там веселі мавки
Від фатального надлишку грації і краси.
Українським поетам не можна вмирати пізно.
Чую дихання трав, упавши в небо лицем.
На планеті оцій всіх рятує лиш юна пісня,
Молоком материнським пропахла і чебрецем.
І солона сльоза на устах закоханих – медом.
І на білих снігах білі коні в білім танку.
Вітер камінь різьбить, мов зорю недосяжну – веди.
Журавлині ключі висять на серця замку.
Українським поетам не можна летіти в ірій:
Більш не схоче ніхто бути долею цих степів!
А Всевишній у нас перестане душевно вірити,
Коли світ розіпне
І сучасних
Його
Синів.
Слава Євгенові Плужнику!
Слава Києву!
Слава Україні!
Будьмо і тримаймося!
На самій церемонії нагородження автор вирішив не виступати, щоби зекономити час для пісень, душевного спілкування з колегами
Фото: kyivcity.gov.ua