Ігор Дем’янчук. Брехня чи невігластво?

424

В.Путін 21.02.20 дав інтерв’ю ТАСС, де виклав свої думки та цілі щодо України та українців. Основна ідея: «Ми один народ», а «один народ» має бути в одній державі. Це, на його думку, має втішити українців, бо тоді нема грабунку Криму, його не захопили, він – у єдиного народу. «Чуття єдиної родини» має діяти як заспокійливе. Та всі аргументи Путіна з наукової точки зору – дурня.

НАЗВА «УКРАЇНА». КРАЇНА, А НЕ ОКРАЇНА

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Долучайтесь до УЛГ у Telegram!

Товариш Путін, як «большой ученый», не розібравшись у мовознавстві та історії, виголосив: «УкрАїнцями називали людей, котрі жили за рубежами Російської держави (йдеться про 11-13 ст.)… Слова «Україна», «українець» безсумнівно пов’язані зі словом «окраїна»».

У згаданий час «Російської держави» не існувало, була держава Русь, попередниця української держави, населення її звалося русичами, русинами (Нестор писав: «полянє, яже нині зовомая Русь»), назву «українці» вони прийняли значно пізніше. В.Мавродін зазначає: «У Новгородському літопису Новгород та його землі чітко протиставляються «Русі» – Києву, а кияни-русини – населенню Новгородської землі – словенам… Для суздальського літописця «Русь» – Південь, Подніпров’я, Київ, а сам він – житель землі Суздальської». «Русскими» називали себе предки московитів-росіян, прикметник пояснював, що вони – підданці русичів (їхня територія деякий час була під владою Києва).

Із термінологією, з лінгвістикою у Путіна суцільні негаразди. Перша згадка про Україну в літописі датована 1187 роком, там висловлено жаль з приводу смерті переяславського князя Володимира Глібовича: «О нем же Украіна много постона». Переяславщина разом із Київщиною була центром Русі. Окраїною якоїсь іноземної держави Україна бути тоді не могла. Польща являла набір дрібних князівств; Росії, навіть Московії, ще не існувало, Суздальська та Владимирська землі були колонією, окраїною Київської Русі.

С.Шелухін показав («Україна», Прага, 1936), що слово «Україна» походить від дієслова «краяти». Краяти можна не лише з краю, а й посередені; слово «край» набуло двох значень: земля, країна та межа, околиця. З першим і пов’язана назва нашої батьківщини.

Всякий народ перш за все викраює у своїй свідомості з великого світу свою землю, потім – сусідні, більш знані (мова, звичаї) землі, виділяє їх як окремі самостійні частини, країни, україни. Таких викраяних, украяних земель було багато («Ой, по горах, по долинах, по широких українах»). Вони були в Польщі, Московії; на Балканах прижився термін «крАїна»; у літопису Величка згадується Померанія як «тамошня україна». У пісні «Побратався сокіл…» співається: «А сам я полину в чужу україну, в чужу вкраїноньку, в чужу сторононьку».

Неупередженим людям зрозуміло, що «україна» – це «країна». Українці спочатку додавали до своєї країни пояснення щодо належності: «своя», «наша», «рідна» україна (так у думах, піснях). Потім означення відпали, а ім’я збірне «україна» перетворилося на власне «Україна». Вважалося, що розумним людям все ясно: земля наших предків і наша – Україна, а ми всі є українцями.

 

РОСІЯНИ ТА УКРАЇННЦІ – РІЗНІ НАРОДИ

Цитата Путіна: «Ми один і той же народ… Український фактор почав розігруватися напередодні Першої світової війни австрійськими спецслужбами». Добре, що кагебіст не викрив П.Сагайдачного, І.Богуна, П.Дорошенка, І.Мазепу як австрійських агентів.

Ще один перл: «До 14-15 ст. східних слов’ян, що жили у Московській державі та в Польщі, називали «русскими» (кінець цитати – І. Д.). У ВКЛ і Польщі українців називали не «русскими», а «руськими» або «русинами». Майбутніх росіян до 14-15 ст. ніхто (і вони самі) офіційно не називав «русскими», вони були московітами; тільки наприкінці 15 ст. Іван ІІІ додав до свого титула «и всея Руси». М.Костомаров писав: «У південноруського народу ніби вкрадено було його прізвисько». У Князівстві Литовському та в Польщі «руськими людьми» вважалися майбутні українці та білоруси.

Путін весь час намагається увіпхнути українців у «русский мир»; «один народ» – улюблена теза російських імперіалістів усіх часів. Насправді ми різні – і за походженням, і за менталітетом.

Українська народність сформувалася на теренах сучасної України зі слов’янських племен полян, деревлян, сіверців, волинян, тіверців.

