ДО 80-ої РІЧНИЦІ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ СТЕПАНА ПУШИКА.
ОБРИСИ ЛІТЕРАТУРНОГО ПОРТРЕТА ЗА ВИБРАНИМИ ВІРШАМИ ПОЕТА
«Народився в грозовий 1944 рік.
Рідне село – Викторів, Галицького району на Івано-Франківщині.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Закінчив Московський літературний інститут імені М. Горького…
Радію подвигу, сонцеві, любові» – з подарованої Степаном Пушиком понад пів століття тому авторові цієї публікації книжки лірики «Писаний камінь» з автографам: «Односельчанину Славкові Ткачівському на добро й дружбу».
То був далекий 1973-ій… Пізніше в мене буде ціла бібліотечка книжок з дарчими написами земляка, проте спочатку окреслимо контурну лінію як чи не найважливіше в творенні образа письменника.
Обрис (контур) довідково-біографічний: Степан ПУШИК
Найперше, переконаний, треба нагадати широкому читацькому загалу бодай короткі біобібліографічні відомості з нашого досьє про лауреата Державної премії імені Т. Шевченка письменника Степана Пушика, бо колеги перу і не тільки вони, але й усі небайдужі українці до красного письменства та до культурно-політичних подій добре знають, що Степан Григорович Пушик (1944 – 2018 рр.) – уродженець славного села Вікторова, колись передмістя княжого Галича, що на Прикарпатті – український письменник, фольклорист, літературознавець, журналіст, громадсько-культурний і політичний діяч, кандидат філологічних наук, професор Прикарпатського університету імені Василя Стефаника, лауреат багатьох літературних премій і державних нагород та заслужений діяч мистецтв України. 25 квітня 2019 року йому присвоєно звання «Почесний громадянин міста Івано-Франківська» (посмертно).
Штрихи до образа митця, зроблені друзями, колегами й самим Пушиком
Про письменника Степана Пушика в різний час і за певних обставин своє слово в літературознавстві сказали Герой України, поет Дмитро Павличко («Таїна душі»), науковці та письменники світлої пам’яті Тарас Салига («Подарую тобі казку», «Дорога до повноліття», «Відлитий у строфах час», «Отут я жив… Отут мойого предка слід»), Леонід Талалай («Син Прикарпаття, співець України»), Володимир Полєк («Мудре слово не старіє»), Ярослав Дорошенко («Із глибин первокореня») та сущі під сонцем Володимир Качкан («За престолом нації»), Віталій Кононенко («Художній світ Степана Пушика»), Степан Хороб («Витоки великої любові»), Ольга Слоньовська («Душа, мов калина, цвіте…», «Я – син свого часу», «Золотий дощ Пушикових поезій»), Василь Ґрещук («Живий вогонь слова»), Євген Баран («Пушик – раз, Пушик – два…», «Пушик у вимірах часу»), автор цих рядків і багато інших.
У колі колег
Неспростовним фактом у біографії знаного письменника є те, що перші штрихи в створені особистого літературного портрета Степана Пушика ще за життя зробив сам письмовець. Деякі записи поета використав у своїй книжці про відомого майстра слова Тарас Салига «Отут я жив… Отут мойого предка слід», витяги з якої подаємо зі скороченнями:
«… я почав писати в другому класі… А з 6 квітня 1959 р. що і де я тільки не друкував… Коли я йшов до війська, то літературно-мистецький клуб видав мені першу збірку «Зелена хвоя» на правах рукопису, та я її ніде не згадую…
…зі шкільних років записує геть усе і маю найбільший на планеті щоденник – до 300 томів (… по 200 стор.).
…пізній шістдесятник, але шістдесятник, який пройшов по лезу у «ганебні» сімдесяті, не схибив, не продався…
…я у Верховній Раді був… навчався і в докторантурі…
…знаю, що коли не спиться, то треба вставати і читати…
…всім літераторам раджу щоденно ходити босими;
…менше опублікував і написав, і прошу Бога, щоб хтось колись взявся за Пушиків архів…
…я не курю, не п’ю, не вживаю наркотиків…
…накосив коридор сіна, щоб міська квартира пахла лугами…
…я дуже дисциплінований і обов’язковий, цілеспрямований. Якось Ігор Римарук сказав, що моє біографії вистачило б на кількох…
…я прожив надзвичайно цікаве життя… Сам був пастухом, їздовим, косарем, садівником, скотарем, солдатом, рахівником, економістом, журналістом, головою клубу творчої інтелігенції, поетом, прозаїком, драматургом, есеїстом, критиком, перекладачем, літературознавцем, фольклористом, редактором, безробітним, альпіністом, мандрівником, викладачем, доцентом, професором, членом редколегій і головою Державної комісії, мужем, батьком, дідом…».
Отак у свій час письменник Степан Пушик описав себе та долею наділену йому місію на земному шляху.
Довідково-додаткові штрихи: Тематичне розмаїття поезій Степана Пушика
Більшість шанувальників поетичної творчості Степана Пушика достеменно знають, що його перу в цьому пласті творчості була властива різна тематика: це – і патріотична, і філософсько-історична, любовна лірика, а також гумористично-сатирична… Зрештою, коли б мене хтось попросив єдиним словом означити тему написаних бояном, поетом-співцем Пушиком віршів, поем і пісень, то я не вагаючись і не задумуючись відповів би, що головним сюжетом поезій Степана Григоровича є життя – себто відтворення у римованих строфах історичної ходи безталанної України, дорогої родини та подарованої Богом власної долі.
