Путін зазіхнув на нашу землю, захопив Крим, оголосив Південну Україну «исконно» російською. Продовження хижацької політики імперії обгрунтовується тезою: що загарбали, те «исконно» наше. «Исконными» стали Казань, Астрахань, Сибір, Приамур’я, землі Швеції, Фінляндії, Південні Курили, Кьонінгсберг, Крим. Від 15 до 20 ст. Росія, як ракова пухлина, збільшилася у 57 разів.
Від кожної республіки СРСР Росія відхопила шматки – від України, Казахстану, Латвії й Естонії, навіть від Білорусі. І при цьому Путін зробив недавно нахабно-брехливу заяву, що вона їм щось «подарувала», й погрожує забрати «дарунок». За переписом 1897 р. західні повіти Вороніжчини, Курщини населяли переважно українці: Острогозький повіт – 93,5%, Богучарський – 82, 2%, так само в інших. Ленін приєднав ці землі до Росії. Російське черево перетравило їх, а також Кубань, Зелений Клин, Таганрог, як і білоруську Смоленщину, землі Туркестану, Абреський район Латвії.
Претендуючи на «Новоросію», Путін маніпулює царською адміністративною назвою, але ще Козьма Прутков казав: «Якщо на клітці зі слоном побачиш напис «буйвіл», не вір очам своїм». У Російській імперії так було названо землі Війська Запорозького та землі, відвойовані в Османської імперії за участі українців і переважно заселені українцями. Після російсько-турецьких воєн Росія наприкінці 18 ст. зайняла Північне Причорномор’я, підступно використавши українське козацтво, що зробило значний внесок у перемогу, яка для нього перетворилося на вирок. Для Росії українське військо стало не лише непотрібним, а й небезпечним. «Катерина, вража баба» задовго до Сталіна «звільняла» Україну від українців, депортувавши козаків на Кубань. «Вільні» землі вона заселила німцями, сербами, греками, болгарами, перемішуючи народи в русифікаторському казані. «Русский мир» видає це за «інтернаціоналізм», так само як і українські землі за «Нову Росію». Т.Шевченко писав про нових хазяїв на козацьких теренах : «І на Січі мудрий німець картопельку садить».
Чесні історики спростували російські вигадки щодо «Новоросії», відомі дані про історію краю, склад населення. Крім історичної, питання висвітлено й у художній літературі, й про це – нижче. Свідчення письменників 19-20 ст. є безсумнівними, бо інакше царська цензура їх би заборонила.
М.Коцюбинський в оповіданні «Дорогою ціною» описав, як українці освоювали дельту Дунаю, Одещину, Бессарабію. Остап і Соломія втікали з Росії на той бік Дунаю, що був тоді під Туреччиною. Нелюбов до «захисниці православ’я та всіх слов’ян» виявили не якісь «правосеки», «фашисти», а прості українські селяни, які були поневолені Росією, закріпачені. Вони обирали замість хижацької імперії турецьку владу. Пригоди для Соломії та Остапа закінчилася трагічно, але їхнім шляхом пройшли маси українців, що осіли на тих землях ще за часів «запорожців за Дунаєм». «Недобитки січової руїни, хоробріші, завзятіші, звили собі гніздо в Туреччині і возили звідти на Вкраїну, мов контрабанду, палкі заклики у кіш на волю, до січового братерства». У часи, описані автором, туди «тікало од пана і панщини все, що не заплісніло в неволі, не втратило ще живої душі, тікало, щоб здобути собі те, за що предки виймали шаблі з піхов або ставали до бою з кіллям та вилами». До оповідання автор дав вступ: «Діялося се в 30-х роках минулого [19-го] століття… Пісня волі, споетизованої, може, в дні лихоліття, чаруючим акордом лунала в серцях молоді, поривала її туди, де ще не чути кайданів, скованих на людей людьми. На широкі бессарабські степи, вільні, без пана й панщини, рвалася гаряча уява й тягла за собою сотки й тисячі».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Дія повісті І.Нечуя-Левицького «Микола Джеря» відбувається трохи пізніше, за 20 років до реформи 1861 року. Знову втеча та пошук волі. Микола з ватагою заробітчан рушив із Черкащини на південь, пройшов тодішню Херсонщину з українськими селами та німецькими колоніями. В районі Акермана (Білгород-Дністровський) ватага перебралася через Дністровський лиман у Бессарабію, Одещину. «На Басарабії не було такої панщини, як на Україні. Люди одробляли панам за поле, але пани не мали права продавати і купувати людей. Басарабські пани з великою охотою приймали на свої землі українських втікачів, бо в їх було землі багацько, а людей мало. Сюди втікали за часів панщини українці з Поділля, з Київщини, з Херсонщини і навіть з-за Дніпра, з Полтавщини. Вони оселялись в Акерманщині, в Бендерщині і навіть між молдаванами скрізь по Басарабії». Джеря після селянської реформи повернувся на рідну Черкащину, а українці масово осіли у тих краях.
