Щоб не інтригувати читачів, скажу одразу, що йдеться про нову збірку поезій відомої української письменниці, професорки кафедри української літератури Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника Ольги Слоньовської «Шипшинове вино» (2024), котру 14 лютого презентували в ОУНБ імені І. Франка (модерувала Ірина Фотуйма). У післяслові до книжки «Алхімія шипшинового вина» свої глибокі міркування виклав усім нам знаний Народний поет і один із основних претендентів на Шевченківську премію – як сам автор називає себе – «Щиронаш Ігор Павлюк». Він, зокрема, пише: «…Тут – найбільша драматургія людської душі».
Ярослав Ткачівський і Ольга Слоньовська
Збірка складається із трьох розділів: «Україна», «Карма» і «Шипшинове вино», котру авторка присвятила міському голові Івано-Франківська «Русланові Романовичу Марцінківу та його беручкій команді, що міцно тримають тил, наближаючи українську перемогу на фронтах», що, зі слів поетеси, не всі сприйняли однозначно… Зрештою, як мовиться в народі, «Ще той сі не вродив, аби всім догодив», до того ж, це не стосується ні змісту вдало оформленої книжки, ні самої інтелектуальної поезії.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Почну свій лаконічний аналіз програмовим віршем:
«Хлопчики, що гралися в війну, / Цю затію дику і дурну /
Проклинають кожної хвилини. / Господи великий і єдиний! /
Ангеле небесний помічний! / Вбережіть, врятуйте! Уточніть /
Кулі, ними послані, щоб мстити / Виродкам безбожним, московітам! /
Матінко Небесна, Свята Діво, / Сотвори своє велике диво! /
Заслони омофором від «Градів», / Відхили шахіди, бомби, зраду! /
Цвіт вкраїнський не віддай вогню – / Житечко зелене на корню. /
Збережи це зе́рно на насіння – / Воїнів Твого Святого Сина!
Їх не сотня вже – уже полки! / Ось як воскресають козаки!».
Скажу відверто: цей вірш є не тільки, образно кажучи, заспівом до книжки, це вірш не лише програмовий, а це, як на мене, є вірш-молитва…
А за ним далі – вірші-спогади дитинства, юності, молодих і зрілих літ, й аж до буремних років російсько-української війни, в якій авторка-воїн Ольга Слоньовська називає речі своїми іменами: «московські зеки-отряди і зеки-полки біомасою», а росію – «монстром-хижаком у еполетах». І в ординців «здохла курка на гербі», а путін – «здихаючий скажений пес, міль…» і з ним – «головні кремлівські дроздофіли / Шовіністи злачні всіх мастей».
Своєрідним контрастом постає вірш «Дівчинка» (с. 15), вірш як символ України:
«Дівчинка, що на велосипеді, / Їде так, аж блискають коліна, /
Аж летить на ній і позад неї / Світле плаття з ситцю чи попліну. /
Її гривка знову синьо-жовта – / Фарбувала (Хоч сварила мама) /
І дзвінок кричить таким акордом, / Що птахи з небес падуть без тями. /
Крутяться колеса й сяють спиці / Уже лігма – блиск до хмар змокрілих. /
І ридає дівчинка в копиці: / Її брата в Бахмуті убили».
Ольга Слоньовська таврує словом ухилянтів стверджуючи:
«Якби ти був українцем – ти б не втік!»… І не покинув би хатину, де
«лунає мова солов’їна, / і мешкає тут Україна».
Саме так проникливо й образно пише письменниця, бо відчуває кожну українську душу: це – «Метелик на долоні Бога, / Пелюсть молитва у траві». А запропонований вашій увазі вірш зі збірки (с.23), мені здається, поетеса розкриває душу України, долю снайперки, а загалом – українську трагедію:
На портреті чорна стрічка навскоси/ А з портрета посміхається не син, /
А єдина в рідних доня: вчи-тель-ка / (На прикла́ді автоматному рука), /
Вже весільний не звучатиме їй вальс / І ніхто з дітей не ввійде в її клас. /
Мама – чорна, тато – сивий: / Без ридань). / Посміхається красиво: /
Молода. / У годиннику зозуля лічить вік. / Вічна снайперка / Вкраїночка – навік».