Російська народність (значний час знана як московіти) виникла в міжріччі Волги та Оки на базі угро-фінських племен (мокша-мордва, меря, мурома, мещера, марі-череміси, весь, вотяки, пермь) з невеликою слов’янською домішкою (кривичі, в’ятичі). Згодом туди долучилася значна тюркська (татарська) маса. Взявши гору серед князівств свого регіону за допомогою татар, московіти підкорили новгородських словен, прибульців із Заходу (балтійських слов’ян). Академік РАН В.Янін вважав переселенцями із Заходу не тільки словен, а й кривичів. Московіти не вважали словен рідними, тому-то угро-фінсько-татарські царі Іван ІІІ-й і ІV-й так нещадно нищили псковичів і новгородців.

Директор Інституту генетики РАН М.Янковський характеризує сучасних росіян: «Вони всі ромовляють російською мовою, але у деяких регіонах частка фінських генів, без сумніву, перевищує частку генів слов’янських». Фінно-угри (також чукчі, ескімоси, індіянці) мають «алкогольний ген», його мають 2/3 росіян і лише 15% українців.

Кардинальна відмінність національних характерів українського та російського народів обумовлена кардинально різними умовами розвитку: Україна увійшла до Князівства Литовського, Московія стала улусом імперії чінгісидів. В.Бунаков константував: «Східноєвропейська рівнина була розрізана на дві частини двома цивілізаціями. Польська та Литовсько-Руська держави приєдналися до західної цивілізації. Це й визначило їхні історичні долі, їхній соціальний і державний устрій, різко відмінний від московського. Московська держава підкорилася Сходу, приєдналася до східної цивілізації. Цим, поперед усього, й пояснюється подібність московського державного та соціального устрою до устрою східних деспотій».

Різницю, навіть протилежність, менталітетів українців і росіян дослідив М.Костомаров – «Две русские народности». Разючу відмінність двох народів бачили іноземні мандрівники, досить проглянути щоденник П.Алеппського. Відмінність в усьому (характер, культура, побутове життя) підтверджує Енциклопедичний словник Брокгауза та Ефрона (т.9, С-Пб, 1912): «Відміна духовного складу знаходить вираження й у характері пісень і музики, і в ставленні до природи та релігії, і в сімейному та суспільному побуті, й у народних типах і ідеалах».

Справедливими видаються слова Л.Кучми: «Україна не Росія»; треба лише додати: Росія не Русь.

 

УКРАЇНСЬКА ТА РОСІЙСЬКА МОВИ – РІЗНІ

Путін заявив: «До 11-13 ст. у нас не було ніякої різниці у мові… Тільки у 16 ст. в результаті полонізації з’явилися мовні відмінності».

Президент, «в языкознании познавший толк», не пояснив, яку мову він мав на увазі. Писемна, книжна мова (давньоболгарська, словенська, церковно­слов’янська) була запропонована Кирилом і Мефодієм для всіх слов’ян – південних, західних, східних; тут справді не було відмінностей для русичів і, скажімо, сербів.

Та в Київській Русі була своя рідна розмовна мова – руська (з діалектами). На батьківщині московітів-росіян (середня Волга) функціонували діалекти угро-фінської мови. Київ, колонізуючи заліські поволзькі землі (це тривало до третьої чверті 12 ст.), дав угро-фіннам династію рюриковичів, християнство та мову – книжну (церковну, літописну) та руську. Русичів в Залісся прийшло небагато – князі з дружиною, священики. Діти місцевих угро-фіннів учили в церковних школах писемну мову, руську чули не так часто. Російська мова увібрала багато давньоболгарської лексики, за підрахунками Л.Щерби (академік АН СРСР і РРФСР), її там 50%; в українській та білоруській мовах її незрівняно менше. Угро-фінни, не розуміючи, калічили руську мову, її смисл; прикладів багато, наведемо кілька. Християн перетворили на «крестьян» (селянська верства), млинець (від млин, мливо) став «блином», долоня (звернена долу) – «ладонью», сироватку (сир, сирий) перекручено на «сыворотку», «чета» (група, чота – підрозділ) стала парою («четные числа»), наглий (раптовий, швидкий) став нахабним, лиходій для росіян «лихой» – хвацький, молодецький (така от ментальність).

Принесену мову вчила невелика частина населення, основна маса майбутніх росіян ще довго (у 11, 12, 13 ст.) користувалися рідною угро-фінською. Угро-фінська мова вплинула на фонетику російської («акання»), частково на граматику, на словниковий запас – мало, але майже вся топоніміка Росії угро-фінська. Вплив татарської мови був значний.

Писемна мова, вбираючи елементи розмовної, ставала різною, фахівці ідентифікують місце написання літописів, грамот не з 16 ст., а значно раніше.

Українська мова, що походить від руської (мови Русі), наражалася на мовні впливи колонізаторів – польських, австрійських, угорських, румунських, російських (від них зазнала найбільшої шкоди). А польський вплив був не такий сильний. Буковина, Бесарабія, Закарпаття ніколи не були під Польщею, Чернігівщина була всього 30 років, але в цих краях, як і на Волині, Галичині, Полтавщині, практично одна і та ж українська мова.

“Українська літературна газета”, ч. 5 (271), 13.03.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у кіосках «Союздруку»,  а також у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!