Г.Данилевський, письменник, що писав російською, відомий своїми історичними романами, у творі «Беглые в Новороссии» розкрив історію її освоєння. Якщо у розглянутих вище творах йшлося про Західне Причорномор’я, то у Данилевського дія розгортається на всьому узбережжі Чорного й Азовського морів аж до Дону. П.Чубинський у тексті гімну окреслив східний рубіж України Доном не просто так: туди сягала українська «Новоросія». Таганрог був подарований Сталіним Росії у 1924 р. (без згадки про всякі там «новоросії» – партія сказала «надо»), а українців там, за переписом 1926 р., було 71,5%.
У романі показано, що у Новоросії землевласниками були російські купці та поміщики, німецькі колоністи, а от основна маса населення, трударі – це втікачі з поневоленої України. Головні герої – Левенчук, Милораденко, Оксана. Вони усвідомлюють, чиї це насправді землі: «Так і при запорожцях тут заїмки займали. Вся наша земля тут старозайманими хуторами стала. Наші предки з тобою теж сюди прийшли». Автор у багатьох місцях підтверджує, звідки узялися люди, що дали життя новим землям, це «втікачі від старосвітських хуторських знегод, зі старої України». Тікали, пише автор, «до азовського примор ’я зі старих українських губерній». Землевласник Панчуковський жалкує, що ніде не описано «події заселення наших давніх запорозьких земель, нашого азовського помор ’я». «Тут втікачами земля піднялася. Не було б їх, нічого не було б: ні Донщини, ні Чорномор’я, ні преславної колишньої Запорозької землі,… всі тут утікачі: Ростов, Маріуполь, Таганрог». Панчуковський пояснює, чому на нові землі «не рушають переселенці з великоросійських губерній». «Та чи кине наш туляк, владимирець чи пскович свою курну хатку, бідну ниву та родичів? Та він скорше піде в Москву на фабрики чи на барки на Волгу на заробітки, аніж наважиться до нас переселитися».
Данилевський змальовує трудове населення «Новоросії». «У свято, до початку торгу, в слободі, де наймаються косарі та загрібальники, в церкві звичайно правиться обідня, і всі статечно стоять і моляться, слухаючи отця Прокопа чи отця Дороша. Дим густо стелеться, д’ячок басить, а з диму дивляться всі чорноволосі й русяві чубаті голови, начебто от-от зійшли з картин Шевченка, Трутовського і Соколова». Втікачі давали свої назви поселенням: Нова Диканька, Святодухів Кут тощо, а царська влада назвала край, освоєний українцями, «Новоросією».
У роки російської інтервенції та громадянської війни так звана «Новоросія» була батьківщиною української селянської армії Махна.
Нині цар «всея Руси» зі своїми боярами та холопами хоче включити цей край в склад «единой-неделимой». Путін з його «логікою», ніби імперські назви є істиною, здатен претендувати на всю нашу країну: в імперії була Малоросія, України не було, отже, Малоросія, як і Новоросія, – частини Росії. Та ні топонімічні виверти, ні військова сила їм не допоможе, українці захистять свою землю.
“Українська літературна газета”, ч. 15 (281), 31.07.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.