Історія Шевченківського заповідника – офіційно створеної 20 серпня 1925 року інституції з метою збереження меморіалу Тараса Шевченка, – як всенародного місця пам’яті, розпочалась ще 10 (22) травня 1861 року. Адже того пам’ятного дня українці виконали заповітну мрію свого духовного батька назавжди повернутись в Україну, або, принаймні, упокоїтись у рідному краї, висловлену у його поезії-тестаменті ще 1845 року: “Як умру, то поховайте Мене на могилі Серед степу широкого На Вкраїні милій…”. І відбулась ця знаменна подія через два з половиною місяці від дня смерті поета 26 лютого (10 березня) 1861 року та першого велелюдного похорону у Санкт-Петербурзі, коли друзі і шанувальники Кобзаря, здолавши опір імперії та понад 1500 км, перенесли домовину з його тілом з російської столиці до Канева і здійснили урочистий чин поховання на Чернечій горі. Відтоді, ця мальовнича круча, яку Тарас Григорович уподобав під свою садибу на березі Дніпра під час останнього приїзду в Україну влітку 1859 року, стала називатись Тарасовою Горою, набула статусу новітньої національної святині та з роками перетворилась на одне із визначних місць пам’яті і прощі українців та масового відвідування представниками інших народів світу. Адже, як згодом, 1913 року, слушно оцінила цю історичну подію Софія Русова: “Похорони Шевченка – ось перший факт громадського національного життя в Україні.”
Встановлений художником Григорієм Честахівським 1861 року на високій могилі-кургані первісний дубовий хрест, зусиллями Старої Київської Громади і за народні кошти, офіровані киянами, полтавцями, чернігівцями, одеситами та представниками інших українських історичних земель, влітку 1884 року було замінено на величний чавунний пам’ятник-хрест (автор – академік Віктор Сичугов). Тоді ж поруч із усипальнею національного пророка збудували й хату-сторожку, у якій канівський вчитель і старогромадівець Василь Гнилосиров започаткував перший народний музей Шевченка, широко відомий з історії української культури як “Тарасова світлиця”. Таким чином, національно свідома інтелігенція в умовах імперської неволі цілеспрямовано формувала новітню святиню, довкола якої упродовж століття об’єднувались національно-визвольні та літературно-мистецькі сили, що, зрештою, привело до реалізації одного із державотворчих Шевченкових заповітів: “В свої хаті й своя правда, І сила, і воля.” У ті роки до збереження Великої Могили долучали свою жертовну працю і власні кошти Григорій Честахівський, Варфоломій Шевченко, Володимир Науменко, Іван Ядловський, Василь Тарновський, родина меценатів Симиренків, Євген Чикаленко, Микола Біляшівський, Володимир Різниченко та багато інших представників національної еліти, які, за влучним висловом відомого державника і мецената Євгена Чикаленка, захоплювались “українською справою не тільки до глибини своєї щирої душі, а й до глибини своєї кишені.”
Від дня поховання поета найкращі представники українського громадянства незмінно опікувались його меморіалом, здійснювали прощу до Канева і таким чином творили народний культ батька модерної української нації, який своєю творчістю і чеснотами заклав основи національної ідеї (“Свою Україну любіть, Любіть її…”) та утвердження гуманізму і демократії. Засвідчити свою повагу до українського генія безперервно йшли до Канева прочани з усіх історичних земель України, десятків сусідніх і далеких країн світу. І торували цей шлях та вели їх сюди ті достойники, чиї імена увійшли до української і світової історії – Павло Чубинський, Леся Українка, Олена Пчілка, Михайло Коцюбинський, Ніколай Лєсков, Олександр Барвінський, Іван Труш, Ольга Кобилянська, Шолом Алейхем, Іван Бунін, Райнер Марія Рільке, Василь Стефаник, Микола Лисенко, Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Катерина Білокур, Янка Купала, Іван Козловський, Василь Симоненко, Євген Адамцевич, Жан Поль Сартр, Сімона де Бовуар, Олесь Гончар, Расул Гамзатов, Чінгіз Айтматов, Ф. Елізабет Річ, Патріарх Мстислав, Борис Олійник, Віктор Ющенко і багато інших корифеїв науки, літератури, мистецтва, театру, політична еліта (назвати імена усіх, на жаль, не дозволяє формат цієї статті).