Щоправда, тут варто відзначити, що в багатоплановій і різножанровій поезії витає Пушикова правда життя, виписана серцем. Тому-то чимало його віршів, навіть інколи несподівано для самого автора, ставали популярними піснями, а деякі з них і народними співанками.
Між іншим, або Ліричний відступ у сильветі: …Волею долі автору цих рядків уродженцю міста Галича, колись княжої столиці, воістину стало рідною колискою село Вікторів – передмістя цитаделі Галицько-волинського князівства, в якому свій час осіли «вихори», вартові Галицької брами, котрі перед островерхою огорожею та ровом-вододілом зупиняли прибульців: послів, торговців, купців і т. д., які в’їжджали в місто, й запитували: «Ви хто? Хто Ви є?». Ремісники відповідали, що ковалі, мельники, пасічники… Безсумнівно, що декого варта впускала в столицю, іншим дорогу перекривали з різних причин, і подорожні мусили заночувати та згодом на постійно осіли коло сільського Перевізного Броду в мальовничому місці між річками Луквиця і Луква, що впадають у Дністер.
Мабуть, кустарі чи вартові-вихтори й дали тому поселенню першу назву Вихторів, потім іменували його Викторів, а ще пізніше – Вікторів. Не без гордості зазначу, що це село виколисало для Україні трьох письменників, членів НСПУ: Тараса Салигу, Степана Пушика й автора цієї публікації. Констатую цей факт не з метою «приклеїтися» до величі іменитих, а в ім’я історичної правди, як і правдою є те, що в кожного свій творчий шлях, у котрому нас єднало слово.
А ще – мені поталанило пити воду з цілющих вікторівських джерел і Княжої криниці, топтати гостинець, який через Лису гору веде аж до Чорного лісу, також поталанило ходити Батьківським, Довгим і Гармазієвими потоками, пасти корів на Лахманівці, в Каштанах і Підгорою, бігти через Кривулю вниз до Левади, що була спершу співочим полем, а потім і сільським футбольним стадіоном. І найголовніше: Степан Пушик, а згодом і я в різні часи вчилися в одній Вікторівській школі №1 (тепер це ліцей), танцювали в одному Народному домі, співали в клубі, закохувалися в найкращих у світі галичанок. У селі якась особлива аура й, за словами поета, тяжіння надземне, бо сюди тягне зі світів, тут співається й пишеться…
Анатолій Кичинський, Ярослав Ткачівський, Степан Пушик
У ліричному відступі не загубилася нитка розповіді про поезію Степана Пушика, бо саме в рідному Викторові були написані його перші вірші, а деякі з них надруковані в Галицькій районній газеті. На той час журналіст цієї редакції Богдан Галюк (пізніше головний редактор першої в Україні демократичної газети «Галичина», в якого я був заступником) приїхав до села, щоб взяти інтерв’ю в обдарованого талантом юного поета, котрого відшукав на пасовищі. Степан сидів під деревом і писав вірші. В розмові похвалився кореспондентові, що «багато віршів за нині написав». І показував списаний учнівський зошит.
Пушикові перші вірші надрукували й обласні газети – компартійний орган «Прикарпатська правда» та «молодіжка», як тоді називали, «Комсомольський прапор», сама назва якої вказує на її приналежність. Не пригадую на котрій з літературно-мистецьких сторінок, «Трембіта» чи «Іскри юності», було надруковано одну з перших поезій Степана Пушика «Живу і дію…», але з ранньої юності знаю його напам’ять (як і чимало інших), а зараз ділюся з читачами «Української літературної газети»:
« Живу і дію… / І усоте, знову / Запитую у себе: / Хто я єсть? /
Я треба – в крові / Викупаю слово / І переціджу / Через власну честь. //
Тоді пуще я слово поміж люди, / Служити вірно правді та добру. /
Сприймуть – то житиму. / Коли ж його осудять, / То й сам зі словом /
Для людей умру». («Хмаролом», с. 1).
Саме цим віршем ми розпочали в сильветі часткове висвітлення патріотичної тематики поезії Степана Пушика, бо власне через цей вірш молодий поет мав проблеми з певним органом, який у народі називали «конторою глибокого буріння», тобто КГБ. Спочатку вчепилися нібито за вислів «в крові викупаю слово», а пізніше й за вираз «не танці в моїх думах, а повстанці…». Хоча ці слова взяті вже з іншого вірша, але чекісти-«буровики», мабуть, здогадувалися, що ці повстанці – воїни УПА, а не гарібальдійці, як пояснював їм поет. Аби врятуватися від криміналу, Пушик, знаючи історію, плів, що це добровольці-дружинники, очолювані Дж. Гарібальді, котрі в середині минулого століття боролися за визволення Італії від австрійського ярма… Словом, кагебісти «шили політику» авторові, котрий правдами і не правдами тоді таки зумів викрутитися з лещат КГБ, але відтоді він був під пильним оком кагебістів (про що знаємо достеменно з уст письменника) з намірами скомпрометувати, залякати, зламати… Але ж оперативники з «Контори…» точно не читали Пушикових рядків: «Той непоборний, хто слово має, / Хто не боїться, той не вмирає» (Т.1, с. 191 ), бо на той час їх ще не було. Поет напише ці рядки пізніше, в 1988 році.
