“Українська літературна газета”, ч. 2 (370), лютий 2025
Образ (міф) автора, як і образ християнського Бога, триєдиний, гармонійно складений із тексту-біографії-зовнішнього образу письменника, де образ автора (фото, скульптора, мальований портрет) – троюрідна складова міфу, але мусить бути за законами алхімії та метафізики, як плюс і мінус у фізиці, як кислота і основа у хімії. Буває, що біографія автора цікавіша, ніж текст, а буває, що вона сіра (бухгалтерська), не цікава (або й зовсім не відома, як міфічного автора «Слово о полку Ігоревім»), але в історії літератури зостається знаковий твір-текст невідомого автора (ноунейм – окрема категорія авторів), а буває гармонійне поєднання: цікаві, навіть знакові, і текст, і життєтекст. Особливо у контексті романтизму, де біографія поета – одночасно героїчний епос, як у лорда Байрона, Артюра Рембо, чи у Тараса Шевченка. Суспільство, яке ідеалізує чи ідолізує донощиків, навіть не знаючи, не вірячи, що вони (ті чи інші письменники) можуть апріорі бути такими, – приречене на духовно-фізичну деградацію (аж до самознищення) за універсальними (ще не вивченими наукою і, можливо, такими, що й не піддаються людському розумінню) законами народжень і взаємопереходу енергій Універсуму. У цьому контексті цікаві-важливі-корисні текст-надтекст-підтекст-життєтекст Аркадія Любченка, якого енциклопедії визначають як українського радянського письменника, літературного критика, секретаря ВАПЛІТЕ, автора книг повістей («Вертеп»), оповідань («Зима»), новел («Via dolorosa»), п’єс, рецензій на шпальтах і радянських, і нацистських часописів, який разом із тим! брав участь у боротьбі за українську державність, служив у війську УНР, виразного колабораціоніста із нацистською Німеччиною в роки Другої світової війни, етика творчої поведінки якого настільки аморальна, що естетика його текстів алхімічно нейтралізовується нею. Якщо спадщину Тараса Шевченка експлуатували всі політичні режими та політичні партії на землі нашій многострадальній, то Любченко служив цим режимам добровільно і пристрасно…
Проблема знаходження динамічної рівноваги етичної та естетичної парадигм у творчості цього письменника – одна з головних у творенні його цілісного міфу, особливо, коли при художньо якісних текстах митця маємо його неетичну (аморальну) поведінку: зокрема написання доносів на інших письменників у каральні органи, у результаті яких ці письменники були покарані смертю. Сам жанр доносу досі не досліджений у вітчизняному літературознавстві, хоча саме він (вірус-антиміф) убиває культивовані високоестетичні та кришталево етичні знаки-коди-символи-міфи, легенди – як моделі авторської індивідуальної та колективно-національної самоідентифікації.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Евристично найближчими до теми нашого дослідження є статті Л. Пізнюк, М. Ткачука, Ю.Шереха – відповідно: «Творча дихотомія Аркадія Любченка» (Пізнюк Л. Творча дихотомія Аркадія Любченка. Наукові записки НаУКМА. 2007. Т. 72. C. 50-53); «Майстерність викладових форм новел Аркадія Любченка» (Ткачук М. Майстерність викладових форм новел Аркадія Любченка. Наративні моделі українського письменства. Тернопіль: ТНПУ, Медобори, 2007. 464 с. (C. 341-346)), «Колір нестримних палахтінь («Вертеп» Аркадія Любченка)» (Шерех Ю. Колір нестримних палахтінь («Вертеп» Аркадія Любченка). Пороги і запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології. У 3 т. Харків: Фоліо, 1998. Т. 1. С. 443-477), у самих назвах яких адекватно закодовані основні теми – завдання – проблеми взаємозв’язку етичної та естетичної парадигм у контекcті творчості та життєтворчості письменника Аркадія Любченка, на чиє текстуальне ім’я я часто натрапляв, творячи свої монографії «Письменники у пресі» (Павлюк І. Письменники у пресі: українськомовний культурно-інформаційний простір Полісся, Холмщини, Підляшшя (1917-1944) та Волині 1917-2000 років: Монографія. Луцьк: ВАТ «Волинська обласна друкарня», 2010. 148 с.), «Українська письменницька публіцистика 1920-2000-х років» (Павлюк І. Українська письменницька публіцистика 1920-2000-х років: Монографія. Саарбрюккен: LAP LAMBERT Academic Publishing, 2019. 