Тож, закономірно, що саме на Шевченковій могилі засновники “Братерства Тарасівців” – першої таємної масової організації, що була започаткована тут 1891 року, – поставили собі за мету життя здобути національну і соціальну свободу для багатомільйонного українського народу, який не мав тоді власної держави. І в найбільш переломні періоди новітньої історії України Тарасова Гора незмінно поставала у центрі загально національних подій, як це особливо яскраво проявилось у 1861, 1884, 1891, 1914, 1917-1918, 1925, 1939, 1961-1964, 1988-1991 та 2010 роках.
Одним із найважливіших факторів всенародної популярності меморіалу Шевченка став і надзвичайно вдалий вибір місця розташування його могили. “Поховати найбільшого українського поета, пророка визволення рідного краю, серед могучого степу, на лоні пишної природи – це була геніальна думка, що дорівнювала генієві самого Шевченка.” – писав 1919 року академік Сергій Єфремов у своїй монографії «Шевченкова могила». Тож, вже відразу ж після падіння Російської імперії, державні чинники якої стримували розвиток меморіалу як місця пам’яті, Центральна Рада УНР, а згодом й уряд Української Держави, 10 червня 1918 року, визнали могилу Тараса Шевченка державною власністю. Ще весною того ж року голова Київського губернського земства Симон Петлюра призначив керівником нової пам’яткоохоронної інституції письменника Василя Короліва-Старого, з яким вони спільно розробили цілу програму її розбудови як всенародного культурного центру. Проте, у зв’язку із поразкою національних сил, повноцінно заклад почав діяти лише через сім років, коли у розвиток ідеї академіка Володимира Різниченка про створення «Шевченкогірського Державного Національного заповідного Парку”, РНК УСРР своєю постановою від 20 серпня 1925 року оголосила поетову могилу територією у 4 десятини Державним заповідником Т. Г. Шевченка, підпорядкувавши його НКО УСРР, чим, по суті, й було започатковано систему історико-культурних заповідників України. І вже за перших п’ять років, попри згортання політики українізації та політичні переслідування національних сил, першим керівникам заповідника Дмитру Хоменку та Івану Калюжному, за підтримки республіканського Шевченківського комітету (голова Микола Скрипник) і його Київської філії, вдалося закласти міцні підвалини для формування повноцінного заповідника. Тоді ж Президією Укрнауки та Шевченківським Комітетом було розроблено і затверджено “Положення про Заповідник “Могила Т. Г. Шевченка біля Канева” (1927), здійснено аерофотозйомку та геодезичні роботи (1928, проф. І. Дахов), розроблено Генеральний план, заліснено схили гори та прилеглі сіножаті, побудовано готель для туристів (1929, арх. П. Головченко) та влаштовано у ньому музейну експозицію, відремонтовано хату-сторожку, в якій розгорнуто читальню на 1600 книг та кімнату для десяти туристів, упорядковано могилу поета. Неподалік Тарасової Гори за підтримки працівників Шевченківського заповідника діяла початкова школа для місцевих дітей.
При підготовці до відзначення 125-річчя з дня народження поета, що випало на надзвичайно драматичні для України події середини 1930-х років, на його могилі було встановлено новий пам’ятник (скульп. Матвій Манізер, арх. Євген Левінсон) та побудовано меморіальний музей (арх. Василь Кричевський і Петро Костирко) – шедевр українського модернізму поч. ХХ ст.. Велелюдне урочисте відкриття нового меморіалу поета відбулося 18 червня 1939 року.
У роки нацистської окупації 1941-1944 років музей Т. Г. Шевченка, спочатку і за участі патріотично налаштованих місцевих мешканців, продовжував діяти як музейний заклад, проте згодом був перетворений окупантами на трудовий табір для місцевої молоді. У ході бойових дій по звільненню Канева будинок і пам’ятник отримали значні пошкодження, але заповідник відновив свою діяльність вже у лютому 1944 року – відразу ж після визволення міста.
