“Українська літературна газета”, ч. 2 (382), лютий 2026
Працюючи над біографією Драй-Хмари та його добою (моя книжка «Михайло Драй-Хмара, лебідь зі сузір’я неокласиків» виходить друком у видавництві «Дух і Літера» у серії «Постаті культури»), я зауважив особливий типаж в історії українського письменства – «літературознавця»-енкаведиста Владіміра Пісарєва, який провадив допити неокласиків, а водночас і «розпрацьовував» українське письменницьке середовище. Саме він завербував як сексота (секретного співробітника) Миколу Бажана. Він же, Пісарєв, підписував документи, які стануть фактичним присудом смерти для трьох із п’яти неокласиків – Миколи Зерова, Павла Филиповича, Михайла Драй-Хмари.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Неокласика Миколу Зерова енкаведисти заарештували у кінці квітня 1935 року; Павла Филиповича – у кінці серпня, Михайла Драй-Хмару – на початку вересня.
Павєл Постишев (партійне поґаняло – Єрмак), один із організаторів Голодомору 1932–1933 років, у 1935-му громитиме «українських націоналістів» у красному письменстві, де «класовий ворог провадив свою боротьбу проти будівництва соціялізму під націоналістичним прапором» і «ця своєрідність класової боротьби на Україні не могла не позначитися на розвитку української літератури». «В антирадянському таборі української літератури ми бачимо таких зубрів українського націоналізму, як Єфремов, Ніковський, Старицька-Черняхівська, Чехівський, Івченко, які оформилися пізніше в літературну групу так званих неокласиків – Зерова, Могилянського і ін.». І ці націоналістичні «групи», і їхня «шумськістсько-хвильовістська аґентура» в комуністичній партії, на «корінні питання» літератури дали відповідь: «геть від Москви і зокрема від російської літератури, нам нічого в неї вчитись; рівняйся на буржуазний Захід; […] художня творчість повинна бути вільною від політики. Треба обстоювати “чисте” мистецтво, вільне від партійности і тенденційности, і т. ин.». Це був публічний присуд – поки що політичний – між іншими письменниками і неокласикам.
Перед тим, як потрапити до Лук’янівської в’язниці, Драй-Хмару привезли до комендатури НКВД, яка резидувала у колишньому приміщенні Інституту благородних дівиць (нині – Міжнародний центр культури і мистецтв) – неподалік помешкання мистця. Зранку, коли його допровадили сюди зі сусідньої вулиці, заповнили анкету в’язня, сфотографували у профіль та анфас. Далі – дактилограма – відбір відбитків пальців.
Міжнародний центр культури і мистецтв
Драй-Хмару відразу ж помістили в тюрподі – тюремному підвідділі центрального управління НКВД. Це була та частина комендатури, де утримували найважливіших і найнебезпечніших, із погляду совєтської держави, злочинців. Колишній в’язень Іван Козуб, потрапивши в цей тюрпод, згадував арештантів, що сиділи у сусідніх камерах: поряд «перебував батько родини Крушельницьких, який разом із трьома синами еміґрував із Галичини. Двох його синів нібито за участь у кіровській справі розстріляно, а батька привезли для якогось дослідування. В іншій камері сиділа група письменників (8 чоловік). Серед них були брати Филиповичі, Ананій Лебідь і Михайло Драй-Хмара». У цьому спогаді є певні часові й фактичні неточності: Козуба привезли до тюрподу у червні, Драй-Хмару й Филиповича ж заарештували майже через три місяці, тому він не міг одразу про них довідатися. Ім’я Івана Козуба, колишнього боротьбиста, згадується у деяких протоколах допитів – поруч із неокласиками.
Зерова і Филиповича катуваннями зламали. Доведений до відчаю Зеров у присутності слідчого-енкаведиста Пісарєва і прокурора київського військового округу Пєрфільєва дасть свідчення: «Зачитаний мною у РИЛЬСЬКОГО вірш П. КУЛІША “До кобзи”, одній із строф якого я надав значення поминок за розстріляним (у грудні 1934-го. – Авт.) КОСИНКОЮ та ін[шими] українським націоналістами, що стали на шлях терору, було безпосереднім моїм закликом до терору. Моє читання прозвучало як заява про солідарність із розстріляним, як голос жалю за їх долею, як заклик помсти щодо керівників [комуністичної] партії і влади на Україні».
