“Українська літературна газета”, ч. 3 (347), березень 2023
«Є сини в тебе Україно! Б’ються за рідну мову, як леви…», – цей лаконічний щоденниковий запис Олеся Гончара, зроблений тепер вже далекого 1986 року, містить і непохитну віру у прийдешнє розгоряння пригаслого державницького вогнища, і велику гордість за прометеївський чин у цьому процесі його молодшого колеги «із запальним гуцульським темпераментом» – Дмитра Павличка. Гончареве захоплення сприймаємо водночас як проникливий штрих до влучного окреслення невпинного росту поетової суспільної постави – від «сина простого лісоруба» до «сина усієї України», який своїм невтомним подвижництвом «здобув право говорити про неї і від неї». Через десятиліття дещо розлогіше цю динаміку творчого поступу автора безсмертних «Двох кольорів» розкриє академік Іван Дзюба, простежуючи складну Павличкову еволюцію, яка демонструвала безперестанку, як він змінювався, «як зростав, як мудрішав разом з своєю добою та своїми сучасниками – і як увесь час проломлювався крізь рутину трохи попереду своєї доби та своїх сучасників, відвойовуючи для них і розширюючи «плацдарми» правди в слові; і як обіймав своєю зболеною думкою дедалі більше й більше світу, але не втрачав своєї закоріненості в рідній землі…»
Інтелектуальне лідерство, войовнича оборона праведного слова, всеохопність думки та перманентний антеїзм і справді позначилися на характері Павличкового життєвого ландшафту, у якому дивним чином переплетені безкомпромісні вершини vita maxima et heroica з психологічно дискомфортними й аксіологічно плиткими видолинками modus vivendi. Духовну енергетику від більш ніж пів столітньої активної пульсації його національних вен акумульовано у десятитомовому зібранні оригінальних і перекладних поетичних одкровень та в багатьох інших творах, що не увійшли до нього.
Зрозуміло, що коли ми ставимо собі за мету простежити маршрут життєвого пілігримства поета в системі українотворчих координат, то нам належить насамперед зосередитися на встановленні тих головних провідників, що вплинули на вибір правильного маршруту його духовної навігації та визначенні ефективного для такої тривалої подорожі індивідуального способу уникнення блудів та оминання перешкод. Присутність портретних зображень Шевченка і Франка під покровом традиційних вишитих рушників в інтер’єрі кожної української оселі була фактичним визнанням їхньої сакралізації у своєрідний варіант новітнього Кирило-Мефодіївського тандему для національно-визвольних змагань ХХ століття. Саме викривальна стилістика Кобзаревих заповітів та повчальний дидактизм Каменяревих імперативів живильними потоками влилися у кипучу кров Дмитра Павличка і гарантували український ритм биття його гарячого серця. Зрештою й їхню націєтвірну роль він зумів схопити стереометрично, усіма когнітивними ресурсами свого допитливого розуму, прибравши її у несилувану містку історіософську формулу: «Шевченко народив, а Франко виховав українську націю». Афористичне світобачення є свідченням таланту найвищої мистецької проби, а присутня у ньому «тонка психологія подробиць, спостережень несе велику мислительну силу».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
З етнопсихологічного погляду нашу національну ментальність значною мірою програмують хліборобський світогляд та кордоцентричний характер сприйняття дійсності й моделювання суспільної поведінки. Відтак видається методологічно доволі виправданою спроба осягнути україністичний сегмент художнього універсуму Дмитра Павличка від весняного вітаїзму ранніх збірок до заглибленого філософізму спершу подільської, а згодом вже патріаршої осені у вимірах екзистенційної сутності серця, розуміючи його, за Памфілом Юркевичем, як «осердя усього тілесного і духовного життя людини, як найістотніший орган і щонайбільше вмістилище всіх сил, функцій, рухів, бажань, почуттів і думок людини з усіма їхніми напрямками і відтінками».