Не обминули Тарасову Гору і трагічні події часів більшовицького правління – 1923 року з могили Шевченка було скинуто народний пам’ятник-хрест і на його місце встановлено тимчасове погруддя поета (скульп. Калень Терещенко). Страшні сліди у Шевченковому краї і пам’яті поетових земляків залишили також Голодомор 1932-1933 років, політичні репресії 1937 і 1944 років і події Другої Світової війни, що стало на перешкоді завершення будівництва музею і впорядкування усієї Тарасової Гори як єдиного меморіального комплексу. Надзвичайно трагічна доля спіткала керівників заповідника Михайла Стретовича (1937) і Дмитра Лебедка (1944) та їхніх колег, яким на власній долі у повній мірі випало пізнати жорстокість каральної машини НКВД і ГУЛАГУ часів загострення класової боротьби в СРСР. Особливою трагічною сторінкою в історії меморіалу Шевченка став акт протесту проти дій комуністичної влади з поневолення України – самоспалення на Тарасовій Горі 21 січня 1978 року Олекси Гірника, чин самопожертви якого відзначено званням Героя України (2007).
Особливого культурно-освітнього піднесення діяльність Канівського державного заповідника “Могила Т. Г. Шевченка” АН УРСР завдяки зусиллям директора Якова Данилова (1952-1981) та його колег набула у повоєнні роки та при підготовці і проведенні ювілейних урочистостей до 150-річчя з дня смерті та 100-річчя з дня народження поета, які відзначались на рівні ЮНЕСКО, за участі найвищого керівництва та культурно-мистецької еліти країни і світу, результатом чого стало нагородження закладу 1975 року орденом Дружби народів.
Меморіал поета органічно доповнив архітектурно-мистецьки виконаний гранітний комплекс сходження на Гору (1977, арх. Анатолій Мошенський, інж. Олексій Добродєєв), а на березі Дніпра для потреб туристів було побудовано в оригінальному архітектурному стилі річковий приплав “Тарасова гора” для суден класу “ріка-море” (1973 р., павільйон площею 318 кв. м, нині – виставкова галерея і кав’ярня) та ресторан “Тополя” (1982 р., 400 кв. м, нині – адміністративно-науковий корпус), що суттєво розширило туристичну інфраструктуру заповідника, яку має ще доповнити готель «Тарасова гора» (1961 р, арх.. Наталія Чмутіна та ін.).
У 1988-1991 роках Шевченківський заповідник став одним із чільних осередків боротьби за збереження історико-культурної спадщини в країні і демократизацію суспільства. Ця його нова роль проявилась через активне протистояння намаганням комуністичної влади забудувати великими промисловими об’єктами унікальні природно-ландшафтні території Канівського Лівобережжя, що загрожувало руйнацією заповідного довкілля меморіалу Тараса Шевченка. Особливо цінну підтримку тоді отримав меморіал поета від письменників, художників, активістів громадських пам’ятко та природоохонних організацій – як українських, так й з інших республік, зарубіжних інтелектуалів та діаспори. Узагальнену оцінку тих подій відображає запис письменника Віктора Астахова від 16 вересня 1988 року до Книги відвідувачів музею: «Залиште в спокої хоча б святі для народу місця, сучасні варвари. Згадайте про те, що на могилах Великих людей треба молитись Миру і просити спасіння, а не сприяти загибелі нашої культури і її мучеників!
Хай буде святість у душі всіх, хто ступає на цю землю!»
Тож на вимогу вітчизняної і зарубіжної громадськості та з метою захисту всенародної святині постановою РМ УРСР №287 від 21 листопада 1989 року створено на базі Канівського державного ордена Дружби народів музею-заповідника Т. Г. Шевченка Шевченківський національний заповідник – перший із закладів культури, що отримав статус національного, який згодом було підтверджено Указом Президента України №587 від 11. 10. 1994. Цього ж року, пробуджений до активних дій колектив хранителів меморіалу Тараса Шевченка, вперше обрав для себе директора, перед яким постало завдання кардинально змінити стан справ по творенню дійсно Шевченківського заповідника.
