Українська історія має ту особливість, що ми постійно повинні реконструйовувавти правду про неї, відкривати «замуровані» чужими владами й хибними тлумаченнями її сторінки, переосмислювати й переоцінювати цілі періоди й сотні постатей в ній.
До таких яскравих постатей, які потребують очищення й нового прочитання, належить київський католицький єпископ (1592–1598), церковний і громадський діяч, проповідник і мислитель-гуманіст, автор низки оригінальних та багатих ідеями праць, уродженець славного українського міста Збаража Йосиф Верещинський (1530 або 1539–1598/99).
Шляхетський рід Верещинських походив із Холмщини, належав до гербу Корчак. Батько Йосифа – Андрій Федорович Верещинський першим перейшов із православ’я у католицтво і був представником нової верстви в тогочасному українському суспільстві, яка активно формувалася саме в XVI ст., – католицької Руси. Саме ця верства почала відігравати щораз вагомішу роль в Україні й Білоруси після Люблінської унії 1569 року, коли в руський простір увірвалася величезна польсько-католицька суспільна маса, передусім шляхетська й клерикальна. Тоді польська нація переживала свій яскравий і бурхливий період культурного та морального піднесення, навіяний ідеями й настроями Ренесансу, гуманістичною освітою, загальним переворотом у сфері мистецтв і розвитком теологічної думки. Тож не дивно, що русини почали жваво вбирати ці нові віяння, переходити в католицтво, засвоювати нову ренесансну освіту й культуру. Родина Верещинських належала до таких русинів-неофітів, які мали прогресивну візію великого католицько-православного порозуміння в спільній державі – Речі Посполитій.
Йосиф Верещинський спочатку навчався у Красному Ставі на Холмщині, та за кордоном, де здобув ступінь доктора теології (докладніших відомостей, де саме – немає). У 1577 році став каноніком у Холмі, згодом – абатом бенедиктинського монастиря поблизу, в Сєцехові. У цей час він починає свою книжну творчість як теолог та церковний публіцист і видає кілька своїх праць, що стали окрасою тодішньої польської суспільної думки: “Дорога, безпечна для нестримних п’яниць та огидних п’яниць цього світу» (Краків, 1585), «Образ, виконаний у формі проповіді: про презирство до смерті та цього жалюгідного світу» (Краків, 1585) (обидві написані по-польськи), «Заклик… до шляхти Польського королівства» (Краків, 1587), «До шляхти Речі Посполитої… щодо обрання нового короля» (Краків, 1587) (ці дві праці написані латиною), «Проповіді або християнські вправи» (Краків, 1587), «Правило, тобто доктрина або правила доброго життя християнського короля» (Краків, 1587), «Вірний шлях до швидшого та легшого заселення на руських пустельних землях Польського королівства» (Краків, 1590) (ці праці вийшли по-польськи).
Очевидно, широку накреслення Верещинського щодо розбудови польської держави і його творча активність стали причиною наступного його високого призначення: у 1592 році Йосиф Верещинський переїжджає до Києва і стає київським католицьким єпископом. Це ще більше зміцнило переконання видатного мислителя й державника і він пише польською мовою наступні свої праці, цілком присвячені проблематиці розбудови українськог Придніпров’я як стратегічно важливої землі Речі Посполитої: «Побудження… підняти священну війну проти турків і татар як головних ворогів усього християнства» (Краків, 1592), «Відозва… про заснування лицарської школи для синів Корони в Україні, так і для Тевтонського ордену за Мальтійським правлінням» (Краків, 1594), «Звернення до Його Імператорської Любові до всього християнства, а також до Його Королівської Любові Короля Польського, а також до Світлосвітнього Князя Московського з проханням спільними руками розпочати священну війну проти турків і татарів» (Краків, 1594), «Спосіб заснування нового Києва та захисту колишньої столиці Київського князівства від усіх небезпек» (Краків, 1595), «Вотум… з метою розпочати могутню війну проти турецького імператора» (Новий Верещин, 1597). Новий Верещин – це місто Фастів, який новий єпископ перейменував за своїм родовим прізвищем.