210 с.), дослідженнях з історії преси (Павлюк І. Українська легальна преса Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя 1917–1939, 1941–1944 рр. / НАН України. ЛНБ ім. В. Стефаника НДЦ періодики. Львів: Каменяр, 2001. 286 с.) на основі добутих мною архівних джерел: то як на комуніста, який бореться з націоналістами, то як на націоналіста, який на інфо-духовних фронтах воює із комуністами-більшовиками, то як нацистського-німецького апологета, як-от: «У цій широкій дискусії Миколу Хвильового підтримали Микола Куліш, Аркадій Любченко, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий (7, c.21), «А проти них зі статтями виступили Андрій Хвиля, Андрій Чубар у центральному органі ЦК КП(б)У часописі «Комуніст»» (Павлюк І. Українська письменницька публіцистика 1920-2000-х років: Монографія. Саарбрюккен: LAP LAMBERT Academic Publishing, 2019. 210 с. (С. 34)), «Особливої уваги варта заборонена в Радянському Союзі як ідейно шкідлива публіцистична спадщина Б. Антоненка-Давидовича, А. Любченка» (Павлюк І. Українська письменницька публіцистика 1920-2000-х років: Монографія. Саарбрюккен: LAP LAMBERT Academic Publishing, 2019. 210 с. (С. 73)). Психологічні, філософічні та ідеологічні мотиви вибору письменником своєї симптоматичної етично-естетичної поведінки вивчені мною також у монографії: «Діагностика і прогностика брехні: Екскурси в теорію комунікації» (Павлюк І. Діагностика і прогностика брехні: Екскурси в теорію комунікації. Львів: Сполом, 2003. 80 с., (С. 24-25)), де, як і у вищеназваній монографії, проаналізовані світові та вітчизняні дослідження основних типів вибору письменником (митцем) етичної та естетичної системи координат, де брехня, квазікомунікація «починаються там, де зникають первинні основи життя – роз’єднується поняття і річ». Загалом же останнім часом літературознавці досліджують «експериментальну малу прозу Аркадія Любченка (професор Юрій Ковалів), оповідання Аркадія Любченка «з філософським забарвленням»: проблема авторського самовияву» (доцент Валентина Біляцька), «Психологізм «Оповідання про втечу» Аркадія Любченка (професор Ольга Харлан), «Вертеп» Андрія Любченка: інтермедіальний вимір тексту (доцент Журба Світлана Степанівна), «Просторово-часова організація щоденників Аркадія Любченка (професор Олег Рарицький) та ін.
Мій приятель – відомий вітчизняний професор-історіограф – наполегливо вважає, що коли він пише історію літератури, то його цікавлять лише тексти, а біографія авторів не важлива для нього. Я переконливо заперечую йому, стверджуючи, що навіть підсвідомо він враховує вібрацію, формозміст не лише тексту того чи іншого автора, але й деталі (чи й усю ауру) його життєтексту.
Про це у моїй монографії, «Митець – Влада – Преса: історико-типологічний аналіз» (Павлюк І. Митець Влада Преса: іст.-типолог. аналiз: Моногр. / НАН України. ЛНБ iм. В. Стефаника. НДЦ перiодики. Луцьк: Надстир’я, 1997. 112 с.), де розглянуто типи поведінки того чи іншого письменника із тогочасними їм політичними владами, масмедіями та іншими письменниками, диференційовані відповідними симптомами в авторитарних, перехідних та наближених до правових суспільно-політичних системах і зроблено узагальнюючий висновок, що ті моделі стосунків письменника із представниками політичних влад і мас медіа «найрельєфніше фіксуються у закрито-авторитарних Системах: підтримка, нейтральність, конфлікт, еміграція-імміграція» (Павлюк І. Митець Влада Преса: іст.-типолог. аналiз: Моногр. / НАН України. ЛНБ iм. В. Стефаника. НДЦ перiодики. Луцьк: Надстир’я, 1997. 112 с. (С. 86)), а найскладніше типізувати стосунки Митця, Влади і Преси у нестабільних (перехідних) Системах […] де найвиразнішими образами гетерогенно-перехідних суспільних середовищ виступають:
– послідовні прихильники «старої» Системи;
– послідовні противники «старої» Системи (дисиденти);
– активні перебудовники (розмаїття нюансів, адже кожен «нову» Систему уявляє по-своєму);
– послідовні «нейтральники», для яких стосунки Митця і Влади стали темами мистецьких творів;
