Ярлики, причеплені з нелюбові

КОМУ МУЛЯЮТЬ ОЧІ НАШІ ГЕРОЇ І ХТО НЕ ХОЧЕ ВИЗНАВАТИ ГЕНОЦИД УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

Як повідомлялося в українських ЗМІ, у Києві 1 січня відбулася традиційна щорічна факельна хода на честь 113-ї річниці від дня народження Степана Бандери. Загалом у 20 регіонах України в заходах, за офіційними повідомленнями, взяли участь близько 3,5 тисячі людей (насправді значно більше). У поліції наголосили, що заходи пройшли без порушень.

Нагадаємо, що Степан Бандера за українським законодавством визнаний борцем за незалежність України.

На подію доволі оперативно відгукнулося Посольство Ізраїлю в Україні, яке заявило, що засуджує марш та вимагає розслідування “антисемітських проявів, які мали місце під час маршу”.

Нагадаємо, що рівно рік тому Посол Ізраїлю в Україні Джоель Ліон на своїй сторінці в Твіттері поширив інформацію про проведення у Києві заходів до річниці від дня народження Степана Бандери та заявив «Ми рішуче засуджуємо будь-яке прославлення колаборантів нацистського режиму».

Слідом за нинішньою заявою ізраїльського Посольства спікер Державної думи Росії В’ячеслав Володін заявив, що марш на честь дня народження лідера Організації українських націоналістів Степана Бандери, який провели 1 січня в Києві, є “уславленням лідерів нацизму”.

А вже за за представником «старшого брата» свої п’ять копійок вставило і Посольство Білорусі в Україні: надіслало до Міністерства закордонних справ України ноту із засудженням смолоскипної ходи на честь дня народження Степана Бандери.

Який солідарний хор! Вшанування пам’яті символу боротьби українців з московсько-більшовицькими окупантами засудили авторитарні режими Росії, Білорусі, а також – загалом дружній до нас Ізраїль, посольство якого чомусь уже не вперше відзначається антиукраїнськими заявами. 

Додамо при цьому, що очільник МЗС Ізраїлю Яір Лапід днями розповів, що тісно спілкується з міністром зовнішніх справ РФ Сергієм Лавровим і обговорює з ним зміцнення відносин двох країн. В інтерв’ю російському виданню “Коммерсантъ” він назвав “одним із найбільш значущих і важливих партнерів” Ізраїлю саме Росію.

Принагідно зазначимо – ні Росія, ні Білорусь, ні Ізраїль досі так і не визнали Голодомор 1933 року геноцидом українського народу.

Нижче пропонуємо до уваги читачів написану кілька місяців тому статтю відомого українського письменника і журналіста Василя Губарця, яка в світлі нинішніх антиукраїнських заяв набуває особливої актуальності.

Щоразу, коли раптом зчиняється лемент навколо того чи іншого імені українського героя, борця за державну самостійність, доводиться замислюватися над питанням: кому це вигідно, яку мету переслідують ті, хто своїм рейвахом прагне кинути тінь на наше національне, святе й дорогоцінне. Таких немало сидить по вітчизняних коморах, а ще більше – в чужинецьких краях, де хоч гать гати явних недругів, ладних вчепитися за будь-що, аби лиш досолити, забризкати брудом, зневажити не тільки наше сьогодення, а й велику українську історію. Одні прагнуть її привласнити, другі – переписати, а треті – очорнити з люті й нелюбові.

Вже не раз доведено, що методично топтати гідність українця дозволяють собі люди обмежені й заангажовані, чи точніше б сказати особи з культурою пітекантропів і троглодитів (пам’ятаєте в Андрія Вознесенського: «Племя идёт троглодитово с идеально неправильной головой»?) Оце дріб’язкове, нікчемне плем’я намагається час від часу скубти, з різних боків тиснути не тільки на українську державну мову і національну культуру, б’ючи голоблею по струнах наших душ, а й безпардонно втручатися у спосіб життя нації, вказуючи, що їй можна робити, а від чого слід відмовитись, кого підносити на п’єдестал пошани, а хто має бути пришпилений до стовпа ганьби і зневаги.

