ДО 90-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА БІЛИКА
1 березня Івану Білику виповнилося б 90 років. Час швидко минає, але актуальність його творів незмінно зростає, хоча на сьогодні він не до кінця досліджений і мало популяризується. Чому ж тоді ми говоримо про актуальність? Ну хоча б з огляду на піратські передрукування романів письменника. Його твори цікавлять і вони становлять неабиякий інтерес для сучасного свідомого українця, який мислить. Людей, хто знав Митця особисто, на жаль, усе менше. Саме тому ми прагнемо, щоб збільшувалася кількість знайомих особисто з його творами та творчістю. Письменник продовжує жити у своїх творах і звертається до читачів завжди з актуальними думками через своїх героїв.
Соратник Івана Білика по «Літературній Україні» Ігор Кравченко до 70-річчя митця виступив з прекрасною промовою – про життя, романи, творчість. З його дозволу частина цієї промови представлена нижче.
З. Артюшенко, голова комісії з творчої спадщини І. Білика при НСПУ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Лицарем сьогодні називають людину внутрішньо вільну і сильну, спроможну подолати важкі обставини життя; людину сміливу, здатну на самопожертву задля своєї справи, високої ідеї, свого народу. Таким був письменник Іван Білик (1930-2012), активний учасник національно-культурного відродження України, лауреат Шевченківської премії, літературно-мистецької премії імені Михайла Старицького, відзнаки «Золотий письменник України», автор 10 романів, серед яких бестселери різних років – «Меч Арея», «Похорон богів», «Яр».
На сторінках його історичних романів відкривалась незнана Праукраїна, поставала бурхливою, яскравою, зануреною у життя стародавньої Європи. Іван Білик як ретроспективний аналітик не тільки знайшов на карті Європи місце нашим пращурам, але й показав художніми засобами, чого може досягти народ своєю єдністю і волелюбністю, і що призводить його до поразок.
Окрім широковідомої історичної прози, Іван Білик залишив роман «Яр», який вважав головним у своєї творчості. Україна і українці в епоху сталінщини, життя яскравих і трагічних особистостей – цей твір потужного драматичного впливу, поряд з ним можна поставити небагато романів світової класики.
Незважаючи на те, що Шевченківську премію (1991 р.) Іван Білик отримав за роман у новелах «Золотий Ра», за життя він став відомим завдяки «Мечу Арея» – твору з надзвичайно складною долею, що власне й сформував письменницьку долю свого творця.
Ідея про створення роману-гіпотези «Меч Арея» у І. Білика народилась після ознайомлення з книгою Александра Вельтмана «Аттіла і Русь IV-V століть». Про можливо слов’янське походження Аттіли згадував і Іван Франко. Могилу цього «біча божого» як співвітчизника розшукують румуни й угорці… А в Україні цей роман накликав драматичні і руйнівні наслідки для свого творця.
Наче руйнівний зсув у горах, що починається з одного каменя, переслідування І. Білика почалося з листа П. Толочка «Всупереч правді історії» у «Літературну Україну». Далі було організовано лист до ЦК КПУ за підписом 10 докторів історичних наук зі звинуваченням автора у найстрашнішому для тих днів гріху – націоналізмі. Додалася ще й стаття відомого ідеолога перебудови Олександра Яковлєва «Проти антиісторизму».
Ось як згодом описував обговорення «Меча Арея» колега Білика по «Літературній Україні» письменник Ігор Кравченко: «У пам’яті лишилися деталі обговорення роману «Меч Арея» у редакції «Літературної України» – вимушене, вимучене, бо передбачало не власне обговорення, вільний обмін думок, а запрограмоване осудження твору як антиісторичного. Спроби говорити про художні здобутки та прорахунки твору розбивалася на камінному мурі догматичного: є думка, що твір антиісторичний, отже, його естетичний аналіз недоречний. І на довгі роки замість роману-гіпотези «Меч Арея» залишилася в українській прозі порожнеча сліпого ярлика» (журнал «Вітчизна» №5, 1988 р).
З сумною посмішкою Іван Білик розповідав, як його поступово «вичавлювали» з газети, намагаючись одержати заяву «за власним бажанням». Це таки вдалося – з середини 1973 р. по кінець лютого 1976 р. офіційно Іван Білик був безробітним.
Одночасно на Білика звернуло увагу КДБ. Він згадував: «Якось викликали мене в КДБ. Майор Євген Марчук передав побажання Щербицького написати покаянного листа. Я тричі щось писав, але воно їх не влаштовувало. Так ніде й не опублікували» (Газета по-українськи, 2010 рік).