Якщо ми вже торкнулися патріотичних мотивів у поезії Степана Пушика, то варто відзначити, що трепетні струни небайдужого серця лірика виграють у всіх його поетичних книжках, де струменить любов до рідної землі, матері й України. У 1964 р. вийшло ротапринтне видання Степана Пушика «Зелена хвоя» (на правах рукопису та накладом в 25 примірників), яке зберігається в Музеї історії Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, про яку Степан Пушик майже не згадував (або дуже зрідка посилався на неї) як і про касетний збірник, де представлено лірику шести поетів зі Срібної Землі та Прикарпаття, серед яких був і наш івано-франківський боян.
Наступним виданням поезії Степана Пушика стала авторська поетична збірка «Молоді громи» (видавництво «Карпати», Ужгород, 1967 р.). Пізніше також у цьому видавництві «Карпати» побачила світ книжка лірики «Писаний камінь»…
Відрадним є той факт, що молодий поет став улюбленцем читачів, а літературні критики того часу відзначали, що з виходом у світ кожної нової збірки поезій Степана Пушика помітно все вищий злет думки поета і визріває слово молодого лірика, котрому не байдуже історичне минуле його рідного краю та майбутнє всієї України.
«Бринить постійно пам’яті струна, / Болить – немає болю без причини.
О рідний край! О рідна сторона!/ О найсолодше слово – Батьківшина»
(«Хмаролом», с. 105, вірш “Рідна сторона”).
(Надалі також послуговуватимемося цитатами з прижиттєвого вибраного збірника «Хмаролом», видавництво «Дніпро», 1998 р.) і двотомника «Я для Вкраїни жив», виданого до 75-річчя світлої пам’яті поета. – Прим. авт.).
Поет-громадянин учить інших, а особливо юних земляків любити й захищати Батьківщину:
«…Читай і дивися – учися, як жити, людино, / Бо в кожну епоху нам
вибору право дано. / Є право і вмерти за честь і свою Батьківщину!».
Честь і слава героям-захисникам України, проте поет вболівав за долі призовників і по-батьківськи підказував молодим бійцям, що більшим героїзмом для кожного воїна є свята повинність захищати землю та вижити в огненній борні, бо кожного з них чекають у рідному краю.
«Земля молодіє від рясту, від сонця, від світу, / Душа, мов калина, цвіте і росте від тепла.
Нічого не треба, нічого не хочу від світу, / Лишень аби мати на білому світі була»
(«Хмаролом», с. 138, вірш “Пісня про матір”).
Дбайлива мама поета Марія, колись зв’язкова УПА, з котрою мав честь особисто спілкуватися, бо дружив з молодшим братом поета Богданом Пушиком, виховала синів з душами патріотів, але в яких, помічав, інколи від побаченого чи пережитого (як і в кожної не черствої людини), бувало, бриніла сльоза:
«…Сльоза й сльоза… / О злам тяжких епох! / Що дідо пережив, Господь лиш знає.
Закінчивсь фільм. Та є ще епілог: / Махтей сльозу долонею втирає.
(«Хмаролом», с. 109, вірш “Кіно”).
А ще дуже пекли поета незгоди, розбрат, міжусобиці, міжпартійні та міжконфесійні чвари й він намагається направити блудників на путь істинний:
Пече образа. Пече тривога, / Бо знову ділять святого Бога,
Хоч українець повинен знати, / Що Рим – не батько, / Москва – не мати./
Нас об’єднає славетний Київ…» (Т. 1, с. 19).
Поет прагне об’єднати і мирян і непримиренних політиків, бо і сам першим стояв у «Живому ланцюгу» – символічної акції Єдності в далекому 1990 р., 21 січня, в місті Івано-Франківську, тримаючись за клямку дверей до входу в будівлю готелю «Дністер» (найперше – «Одеса») у нашому рідному тоді м. Станіславові, у свій час столиці ЗУНР. Живий Ланцюг починався звідси, бо саме тут 3 січня 1919 р. була прийнята знаменна ухвала про об’єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Українською Народною Республікою. Пушик і в молодості та в свій літній час, як мовлять у народі, постійно ходив у головах, себто стояв на чолі тих, яким не байдужа доля України, і сам став державотворцем, депутатом Верховної Ради України першого демократичного скликання й у слові та житті був непримиренний до ворогів нашої Незалежності:
«…Хай ходять сміх і радість по землі! / Хай молодість мужніє в круговерті!
Хай здохне Ліліпутін у Кремлі / І всі, хто Україні хоче смерті»
(Т., с. 321, вірш “Перша вистава”).
Своїм чином і словом Степан Пушик постійно показував приклад патріотизму і вчив, що «Треба мужнім бути, бути гордим, / Українським сильним юнаком,
Як Шевченко, як Світличний, Горинь, / Як Степан Бандера і Франко…»
(Т. 2, с. 307.).