Якого тільки мотлоху не завелося, наприклад, в українських судах! У Києві так званий суддя з вовчим прізвищем, явно порушуючи закон про декомунізацію, іменем України приймає ухвалу про скасування постанови міської ради щодо перейменування Московського проспекту столиці на проспект Героя України Степана Бандери. Інший служитель Феміди з Донецька з приходом до влади зрадника Януковича пішов ще далі: своєю ухвалою перекреслив президентський указ, позбавляючи великого українця звання Героя. Почувши таке, міркуєш: чи ці особи у мантіях не з того саме племені, про яке писав поет? Сучасні троглодити – це не хто інший, як люди-неуки, котрі живуть у своїх шкаралупах і далі власної нори нічого не бачать.

А тим часом, щоб позбутися того єства, треба не так вже й багато: оперувати об’єктивними джерелами, звертатися до нових енциклопедичних видань, які досить швидко й легко допоможуть з’ясувати місце та роль Степана Бандери в українській історії, встановити, де в час німецько-радянської війни він перебував, дізнатися і назавжди запам’ятати, що за відмову скасувати акт 30 червня 1941 року про відновлення української державності гітлерівці мало не до закінчення воєнних дій тримали незламного українця по німецьких тюрмах та концентраційних таборах.

Та що там недолугі судді, коли ізраїльська високопосадова особа, прибувши в Україну з офіційним візитом, виступає перед народними депутатами в сесійній залі Верховної Ради і намагається оживляти десятиліттями повторювану вигадку, кидати тінь на українців, нібито причетних до розстрілів євреїв у Бабиному Яру. На високій трибуні українського парламенту ізраїльському державному діячеві не давав спокою Буковинський курінь – добровольча формація українських націоналістів, яка з початком війни разом з похідними групами патріотів опинилася в окупованому Києві. Великий загін українських націоналістів на чолі з Оленою Телігою гітлерівці розстріляли у Бабиному Яру, а добровольчий курінь було розформовано.

З тієї ж трибуни і з уст того ж промовця прозвучали вимоги вибачень і покаянь з боку української держави, що одразу потонули в обурливому гулі народних обранців: за що і чому? Хтось гукав, що нібито вже десь вибачалися: «Скільки можна?» Комусь усе це нагадувало сплановану провокацію: «А може б навпаки: коли вже від вас каяття діждемось?..» Народні депутати, виявляється, мають право на рідній землі говорити будь-що, навіть в очі високим іноземним гостям…

Певна річ, подібний інцидент в українському парламенті міг би не трапитись, якби, скажімо, постійне дипломатичне представництво дружньої нам близькосхідної держави допомогло своєму президенту продертися крізь нашарування міфів та небилиць, забезпечило  його достовірною інформацією, де всі акценти були б розставлені належним чином. Та годі було очікувати подібного, бо те представництво й само блукає сьогодні в туманах упередженості й налаштованості на звинувачення. Підтвердження цього – недавнє офіційно висловлене незадоволення, а, точніше, ‑ протест ізраїльського посла з приводу рішення Тернопільської міської ради про присвоєння новозбудованому стадіону імені Романа Шухевича.

За яким принципом здійснюються подібні втручання у суверенне право української нації? Звинувачуючи головного командира Української Повстанської Армії, провідника ОУН на рідних землях у якихось гріхах, пов’язаних начебто з насиллям щодо єврейського населення в роки далекої вже війни, дипломат зумисне залишає поза увагою те, що Роман Шухевич давно визнаний національним героєм, а його безстрашна боротьба за самостійну українську державу стала прикладом мужності і звитяги для мільйонів. Чомусь при цьому посол робить вигляд, ніби нічого не чув про те, що саме Роман Шухевич, ризикуючи своєю сім’єю, в окупованому Львові рятував від гітлерівців єврейську дівчину: зумів забезпечити їй нові документи із зміненим прізвищем та іменем. Його давно слід було б поставити поруч з тими тисячами українських «Праведників народів світу», які у грізні й жорстокі роки німецької окупації не побоялися захистити гнаних і знедолених.