У перехідні періоди найрельєфніше виражені також внутрішньостанові ситуації: коли професійний Митець стає професійним політиком, політик – Митцем» (Павлюк І. Митець Влада Преса: іст.-типолог. аналiз: Моногр. / НАН України. ЛНБ iм. В. Стефаника. НДЦ перiодики. Луцьк: Надстир’я, 1997. 112 с. (С. 87)). Тобто вивчаючи екзистенційний вибір того чи іншого письменника, дослідник закономірно виходить на етично-естетичний духовний дискурс творення міфу-легенди у позитивістській, метафізичній чи релігійній світоглядних системах координат, де «під зовні прекрасними сферами церкви, мистецтва стиснуті одночасно всі людські високі і низькі почуття, відчуття, нахили, які репрезентовані антипарами: Моцарт і Сальєрі, Христос та Іуда, Шевченко і Бєлінський… поет і цар» (Павлюк І. Митець Влада Преса: іст.-типолог. аналiз: Моногр. / НАН України. ЛНБ iм. В. Стефаника. НДЦ перiодики. Луцьк: Надстир’я, 1997. 112 с. (С. 86)). Про Тараса Шевченка, який внесений нами при диференціації моделей поведінки поета із авторитарною імперською політичною владою до симптомів Христа, в одного із найоб’єктивніших, чесних, на мою думку, його біографів Павла Зайцева читаємо: «П’ятий пункт допиту торкався знайдених у нього віршів, пісень і рисунків. Тут Шевченко щодо віршів використав можливість не сказати правди. У забраних у нього альбомах були поезії, писані на Кос-Аралі (чернеткові редакції), але він, використовуючи те, що поезії ці були написані в старих альбомах, іще в 1847 році у нього забраних, а потім відданих жандармами, заявив, що все це – народні пісні, залишені ним у 1846 році під час екскурсії на Київщину, Поділля й Волинь, бо й справді там були й такі пісні. Містифікація ця Шевченкові вдалася» (Зайцев Павло. Життя Тараса Шевченка. New York; Paris; München, 1955. 400 с. (С. 259)).
Тобто навряд чи таку поведінку поета хтось назве неетичною, хоча маємо явний приклад його явної маніпуляції, брехні…
Принаймні, естетика його текстів динамічно врівноважує оці хитрувато-іронічні самозахисні матриці його етичного егрегора, адже навіть за релігійним моральним кодексом при розкритті цієї квазікомунікації із владою та суспільством поет покарав би лишень сам себе, як і написанням його сумносудимої поеми «Сон», як карали самі себе письменники-самогубці (див. книгу Григорія Чхартішвілі «Письменник і самогубство») (Чхартишвили Г. Писатель и самоубийство. 2 изд. М.: Захаров, 2008. Т. 1. 463 с. ), той же Голова спілки письменників СРСР Олександр Фадєєв, який писав доноси на письменників і застрілився через муки совісті, написавши перед актом самогубства свого відомого передсмертного листа в ЦК КПРС (див. «Литературная газета», 1991 рік, №9). Чимало письменників, переживаючи конфлікт із політичною владою, суспільством, іншими письменниками (існує твердження, що саме письменники-конкуренти – найзапекліші (іноді смертельні) вороги успішного письменника, а не політики чи кредитори, скажімо), оці (у симптомі Христа) біблійні книжники і фарисеї, які підкуповують за архетипні «30 срібняків» іуд-донощиків.
Щодо літературного міфу під назвою «Аркадій Любченко», то його етика реально настільки аморальна, що алхімічно нейтралізовує естетику його текстів. А закони хімії та алхімії, фізики та метафізики тотожні – скажу вам як колишній фізик. Суспільство, до речі, часто асоціює етику з мораллю, але це різні поняття: мораль стосується природного (об’єктивного) порядку суб’єктів, а етика – створених людиною суб’єктивних) норм і стандартів – етичних принципів праведності, святості, які сформульовані у біблійних десяти заповідях, «Моральному кодексі будівника комунізму» тощо, про що у моїй статті – «Світоглядні основи україномовної поезії: традиції і тенденції» (Павлюк І. Світоглядні основи україномовної поезії: традиції і тенденції // Таїни художнього тексту (до проблеми поетики художнього тексту) : Т.14 зб. наук. праць. Дніпро: Ліра, 2016. Вип. 19. 242 с. (С. 210-218)), де, зокрема, зазначено: «…кодекси честі творили у всі часи всі народи, бо існують писані й неписані кодекси честі бандитів, рицарів, самураїв, учителів… Так Л. Рон Хаббард написав і надрукував у 1954 році «Кодекс честі», третя, дванадцята і тринадцята заповіді якого звучать так: «3. Ніколи не кидайте групу, підтримувати яку – ваш обов’язок; 12. Ніколи не бійтеся заподіяти біль іншому, коли ви стоїте за справедливу справу; 13. Не випробовуйте бажання подобатися або викликати захоплення». Тобто це актуально і в контексті тексту та життєтексту письменника як суспільного суб’єкта.
