“Українська літературна газета”, ч. 2 (370), лютий 2025
В Одесі реалізується проєкт “Читаємо… Пам’ятаємо…”, ініційований в рамках регіональної «Програми розвитку та функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя в Одеській області на 2023-2025 роки», затвердженої розпорядженням голови обласної державної (військової) адміністрації від 20.12.2022 №864/А-2022. Він передбачає щомісячні літературно-музичні зустрічі у колаборації різних культурних й освітніх інституцій з метою актуалізації пам’яті про замовчувані тривалий час чи призабуті імена українських письменників і митців, зокрема й у контексті деколонізаційних процесів консолідацію.
Січнева зустріч була присвячена 27 річниці пам’яті Бориса Нечерди, який пішов у засвіти 11 січня 1998 року.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У січні 2025 року відбулась друга – січнева – зустріч у рамках проєкту “Читаємо… Пам’ятаємо”, під час якої ми згадували про Бориса Нечерду – яскравого, самобутнього представника плеяди поетів-шістдесятників, лауреата Шевченківської премії, який, як твердив ще один одесит, Шевченківський лауреат Тарас Федюк, «все найкраще прожив і все найкраще написав в Одесі».
Як і мріялось на стадії започаткування проєкту “Читаємо… Пам’ятаємо”, у цій розмові, організованій на базі Одеської обласної універсальної наукової бібліотеки ім.М.Грушевського, взяли участь поціновувачі творчості Б.Нечерди та представники різних культурних, освітніх інституцій та об’єднань Одещини. Серед них – Одеський літературний музей, Одеський національний університет ім.І.Мечникова, Одеський художній музей та Одеське відділення Спілки художників України.
Слухаючи докладну і разом з цим якусь дуже делікатну розповідь кандидата філологічних наук Ірини Нечиталюк про тернистий життєвий і творчий шлях Бориса Нечерди, творчість якого належить до найцікавіших здобутків української експериментальної поезії ХХ століття, вчергове приходила до висновку, що витоком усіх злетів й падінь цього неординарного письменника, його особистої невлаштованості, літературних поневірянь, досить легковажного ставлення до власного здоров’я, поетичного епатажу та “хуліганства” був моторошний внутрішній дисонанс. Адже в реаліях суперечливої й важкої культурно-політичної атмосфери 1960-1980-х років ХХ століття, задушливої для мистецької реалізації, він мусив вибирати непевну тактику виживання – поміж відвертим бунтом супроти системи та прихованою опозицією щодо неї.
Саме тому Борис Нечерда, чітко відчуваючи свою “незручність”, своє невміння, а, головне, небажання вписуватися в політичну й культурну кон’юнктуру, свого часу писав:
Мало набідувався?
Наслідки — препаршиві,
бо за мої дивацтва
дано мені ж по шиї.
Все — по заслузі більше!
Долю за дужки виніс.
Марно метати бісер
перед умиті свині.
А ще, в щоденнику за 19 січня 1989 року: “Увесь час мало писав. Писав погано. Писав не те. Мужність мислі не береться нізвідки, тільки тому що вона (мужність) на цей час потрібна, навпаки – вона є логічним результатом попереднього життя. Всього. Тим-то – ще нахлебчуся. Сам з собою”.
Недарма ж писав Ярослав Поліщук у своїй розвідці про Б.Нечерду: “Увесь життєвий і творчий шлях поета можна подати як час вавилонського полону та ісходу з нього. Після кількох років суспільної відлиги й великих сподівань настала доба брежнєвської сірості та застою, доба вавилонського полону, проте саме вона стала тлом для періоду творчої активності Б.Нечерди. Вихований на ліберальних ідеях 1960-х років, він не відступився від них, хоча заплатив за це відмовою від високої кар’єри та відповідних преференцій від влади… Нечерда сам ставав собі літературною школою, прагнув учитися на власних помилках».