Про наше життя тих часів з гіркотою писав Олесь Гончар, «Найневинніша думка має пройти перевірку, контроль, апробацію душителя і невігласа… І це – повсюдно. Та невже ж може бути ще гірше?» (Олесь Гончар, 1975 рік). Узагалі, те, що тиск тоталітарних режимів лякає і ламає людей – загальновідомо, але найкращу, найздоровішу частину суспільства це навпаки об’єднує. У цьому і є певно секрет того, що врешті-решт тоталітарні режими зникають, соціум поступово відновлюється після цієї хвороби, життя продовжується.
Зразком такого об’єднання найздоровішої частини українського суспільства і стала подальша доля Білика. Як він казав: «Мене підібрав Павличко». Певний час письменник працював у видавництві «Всесвіт», яким тоді керував Дмитро Васильович Павличко. Про той маловідомий широкому загалу період у творчості І. Білика докладно доповідають документи КДБ (текст передруковано).
«КДБ при РМ УРСР має у своєму розпорядженні оперативні дані про те, що редакція літературно-художнього та суспільно-політичного журналу «Всесвіт» надає сторінки щомісячника для публікації творів у перекладі осіб, які скомпрометували себе в минулому націоналістичними проявами і звільнені з редакцій різних газет і видавництв. У їх числі близькі зв’язки й однодумці виключених зі Спілки письменників України Кочура, Лукаша, а також засуджені за антирадянську діяльність СВІТЛИЧНИЙ, СВЕРСТЮК, ДЗЮБА, СТУС, АНАТОЛЬ ПЕРЕПАДЯ, ІВАН БІЛИК, ЄВГЕН ПОПОВИЧ, ОЛЬГА СЕНЮК, ОЛЕКСІЙ СИНИЧЕНКО ТА ІНШІ. Анатоль ПЕРЕПАДЯ та Іван БІЛИК з відома працівників редакції публікують свої переклади під підставними прізвищами, редагують рукописи інших перекладачів, отримуючи від них 25-50 відсотків гонорару.
Так, Іван БІЛИК редагував нариси Віктора Коптілова «Листи з Парижа» (№№ 1-3, 5-6, 8, 11-12, 1974 р.) і переклад Василя Лисенка спогадів Цоли Драгойчевской (№№ 11-12, 1973 р .), Анатоль ПЕРЕПАДЯ – переклади Ярослави СОБКО «Американські Робітники» (№№ 2, 3, 6, 1974 р.), Костянтина ТИЩЕНКО та Петра СОКОЛОВСЬКОГО роману Ж. Амаду «Тереза Батіста прагне жити спокійно» (№ № 5-7, 1974 р.), а також Юрія КОЛЕСНІЧЕНКО роман А. Перрюшо «Життя Мане» (№ 12, 1974 р.).
Їхні прізвища під названими публікаціями не вказувалися, але через бухгалтерію за 1974 рік БІЛИК і ПЕРЕПАДЯ отримали по 1500 рублів кожен, не рахуючи сум, отриманих неофіційно з рук ініціаторів перекладу.
Ця практика заохочується головним редактором журналу Д. ПАВЛИЧКОМ та його заступником О. МИКИТЕНКОМ. Вони хоча й обізнані про ідейно шкідливі прояви з боку вищезгаданих осіб, однак вважають можливим користуватися їх послугами під приводом того, що нібито немає інших кваліфікованих перекладачів.
У бесіді з оперпрацівниками Д. ПАВЛИЧКО заявив: «Я знаю, що це декому може не сподобатися, але іншого виходу з положення, що сталося, не бачу. Та й вказівки не друкувати цих осіб не було. У разі прорахунку я із задоволенням піду на творчу роботу, де менше неприємностей і заробіток побільше». Доповідаємо в порядку інформації.
ДОДАТОК: Довідка за матеріалами осіб, які проходять по спецповідомленнях на 3 аркушах.
Голова комітету держбезпеки ПРИ РАДІ МІНІСТРІВ УКРАЇНСЬКОЇ РСР В. ФЕДОРЧУК».
Не будемо переказувати численні добрі й талановиті рядки про цей та інші романи Івана Білика таких видатних письменників і літературознавців як Олексій Дмитренко, Андрій Топачевський, Ігор Кравченко, Анатолій Шпиталь, Василь Ольшовець. Згадаю близькі мені, мудрі, влучні та по-жіночому лагідні слова кандидата історичних наук Олени Апанович: «В історичних працях та художніх творах так розміщували на карті Європи стародавні народи й племена, що нам не лишалося місця. Були всі – кельти, готи, фракійці, балти, скіфи, сармати, греки, римляни, – усі, хто завгодно, окрім нас. Іван Білик «знайшов місце» на карті пізньої Античності й для наших предків. Ось у чому полягає високий патріотичний пафос його роману» («Меч Арея», Вступне слово).