Усю трагедію того, як Микола Зеров обмовив самого себе, видно із його заяви 14 жовтня 1935 року. Ось головні самозвинувачення, викладені у ній (прийом цієї заяви від українського письменника підписали двоє: військовий прокурор Київського військового округу Пєрфільєв та слідчий Пісарєв):
«…З перших років революції до моменту арешту я займав керівне місце в націоналістичних к[онтр]-[pеволюційних] колах, будучи ідеологом, керівником, надхненником і організатором к[онтр]-[pеволюційних] націоналістичних груп, що входили в єдину ланку націоналістичного підпілля, яке організовано виступило проти Совєтської влади».
«Я, – свідчив він, – вважаю себе винним у тому, що, будучи упродовж багатьох років активним поборником, ідеологом націоналізму, організатором націоналістичних угрупувань і настроїв, – ідеологічно озброював їх на боротьбу зі Сов[єтською] владою та ідейними принципами її будівництва. Я, безсумнівно, винен у зростанні активности – як своєї, так і моїх однодумців у їх боротьбі проти Сов[єтської] влади. Я несу відповідальність за ті терористичні тенденції і спроби, які були результатом мого ідеологічного впливу на націоналістичні кола».
Під час допитів Зерова змусили стверджувати, що Драй-Хмара «як автор історико-літературних робіт (роботи про Лесю Українку) пропаґував націоналістичні погляди, виопуклював націоналістичні мотиви у творчості українських письменників, не роблячи спроб пояснити їх класову сутність, більш того, старанно обходячи й затираючи всі проблеми соціялістичного вивчення літературних фактів, і тим діяльно служив ідеологічному вихованню націоналістичних кадрів», а на очній ставці із Драй-Хмарою – про те, що «літературознавчі дослідження ДРАЙ-ХМАРИ зайняли певне місце в розвитку націоналістичної течії в літературознавстві. Це означає, що ДРАЙ-ХМАРА заперечував класовість у літературі, вважав українську літературу вираженням національного і тільки, що було виявом кулацького націоналізму в спеціяльній літературознавчій діяльності».
Віктор Петров наводить слова, передані через дружину Михайла Драй-Хмари, які він сказав на побаченні:
«На запитання дружини:
– Чому тебе забрали?
Він відповів:
– Tому, що я український інтеліґент!..».
Ці слова є реальним і передуманим Драй-Хмарою висновком з усіх допитів і звинувачень.
Слідчий Владімір Пісарєв – невід’ємне коліщатко репресивної машини, особа, що відіграла специфічну ролю не тільки в долі київських неокласиків. Прикметним є те, що ті самі особи, що курували аґентуру в письменницькому середовищі, займаючись його «розпрацюванням», водночас провадили і допити уже заарештованих мистців. Серед таких майстрів заплічних справ, одним із «кураторів» поневоленого українського літературного середовища був власне Владімір Пісарєв (насправді ж – Арон Фукс).
Постать Пісарєва-Фукса привідкриває ще якось не зауважену досі таємницю літературного (а беручи й ширше) культурно-мистецького процесу в поневоленій російськими комуністами Україні загалом. Слідчий Пісарєв, як виявляється, не просто працював на конвеєрі допитів і продукування справ проти київських неокласиків та інших в’язнів-мистців. Він, сказати б, працював у дві зміни: у вільний від роботи на допитах час (які дуже часто проводилися ночами) з уже звинуваченими письменниками в українському націоналізмі і злочинах проти Совєтського союзу та «дружби» двох «братніх» народів, водночас проводив «випадкові» й невипадкові зустрічі з іншими письменникам – тих, яких треба було завербувати для сексотства, схилити на доносництво.
Народжений 1900 року Арон Фукс вже з 1922 року працював у ЧК. З огляду на його спеціялізацію у середині 1930-х років на українському мистецтві та красному письменстві, це псевдо Пісарєв (або, як це називалося, «поґаняло») символічне – з огляду на прізвище одного із російських літературних критиків ХІХ століття. У 1934–1935 роках Пісарєв був начальником 4 відділення особливого відділу УҐБ НКВД у Києві. Саме він, після арешту, наглядав за слідством у справі Михайла Драй-Хмари, Миколи Зерова, Павла Филиповича, Марка Вороного, особисто проводив деякі їх допити або був на них присутній. Саме він затверджував постанову про арешт Драй-Хмари та присуди Драй-Хмари, Филиповича і Вороного про відправлення їхніх справ у прокуратуру і до суду.