У своїй третій мемуарній книжці «З пам’яті дзеркала» Михайло Слабошпицький писав: “Образ із реальності у Нечерди домежно оречевлений, завжди пронизаний спалахом світла й омузичений. Він у слові й музикант і живописець. До речі, кілька його книжок вийшло в авторському оформленні. Його книжкова графіка характерна такою ж експресивністю й не «каліграфічністю»; в ній виразно відчутний авторський порив у деформаційний хаос… Йому органічна була саме ця техніка письма, в якій, мов у себе вдома, почувався його вибуховий темперамент. Він не форсував емоції – він саме такий був… Може, саме тому ним часто захоплюються сьогоднішні молоді поети, які й на дух не переносять поетів старших поколінь”.
Ніби на підтвердження цих слів, у виконанні куратора одеської кочової бібліотеки “Книжковий курінь” Володимира Чигиринця в залі бібліотеки лунає прочитаний як реп вірш Нечерди “Плач полонянок” з усією його кінематографічною виразністю та справді «нечердинівським» римуванням і оригінальним строфічним малюнком:
Я – купець. А купці – то скупці або сиві.
В мене купа грошви, я чекаю ясиру.
В половецьких степах догоряють сторожів поліняки.
Полонянки…
У-у-у, помацаю вас, полонянки!
А одній, найрусявішій,
З тілом пахучим, як персик,
винаградинку стиглу
вкочу прохолодно між перси…
Я – гуляю! І слухаю плач полонянок у Кафі.
Ой хто нам білі рученьки розв’яже
голівоньки похилені розваже
ой вже хліба молочено ціпами
ой нас уже толочено ногами.
ой гаю-гаю
біду нараю
в чужому краю
серце розкраю
ой…
Безсумнівно, що Нечерда був новатором, який експериментував, міксував здавалося б непоєднувані нестандартні образи та форми. І при цьому він сам чітко розумів потребу у такому творчому індивідуалізмі, «пошуку власного материка поезії».
На цю ж особливість думання («гостроасоціативна», «буйнометафорична» – за Є.Прісовським) і почуттів поета-інтроверта («художника напряжённой нервно-трепетной мысли» – за В.Фащенком) вказував у есе-реквіємі «Феномен Нечерда» і Анатолій Глущак, який підтримував дружні стосунки з Нечердою ще з 60-х років минулого століття:
Зайве дорікати Нечерді,
Що тримався краю у гурті.
Бо ж не в товаристві, а одному
Випадає сповідь Всеблагому…
Не встигали ми за Нечердою,
За його думками і ходою –
Він не був однаким зазвичай:
То відлюдник, то гіркий гультяй,
То козак Мамай, то квазісамурай…
Звідки ж настільки характерна манера письма, на яку звертав увагу і Ю.Андрухович – розмивання меж ліричного, сміливе включення в поезію побутового, буденного, низького, карикатурного й потворного елементів, що робить цю творчість нелегкою для сприйняття, часом навіть відразливою?
Думаю, що таким був запит того часу, коли формувався стиль Б.Нечерди. Згадаймо В.Стуса у “Най будем щирі…” (1964): «Нині кращі поети опускаються в штольні людського життя, пізнання, власних психологічних відчуттів”…
А ще – вплив портового міста Одеси, його флер та шарм, стиль життя – відповідає на це питання Ірина Нечиталюк, розповідаючи про життя поета.
Дійсно, письменник, не будучи одеситом із походження, багато чого перейняв від цього гамірного міста та його автохтонів, своєю поезією відрефлексовуючи дійсність, з якої вона й виростала. Ярослав Поліщук звертав увагу на те, як свіжо й оригінально Нечерда відобразив культурні топоси Одеси, як пластично показував неповторний колорит цього міста. Він писав: “І в характері, й у звичках, й у властивому “хуліганстві”, про яке зазвичай згадують автори споминів, можна вбачати відгомін одеської локальної культури, що завжди вирізнялася гумором, іронією, позірною легковажністю та ігноруванням штучної патетики й надмірного офіціозу”.
Ну, яка ж тут “патетика”?!, – так і хочеться вигукнути, читаючи вірш “Ліричний відступ від поеми”, що ввійшов до другої збірки “Лада” (1965). Тут одна самоіронія:
Доблесно пишучи “Ладу”,
мушу докласти ума:
якось прожить на зарплату,
котрої в мене нема.
