Ігор Павлюк нікого не вбив

115

Ігор Павлюк. Стратосфера. – Луцьк: Твердиня, 2010

Писати про книжку поезій – це все одно, що переказувати
своїми словами симфонію чи описувати нефігуративний живопис. Хоча спроби
описати віршами художні полотна були – в основному провальні (йдеться саме про
«описати» й ніщо інше, як-от у книжці «Під небом Коновалюка» М.Стрельбицького).
Кожне наближення до ліричного світу поета провокує рецензента ковзати поверхнею
віршів або ж заглиблюватись у фонетичну структуру вибраного «від балди» тексту
настільки, що з-під пера критика може вистрибнути аж отакий шедевральний
висновок: «Тут стан – не архетип «Стус» (це лише допоміжний прийом), а
звук-архетип «С». Алітерація і допоміжні знаки («стос», «папір», «Стус»,
«самота») виводять вже не слово, а саме звук на архетипний рівень стану»
(І.Андрусяк, «Літпроцесія»). Якщо так латати поетам німби, то хай вони краще
будуть не латані…

Тому домовмося зразу: я не писатиму рецензію, я спробую
переконати шанувальників (а якщо пощастить, то й ненависників) поезії, що
чергова збірка Ігоря Павлюка «Стратосфера» заслуговує, аби її взяти з собою в
літак, у потяг чи в улюблену маршрутку, яка має звичку щоранку і щовечора
потрапляти в дорожні тромби.

По-третє, книжка має надійну тверду обкладинку і зручний
формат. Бо є ж формат, що заслуговує на мат, а саму книжку буває склеєно
шмарклями, отож вона в найдоречніший момент «вибухає» в руках, і тоді
доводиться не лише по всьому салону збирати аркушики, а ще й складати їх за
номерами. Мабуть, таку книгопродукцію випускають для професійних біляшниць зі
станції метро «Святошин».

По-друге, «Стратосферу», як і кожну 220-сторінкову книжку
поезій, можна читати не лише підряд, а й вибірково. Це не означає, що вірші в
ній безладно накидані під обкладинку, як те буває в деяких шевченківських
лавреатів. Книжка має чітку структуру: кожен розділ («Оселя», «Введення в
таїнство», «Вільні падіння», «Осінь в метро», «Постаті», «Безконечний шлях» і
«Пора») – як окрема нота, як інший колір, що разом творять цілість під назвою
«чергова книжка І.Павлюка».

Ну й, нарешті, по-перше: завдяки тематичному й
настроєвому розмаїттю кожен знайде у «Стратосфері» свою ноту, свій колір,
отримає особисту порцію естетичної насолоди. Якби я не знав визначення слова
«пафос», то взагалі написав би, що кожен, чхнувши на дорожні закрепи, повітряні
ями, двогодинні затримки потягів та іншу транспортну маразматику, піднесеться у
свою приватну стратосферу, вдихнувши поетичний озон Павлюка. А якщо й не
піднесеться, то принаймні матиме під рукою книжку, в яку не соромно вперти у
переповненій маршрутці очі.

Є життя як творчість і є творчість як життя. І невідомо,
що гірше. Сам Ігор Павлюк сказав би інакше: поети – як відьми; є вроджені, а є
роблені. Павлюк – вроджений відьмак (чи то пак – поет). Уже в «Нетутешньому
вітрі» 1993 року він заявляє: «Я душу зразу чортові продав, // А того чорта
віршем називають». Життям дихає вся його поезія (не мовлю поки що за прозу).
Його збірки, починаючи з «Нетутешнього вітру», в чомусь нагадують поетичні
щоденники. Ось рядки з його дещо наївної присвяти В.Завгородній:

Ігор Павлюк нікого
не вбив.

Він помагав
мурашкам.

Білці на соснах
сушив гриби.

Варив із вовками
кашу.

(Зб. «Нетутешній вітер»)

У «Стратосфері» (найбільшою мірою – в розділі «Вільні
падіння») цей романтизований герой серйознішає, він частіше озирається на
подоланий шмат життя («Щось я, напевно, в житті програв, // Якщо в поезії
виграв»), він не боїться втомлено визнати: «Все ніжніше думаю про смерть»…
Мотиви цього розділу – осінь, сум, самота і туга за минулим та минущим.
Більшість віршів – це констатація здійсненого (нездійсненого); майже всі поезії
цього, як на мене, найпотужнішого розділу збудовано на дієсловах у минулому
часі. Що ж до теперішнього й майбутнього, автор декларує:

Самую.

Сумую.

Бо ж проти всіх…

Я з людством усім
незгоден.