Як бачимо, така семантична об’ємність серця в психоетичному та філософському аспектах не могла не позначитись на мистецькій концептуалізації цього образу у процесі створення численних конотацій його поетичної символізації, на протилежних полюсах якої можуть перебувати Тичинине лірично пасивне «серце-локус» («Десь на дні мого серця Заплела дивну казку любов») та Шевченкове епічно діяльне «серце-чин» («А серцеві не потурай. Воно тебе в Сибір водило…»), ґенезу якого можна легко відшукати у фольклорному «Дай серцю волю – заведе в неволю». Університетський однокурсник Дмитра Павличка світлої пам’яті професор Іван Денисюк, оглядаючи пройдений науково-освітній шлях з висоти своїх літ, любив послуговуватися Кулішевим «У моєму серці стільки всього перетовклося», висловлюючи у такий спосіб повсякденну особисту відкритість до спілкування. Павличкове серце теж не знало ізоляційної тиші герметичного стану, а було постійно відкритим першочергово до сприйняття людської й національної кривди. А тому у ньому ще з малих літ циркулює, крім власної, ще й національна кров тих борців, що пролили її за збереження своєї ідентичності та відродження державності. Тональність поетового сумління завжди налаштовано на найвищий лад, а тому його травмують і зримий жах від колючого дроту на руках загиблого брата Петра, і внутрішній слід від не дуже гострих шпилів літер з тих рядків «Кобзаря», які у юначому поспіхові намагався оминути, читаючи Шевченка неписьменній матері Парасці.
Одним з найважливіших завдань митця у горнилі цивілізаційного поступу є пропагування істинних цінностей та духовний спротив єлейним проявам фальшивої моралі всупереч народнопісенним стереотипам, що «За правду б’ють-карають, за неправду прославляють». Відгомоном щедро експлуатованого в цьому плані особливо неоромантичною стилістикою міфологічного образу Данко видається Павличкове розуміння власного творчого покликання:
Як ти поет, то в руки сам береш
Своє велике серце правдовісне,
Б’єш ним об зорі – хай од болю трісне,
Але хай скаже все, чим ти живеш!
Два десятиліття потому голосну декларативність своєї музи і вимогу публічної звітності автор замінив на розважливу модальність діалогічних одкровень з Творцем у завершальному, п’ятдесятому із «Покаянних псалмів»:
Прийди і стань, де кров пролито,
Стань на розорані серця.
Що родять волю, наче жито,
І ждуть жорстокого женця.
Художня семантика «розораного серця» є набагато місткішою за всі інші метафори, образотвірним компонентом яких виступає людське серце. Звукова суголосність дієслів «розорати» і «ранити» створює неймовірний ефект накладання на перший погляд непоєднуваних смислів: з одного боку «створення сприятливого середовища для росту», з іншого – «руйнування органічної системи структурних зв’язків». Звідси рільничий процес вже цілком можна сприймати як своєрідний спосіб ранення землі, а саме зранене (а не цілинне!) серце як благодатний ґрунт для проростання волі. Отож така нешаблонна метафорика у тексті переспіву цілком канонічного біблійного жанру криє у собі глибоку філософську ідею лише: розкраяне плугом життєвих викликів і зударів серце здатне зродити зерна духовної свободи для забезпечення життєдайної енергії національного організму. Саме у такому розрізі і варто розглядати україністичний доробок письменника упродовж майже семи десятків років.
Як це не парадоксально, але рання поезія Д. Павличка «Спочатку» вийшла в рік його вісімдесятиліття. Цей факт є промовистим свідченням унікальної біографії Дмитра Павличка та його численних життєвих поєдинків на арені українського суспільно-політичного Колізею. Зміна тісного простору повстанської криївки на широкі коридори галицького сейму (у приміщенні якого розташовано Головний корпус університету) спричинилася до того, що антирежимний струмінь юнацького поетичного дебюту, дрібно списаного на жовтих сторінках та надійно схованого від чужого ока, довелося скерувати в русло номенклатурно дозволеної соціальної проблематики. «Талант, помножений на працю», естетична якість художньої стилістики та схвальні відгуки живих класиків Максима Рильського й Андрія Малишка стали запорукою загального успіху перших двох вже офіційно схвалених і надрукованих поетичних збірок «Любов і ненависть» (1953), «Моя земля» (1955). І вже з цього п’єдесталу письменницького визнання Дмитро Павличко наносить відчутний удар кремлівській імперській системі могутнім балістичним зарядом третьої на той час виданої збірки «Правда кличе» (1958), що реанімувала процес національного відродження і «стала духовним порогом шістдесятників» (Володимир Моренець).