От і кручуся відважно –
вкупі з бичками в порту.
Зброю на Кубу вантажу,
цитрус (на продаж) краду.
Статки копичаться!
Сиріч загодя вже, восени,
справлю нові мокасини і,
якщо вдасться, штани.
Сяй мені, зірко з рубіна!
чуюся дужо, незле,
переживу безробіття
двох працездатних щелеп
(1965)
На підтвердження того, настільки Нечерда органічно засвоїв місцеву культуру й настільки природно в ній почувався, Поліщук наводить слова поетка з кола шістдесятників Ірини Жиленко про поета: “Він дуже цікавий хлопчик, артистичний, і пише гарно… Балакун невгамовний. Одесит!”.
Разом з цим Я.Поліщук, говорячи про його прижиттєву неоцІненість, говорить і про ту вражаючу глухоту, котрою був оточений Б.Нечерда за свого життя, до того ж не тільки з боку служителів офіціозу, а й з боку одеської культурної еліти, що в значній мірі була вузько орієнтована на російську культурну модель та сприймала його самобутню творчість як вияв провінціалізму.
Додаткових штрихів до портрету поета додає наукова співробітниця Одеського літературного музею Тетяна Заярна, яка цитує рядки з особистого щоденника поета, що зберігається в архіві музею. Особливо вражає його щоденникове пророцтво від 27 січня 1995 року: «…я читаю російську пресу, акуратно обсервую московське радіо й ТV, я доскіпливо аналізую «Свободу» російською мовою й дедалі більше переконуюся в тому, що від певного часу (власне, чи не від пори нашої незалежності) триває цілеспрямована, винахідлива і, треба визнати, доволі-таки талановито змоцьована пропаганда проти України та українства; при цьому ні-ні та й прослизне відверто ворожа думка про підступних хахлів, конфлікт із якими не лише вірогідний, а й по своєму невідворотний. Ясно, московські мудрії при цьому не забувають пролляти крокодилову сльозу; мовляв, їм важко й уявити, як же це слов’янин буде вбивати майже такого ж самого слов’янина. Але вони – вбиватимуть! Тобто накажуть солдатській масі вбивати, а самі вмиють руки – на всяк випадок. Синдром Пілата».
Як у воду дивився поет…
А вечір “Я жив як міг, а не лукавив…” завершився цікавими особистими спогадами кандидатки філологічних наук, завідувачки кафедри української літератури філологічного факультету ОНУ ім.І.І.Мечникова Оксани Шупти-В’язовської; українського поета гагаузького походження Віталія Бошкова; кандидатки філологічних наук, відмінниці освіти України, членкині НСЖУ Любов Ісаєнко; учасника одеського нонконформістського руху, заслуженого художника України Сергія Савченка й лауреата Національної премії України ім.Т.Шевченка Тараса Федюка про Бориса Нечерду та його нетиповий і по-одеському колоритний життєвий шлях.
Присутні згадували про те, що в Одесі, на фасаді будинку на вулиці Італійській (колишня Пушкіна), 12, де поет прожив кілька років, встановлено меморіальну дошку, і про те, що у 2019 році на Одеській Алеї Зірок було відкрито зірку – на честь Бориса Андрійовича Нечерди, і про те, що відповідно до рішення сесії Одеської міської ради від 27.09.2023 №1513-VIII вулиці Глазунова було дано ім’я Бориса Нечерди, і про те, що Товариством письменників і журналістів імені Івана Франка було засновано Всеукраїнський літературний конкурс «Інші небеса» імені Бориса Нечерди, на який у 2024 році журі отримало понад 200 робіт…
А ще молоді люди – учасники літературного клубу – натхненно читали вірші Нечерди, стверджуючи живу сув’язь пам’яті про поета.
Ярослава РІЗНИКОВА,
член НСЖУ, ініціатор проєкту “Читаємо… Пам’ятаємо…”
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.