Рядком опишу стиль письма поетеси: Авторка не ділить, не розділяє вірші на строфи – вона виливає ридма свою тривогу, біль, горе… потоком, суцільною неспинною рікою, і її слово – де тече, де бурлить, а де вирує !!!
Поміж незліченних тривог і боїв авторка-воїн знаходить час, аби підмітити зором «небо у айстрах» чи «літо бабине», що «зійшло на пси», або «парк, що в барвах косовської кахлі» та «модрину, що зреклася хвої»; поетеса бачить, як «п’яний листопад-коханець осінь в обіймах душить…» і село, що «парадує, а на тому кінці – щедрують». І також бачить «Київ – безсмертний, як Єрусалим». Це також образ України!
А ось вірш зі с. 32, де авторка зворушує викладом трагедії та водночас проклинає путіна:
«Дівчина, що грається з собакою / Ще нікого з рідних не оплакує, /
Ще не їй пророчить зло сова: / Дівчинка на фото ще жива. /
Хвостики у кучерях. Спідничка / І червоно-білі черевички /
Аж цвітуть! Блискучі! Гарні! Ті!.. / (Мертву упізна́ють по взутті).
…путін! Ти ще дихаєш й живеш? / Не скелет? Не труп? Не з плоті треш? /
Он на тебе зорить із небес / Ангел помсти… і домашній пес, /
Той добряга, що й курчаток грів, / А тебе би тричі задавив, /
Загризав би тиждень-два, повір. / Пес – не звір.
Це ти – зі звірів звір».
Авторка та її ліричні герої – Жінки – не завжди лагідні, бо Час змінився й нас змінив: «…які вже слова чи цілунки, які тут обійми?» і невластива жінці лексика, але характерна для воєнного часу термінологія – «фуфло, фуйло, шмарклі, журналюги, наволоч, недолупки, невігласи, паскуди, хвойди, шльондри…» Цей перелік можна було б і продовжити. І раптом зовсім несподівана метафора: «Зоряне небо рясно утикане айстрами…»
Хіба це не уявна картина України, тобто волошкового українського неба із жовто-золотими зорями? Пригадуєте, наш славний земляк, світлої пам’яті Петро Осадчук писав, що небо над Україною – це також Україна. На жаль, тепер вона у вогні, а небо плаче за полеглими воїнами ЗСУ, що самі стають зірками в небесах.
«…Щоніч – вогонь, й міста в страшних руїнах / І чорна в чорнім мати Україна».
Ольга Слоньовська своєю розумовою поезією переконує нас, що «Україна буде, народ наш буде велет-богатир, / Держава буде і жаданий мир!..»
Авторка ще раз стверджує:
«Настане мир, усохне злий бур’ян, / Агресор скрутиться і здохне як змія…»
І знову неочікувана поезія (на с. 160) чи підмічаємо зовсім іншу Ольгу Слоньовську: «…Приходь у сни. / Або хоча б у вірш»
Ці слова розумійте кожен, як хочете. Я їх добре, дуже добре зрозумів.
Бо не у всіх однакова карма, а от розділ «Карма» Ольги Слоньовської – універсальна й закономірна, як і її настояне «Шипшинове вино» – с. 199: «Чужі й далекі… Скривджені взаємно. /… / Під місяцем і досі десь цвітуть…
Смакуйте ліричним «…вином» поетеси, квітуйте разом із нею – невдовзі знову цвістиме шипшина й українські сади та серця нескорених українців. Бо надворі вже, чуєте, весніє?!
м. Івано-Франківськ