Вже не вперше згаданий нами відомий літературознавець світлої пам’яті Тарас Салига в одній із рецензій зауважує, що «є серед віршів Степана Пушика поетична публіцистика політичного наповнення». Тому дозволю собі на підтвердження сказаного літературним критиком лаконічно розповісти історію з публікацією вірша «Відгук на візит Голови Верховної Ради України до Москви, писаний депутатом першого демократичного скликання», проте спершу зауважу, що пізніше автор цю поезію назве влучніше – «Тринадцятий апостол», як усі знаємо з Біблії ним був Юда Іскаріот. До речі, про цей вірш і певні припущення та сумніви поета в його публікації Степан Пушик ділиться з нами на сторінках в свого «Щоденника» (чит. «З останніх десятиліть: Щоденники Степана Пушика»: у 3-х т. Т. 2. Книга 1 (1993-1999 рр.) / За редак. Ольги Слоньовської; упорядник Ганна Пушик. – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2023. 1084 с. С. 910, 912-914), де на с. 910 занотовано наступне: «Не спалося. Написав вірш-відповідь Ткаченку, заніс до редакції. Обіцяють надрукувати в ‘‘Тижневику Галичини’’, але бояться». Чесно кажучи, він помилився. Тому на основі прочитання всіх виданих томів Пушикових щоденників охарактеризую загалом їх образно: це – кардіограма душі, письма й доби, в якій він жив і творив.
Тут є необхідність уточнити заради справедливості, що вперше Пушикова публіцистично-політична поезія «13-й апостол» була надрукована 24 грудня 1998 року на першій шпальті «Тижневика Галичини», який у 1993 році створив автор цих рядків і весь час його очолював… Також варто пригадати нашим читачам, що згаданий Степаном Пушиком злим духом та іронічно «оспіваний» Ткаченко (до речі, поет ніде не вказує його імені), це і є горезвісний Олександр Ткаченко – на той час Голова ВР України, котрий у Москві намагався знову закабалити Україну, втягнувши її в нове ярмо: він ратував у кремлі за створення з росією єдиного економічного й інформаційного простору, спільні грошову одиницю, оборонну доктрину та Чорноморський флот… Словом, «дайош союз!».
Цитуємо далі зі «Щоденників» С. Пушика: «23.12.1998. Надрукували вірш у ‘‘Тижневику Галичини’’ (Насправді поезію надруковано 24 грудня 1998 р., що далі підтверджує і сам поет. – Авт.). Що буде, те й буде, але відступу немає. Юні підривалися на мінах і гранатах, аби не здатися ворогові, стрілялися і стріляли у ворогів. Я вистрелив словом. Тираж газети – 45437 примірників (фактично наклад тижневика був набагато більшим, який сягав майже 90 тисяч прим. – Авт.). Це залп, але я знаю, що читачів буде набагато більше – до пів мільйона. Газети з віршем про Ткаченка підуть по руках…». І вже після декількох речень Степан Пушик занотовує таке: «24.12.98. …Вийшов ‘‘Тижневик Галичини’’, де надруковано мій вірш про Ткаченка – ‘‘лакея, що в Києві сидить, з душею виродка і хама’’… 26.12.98. Всюди обговорюють мій вірш у ‘‘Тижневику Галичини’’. Сьогодні були письменницькі збори й ухвалили послати його депутатм Верховної ради, щоб це послання Ткаченкові зачитали з трибуни парламенту».
Вважаю, саме тут доречно процитувати вірш повністю, бо він і сьогодні не втратив своєї актуальності, бо і нині дикі московіти хочуть заарканити Україну й надіти на неї нове кремлівське ярмо, тому-то цим віршем поет власноручно підтверджує сказане вище своїм побратимом Тарасом Салигою, що «є серед віршів Степана Пушика поетична публіцистика політичного наповнення». Зрештою, читач і сам у цьому переконається. Отож,
«ВІДГУК на візит Голови Верховної Ради України до Москви, писаний депутатом першого демократичного скликання
Душа палає! Кров кипить! / Бо нам нову готує драму
Лакей, що в Києві сидить, / з душею виродка і хама. //
Поліз з поклоном до Москви, / Щоб свій народ віддати в найми.
О Голова без голови! / Таких в Москві приймають файно… //
Він зазира москвинам в рот, / Нам сипле сіль на свіжі рани, /
І обіцяє спільний флот і Соловки, і Мангадани, //
Батирів з кагебе тічню, / Криваві, як колись потопи,
Афганістани і Чечню, / Тбілісі, Карабах, Чорнобиль…//
Він має симоненків хор / Що йти готовий до роботи…
Забули про голодомор, / Та ще стоїть Курган Скорботи! //
Та ще нагадують щодня / Про тридцять сьомий тихо й палко.
І Вінниця, і Биківня, / І Куропати, й Суча балка… //
І ти умреш! І ми умрем! / Верховний блазню, бійся Бога –
Нас схрупає зубастий Кремль, / Коли нас поведеш під нього. //
Нас не ганьби! Ганьба пече! / Не май народ свій за худобу,
Бо кажуть люди: «Ткачик тче / Московську арештантську робу!» //
Тебе, нащадка козака, / Сьогодні мають за повію.
Дадуть медаль із буряка! / Дадуть ярмо тяжке на шию! //
Ти любиш бляшечки оті… / Забудь Грушевського, Шевченка,
Бари кайдани золоті, / Ткачов, Ніколич чи… Ткаченко. //
Не каламуть лишень Дніпра, / Бо ми повстанем, плем’я левів!
О, не пора! Ні, не пора / Тобі служити й москалеві!
Степан Пушик, лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка».