Новий етап становлення національного заповідника започаткувала широкомасштабна і досить амбітна програма його розвитку на 25 років (1990-2015 рр.). Формалізована цілим рядом указів Президента України, рішень Верховної Ради України, постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України ця програма була спрямована на формування єдиного історико-культурного і природно-заповідного простору, завершення будівництва музею Тараса Шевченка відповідно до задуму його архітекторів, створення сучасної туристичної інфраструктури, розгортання актуальних наукових досліджень з метою вивчення і популяризації життя та творчості Кобзаря, збереження і відтворення пам’яток та інших об’єктів культурної спадщини. Весь цей період розвитку заповідника проходив в умовах політичної нестабільності, економічних негараздів в країні, грубого втручання влади у його роботу (2004, 2010-2014 рр.) та гострого протистояння агресивним проектам забудови довкілля Тарасової Гори, зокрема і в охоронних зонах заповідника (1988-1991 рр. – Лівобережна промислова зона; 2000-2000 рр. – завод вторинного алюмінію; 2010 р. – зернокомплекс “Нібулон”; 2009-2010 рр. – будівництво об’єкту комплексу «Княжа гора» по вул. Роденська; 2017-2018 рр. – новий генплан м. Канів та проект “Променад парк” по вул. Шевченка; 2018-2020 рр. – т. зв. човнова станція і приватна забудова по вул. Монастирок, а також комплекси МХП «Наша ряба» та проект норкових ферм, діяльність яких становить серйозну загрозу для забруднення вод та атмосфери Канівщини, понижуючи цим високий туристичний потенціал регіону).
Та попри все, в результаті реалізації заповідником цієї безпрецедентної програми розвитку, а також основних положень Генерального плану розвитку (2005) та Плану організації території Шевченківського національного заповідника (2012) за останні 30 років:
– вперше отримано державні акти на право володіння у межах міста земельними ділянками площею 38,12 га (2003), що збільшило площу заповідника у два рази або ж десятикратно – від первісного формату 1925 року;
– здійснено реставрацію літературно-меморіального музею, будинок якого 1990 року отримав статус пам’ятки архітектури першої пол. ХХ ст. (2003-2010, в результаті чого збільшилась корисна площа майже удвічі – до 2 470 кв. м. і об’єм із 14 000 куб. м. до 22 882 куб. м.), оновлено експозицію (2010, 2015-2016) та влаштовано виставкові зали (2018);
– реставровано могилу Тараса Шевченка (2011);
– побудовано під’їзну дорогу від Дніпра до музею (6200 кв. м) і мережу внутрішніх доріг з гранітним покриттям (2000-2010);
– придбано павільйон приплаву “Тарасова гора” (2007, 318 кв. м.) і приватну садибу для розширення території заповідника (2001);
– виконано капітальний ремонт комплексу сходження на Гору (2003), ремонт фасаду і даху та реконструкцію системи опалення будинку бібліотеки (2014-2018), фасадів музей народно-декоративного мистецтва (2012);
– набуто у користування (1994) та здійснено реконструкцію будинку ресторану “Тополя” (400 к. м.) і пристосування його під адміністративно-науковий корпус (2003);
– реставровано пам’ятник-хрест 1884 року і пам’ятник-погруддя 1923 року;
– відновлено перший народний музей “Тарасова світлиця” (1991, ремонт – 2008 і 2018), а також меморіальну “Стежину корифеїв” (2019);
– здійснено історичну реконструкцію козацької церкви Покрови Пресвятої Богородиці (2014) і впорядкування прилеглої території (2020);
– встановлено меморіальні знаки в пам’ять про жертв Голодомору 1932-1933 рр. (2003), козацького гетьмана Івана Підкову (2007) та Героя України Олексу Гірника (2008);
– здійснено реконструкцію меморіального парку (2010) і парку “Левада” (2013) та захист гори від поширення ярів;
– здійснено реконструкцію інженерних мереж (2003), побудовано теплогенераторну на газовому паливі і трансформаторну підстанцію (2008), громадську вбиральню (2012), оновлено систему відео контролю за пам’ятками і заповідними територіями (2018);
– оновлено автотракторний парк (2018): придбано автомобіль “Шкода-7 Октавія”, трактор “Білорусь ” і снігоочисну техніку та механізми для догляду за парком і дорогами;
– побудовано 11 квартир для працівників (1990-2019),
а також реалізовано цілий ряд інших важливих, зокрема, і видавничих та виставкових проектів, що отримали широкий резонанс в Україні і закордоном.