Характерна деталь одного з допитів Драй-Хмари, у якій ідеться про книжки, які були «доказом» його контрреволюційної діяльности. Слідчий Пісарєв – знавець української літератури як апріорі цілковито контрреволюційної – запитує: під час обшуку «у Вас вилучено велику кількість націоналістичної літератури, виданої у період громадянської війни [йдеться насправді про російсько-українську війну й окупацію України. – Авт.], в останні роки. Вся ця к[онтр]-[pеволюційна] література підлягала знищенню. Для чого Ви продовжували її зберігати у себе?». У відповіді Драй-Хмари – навіть у протокольній інтерпретації слідчого Владіміра Пісарєва – у першій фразі звучить неприхована іронія: «Я не знав про те, що вся українська література, яка в мене зберігалася, підлягає знищенню. Я також не знав про те, що заборона на цю літературу стосується до приватних осіб. Я свою бібліотеку взагалі не переглядав із 1933 року». Твердячи, що він не заглядав до своєї книгозбірні від 1933 року, М. Драй-Хмара натякав, що ці книжки були у нього вже під час обшуку, коли його уперше заарештували, й тоді слідчі НКВД не розглядали їх як заборонену літературу.
Варто навести деякі позиції зі списку цієї забороненої націоналістичної літератури: журнал «Червоний шлях», «Життя і революція», «Літературно-Науковий Вістник», «Нова Ґенерація», альманах «Літературний ярмарок», «Шлях», журнали «Україна» М. Грушевського і, зокрема, твори В. Винниченка, М. Вороного, «Україна в епоху капіталізму» М. Грушевського, «Українські думи», «Український народ», твори М. Хвильового, М. Рильського, С. Єфремова і самого М. Драй-Хмари.
Мистець ще намагався боронитися, заявляючи, що він переродився як поет, що його збірка «Соняшні марші» є свідченням цього. У заяві слідчому Пісарєву, написаній 26 січня 1936 року, він твердив: «Слідство не може заперечувати того, що упродовж 1933–35 років я написав книгу революційних віршів “Соняшні марші”» – це «революційні вірші, написані тоді, коли я був неокласиком; вони ввійшли у книжку “Залізний обрій”». Ці вірші є «свідченням того, що мій націоналізм у неокласичний період не був цільним світоглядно, а виражався тільки в окремих націоналістичних помилках, які не заважали мені мати, в основному, совєтського світорозуміння.
Революційні вірші, написані в донеокласичний період, увійшли в збірку “Проростень” (1922–[19]26). Ці поезії, як і революційні вірші неокласичного періоду, я писав цілком вільно – ніхто не ґвалтував моєї совісти. Але якщо в той час я мав у своєму світоуявленні націоналістичні елементи, щиро писав революційні вірші, то чому ж я не міг ще більш щиро писати поезії в 1933–[19]35 роках, коли не тільки моє світорозуміння, але й моє світовідчування стало совєтським?» Знову ж, тут мистець ніби декларує, що три місяці в’язниці у 1933 році цілком змінили його світогляд, остаточно перетворивши на совєтську, лояльну до російської комуністичної окупаційної системи, людину. Як бачиться, слідчий-енкаведист усюди, де могло б бути слово «національний», вставляє остаточно-присудове: «націоналістичний».
Ця заява (з його проханням долучити її до слідчої справи) є ще й вираженням особливостей совєтської комуністичної правової системи: не слідчі і прокурори мають доводити вину підозрюваного; вони лише є творцями інкримінацій. Обвинувачений сам мусить доказувати, що висунуті проти нього звинувачення – абсурдні, дикі й алогічні. Однак презумпції невинуватости в цій системі права не існує.
І загалом остаточний «логічний» висновок, який від імени Драй-Хмари формулює слідчий, знавець совєтського права, української літератури і мистецтва, енкаведист Пісарєв-Фукс (що при допиті повчав Драй-Хмару про якийсь «“хороший” революційний вірш Зерова»): «Я був вороже наставлений проти совєтської влади, відображаючи устремління націоналістів-контр-революціонерів, які стали на шлях боротьби зі совєтською владою. Я відображав це у своїй літературній діяльності. Я, таким чином, поставив себе в ряди активних поборників українського к[онтр]-р[еволюційного] руху на Україні».