А чи багато подібного робили в той час так звані юденрати – єврейські ради, створені в Галичині німецькими адміністраціями в липні 1941 року? Про них, як і про єврейську поліцію, цілком підпорядковану гестапо, дуже не люблять сьогодні згадувати, а то й зовсім маскують їхні дії ревнителі єврейських страждань. А не завадило б знати, що безпосереднє керівництво діяльністю юденратів було в руках представників німецької поліції й гестапо. Без юденратів німецькі окупанти не змогли б у Галичині надто швидко проводити реєстрацію і здійснювати контроль за єврейським населенням. Саме виявлення, старанний перепис й облік євреїв, сприяння звезенню їх із сіл та містечок до спеціальних пунктів концентрації (гетто) запопадливо виконувались юденратами і єврейською поліцією.

Не треба думати, що юденрати – це якісь невеличкі групи людей, які випадково опинилися в рядах жорстокого і невблаганного окупанта-людожера. Якраз навпаки: до складу юденратів обиралися найдосвідченіші, найавторитетніші особи з єврейського середовища, а в його бюрократичний апарат старалися потрапити люди різних спеціальностей, вкрай потрібних тоді німецькій владі. Якщо глянути на кількісні показники, то з’ясується, що Львівський юденрат нараховував майже чотири тисячі службовців, Коломийський – п’ятсот, Дрогобицький – понад двісті п’ятдесят осіб… До їхніх функцій входило не тільки постійне проведення конфіскацій єврейського майна, вилучення прихованих коштовностей, а й сприяння депортації євреїв до місць масових екзекуцій.

Може кращими і поблажливішими були єврейські поліцейські сили, які беззаперечно виконували розпорядження своїх господарів – гестапівців та німецької поліції? Забезпечення внутрішнього правопорядку в гетто – лише незначна частина їхніх щоденних справ. Найважливішим заняттям єврейської поліції була активна участь в облавах проти своїх одноплемінників, конвоювання євреїв при переселенні та депортації. А спеціальний відділ цієї поліції постійно організовував пошуки і вилучення добротних меблів та меблевих виробів для німецьких чиновників і співробітників гестапо. Так звана соціальна комісія з накопичення подарунків мала іншу поліцейську роботу – вивезення з помешкань заможних євреїв дорогих сервізів, виробів з кришталю, килимів, позолочених речей і передачу їх німцям, як подарунків вдячності.

Неправильно вважати, що кількісно єврейська поліція була якимось дріб’язком, малозначущою силою. У деяких єврейських гетто вона налічувала тисячі добре вимуштруваних осіб (Варшавське гетто, наприклад, мало дві з половиною тисячі євреїв-поліцейських). Як правило, кожен такий потужний загін прислужників окупантам діяв за допомогою широко розгалуженої мережі: подекуди вони мали до двох десятків відділів. Львівська єврейська поліція задовольнялася чотирма відділами і кількома допоміжними структурами: служба порядку, кримінальна поліція, спецвідділ і жандармерія, що загалом становило понад п’ятсот вірних окупантам помічників. У Дрогобичі було дещо менше – 120.

Аж до закінчення Другої світової війни більшість євреїв, оцінюючи діяльність юденратів і єврейської поліції та їхню роль у Голокості, однозначно вважали це співпрацею з нацистськими окупантами і принизливим пристосуванством з чітким визначенням: колаборанство – зрада своєї нації і батьківщини. А от згодом ця масова ганьба стала ретушуватися, затуманюватись, а натомість почало культивуватися інше, поблажливіше і вигідніше визначення: то, мовляв, була вимушена тактика пасивного опору ворогові. Нічого собі принципи!

Однак варто лише звернутися до висновків авторитетних істориків, тих, хто з об’єктивних позицій і на підставі реально існуючих, а не старанно приховуваних фактів здатний оцінювати ті трагічні й ганебні події, як одразу ж вималюється картина досить чітка і зрозуміла. Приміром, відомий дослідник геноциду євреїв у європейських країнах Рауль Гільберг переконаний: юденрати діяли в інтересах німецьких окупантів і були складовою частиною гітлерівського плану остаточного вирішення єврейського питання. Звинувачує юденрати і єврейську поліцію в активному сприянні депортації своїх одноплемінників до таборів смерті відомий єврейський філософ Анна Арендт. У публікаціях на цю тему вона твердить, що в роки Другої світової війни кількість загиблих євреїв була б набагато меншою, якби не діяльність юденратів, бо окупанти самотужки не змогли б виявити всіх осіб єврейської національності, а тим більше мати повну інформацію про їхнє майно, оперативно збирати людей до концентраційних місць. Посібниками нацистів називав юденрати і єврейську поліцію історик Йозеф Телушкін…