Інквізиторське вогнище, у якому згорів вісімнадцятитисячний наклад проскрибованого видання, хоча й запеклося згустком повсякденної тривоги у поетовому серці, та не змогло випалити його органічної потреби вкотре повертатися до своїх національних витоків. І якщо «Бистрина» (1959), «Днина» (1960), «На чатах» (1961), «Жест Нерона» (1961), «Пальмова віть» (1962) укомплектовані в цілому ідейно прийнятними віршами, оформленими як творчий письменницький звіт про поїздки внутрішні і закордонні, то вже «Гранослов» (1968) розриває корсети класичної сонетної форми україноцентричним нервом та упорядковує вільний простір експериментальної строфіки націєсущими інвективами, серед яких особливо вирізняються гарячі молитовні звернення до Шевченка та холодний осуд русифікаторських «шовкових теорій».
Ідеологічні настанови офіційної критики сприймати реальність крізь світоглядну оптику матеріалізму Дмитро Павличко трактує по-своєму і розпочинає історико-літературну компоненту власного філологічного профілю упорядкуванням творів несправедливо забутого Б.І. Антонича «Пісня про незнищенність матерії» (1967), продемонструвавши ґрунтовний професійний рівень літературознавчої інтерпретації та пошукову інтуїцію школи академіка Михайла Возняка. У підсумку здійснив «відкриття, схоже на відновлення ікони» (Володимир Панченко). Згодом на тому ж високому науковому реґістрі буде виконано три книги літературно-критичних статей «Магістралями слова» (1978), «Над глибинами» (1984), «Біля мужнього слова» (1988), які засвідчать, що їх автор «міг би стати найвизначнішим українським літературним критиком за всі часи, якби муза поезії частіше відпускала його від себе» (Іван Дзюба).
У тумані брєжнєвського застою переконаний послідовник Франкових громадянських постулатів продовжує періодично засвічувати нові маяки інтелектуального вільнодумства та творчої свободи. Для цього він обирає як нові (головний редактор журналу «Всесвіт» (1972–1979)), так і звичні для себе (автор книг «Сонети подільської осені» (1973), «Таємниця твого обличчя» (1974, 1979), «Спіраль» (1984), «Поеми й притчі» (1986)) способи духовної репрезентації. Вишукану куртуазність його інтимної лірики одразу зауважили літературні критики, визнаючи її довершеність та поетову унікальність, який «сьогодні єдиний, хто сміливо, не схиблюючи, проходить самою гранню естетично припустимої натуралізації малюнка, збагачуючи враженнєве тло поезії, повертаючи їй нерозріджену романтичним сиропом життєву достовірність і гостроту» (Володимир Моренець). Особистим письменницьким тріумфом у цей час стало присудження Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка (1977).
Відповідальність за якісний добір матеріалу для «Всесвіту» спонукала до перечитування в оригіналі величезного числа письменників міжнародного визнання, а відтак вільне володіння англійською, німецькою, іспанською та кількома слов’янськими мовами стало неабияким імпульсом до початку колосальної за своєю врожайністю перекладацької праці. Отак скромно розпочавши, за порадою Рильського, з декількох поезій Марії Конопницької, Дмитро Павличко дав українському читачеві у своїй інтерпретації кілька тисяч перекладів творів більш як 400 поетів з 57 національних літератур усіх частин світу. Зрештою, натепер у його доробку п’ять антологій слов’янської поезії і три – світового сонету. Ідейно-мистецькі виміри цього міжконтинентального зібрання належно оцінили колеги з перекладацького цеху: «Часопростір Павличкового трансляторства – грандіозний. Універсальність охоплення світових імен – подиву гідна. Стилістична й мовна витонченість, інтонаційна майстерність – досконала, інтерпретація текстів – сучасна, природна, невимушена» (Роман Лубківський).