У Вікіпедії пишеться, що видання цього роману було дозволено тільки після написання автором післямови, у якій він «виклав свій погляд на історію». Сказати так – то нічого не сказати про цю непересічну статтю. Роман і його післямова – варті один одного. Цю післямову вміщує вже перше видання «Меча Арея», 1972 року. Вона увійшла і у подальші видання з дуже незначними змінами. Ця післямова є не просто викладенням «свого погляду на історію», а й зразком високої освіти, культури письменника і його хисту до аналітичних досліджень історичних документів.
Перший наклад «Меча Арея» було заарештовано, але з 56 тис. екземплярів вдалось вилучити тільки 5 тис. Роман уже знайшов свого читача і люди в Києві та регіонах почали скуповувати видання. Білика захищали і допомагали його друзі по Спілці: Григорій Кияшко, Микита Шумило, Кость Кудієвський, Віталій Коваль.
Звільнений з роботи «Літературній Україні» І.Білик продовжував писати.
Про ті часи у житті письменника дуже об’ємно і влучно у своєму есе «Силует історичного романіста» написав письменник Ігор Кравченко, соратник Івана Білика по «Літературній Україні»: «Його постать легко уявити в інтер’єрі старовинного лицарського замку, за важким дубовим столом, у колі могутніх збройних людей, у світлі смолоскипів. І в сучасному скромному костюмчику він такий же, як вони, свій серед своїх. Подібність – не в одязі, що може досягатися і засобами бутафорії, а в якості характерів, мічених спільним гербовим знаком старокиївської лицарської породи, й підробка неможлива. Це порода людей, міцних, як фортечні мури, обраних захищати свою землю, наші святині. Мечем чи пером – яка різниця. В їхніх плечах і душах – міць твердинь, що досягається ненастанним лицарським трудом. Їх не можна зігнути, поневолити чи приручити. Це – Іван Білик і його герої. Вони – як брати, як ровесники, їх розділяють всього лише якісь тисячоліття.
Поряд з уявною замковою залою – інший, з реальності, інтер’єр, у якому гостро запам’ятався Іван Білик: малометражна кухня, що правила йому за кабінет, маленький кухонний столик, що був йому за письмовий. І все довкруж – малоформатне й не сумірне з постаттю господаря, окрім стосів паперу на підвіконні й на столі: вони височіли монументально, як білі вежі, визначаючи дійсний масштаб того, що було втиснуте в обмежений простір малометражки. Як і в хазяїні, в них відчувалася масивність, височінь і міць фортечних мурів. Було це давно. Розкритикований, поганьблений, заборонений Іван Білик працював, просто працював.
Йому було що згадати: і гучну славу роману «Меч Арея», і не менш гучний і всебічний розгром. Він не пишався ні тим, ні тим, не сповідуючись ні в славі, ні в горі, не зводив рахунків, утішаючись правдою, що взяла верх, а не помстою чи перемогою над кимсь; лишався таким, як був завжди – випростаним і добрим, відкритим до людей і життя, в аурі спокійної впевненої сили й непохитної гідності. Він оминув, обійшов, як нечисте місце, той галасливий суєтний ярмарок марнославства, де продають і купують справжні й вигадані болі, і в його погляді, кинутому в той бік, не було презирства.
Поринаючи в темні глибини історії, Іван Білик, на відміну од колишніх і нині діючих невротиків, не відчував страху. За фактажем, здебільшого описаним чужинцями, часто кривавим і печальним, за рядами героїчних і трагічних подій він відчував рідний внутрішній плин, внутрішню форму історії. Він не писав власне історію, що слід сказати, прояснивши деталі для педантичних фактолюбців, а, як і кожний справжній історичний романіст, він зображував долю народу.
То на поверхні – вибір і шанс, до яких зводиться житейська мудрість гравців у життя. У глибинах земної буттєвості немає вибору і шансу, немає і не може бути гри. Є доля. Велика доля свого великого народу – от і все, що цікавило його в історії. Цей народ ніколи не був рабом. Його брали на меч і багнет, він програвав у не ним затіяних війнах, але ніколи не програвав остаточно, що свідчимо сьогодні ми. Він, цей народ, був військовополоненим, часом – надовго, але це зовсім не те, що бути рабом…»
“Українська літературна газета”, ч. 5 (271), 13.03.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у кіосках «Союздруку», а також у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.