* * *
Те, що Аркадій Любченко активно, чинно міняв світоглядні переконання, пристосовуючись, прикриваючи свою дволикість сорочкою-вишиванкою чи християнським хрестом, пустопорожніми гаслами та заідеологізованими художніми текстами (міра таланту тут значення не має), – пів біди. Таких митців (під симптомом «флюгер») у нашій літературі із колоніальним комплексом, на жаль, легіон: від релігійних письменників-полемістів, членів патріотичної «руської трійці», дехто з яких (Яків Головацький) стали москвофілами, чи (як Іван Вагилевич) – захисниками польських інтересів, – до поетів-комуністів, які переформатувались для самозбереження в антикомуністів за принципом «легко бути сміливим, коли дозволив цар».
Тепер Аркадій Любченко серед воскрешуваних, замовчуваних радянською владою письменників, як сучасне літературознавство забанює, скажімо, прославлених в радянсько-слов’янському дискурсі Бориса Олійника чи Олександра Корнійчука.
Це, знаючи історіографію людства, закономірно.
Але чи об’єктивно, етично?..
Ми гучно проголосили категоричну відмову від принципів соціалістичного реалізму, а насправді ретельно і пристрасно сповідуємо у дискурсі національної літератури ту ж квазіетику та квізіестетику творення фальшивих кумирів, «совість нації» із донощиків-пасквілянтів, осіб із роздвоєними чи розтроєними душами.
* * *
Ключовими словами етично-естетичного діагнозу (симптому) Аркадія Любченка є не «флюгер» (хоча він типовий зрадник-перевзуванець у контексті зміни ідеологічних орієнтирів), а пасквілянт (брехливий донощик, «стукач»… тут довгий синонімічний ряд родом із тюремно-зеківського та біблійного фольклору), адже, відкрито співпрацюючи з німецькими фашистами (безпосередньо з гестапо), зокрема як редактор колаборантської газети «Нова Україна», розлучившись із дружиною, працюючи у Києві над текстами пропагандистських німецьких документальних фільмів, писав доноси на знайомих йому українських письменників, декого із яких (зокрема прозаїка Петра Радченка) розстріляно за доносом Аркадія Любченка.
Дізнавшись про ці незаперечні факти зі статей про творчість та життєтворчість Аркадія Любченка, серед яких уже названі в огляді літератури дослідження (Пізнюк Л. Творча дихотомія Аркадія Любченка. Наукові записки НаУКМА. 2007. Т. 72), (Ткачук М. Майстерність викладових форм новел Аркадія Любченка. Наративні моделі українського письменства. Тернопіль: ТНПУ, Медобори, 2007. 464 с.), (Шерех Ю. Колір нестримних палахтінь («Вертеп» Аркадія Любченка). Пороги і запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології. У 3 т. Харків: Фоліо, 1998. Т. 1) і прочитавши його вірнопідданський щодо німецького Рейху, який він, до речі, пізніше також розчаровано зрадив, вважаючи себе ні в чому винним, переповнений антисемітськими, людиноненависницькими емоціями його «Щоденник» (Любченко Аркадій. Вертеп (повість). Оповідання. Щоденник. Х.: Основа, 2005. 464с.), де він характеризує, приміром, Натана Рибака, як «жидка, який обкручував Корнійчука! Справжнє втілення маленького Юди!», «підлим покидьком» називає Миколу Бажана, «багатодітним обірваним ідіотом» – Миколу Шпака тощо, я був шокований-стресований, як кілька років тому, коли читав пасквілі на мене самого у письменників-сучасників, частина яких були моїми друзями, у різні вітчизняні та міжнародні інституції. Тому не дивуйтесь, коли й мене розстріляє якийсь окупаційний режим. Але це, як кажуть, окремий дискурс.