Відродження української державности у серпні 1991 року за найактивнішої участи колишнього боївкаря з рою Сорокатого максимально розширило його амплітуду зацікавлень, яку й до того було «важко виміряти навіть з приблизною точністю» (Євген Гуцало). Громадянський темперамент та діяльна натура Дмитра Павличка цілком прогнозовано вивели його на авансцену державотворчих процесів. За понад два десятиліття невтомної жертовної праці він послідовно утверджує україноцентричну стратегію як перший Голова Товариства української мови ім. Т.Г. Шевченка (1989–1990), Народний депутат України (1990–1999), Надзвичайний і Повноважний посол України у Словацькій Республіці (1995–1998), Республіці Польща (1999–2002), Голова Української всесвітньої координаційної ради (2006–2011). Апофеоз його дипломатичної місії і патріотичного подвижництва – спорудження пам’ятника Тарасові Шевченкові у центрі Варшави, що стало символом міцної співпраці та рівноправного партнерства двох сусідніх держав у спільному європейському домі.
У роки Незалежности з’являється друком чимало етапних книг і збірок письменника, універсального за своїм мистецьким горизонтом та прискіпливо критичного насамперед до самого себе: «Покаянні псалми» (1994), «Ностальгія» (1998), «Золоте ябко» (1998), «Засвідчую життя» (2000), «Наперсток» (2000), «Рубаї» (2003), «Пам’ять» (2004), «За нас» (2004), «Задивлений в будущину» (2005), «Не зрадь» (2005), «Три строфи» (2007), «Аутодафе» (2008), «Спочатку» (2009), «Час» (2010), «Потоп» (2010), «Золоторогий олень» (2011). Наскрізною проблематикою його ліричних мініатюр та епічних полотен є піднесення гідності духу людського у відвертій розмові з Господом, утвердження самостійної України, гнівний осуд смертоносних воєн імперського кремля проти чеченського народу, витравлення з нашого суспільного організму мікробів «хахлацтва», малоросійства і запроданства, позбавлення рабської психології та торжество свободи – цього найціннішого врожайного здобутку його завжди зраненого серця: «Свобода – ось універсальний код, / Бо кожна людська праця прагне волі; / Там, де живе нев’ярмлений народ, / Зернинок більше в колоску на полі…»
Із зерна його інавгураційної лекції в Могилянці «Українська національна ідея (2002)» проростає вкрай необхідне для дезорієнтованих сучасників і майбутніх поколінь «трой-зілля» націософських видань – хрестоматія політологічних статей Івана Франка «Будівничий української державности» (2006), десятитомник «Україна: Антологія пам’яток державотворення Х–ХХ ст.» (2008–2009), двотомний збірник «Українська національна ідея», які суспільність сприйняла як «достоту політичну й культурологічну архітектуру України, з чітким розумінням її історії та перспектив її розвитку» (Дмитро Пилипчук).
«Не розширюймо розмірів тьми. Хай падає промінь світла в серця і просяває морок поколінь» – ці прості і глибокі слова Івана Павла ІІ знаходимо серед об’ємного перекладознавчого доробку Дмитра Павличка з польського літературного письменства. Таке понадчасове і щоденне освітлення затьмареного національного простору полум’яною блискавкою публіцистичного слова, мерехтливою свічкою медитативно-філософської лірики, невтомним посвітом перекладацької праці, проникливим лазером літературознавчого аналізу, грайливим ліхтариком поезії для дітей, зрештою вибуховим спалахом усієї своєї високовольтної душі якнайкраще визначає подвижницький життєпис Дмитра Васильовича Павличка. Він був енергійно невичерпний і творчо неспокійний навіть у часі святкування свого 90-ліття, а його життєвий досвід й історіософська замисленість давали неспростовне право формувати стратегічну мету й для нинішнього президента України стосовно зовнішньої політики на східних теренах: «З Москвою помиритись неможливо, / Бо Україна – то Європи чверть, / Де мови нашої й культури диво / Вбивали москалі безжально й мстиво, / А наше братство – Сандармох і смерть». Нехай же одверте слово Великого Поета до української нації буде невмирущим!
м. Львів
Титульне фото: Богдана Павличко, Роман Лубківський та Дмитро Павличко. 2015 р.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.