На різних етапах своєї історії Шевченківський заповідник перебував у підпорядкуванні різноманітних державних органів, але завжди і виключно ним опікувалась держава:
1925-1951 – НКО УСРР (УРСР – з 1937 р.) та Комітет у справах культурно-освітніх (мистецьких) закладів при РНК (РМ – з 1946 р.) УРСР;
1951-1964 – Академія наук УРСР;
1964-1991 – Міністерство культури УРСР;
1991-2019 – Міністерство культури України, Міністерство культури і мистецтв України;
2005-2012 – Міністерство культури і туризму України;
2012-2019 – Міністерство культури України;
2019- Міністерство культури, молоді та спорту України;
2020 – Міністерство культури та інформаційної політики.
За рішенням КМ України від 27 лютого 2008 року №343-р до складу заповідника увійшли майнові комплекси і музейні збірки Канівського історичного музею, музею народного декоративного мистецтва та бібліотечного комплексу “Літературна Канівщина” (колишня бібліотека-музей А. П. Гайдара), адаптація діяльності яких в нових умовах наразі продовжується.
Нині музейна колекція Шевченківського національного заповідника об’єднує понад 80 тисяч унікальних пам’яток. Її окрасою є меморіальні речі і сім офортів Тараса Шевченка, твори та артефакти з його мистецького і літературного оточення, найбільша збірка видань творів Кобзаря мовою оригіналу та у перекладах на десятки мов народів світу, високохудожні твори українських і зарубіжних митців – Л. Жемчужнікова, І. Репіна, С. Васильківського, В. і М. Кричевських, Ф. Красицького, М. Бурачека, М. Приймаченко, І. Кавалерідзе, В. Касіяна, О. Саєнка, Т. Яблонської, О. Івахненка, І. Марчука, В. Лупійчука, С. Коньонкова та інших відомих художників і скульпторів, зразки народного мистецтва, археологічна колекція з історії краю від доби неоліту, унікальні архівні документи, фото і кіно матеріали, аудіо та відеозаписи виступів та інструменти знаменитих кобзарів і бандуристів, автографи літературно-мистецької і політичної еліти, включаючи лауреатів Нобелівської та Шевченківської премій. А також меморіальні речі та авторські тексти всесвітньо відомого американського письменника Джека Лондона, люб’язно надані його донькою та партнерами з порідненого міста Сонома (США).
У заповіднику діють виставкові галереї, наукова та публічна Шевченківська бібліотеки, фонди яких сформовані з понад 60 тисяч томів та численних рідкісних періодичних вітчизняних і зарубіжних видань, а також науковий архів.
Загалом територія заповідника, об’єкти і пам’ятки якого розташовані на чотирьох локаціях історичної частини міста, підтверджена державними актами на право володіння земельними ділянками і нині становить 38,12 га. Крім того хранителі меморіалу забезпечують недоторканність понад 2 тис. га унікальних історичних та природних ландшафтів Канівської Наддніпрянщини. Особливої опіки потребують і ландшафтний заказник загальнодержавного значення “Тарасів обрій” (1990 – 2019, площею 716 га) – на лівобережжі Дніпра, а також заповідне урочище “Канівські гори” (1984, площею 45 га, з яких 18 га на території заповідника).
На балансі Шевченківського національного заповідника наразі перебуває сім пам’яток, з яких дві мають статус національного – могила поета Т. Г. Шевченка (1861-1939, пам’ятка історії і монументального мистецтва, охор. № 230013-Н) та багатошарове городище “Пилипенкова гора”, (пам’ятка археології, IV-III тис. до н. е., IX ст. до н. е. – IV ст., охор. №230010-Н). Також заповідник опікується пам’ятками та об’єктами культурної спадщини, що мають безпосереднє відношення до Тараса Шевченка та історії меморіалу, але перебувають поза межами його території: меморіальна садиба Михайла Максимовича «Михайлова Гора» (ХІХ ст., с. Прохорівка); могили Ликери Полусмак (1917), народного кобзаря Олекси Чуприни (1993), англійської перекладачки Віри Річ (2011), шевченкознавців Якова Данилова (1998) і Тамари Базилевич (2009); ряд пам’ятних знаків та інших об’єктів.