Можливо (кажу це серйозно і жартома), настала пора давати національні премії за тексти доносів імені Аркадія Любченка, хоча знаю добрий десяток «достойників» і в наш час.
«Прийшла недавно в один архів, де я люблю працювати, жіночка із проханням показати їй доноси на її вже померлого відомого батька-письменника. Їй винесли три папки, в одній із яких були доноси інших письменників на цього письменника-класика, а у двох інших – доноси цього письменника на братів та сестер по перу. Зворушено-розплакана донька письменника-донощика відмовилася відкривати ці папки і втекла з архіву», – розповідав мені недавно відомий письменник Роман Горак.
Тому, зважаючи на сказане вище, я не годен (як кажуть галичани) досліджувати естетику тексту Аркадія Панасовича Любченка, бо його антиетика (писання доносів) нівелює його текстотворчість аж до антиетики, антипоетики… тексту-вірусу. Хоча зостаюся толерантним до наукових та науково-популярних розвідок тексту та життєтексту любченкознавців та любченколюбів, які вважають (див. у програмі конференції «Аркадій Любченко : експериментальна естетика й поетика творчості»), що «Цей поет юності не по-юному суворий до своєї форми, до свого стилю й композиції: він взагалі скупий на слова й лише зрідка показує, які скарби слова встиг надбати, і починає кидати їх із щедрот» (Білецький О. Із книги Г. Костюка «Поет юності і сили»), «Це, мабуть, єдиний у нас художник, що його можна назвати новелістом. Це вибагливий, вишуканий мініатюрист, що, очевидно, буде продовжувати Коцюбинського в його європейських імпресіоністичних новелах» (Хвильовий М. «Соціологічний еквівалент трьох критичних оглядів». «ВАПЛІТЕ», ч. 1. 1927), «Майстер різьбленої форми, що зумів піднести багатющу… українську літературну мову до довершеності і блиску французької мови Флобера (з яким взагалі мав дещо спільне, як майстер)» (Шевчук Г. «Безіменна могила»)…
Толерантно цінуючи дослідження естетики а’ля «Аркадій Любченко», передбачаю дискусію. Хоча «сьогодні людям хочеться все пояснити. Але якщо можна пояснити картину, значить, це вже не мистецтво» – казав П’єр-Огюст Ренуар. Те саме стосується і літературного твору-тексту.
Отож. Універсального кодексу честі письменників нема, але митець, який пише доноси, пасквілі (брехливі доноси), на інших письменників у розмаїті, часом каральні – як те ж гестапо чи КДБ – інституції, однозначно втрачає свою духовну місію, випадаючи з усіх разом світоглядних систем: позитивістської, метафізичної і релігійної, адже підлість, юдство однозначно поза честю, совістю у всіх часах в усіх народів і в усіх релігій. Тому заглиблюючись в історію української літератури, маркованої конкретними авторами із фіксованими біографічними вчинками, задокументованими різножанровими писаннями у рамках виразного порушення того чи іншого Кодексу моралі, честі та їх конкретними охудожненими текстами, враховуючи той момент, навіть акцентуючи на ньому, що між художніми заявами, маніфестами, та реальними вчинками письменників бувають значні невідповідності, зазори, прірви, які нівелюють сакральну цінність їх художнього слова як такого, яке не відповідає чину, адже правда – універсальна міра рівноваги у всіх фізичних, метафізичних та художньо-образотворчих системах.
Маємо справу із дзеркальною психологічною проєкцією приписування іншій людині (чи групі людей) колективною свідомістю іншої групи своїх власних якостей, почуттів і бажань: коли Аркадій Любченко писав про Натана Рибака як про «Справжнє втілення маленького Юди!», то явно мав на увазі себе.
Але ми не судді і не прокурори, а науковці-діагности.
Не лікарі, а біль…
Універсум виніс письменникові-донощику своєрідний вирок: він нагло помер після невдалої операції на чужині…
Пройти крізь осуд, збиткування, дорікання, заздрість і підступні кривди, й зберегти у собі Любов. До ближнього свого, до літератури, до України. Це є показником доброї, культурної та високоморальної Людини – писав про Григора Тютюнника Єгор Вайскоп (https://www.facebook.com/YegorVaiskop/).
Але це вже про іншого письменника, з іншими чинними етичними принципами.
Досліджувати творчість пасквілянтів можна, як і біохіміки досліджують лайно з пірамід,
а канонізувати – небезпечно для життя, а тепер і виживання
нації.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.