Якщо ми вже торкнулися теми актуальності Пушикових строф, написаних значно раніше, то мусимо зауважити візії поета, зафіксовані в метафору, мовби відтворюють трагізм нинішньої російсько-української війни. То чим це не приклад актуальності його поезії?
«Біжать брати атакою, / і кожен прагне жить.
Стоїть гора заплакана, / що хтось не добіжить…».
Або ж іще одна цитата з т. 1 двотомника С. Пушика «Я для Вкраїни жив» (с. 107), але ця вже, на відміну від попередньої метафоричної строфи, фіксує поетове вболівання про увічнення подвигу борців за незалежність України :
…Напишіть імена / На найбільшій скалі / Всіх героїв.
Про них треба тим, що ростуть / Розповісти…
(“Писаний камінь”)
З кожним віршем, з кожною новою книжкою визріває слово Степана Пушика та його вболівання за українців та Україну і прославляє їх:
«…І навіть там, де не цвіте калина, / Де й слово зневажається моє,
Всі знають: є на світі Україна! / Не грудка, / А земля з народом є!»
(«Хмаролом», с. 105, вірш “Грудка України”).
Ще в шкільні роки та в ранній юності допомагав батькові-їздовому, працював на фермі й на току, де золотилося збіжжя. Кидав лопатою, провітрюючи пшеничне зерно, а думками копався в минувшині давнього Гачича, де й «відкопав» історичне місце – «Золотий тік», який дав назву наступній поезії:
«Є в Галичі тяжіння надземне – / Не обійти нам слави стороною,
Коли до міста я ставав спиною, / Мій Галич все ж охороняв мене,
Щоб не ввігнав ніхто у спину ніж, / І я йому вклоняюся до ніг!».
(«Хмаролом», с. 19, вірш “Золотий тік”).
Міряючи широкими кроками галицьку землю, поет ступав путівцем до Старостинського замку, до церкви Святого Пантелеймона, що в с. Сокіл, а звідти бив ногами до с. Крилос, де віднайшли руїни Галицького Успенського й діє музей історії Галича, в якому зберігається саркофаг й останки князя Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.), одного із найвпливовіших володарів тогочасної Центрально-Східної Європи.
«…Тільки у музеї слава давня, / І сади, де го́род був, цвітуть,
Та ще в “Слові” плаче Ярославна, / Та, що народилася отут…».
(«Хмаролом», с. 38, вірш “Княжа криниця”).
Неподалік від храму божого виспівує джерело «Княжа криниця», котру також оспівав поет: «І не чути більше дзвону криці, / Тільки чути шум високих верб, / Де вода із Княжої криниці/ Йде…» (Там же).
Пізніше Степан Пушик у поезії «Нащадки» зізнається читачеві про те, що
«… у дитинстві й сам хотів Довбушем стати;
У багатих брати, бідним давати, – / Світ цей рівняти, / Україну визволяти. /
І не думав, / Що слово і мисль / Можуть бути сильніші й гостріші / За бартку,
Зі ніж / І за кулю./ Та коли в парламенті /В той же день, коли вбито /Довбуша,/
24 серпня 1991 року,/ Я проголосував / За незалежність України…».
(«Хмаролом», с. 83, вірш “Нащадки”).
Залишаючи нащадкам згадку про себе, Степан Пушик передає нам свою спадщину, в якій нагадує, що в борні мужніють серця та слова українців, бо
«Ні, ми не пил, не тихі трави, / І справи наші не зі снів. / Ми понесем в майбутнє славу,
І правду, і велику справу / Своїх дідів, своїх батьків».
(«Хмаролом», с. 142, вірш “Спадщина”)
У передмові «Золотий дощ Пушикових поезій» до його двотомника «Я для Вкраїни жив» на с. 17 Ольга Слоньовська стверджує, що «справжній митець живе більше в уявному, ніж реальному світі, бачить казку в буденних ділах…» й ілюструє сказане метафоричною строфою поета:
«Дні осінні приперті, мов шини, / Кущ калини, мов кадр із кіно.
А навшпинечки дружно жоржини / Колядують комусь під вікном».
Тут справедливо не зайве зауважити, що образність і музичність є характерною ознакою віршів талановитого поета.
Степан Пушик не раз наголошував у своїй поезії, що «час не жде», усвідомлюючи, що «…через нас летять роки – / Майбутнє робиться колишнім», а тому велів, аби «…кожен на своїм посту / Хай чесно пише власну книжку». А скільки віршів і пісень написав Степан Григорович про любов і кохання та вталював їх у книжки?! Тут варто назвати його збірки «Зелена хвоя», «Молоді громи», «Золотий тік», «Галич», «Луни», «Задума гір», в яких оспівано найвищі людські почуття, а лірик сам розказує нам про
«Поетове кохання
Так, я – дивак, та диваки / Всі друзі і всі люди…
Чи будуть плакати жінки, / Коли мене не буде?//
Любіть тоді, як я ще є /(Всім небагато жити),
Ще грає серденько моє: /А вмру – кого любити? /…/
Зі мною, мила, жити вмій, / Хоч ми страшенно різні.
Поету ласки не жалій, / Поету чарки не жалій,
Поета завше розумій І голос не підвищуй свій, /
Люби, поки не пізно. // Поет – коханець пісні».
(Т.1, с. 26 – 27).