У штаті заповідника нині 116 працівників, зокрема, 7 кандидатів наук, двоє заслужених працівників культури України, біографії яких занесені до “Шевченківської енциклопедії”, а також двоє працівників, відзначених державними орденами України, двоє членів Національної спілки журналістів та Національної спілки письменників України.
Наразі завершується формування цілісної території Шевченківського заповідника як єдиного комплексу пам’яток, оновлення експозиції музею Тараса Шевченка в контексті проведення робіт з надання будинку – пам’ятці архітектури, яскраво вираженого національного колориту – відповідно до задуму його авторів (дизайнер – н. х. України Анатолій Гайдамака), здійснюються грунтовні дослідження могили Тараса Шевченка (1861), пам’яток історії – будинків історичного музею (ХІХ ст.) і музею народно-декоративного мистецтва (XVIII ст.) з метою проведення їх комплексної реставрації та пристосування до сучасних вимог.
Особливо добрі партнерські зв’язки у заповідника встановлено із творчими національними спілками України – письменників, художників, майстрів народної творчості, краєзнавців, кобзарів, а також з Всеукраїнським товариством «Просвіта», Українським товариством охорони пам’яток історії та культури, Українським фондом культури, Національною академією мистецтв України, Українським національним комітетом ІКОМОС, Всеукраїнським благодійним культурно-науковим фондом Т. Г. Шевченка та ін.
Міжнародна співпраця нині охоплює широкий спектр напрямків роботи та низку країн світу (США, Франція, Німеччина, Великобританія, Канада, Білорусь, Іспанія, Австралія), а також численні українські громади за кордоном. Заповідник має Угоди про співпрацю з Державним літературним музеєм Янки Купали (2017, м. Мінськ, Білорусь) і Музейним комплексом Тараса Шевченка (2003, м. Форт-Шевченко, Республіка Казахстан).
Довголітнє партнерство Шевченківського заповідника з Українським національним фондом “Взаєморозуміння і примирення” завершилась визнанням правлінням Федерального Фонду “Пам’ять, відповідальність і майбутнє” (2003, ФРН) факту перетворення у роки окупації нацистами музею Т. Г. Шевченка у місце масового поневолення цивільного населення (як “Трудовий табір у меморіалі поета Шевченка у Каневі, Київська область (вересень 1943 р. – січень 1944 р.”), а також реалізацією акта соціальної справедливості щодо жертв війни – виплатою компенсацій від німецького уряду в’язням, які залишились живими.
Результати наукової діяльності знаходять своє втілення у численних проектах з експозиційно-виставкової та реставраційної роботи, а також відображені у монографіях та спеціальних виданнях (збірниках статей, альманахах, каталогах, альбомах, медіа проектах тощо).
Щороку музеї і пам’ятки заповідника відвідують понад 100 тисяч гостей з усіх історичних земель України та десятків країн світу, а на його базі проводяться міжнародні та всеукраїнські культурно-мистецькі фестивалі, конгреси, симпозіуми, науково-практичні конференції та реалізовуються інші проекти з шевченкознавства, українознавства, історії культури, екології та ін.. Оновлене Положення про Шевченківський національний заповідник затверджено наказом Міністерства культури, молоді та спорту України від 02.04.2020 р., а нову структуру введено у дію в грудні 2019 року, що створює передумови для подальшого розвою інституції.
Отже нині можна сміливо запевнювати, що вся майже 160-и річна минувшина меморіалу поета підтвердила істинність висновку академіка Сергія Єфремова, що “Історія Шевченкової могили – то почасти образ усієї історії нашого краю…”
Ігор ЛІХОВИЙ, заслужений працівник культури України, генеральний директор Шевченківського національного заповідника (1989-2005 рр.)
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал