Ігнорований ювілей

10

До 80-річчя Миколи Холодного
Вже виповнилось 80 років Миколі Холодному, який народився 31 липня 1939 року. Цей ювілей вперто замовчувався літературознавчим офіціозом. Якби поет залишався живим, поза сумнівом, також не було б урочистих вітань у столичному Оперному театрі, з вокальними здравицями у виконанні державних хористів. Бо Микола Холодний ніколи не «дихав Леніним». Поет заважав колишнім, заважає їхнім «спадкоємцям», певно, що заважатиме і наступним.
 
Після його загадкової кончини навесні 2006-го року довгий час збирав свідчення, розслідував обставини, що передували смерті поета з ознаками криміналу. Нещодавно в НСПУ була презентація моєї книжки, скороченого тексту дослідження «Микола Холодний: публіцистичний портрет-мозаїка» (в-во Самвидав).
 
Розслідування вивело у паралельний до смерті Миколи Холодного світ. Де чорне абсурдно називають білим, а біле чорним, або ж, принаймні, плямисто забрудненим… Де на одного сина народу легко й невимушено чіпляють наліпку «зрадник», коли його ситуативного попутника, що «грішив» побільше «зрадника» – декілька разів приймав колінопреклонну позу для цілування рук катів, та ті рук не давали, підсміювалися над арештантом, що посилав їм з-за грат «повітряні цілунки» аби вони змилосердилися й покаянного простили та й відпустили на волю – в ідолотворчій уяві перетворили на легендарного героя нескореного.
 
А інший, з юначих літ талановитий поет, у 60-70-х роках відомий не лише в Україні, а й далеко за її межами, народу зрозумілою традиційною поетичною мовою своїх творів, у найтяжчі роки реакції відчайдушно робив виклик тоталітарній антиукраїнській владі. Вірші Холодного вчили напам’ять тисячі українців. Бо віршам Миколи не було властиве егоцентричне «Я», у його поетичній творчості і гострій публіцистиці було відсутнє самолюбованіє генія, натомість майже у кожному рядку звучало «Ми», лірико-сатиричні вірші кипіли громадянським звучанням. Вбивчі як постріл мініатюри Миколи Холодного рвали затверджені у кабінетах стилістичні греблі, мобілізовували небайдужу молодь до реального спротиву, народ їх розповсюджував наймасовіше у шістдесятих-сімдесятих роках при сприянні найчеснішого і найдемократичнішого, на жаль, і до нинішніх часів – видавництва «Самвидав».
 
В роки Незалежності, коли найголовніше – політична свобода від Москви – була досягнута, Микола Холодний продовжував свою сатиричну місію. Якщо раніше перепадало від поета комуністам при владі, після зміни напрямку політичних вітрів – перевертням, учорашнім комуністам.
 
…Уже в шароварах обкомівські трутні
танцюють гопак і підтримують мир.
І стиха розхитують зуби нам кутні…
«Я – лицемір (монолог обивателя)»

  1. 01. 93р.

 
 
За поліцаєм по Європі
летять усе ще жмені грязі.
А он висить у гардеробі
мундир, одержаний в гулазі.
І люте зло діймає діда,
що одіж трошечки не та.
Бо дід голубкам крихти кида
і репресованих віта…
«Мундир»
1985р.
 
 
…Твої їм, Вкраїно, не снилися сльози –
вугілля, пшениця і масло їм снилися.
Вони підібрали тебе при дорозі,
а ми, як і завше, на торг запізнилися…
Вони тобі Марксом зав’язують очі,
щоб вічно за їхнюю руку трималася…
«Розмова поета з самим собою
(Із поеми «В казематі»
1961р.
 