З висловом останнього речення наведеної цитати можна було б частково і не погодитися, бо вже в іншому, 2-ому томі на 107 сторінці автор сам собі заперечує, а чи доповнює й розкриває попередню думку про те, що поет не лише коханець пісні, але й Музи, котру обожнює й благає:
«О, Музо-коханко, дружино, небого, / Пошли відкриття і натхненням зігрій.
На білому світі таки небагато нового – / Частіше підчищені істини й мислі старі».
(Т. 2, с. 107).
Усе закономірно, хоч «відкриття» сердечних почуттів у молодості майже не бувають без мрій і сподівань…
Молодість – злотокопитна лань, / Молодість – п’янка, коротка повінь,
Бо нема життя без сподівань, / Без надії віри і любові.
(Т.1, с. 32).
Але в житті навіть найвищі пориви людських душ у любові й коханні не завжди бувають щасливими, медовими навіть через те, що закохані за певних обставин не можуть бути разом.
«Ти – моя смерть, / Ти – мій постійний біль. /
Ти – як вода, що не стоїть у ситі!».
(«Хмаролом», с. 81 вірш “Олекса Довбуш”).
Так образно висловив Степан Пушик душевні страждання закоханої Марічки-Дзвінки, героїні поеми «Олекса Довбуш», через стражденне кохання до файного, красного легеня, котрий має змогу тільки зрідка навідуватися до своєї любаски, бо він опришок, бо він – Олекса Довбуш, який явно спізнився до Дзвінки:
«Вже пізня осінь бродить поза Кути –
Крізь листопад по горах потекла.
Там в перстень золотий тебе закуто,
Щоб ти від чоловіка не втекла».
(«Хмаролом», с. 398, вірш “Вже пізня осінь…”).
Заради справедливості, змушений уточнити, що наведена вище строфа вже не з поеми «Олекса Довбуш», а з вказаного під нею вірша. Проте вона спокусила автора цих рядків єдиною метафорою, котра, на нашу думку, найточніше передає трагізм зруйнованого кохання та нещасливу долю закоханих. Проте навіть їхнє заборонене кохання ще в ті часи гуцули увіковічнили, бо назвали гірські гуки (водоспади), розташовані один від одного на близенькій відстані один від одного, раптом якихось 20 метрів, Довбушем і Дзвінкою.
Скромно представляючи пласт любовної лірики Степана Пушика, мені б не хотілося зображувати її автора тільки в яскравих тонах і лише в правильному ракурсі та позитивному плані, скажімо, в образі праведника чи яко святого. Це немовби творити з людини ікону. Тому гріхом було б таке «роблення» митця святим, бо поети – люди далеко не такі. Більше ніж певен, що навіть сам Пушик був би проти чиєїсь спроби підносити його до лику святих, бо поет явно таким не був.
У нашому літературному процесі дуже часто, після відходу відомої особистості в кращі світи, чомусь люди намагаються в дні вшанування пам’яті чи в час ювілеїв знаної постаті намагаються канонізувати її, так би мовити, за різних обставин силкуються піднести вже смертного чоловіка до лику святих, що явно не подобалося Степану Григоровичу. Бо він за життя був найперше людиною, визнаймо – непересічною індивідуальністю з наділеним йому Богом талантом. Але, сподіваюся, всі погодяться зі мною, що Пушик був далеко не святим, а українцем із великим серцем, яке співало й плакало, вболівало й возвеличувало, любило та жартувало… В контексті варто пригадати його патріотичні поезії, вірші любовної тематики та сатирично-гумористичні твори, як-от, «Пісня про матір» і «Тарас Шевченко», «Файні люди» і «Рибний день», й отакі з прижиттєвого вибраного «Хмаролому» (вид-во «Дніпро»), написані Пушиком далекого 1976 року жартівливі строфи:
Ти маєш ноги, як мечі / (У тих ногах краса вся),
Ти маєш груди, як м’ячі, / А хто вже ними грався? //
Ти має те і маєш се / (Невинну з себе корчиш),
Але який мені хосен, / Як ти грішити хочеш?
(Т. 1, с. 126)
Ні, це далеко не натуралізм, це жартівливе відтворення поетом стану, який у свій час пережили його ліричні герої. Це також штрих до обрису вибраних поезій, які впорядкував ще за життя сам автор, який наведеною вище строфою промовляє до незнаної нам пані не вустами, а серцем свого святого і грішного ліричного героя Степана Пушика – співця і бунтаря, веселого й грізного, доброго та суворого, вдячного та гострого, ніжного й нестерпного, альтруїстичного й щедрого, товариського й усамітненого, грішного й віруючого, спостережливого й співучого… Зрештою, ці перелічені риси, а чи риски та рисочки цілком вписуються в тло до нашого обрису літературного портрета Степана Григоровича.
Ті, хто впродовж життєвого й творчого шляху спостерігав за зростанням літературної майстерності поета, чи навіть хто прочитав Пушикові збірники вибраних віршів, поем та пісень «Хмаролом» або двотомник «Я для Вкраїни жив», та бувалі пушикознавці, а також і теперішні читачі можуть впевнено стверджувати, що їм, кому наяву, а кому в уяві, постав збірний образ ліричного героя та вирисувалися чіткі штрихи до своєрідного літературного портрета самого автора – Степана Пушика як людини енциклопедичних знань і бояна Галичини. З упевненістю констатую, що Степан Григорович у свою золоту пору давно вжився в образ співця України, бо власне таким він і був за життя – талановитим літератором-трудоголіком, сумлінним працівником пера, а згодом знаним письменником із всенародним визнанням, що воістину став майстром слова.