В обвинувальному висновку від 19 лютого 1936 року у справі Драй-Хмари слідчий Пісарєв писав, що той «приєднався до українського націоналістичного контр-революційного руху ще в 1916 році. При петлюрівському уряді, Центральній Раді і Гетьмані на Україні ДРАЙ-ХМАРА був професором Кам’янець-Подільського університету, спеціяльно створеного для концентрування, виховання і навчання найнадійніших українських націоналістичних кадрів». Водночас, як і «ЗЕРОВ, ФИЛИПОВИЧ, ЛЕБЕДЬ він став одним із ідеологів і керівників українського к[онтр]-p[еволюційного] націоналізму в літературі…».
У окремій постанові та акті, доданих до обвинувального висновку, підписаного Пісарєвим (при присутності його помічника Бондаренка, що проводив арешт Драй-Хмари), повідомляється, що 373 примірники «літератури з націоналістичним змістом» спалено.
«Знавець» українського письменства Владімір Пісарєв особисто завербував як сексота поета Миколу Бажана.
Спецслужби у всіх сферах політичного, культурного, літературного життя мали свою розгалужену агентуру. Ось імена кількох тогочасних письменників, які були агентами-підслухачами. Серед них – Юрій Смолич (агент «Стріла»), Віктор Петров (агент «Іванов») чи Микола Бажан (агент «Уманський»). На сьогодні відомо, за відкритими архівними документами, що всі вони офіційно долучилися до цього «зацного» товариства доносників у середині 1930-х років.
За три тижні до винесення остаточного вироку Драй-Хмарі старший лейтенант-енкаведист Пісарєв доповідав своєму босові, майорові Міхаїлу Алєксандровському (він же – Фьодор Юкельзон), про вербування Бажана: «…Я зустрівся з [Миколою] Бажаном, [Олександром] Довженком і [Савою] Голованівським, разом із якими ми 6 березня ц[ього] р[оку] [1936-го. – Авт.] здійснили заміську подорож упродовж кількох годин. Потім ми вдруге зустрілися ввечері у тов[ариша] Михайла Кіллерога, а за кілька днів я зустрівся “випадково” з Бажаном у поета Голованівського». Яке вишукане товариство, що «випадково» проводить зустрічі, які щемкі вияви «дружби»!
Той же Пісарєв організував Бажанові зустріч у в’язниці з Марком Вороним – перед відправленням того на смерть у концтабір: «Коли мова зайшла про репресованих у минулому друзів Бажана, ми торкнулися заарештованого нами Вороного М[арка]. Я розповів Бажанові про бажання Вороного побачитися з ним перед від’їздом у [концентраційні] табори і домовився про час, коли він тут, у нас [у в’язниці НКВД. – Авт.] отримає з ним побачення.
11 березня ц[ього] р[оку] Бажан з’явився на побачення з Вороним. Очікуючи на його [Вороного. – Авт.] прибуття, ми говорили про Вороного, Фальківського, Антоненка-Давидовича та інших засуджених – друзів Бажана».
Й уже, за свідченням того ж енкаведиста Пісарєва, «під час наступної зустрічі, Бажан дав офіційні свідчення про своє нац[іоналістичне] минуле, про свої націоналістичні зв’язки, закріпив свій зв’язок із нами і обіцяв активно допомагати у викритті активного к[онтр]-р[еволюційного] націоналізму. Підписки я у Бажана не відбирав, вважав це незручним із цілої низки міркувань етичного характеру. Прошу затвердити цю вербовку». Знову ж, яка делікатність і намагання проводити операцію підписання угоди з дияволом у межах етичних засад!
Справу Михайла Драй-Хмари виокремили зі справи групи Миколи Зерова саме тому, що, на відміну від усіх інших, він стійко витримав допити й ні в чому не признавався. У постанові прокурора Ліпова йдеться про те, що «щодо Драй-Хмари М. П., то не здобуто достатніх даних про його участь у к[онтр]-р[еволюційній] групі Зерова і ін., тому слід матеріял про нього виокремити в самостійне кримінальне провадження – […] для додаткового розслідування». У висновку для суду прокурора військового прокурора Київського округу Пєрфільєва Драй-Хмару охарактеризовано як «активного к[онтр]-p[еволюційного] націоналіста, соціяльно небезпечного».
Капітана Пісарєва заарештують у квітні 1938 року (на той час він буде заступником начальника управління НКВД у Полтавській області) й через чотири місяці розстріляють.
Завербований ним Микола Бажан дочекається найвищих нагород і високих посад у Совєтському союзі. Іменем цього сексота НКВД названо в Україні десятки вулиць: у Львові, Харкові, у Києві – навіть проспект.