Потворне становище з продовженням домінування в Україні мови загарбників, мови собіратєлєй рускіх зємєль, мови переселенців з півночі у край яблуньок і вишеньок – шлях вєлікаросам у благодатні землі малоросії в усі часи був вільний, ще й заохочувався державною політикою асиміляції народу автохтону, тоді як українців вагонами вивозили освоювати загарбані землі на сході і півночі – не лише бачив поет Холодний, а, на відміну від зрячих колег літераторів, ще й писав свої поезії на цю вкрай небезпечну тему.
 
Нехай Маяковським я став би, проте
чи мову міняв би, як гольф,
свою на німецьку одне лиш за те,
що шпрехав по-швабськи Адольф?
«Нова варіація на стару тему»
1957р.
 
 
…Греціє! Здається, ген відколи
Римської імперії нема –
та дітей рабами роблять школи
й твій же син хребта тобі лама.
Зникли де Антеїв славні діти?
З хлібом сіль несуть на рушниках.
Де твої поділись неофіти?
Дихають ураном в рудниках…
«Монолог Маноліса Глезоса»
1964р.
 
 
…Все так мудро, мов до ювілею:
і нема тебе, й ніби є.
Доживаєте Ви під землею
за що, мамо, життя своє?
Я не відаю, вже там які є ви,
Адже б’ють Вас камінням з пращ.
Мо , й не зле у метро Вам у Києві,
але на Україні – кращ.
«М о в а»
Згурівка, 1966 р.
 
 
В багно звірми притоптана калина.
І панська мова в душу нам плює.
Та ще не вмерла мертва Україна,
народ в народі знову повстає!
Народу шлях показують суди.
Недарма ж звуться ті суди народні.
І садить він на Півночах сади,
і добува метали благородні…
«Монолог Івана Франка
(у сьогочассі)»
1966р.
 
 
Ще Києва не існувало
і нашої тута ноги,
а ти вже кричиш, заснувало
ці пагорби й ці береги…
Росла собі мирно в Молдові
колись виноградна лоза,
а ти в її грона медові
впилося, немов дереза.
Думки тобі Кримом крутило,
Донбас у печінку засів.
І там, де тебе прокотило,
зелений чорніє посів.
Опівночі вітер голосить –
і спить неспокійно латиш.
Ніхто тебе в гості не просить,
а ти по землі торохтиш…
«Перекотиполе»
14.1.91р.
 
…Навік замовкне пісня,
яку співав Кучум.
І єрмаковці після,
напившись, спалять чум.
А ще й Кура десь плаче
і затужив Дністер.
Далеко ти, Єрмаче,
ручища розпростер.
«Єрмак»
На борту літака Ноябрськ–Київ,
квітень, 1992р.
 
 
…Веду хоровод з костромськими музиками,
тамбовський пришелець – мій бог і кумир
 
Робитимуть дочок моїх двоязикими
ще довго-предовго, бо я лицемір.
«Я – лицемір (монолог обивателя)»

  1. 01. 93р.

 
 
Бродять свині у Криму
з рижою щетиною.
І дивуються, чому
не стаю скотиною.
Пронизав свинячий лад
виробничу царину:
перерили виноград
і життя татарину.
Захотілося свині
не в землі копатися –
в автономному багні
зволила купатися…
«Свині у Криму»
Ялта, 2.06.93р.
 
 
…Тут вигодовували з хохлів яничар,
Форма потьомкінська завжди на українські плечі є.
Пам’ятника зліпив радянський офіцер Іван Гончар
тому, хто ненавидів «укрАінскоє нарєчіє».
Тамбовців, сибіряків сюди налітала орда.
Для освоєнія края приганяли якута.
Але одна річ – сонячні ванни й морська вода,
а інша – махати сапою на плантаціях Тарханкута…
«Леся Українка у Ялті (для кобзи) Володимирові Кудрявцеву»
Ялта, 5.6.93р.
 