Наведена вище строфа також послужить нам одним із штрихів до створення обрису літературного портрета поета, бо в ній – Степан Пушик, бо він вільний митець…
«…Митець сміятись вчить, / Коли не вмієш. / Митець вчить плакати, / Як ти забув про плач,
Митець з неправдою / Водитися не сміє, / Бо ниву не обманює сівач».
(«Хмаролом», с. 137, вірш “Митці”).
Сівач вічного й мудрого за життя не обманював, а правдивими словами засівав літературний лан, а те, що «в народу взяв – народові віддав», бо впорядкував і видав «Приповідки» (почув, записав і впорядкував Степан Пушик) чи, скажімо, «Українські тости», також записані письменником. Шукаючи скарби народні й увічнюючи їх, Степан Пушик не схибив з обраного шляху, хоч і чув
«… не раз: поета щлях важкий! / Хіба мета – у світі легко жити?
Та вірю: ще заваляться божки, / Які мій шлях хотіли зупинити. /…/
…Я знаю, Музо, що поета жде, / Бо вже не раз топтали і вбивали!
Та кличе віршем плем’я молоде, / Щоб юні свою юність не проспали!
(Т. 2, с. 71).
Пушик не проспав ані своїх весен, ані сонячного літа, ні своєї золотої осені віку, він твердо вірив, що
«Все буде! Буде врем’я золоте: / Весна надходить з гір високих й поля.
Як час настане, то й Боян прийде – / Поет – це не професія, а доля»
(Т. 2, с. 141), з якою він на все життя поріднився чи то небо поєднало його з долею-Музою. В цьому творчому тандемі народжувалися поетичні рядки, що також послужать нам штрихами до літературного портрета Пушка, нанесені автором особисто:
«Поезія – моє блакитне небо, / Поети – це барометри епох…» (Т. 2, с. 159);
Власне Степан Пушик і був «барометром епох», який творив на межі двох тисячоліть. І він «показники» свого серця-«барометра» зафіксував у творах і своїх щоденниках «…З останніх десятиліть». Але це вже тама іншої розмови, бо наш частковий сьогоднішній аналіз вибраних ліричних творів (прижиттєвих і виданих уже на вшанування світлої пам’яті письменника-ювіляра – видання 1998 та 2018 рр.) спрямований на створення бодай обрисів літературного портрета Степана Пушика, в чому допомагає нам його поезія.
«Поезія – закохане дівча, / А проза – це практична, мудра жінка» (Т. 2, с. 222);
«Поет – це майстер крил для слів дрімаючих, / Жарина – тим, що гаснуть без вогню» (Т. 2, с. 236); «Поет – без вогню не поет…» (Т. 2, с. 245); «Писар пише те, що мусить, / Письменник – що’ хоче» (Т. 2, с. 309).
Своїми строфами, віршами, піснями, поемами Пушик створив свій світ, збудований на фундаменті реалізму як художнього методу в мистецтві для відтворення дійсності та власними рядками виписав свій автопортрет. А ось ще один штрих, який характеризує життєву позицію поета:
«Я не вмію так, як інші жити, / Я вродивсь опришком і співцем» (Т. 2, с. 139),
який «…поставив свій талант на чатах, / Щоб день від злоби ночі не осліп.
Мені Господь дав мужність не мовчати, / Життя безсмертя серцем відчувати
І символ поту – сіль, безсмертя – хліб» (Т. 2, с. 95).
«…я /…/ жив неспокійно й залишусь у світі у книгах,
А книги потрібні Вкраїні! Як воля, як віра, як хліб…»
(Т. 2, с. 162).
У наступних рядках-штрихах упізнаємо поета-громадянина, поета-трибуна Степана Пушика:
«…я вклоняюся правді святій, / А неправду / Розстрілюю словом» (Т. 2, с. 35).
Словесний трудоголік Пушик після себе залишив нам свій хліб – не пісний, не глевкий, а запашний, бо майстерно випечений – духовний хліб, який став скарбом української літератури.
«Я йду до вас, мої хороші люди, / Ні, ні, не йду – поезія несе!
Натхнення гостро розпирає груди. Я вам повинен виспівати все.
(Т. 2, с. 28).
І весь вік воістину співало поетове перо, хоч, як висловився автор на 410 сторінці збірки «Хмаролом», він «Жив-творив у підлий час, / І як міг, так висловивсь.
Люди! Люди! Я для вас / Своє серце виспівав…».
…І фатального 13 (а не 14!) серпня 2018 року перестало битися серце Великого Співця – Степана Пушика.
«Як смерть прийде – карга потворна, звісно! – / Й життя затисне в костяній руці,
Тоді похороніть мене під пісню, / Як прийнято ховати всіх співців»
(Т. 2, с. 62).
І нині ми його згадуємо, вшановуємо, любимо і пам’ятаємо:
«…І вірю я, коли мене не стане, / Коли мене на цвинтар віднесуть,
Й похмурий лень освітить цвіт каштанів, / Які мене, вкраїнця, пом’януть»
(Т.1, с. 347, вірш “Каштанові свічі”, 1986 р.).