Троє неокласиків, творчістю яких займався кат-«літературознавець» Владімір Пісарєв, замордовано в російських концтаборах; вони навічно залишаться похованими у чужій землі.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ
Євген ГРИДЬКО
Місто певний час ще розбудовувалося за інерцією. Правда, вектор цієї розбудови – від суспільних проектів до приватних гаманців – був уже тоді чітко означений і навряд чи мав за мету, у першу чергу, задоволення інтересів громади. Про це свідчила, зокрема, якість мостових, і особливо – підземних переходів, які вимагали ремонту чи не зразу після здачі в експлуатацію.
Не обійшлося у цій історії і без «теорії вікон». Щойно на стіні з’являлося нехороше слово чи кинутий папірець, завтра на підлозі поруч із папірчиною неодмінно лежатиме ще й бичок, а написи почнуть розмножуватися як оті страхітливі відкриття Левенгука – без видимого зовнішнього впливу.
І, звісно, ця історія не обійшлася б без пана Василя. Хоча називати його просто «причиною оповідання» – неабияк принизити цього поважного дядька з козацькими вусами. Василь, певної мірою, був причиною усього, що відбувалося навколо, адже брав участь у національно-визвольному русі десь із 1988 року. Тобто не тоді, коли це стало модно і безпечно, а у той час, коли за це реально було сісти. Що Василь і зробив, примудрившись потрапити за ґрати. Хоча, на Васине щастя, це був 1991 рік, і відбувся він, здається, «адміністративкою».
Якщо бути чесним: разом з Кравчуком і Чорноволом, і Степаном Хмарою – незримо стоять тисячі нині забутих солдатів незалежності. Тих, без кого вона так і лишилася б мрією одинак. Тих, безіменних – що виходили на вулиці, штурмували Кабмін, блокували Червоний корпус, голодували на Майдані. Одиниці з них потім прилаштувалися в систему, а решта так і лишилася потерпати від зіткнення особистого ідеалізму з реаліями корумпованої системи, потроху втрачаючи ілюзії.
Василь, як чесна й пряма людина, досі жив у двокімнатній квартирі, що її будували іще при знаменитому розвінчувачі культу особистості для його діда. І це було у будинку, що виходив на проспект. Там, де при Омельченку, під час уже згаданої інерції розбудови, зробили підземний перехід.
Цей перехід був страшний, як атомна війна, чи як постапокаліптичний світ Фоллаута. Навіть дівчата з «Сільпо» озиралися, проходячи ним. Кур’єри Глово, що не боялись чорта і ТЦК, минали його лише на повній швидкості. Один хлопчик, що мав необачність зайти у нього, подейкують, вийшов заїкою.
Його жах крився не лише у страхітливому плануванні. Головна проблема – цеглини і плитки рядами відвалювалися, бо під час будівництва, звісно, була вкрадена гідроізоляція. Волога безперешкодно проникала у стіни, замерзала взимку і руйнувала конструкцію. Це було наочне свідчення іржавої арматури та корозії, чи то корупції, якщо користуватися латиною.
Але головна музика переходу звучала у незліченній кількості графіті та малюнків, що прикрашали його стіни. Причому какофонія сотень накладених один на одну незгарбних написів у відповідності із невідомим законом не пригашала одна одну, а навпаки, викликала щось схоже на резонанс. Невідомі «мистецтвознавці» створили тут таку концентрацію безталанності й безнадії, що декорації славнозвісного «Doom» нервово палили поруч. Якщо колись доведеться малювати величне полотно сучасності, то на одному краю стоятиме Межигір’я, а на іншому – оцей перехід. Причому щодо Межигір’я я не до кінця упевнений.
За час існування переходу його ремонтували і очищували тричі – по кількості президентських виборів. Оскільки у п’ятирічний цикл «обшарпано, але чистенько» – «зразковий взірець трущоб» цього разу втрутилася війна, то, у повній відповідності до згаданої теорії вікон, перехід сягнув по-справжньому фантасмагоричних глибин, заслуживши у соцмережах звання «найжахливіший перехід міста».
Ще б трохи – і сюди б, мабуть, почали б водити екскурсії для охочих до горору. Навіть кімната відпочинку військовозобов’язаних Тернопільського ТЦК з її наркоманами та хворими на виразку, грижу та ІХС одночасно – тими військовозобов’язаними 50+, яких медкомісія визнала повністю придатними, а жодна військова частина тижнями не хотіла брати, – навіть вона не навіювала й половини того жаху, що ніс у собі перехід.