Микола Холодний у 1988 році написав вірша «Колорадські жуки», тоді мав на увазі паразитуючих ветеранів комуністичної партії. Проте твір став пророчим, сказане поетом чверть століття тому нині стосується обвішаної «колорадськими» стрічками п’ятої колони ненависників незалежності України, для яких вивчення мінімуму з державної української мови – століттями психологічно нездоланна справа, бо це покарання найстрашніше для колонізатора.
 
…Цвірчать цвіркуни аж до поту
про бульби прискорений ріст…
Ненавиджу вашу підлоту,
на мертвий поглянувши лист.
І скільки труїти вас мушу
у бруді від п’ят і до вій,
та вас припадає на душу,
неначе на хлопця повій.
Скептично вже кривлячи рота,
дядьки витирають лоби.
Я знаю, що марна робота,
що краще піти по гриби.
Бо лазите, ніби в повидлі,
в отруті з моєї руки.
Коли ж ви подохнете, підлі, –
скажіть, колорадські жуки?
 
Як раніше «мазепинці» і «петлюрівці» були лайливими наліпками до українців, що поважали себе, то сьогодні найобразливішою лайкою, на думку хронічних чи ситуативних українофобів, є визначення «бандерівець». Вірш Миколи Холодного «Був би я бандерівцем» сьогодні народжується вдруге, бо порушена поетом тема й нині найактуальніша.
 
…Мучуся і днями, і ночами,
Що не був бандерівцем. А ти?
За дверима нашими ключами
Знову «старші» брязкають «брати».
Чи в рушницях є суха начинка
На братерський їхній норовець?
Дивиться на нас Грицько Чупринка
І очей не зводить Боровець.
Вибачаюсь, а життя – хрінове,
Щоб мені базіка не пришив.
Був би я бандерівцем, панове, –
Хоч одну сволоту б задушив.
 
Після смерті Миколи Холодного при зумисно нез’ясованих обставинах та ж сама, схильна до ідолотворення «широка українська літературна громадськість» цього літератора намагається не помічати, бо вигаданим ідолотворцями у новітніх «євангеліях» «національним святим» мають бути протиставлені ще й вигадані «національні чорти»…
 
…Родичі з Чернігівщини після його смерті хутенько з’явилися в Острі з претензією успадкувати квартиру померлого. Ще до першого судового засідання, а їх було декілька, чернігівська рідня згребла докупи папери поета, як і після обшуку гітлерівськім гестапо або ж сталінськім НКВД, були хаотично розкидані по помешканню. Винесли «сміття» у двір і підпалили.
 
Згорів увесь архів разом з неопублікованими творами Миколи Холодного. І не лише з віршами та публіцистикою. Микола листувався з багатьма відомими літераторами, взагалі цікавими людьми.
Рукописи ще й як горять! Крім особисто зацікавлених у тому, завжди вдосталь дикунів, охочих танцювати навколо вогнища з чужими інтелектуальними здобутками. Паперові аркуші швидко згорають, випадковим очевидцям лише на мить відсвічуючись уночі яскравим полум’ям.
Залишається купка сірого попелу, на смак солонувато-кислуватого, як сльози усіх живих істот.
 
…Казали, правда, що палав добряче, –
аж до ЦеКа доносило душок.
Було дві жмені попелу, одначе,
коли взяли й наставили мішок…
 
(Микола Холодний, – 1993р.)
 
До кого ж долітав душок у 2006 році від палаючого у дворі житлового будинку у містечку Остер архіву поета Миколи Холодного? До Національної Спілки письменників України … до Національного Музею літератури… до Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва… до Інституту літератури АН України? Конкретно, до поважних академіків, що літературознавчо очолюють – або ж удають, що очолюють – літературний процес в Україні?
Мовчання… мовчання… мовчання…
 
Ми не належимо до тих,
Що в преміяльній гинуть давці.
Стоять в медалях золотих
Біля Христа христопродавці.
 
Георгій БУРСОВ
«Українська літературна газета»
№15 (255) 2 серпня 2019

Прокоментуєте?