……………………………………

Людиною бути

Не хочу вже.

Нічим не хочу

На цій планеті.

(Зб. «Стратосфера»)

Якщо в «Нетутешньому вітрі» поет іще «варив із вовками
кашу», то тепер він свідчить, що «у вишень вже вовчі душі». Хтось, можливо,
побачить у цих мінорних мотивах кризу середнього віку. Хтось побачить вічну
тему «Митець і суспільство», невписаність поета у своє покоління, його, даруйте
за оказіоналізм, напризволящість у цій країні (ба навіть на цій планеті). Попри
все у віршах Ігоря Павлюка хоч і відчувається внутрішній спротив, така собі
усмішка крізь зуби, однак поет більше віддається журбі й рефлексіям, аніж
закликам «кров’ю окропити», в його віршах немає злоби, радше «…Той, хто
зібрався // Робити добро, – // В себе бабахне».

Ті, кому до душі не рефлексії поета про тінь смертну, а
інтимна лірика, хай одразу розгортають частину під назвою «Введення в
таїнство». Тут вони знайдуть весь спектр емоцій та еякуляцій. Тут і образ ідеальної
жінки («…З журавлиним поглядом жінко… // Полинове щастя поета»), й рух кохання
(«Любов коротка – // Мов стріла – // Була між нами»; «Люблю повільно – як пісок
вода»), й вовки не такі страшні, як їх малюють: «Через светр грубої в’язки //
Вовченята грудей твоїх // Тоскно прагнуть ласки, як казки, // У медово-гарячий
гріх»… Часом температура емоцій у віршах цього розділу сягає майже неможливого
градуса: «Любов гаряча в нас – як вовча паща». І де й береться молодечий
оптимізм:

Відчуваю…

Смерть – лише початок.

Потечуть по жилах
небеса.

Знову й знову будемо
кохатись

Так, як Соломон нас
описав…

Поціновувачам громадянської лірики варто почати з розділу
«Оселя», хоча там також живе і «німфетки дзвінкий сосок», і переконання: «А
смерть за жінку // Святіша, ніж за батьківщину». Особливо якщо «базарна
вітчизна – // Як баба стара, ще дівка…»

Дозволю собі поковзати ще по одній фірмовій павлюківській
поверхні, до блиску натертій у «Стратосфері». Критик Євген Баран якось
занотував про Ігоря Павлюка: «Волиняк. Впевнений, що поет. Міг ним бути, якби
не Єсєнін. Сей рязанський хрунь перемолотив не один талант, у тому числі й
Павлюка. Більше не маю чого додати». Єсєнінські мотиви – як біографічні, так і
поетичні, – що відчувалися ще в «Голосі денного місяця» (1994), розкидані й на
сторінках «Стратосфери». Поет уміло рве тільняшку-вишиванку:

На усю печаль
розгуляюся.

Наламаю «по п’яні»
дров.

Он берези до рік
згинаються,

Мов побачили власну
кров.

………………………………………

Ну яка тут вже в
біса лірика!

Нерви світяться і
дзвенять.

Ні вітриська зим, ні
горілиця

Не погасять,
єддрьона м…

А потім ніби приміряє на себе присвяту Єсєніну
В.Маяковського:

Тихо мені й зоряно.

Тверезо.

………………………………………

Був би й був би тут,
бо за туманом –

Рай для плоті, пекло
для душі.

І своїми зорями
поранені,

Йдуть до зір
поети-алкаші.

Отже, й любителі єсєнінських мотивів знайдуть для себе
поживу в новенькій Павлюковій книжці.

І не треба закидати, що Єсєнін, мовляв, –
поет-самогубець, а Павлюк – поет-самолюбець, хоча «Стратосфера» певною мірою
нагадує радше книжку віршованих споминів. Цією книжкою автор нікого не вбив. Ні
вовка, ні мурашку, ні Сергія Єсєніна. Не вб’є він і свого вірного читача,
оскільки «Стратосфера» – це добротно зроблена збірка поезій, яка є логічним і
послідовним кроком у доробку Ігоря Павлюка, ба й більше: вона є своєрідним
зрізом його поетичної творчості (кажу як той, хто прочитав усі збірки автора з
1993 року). Коли ця книжка писалася, поет, вочевидь, переживав непрості часи,
що прийнято називати кризою. Це відбилося на його віршах. І відбилося майстерно.
Єдине, чого дуже б не хотілося, так це щоб автор в озоновому шарі поетичної
стратосфери «по п’яні» зробив дірку завбільшки з себе. Бо такі дірки не
затягуються.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!