Мешканці будинків навколо регулярно скаржилися, писали усюди, куди тільки можна – від райради до мера. Навіть петицію подали, але не вистачило, здається, ста голосів для розгляду її Президентом.
Напевне, ще б трохи – і екскурсії до Переходу таки б стали реальністю. Якби не дядько Василь.
Написав – і уява сама намалювала романтичну картину: ось старий альтруїст, герой боротьби за незалежність бере велику ганчірку, каністру гасу… і спалює перехід нахрєн, бо жодних нервів не вистачило б відтирати і віддирати «вотетовсе».
Але ні. Історія мала інше продовження.
Мушу зазначити: як я не намагався оминати оті потойбічні врата, мені не завжди це вдавалось. Часом ліньки було дряпатись через шість смуг проспекту, та ще й відбійник із ґраткою, які, стаючи на перепоні інстинкту самозбереження, рішуче наполягали на зустрічі зі страшним.
От і цього разу. За північ ішов я чи то з літературних читань, чи то з дня народження через той самий перехід.
І що ви думаєте?..
Запівнічний подорожник краєм ока побачив – у візерунку безнадії, трущобії наркоманії раптом проступили ЧЕРВОНІ ЛІТЕРИ.
Все, гейм овер. Якийсь п’ятнадцятирічний неук домалював недостаючу рандомну криву, тим відкрив портал – і дуже брудний перехід зробив якісний перехід, тобто провалився в інший вимір. Зараз з-за рогу випливе голова з рогами, і хана безвістному авторові, «той-що-ходив-запівніч».
Поки тіло знаходиться у стан «камаї», свідомість автоматично продовжує аналізувати оточуюче середовище. Отже, через секунд із кілька мозок збагнув, що синє тло нескінченних кривих, крізь які де-інде проглядала сіра плитка, упевнено перекреслено червоними літерами «Слава КПРС». Трохи далі – «СРСР», і напис, який мене вразив найбільше – «Слава Великому Жовтню». Ще в повітрі пахло свіжою фарбою. Фарбою. Не кров’ю.
Полегшено переводжу подих. Молодь скільки хочеш може прикручувати роги комуністам, але я в це не вірю. Те саме, до речі, робили стосовно капіталістів комуністи, коли були при владі. Методи, загалом, незмінні – лише колір різниться.
Після такого висновку море різко стає по коліна. Ми вдома, кеп. Мабуть, якомусь анархо-синдикалісту років п’ятнадцяти не спиться.
Зазираю за ріг – і бачу біля стіни із напівспустошеним балончиком у руках знайому вусату постать.
– Бог у поміч, – промовляю.
Чоловік із капюшоном на голові рвучко обертається.
– А, це ти… Привіт, сусіде.
– Це ви вирішили на старості виправити свої помилки юності? – питаю, намагаючись стримати посмішку.
– Які, нахрен, помилки юності? – відгукується ветеран боротьби і новоспечений автор забороненої агітації. У мене політична платформа незмінна десь із 1988 приблизно.
– Тоді чого ж не спите?
– Сказати?. Згадав стару історію. Ми якось у 90-му на Червоному корпусі написали «Слава Україні». І знаєш, що сталося? Не минуло і двох тижнів, як зробили позачерговий ремонт усього зовнішнього оздоблення!
Василь струшує балончик і продовжує вже спокійніше, але з тією ж гіркотою:
– Радянський союз, проти якого ми боролися, мертвий уже тридцять п’ять років. Боятися його можуть хіба тільки боти, які розганяють совкофобію за крихти від наших же вкрадених грошей. Ну, і влада, звісно. А в мене онучка… Вона щодня у школу ходить через оцей Fallout. Я вже задовбався скрізь писати про це страхіття! Плюнув – і вирішив згадати старі часи. Герої, синку, не вмирають.
Василь наче у воду дививсь тієї ночі. Не минуло і двох тижнів, як раптом усе знайшлося. Наступної п’ятниці набігла купа людей у світловідбивних жилетах – і змила, нарешті, і суміш безнадії молоді синього кольору, і Василеву партизанську хитрість.
І перехід знову сором’язливо засвітився сірою обшарпаною плиткою.
Та чи надовго?..
Отже, хлопці: не ігноруйте уроки малювання. Європа далеко. Поки дочимчикуємо – може, і вам знадобиться.