Пушик ще за чверть століття до свого відходу в кращі світи заповідав:
«Коли я умру, /То віднесіть мене /На ту гору, /Де ростуть дуби, / Де родичів моїх гроби…/
Васильку насійте / І над моєю могилою постійте. /Звідси видно гори мої, Опільські да́лі,/
Чути щебет пташок, / Бджолині рої, / Колоса дзвін І як наливається він. 08.08.1984 р.»
(Т.1, с. 307).
Не відаю, чому на той час 40-літній поет під своїми сумними віршами власноручно вказав дату, на якій ми акцентували вашу увагу. Зрештою, він, як і може кожна людина, скористався правом і написав нам завітне:
«Хай буде так, як доля нам дає! / Настане час – і сонечко на схилі
Зайде за вал: зозуля закує / У Викторові на моїй могилі. //
На тій горі пташок весняний спів, / Там раннє сонце холоди зганяє,
З батьками там спочити б я хотів. / Чи буде так? Не відаю! Не знаю!//
На тій горі дубів і вишень цвіт, / Родини й односельців ген могили.
І видко звідси широченний світ. Якби мені два метри тут вділили!//
Аби я слухав вітра дивний шум / І Лукви спів, і Луквиці, й Дністерця.
Я для живих залишу радість й сум, / А сам спочину в Галича під серцем. 01.05.1985 р.» (Т.2, с. 146).
І рідня – дружина Ганна Миколаївна, діти Тарас і Леся, виконали його заповіт, а ми, його побратими, віднесли Співця до місця вічного спочинку в рідному селі Викторові на Миколаївську гору, в якої він, немов підтверджує слова зі своєї віддаленої молодості «Живу і дію…», а тапер ніби сущий під сонцем промовляє до нас:
«…Життя коротке. Був я гостем / На дорогій мені землі.
…Ти вічна, невмируща мово, / Безсмертна, Україно, ти!».
(Т.1, с. 194).
Родина Пушика
Nota bene, або Ще один штрих до портрета митця
До далеко незавершеного літературного образа поета зробимо ще прикінцевий штрих: слово Степана Пушика вирувало й у Верховній Раді України, і в Івано-Франківській обласній раді, в якій ми разом були депутатами шостого демократичного скликання, світило і в науці (найперше згадаймо С. Пушика як професора Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника та його працю за сумісництвом в Івано-Франківському медичному інституті, Київському університеті імені Тараса Шевченка), Степан Пушик – великий дослідник історії України (як тут не назвати його «Бусову книгу», «Галицьку браму» чи нове прочитання та розшифрування окремих місць, т. зв. білих плям у «Слові о полку Ігоревім»), а ще – Пушикове слово прислужилося в багатьох сферах нашої життєдіяльності. Ми б мали гріх, якби забули згадати Степана Пушика як піснетворця, бо його вірші, що стали піснями не лише «Співають гори» – їх співає вся Галичина й Україна.
Певен, усі знають, що поети мають дату народження, проте вони не мають дати смерті, бо продовжують жити в своїх творах. 25 січня 2019 року в «Українська літературна газета», № 2 (242) під рубрикою «Пам’ять невмируща» опублікувала статтю-реквієм автора цих рядків «Письменник житиме в своєму слові» про сумне 75-річчя світлої пам’яті лауреата Державної премії імені Т. Шевченка письменника Степана Пушика, але вже без ювіляра. А 3 червня 2021 року також у «УЛГ», №11 (303), було надруковано допис того ж автора про «Велич і дух Пушикового слова» та відкриття на могилі Поета. Пригадуєте, на початку цієї публікації ми цитували ранній вірш поета «Живу і дію…», в якому ліричний герой (чи то сам Пушик?) запитував у себе «хто я єсть?» і спонукав кожного читача також задуматися над суттю свого життя..
Тому ми цією публікацією мали намір створити хоча б уявні обриси до літературного портрета Степана Пушика для ширшого кола шанувальників красного письменства та, водночас, намагалися відповісти на Пушикове запитання «Хто я єсть?». Направду не знаю, чи нам це вдалося, зате з упевненістю можу сказати, що ніхто з читачів не посміє заперечувати того, що енергетика серця Співця та його дух витають у кожному слові, нині «живе і діє» Поет, який заповідав нам: «Любіть живих!».
22-26 січня 2024 р.
Ярослав ТКАЧІВСЬКИЙ,
письменник.
м. Івано-Франківськ.
____________________________________________________
Джерела:
«Писаний камінь: книжка лірики». – Ужгород : Карпати, 1973. – 120 с.
«Хмаролом: Вибрані вірші, поеми, пісні». – К. : Дніпро, 1997. – С.432.
«Я для Вкраїни жив» : У 2-х т. : Т. 2 / Упоряд. Ольга Слоньовська. – Івано-Франківськ : Місто НВ, 2019. – 348 с.
«Я для Вкраїни жив» : У 2-х т. : Т. 1 / Упоряд. Ольга Слоньовська. – Івано-Франківськ : Місто НВ, 2019. – 348 с.
«З останніх десятиліть: Щоденники Степана Пушика: у 3-х т. Т. 2. Книга 1 (1993-1999 / За редак. Ольги Слоньовської: упорядник Ганна Пушик. Івано-Франківськ: Місто НВ, 2023. 1084 с.).