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Тоді Верещинський відчув свою місію зробити щось надзвичайне для придніпровського краю, який щойно якихось 30 років тому увійшов до володінь польської Корони. Так, він видав документ «Войську Запорозькому пресвітлий наказ» (1596), в якому обґрунтовував потребу створення козацьких територіальних полків як єдиної правдиво боєздатної військової сили, яка б могла протистояти турецько-татарській загрозі. Також Верещинський планував утворення Руського князівства для геополітичної рівноваги Речі Посполитої і розвитку земель на Лівобережжі, в степовій зоні. Це князівство мало управлятися військово гетьманом, а політично – князем. Саме Верещинский увів у політичний слововжиток поняття «український народ», тобто він чітко відрізняв русинство як політичний чинник, що було вперше так виразно заявлено в ту добу, задовго до Хмельниччини, яка й вивела на політичну арені «руський або український народ». Цей твір разом із твором «Спосіб заснування нового Києва та захисту колишньої столиці Київського князівства від усіх небезпек» опублікував Валерій Шевчук в 10-томовій антології «Тисяча років української суспільно-політичної думки» (Том.2, Кн. 1) (К., 2001). Обидва тексти з польської переклав Ростислав Радишевський. За дослідженням п. Радишевського, Верещинський написав всього 17 творі на різноманітну тематику. У Польші це ім’я підноситься як знакове, його писання популяризуються і вивчаються.
Йосиф Верещинський писав листи до Римських Пап Григорія XIV і Климента VIII, до німецького імператора Рудольфа ІІ, до російського царя Федора Іоановича з тим, щоб організувати хрестові походи проти Османської Порти. Його геополітична стратегія сягала особливих широт і мала неабияке практичне значення, оскільки планувалося об’єднати найбільші політичні й військові потуги Европи для витіснення турків із континенту, звільнення християнських Балкан. У цьому плані особливе місце відводилося козацьким військам України, які мали бути перетворені на християнський лицарський орден, який би вів безнастанні війни із мусульманами. Водночас комплексно уся територія Наддніпрянської України мала стати культурним і соціяльним плацдармом для наступу на південь, органічною частиною польсько-литовського простору з відповідним господарським розвитком та соціяльним облаштуванням її. Відтак про Україну як про окрему територіально-політичну одиниця дізнавалися у Европі.
На жаль, планам Йосифа Верещинського не судилося збутися. Історія пішла іншими шляхами. Але це не може бути причиною для забуття імені великого політичного мислителя доби Ренесансу.
Якраз сьогодні, у час тяжкої російсько-української війни, вартує піднести це горде ім’я людини, яка творила своїми ідеями візію майбутньої України. Постать Йосифа Верещинського має бути вшанована принаймні у двох місцях: у його рідному Збаражі та в Києві, якого він бачив великим столичним містом нового лицарського князівства.
У місті Збаражі є чудовий замок, початково зведений ще у XIV ст., згодом перебудовуваний з урахуванням стильових новаторств в дусі Ренесансу і Бароко (автори: архітектор Вінченцо Скамоцці, інженер Андреа дель Аква, XVІІ ст.). Нині це привабливий туристичний простір, який надає особливого історичного шарму Збаражу. У цьому просторі міг би органічно вписатися барельєф чи навіть цілий пам’ятник Йосифові Верещинському. Це чудова нагода заявити перед усією Україною, що католицька ідентичність серед руських мешканців Речі Посполитої у XVІ–XVІІ ст. цілком не заважала їм бути видатними патріотами своєї Вітчизни, будувати знамениті плани її розвитку і пам’ять про цю ідентичність нам усім вартує зберігати.
Перспективно Збаразький замок міг би послужити локацією для проведення регулярний наукових конференцій з вивчення історії, культури й літератури українського Ренесансу й Бароко, будучи гарним символом цих яскравих і багатих звершеннями історичних діб.
Звертаємося до влади старовинного галицького міста Збаража, до громадськости міста з пропозицією реалізувати цю ідею, яка б лише збагатила і місто, й історичну пам’ять громади.
ГАЛИНА ПАГУТЯК, письменниця (Львів),
ВАСИЛЬ ЛАБАЙЧУК, директор видавництва «Крила» (Тернопіль