Повертаючись до безпідставних протестів посла дружньої нам держави, так і хочеться сказати по-народному: чуже бачиться далеко під лісом, а свого ніяк не помічається під самісіньким носом. При цьому варто нагадати, що ніхто з українців, а тим більше дипломатичний представник нашої країни в Ізраїлі, не посмів би жодним словом прохопитися щодо присвоєння, скажімо, аеродрому в Тель-Авіві імені Бен-Гуріона. А саме він свого часу був натхненником і організатором терористичних «відплат» палестинцям, про що у своїх спогадах неприховано розповіла Голда Меїр. Зокрема, йдеться про те, як на заклик «відплати» на чужу територію пробрався Шарон разом з групою бойовиків, знищивши 69 цивільних осіб, половина з яких – жінки і діти. Подібних терористично-відплатних актів було безліч.

Є чимало охочих топтати гідність українців, а щоб ті не сміли відбиватися, можуть тут-таки приклеїти їм відомого ярлика. Спробуйте, наприклад, посилаючись на незаперечні історичні факти, стверджувати, що козацькі полки в роки національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького зовсім не з євреями воювали, а з польськими гнобителями та паразитичною верствою тогочасного суспільства – шинкарями, лихварями й орендарями, які разом зі шляхтою з покоління в покоління грабували українське населення, як одразу ж станете антисемітом. Серед антисемітів може опинитися кожен, хто наважиться нагадати, що саме єврей-терорист Самуїл Шварцбард підступно застрелив на паризькій вулиці Головного Отамана військ УНР Симона Петлюру, начебто винуватого в єврейських погромах у роки більшовицької окупації українських земель. Ця підла брехня була причеплена українському полководцю, герою національно-визвольних змагань з метою відвернути увагу від справжніх погромників-чорносотенців, білогвардійських банд Денікіна та більшовицьких головорізів.

З усіх сил прагнули очорнити Петлюру не тільки сіоністи, а й більшовицькі пропагандисти та агітатори, різноманітна білогвардійська еміграція. Тільки ж факти та історичні документи спростовують наклепи, свідчать зовсім про інше: єврейське населення постійно захищали суворі накази Головного Отамана і невідворотність покарання (навіть розстріли) спійманих на свавільних вчинках. Республіканські закони, накази по війську, урядові постанови, відозви періоду правління Симона Петлюри цілком і повністю спрямовувались на відвернення антисемітських проявів, протистоянь на національному ґрунті. У численних працях, публіцистичних статтях Петлюри не те що рядка, а й жодного натяку антисемітського годі шукати. Натомість, за свідченням відомих єврейських діячів, нечувані криваві погроми і страхітливу різанину на українських землях чинила Добровольча армія під керівництвом російського генерала Антона Денікіна. Саме в часи білогвардійщини євреї були проголошені поза законом і навколо запанував офіційний антисемітизм. Чому ж шварцбарди не знайшли справді лютого антисеміта, який під своїм прізвищем спокійно прожив на Балканах аж до закінчення Другої світової війни?

Не полюбляють уболівальники давніх страждань своїх одновірців, коли їх повертають обличчям до правди. А вона живе в документах, зафіксована в неспростовних історичних фактах, діях конкретних осіб. Варто глянути на прізвища вождів жовтневого перевороту в Петрограді, а ще краще – на чекістів та тих, хто підписував сотні тисяч протоколів енкаведистських допитів українських учених, письменників, діячів національної культури й мистецтва, розстрільних вироків сталінських «трійок», щоб переконатися, хто є хто. Єврейський професор Леонард Шапіро, який, вивчаючи роль євреїв у революційному русі, робив об’єктивні висновки про те. що «багато дрібних партійних функціонерів були євреями – особливо це стосується «ЧК», а якщо вже комусь «не пощастило і він потрапив до рук чекістів, то скоріше за все, йому було не минути зустрічі, а той кулі слідчого єврея». Чи не тому й досі дружня нам єврейська держава не відважується визнати геноцид українського народу в роки нечуваного голодомору?..

Кожен, хто щиро прагне мати об’єктивні відповіді на постійні закиди, звинувачення українців в антисемітизмі, може звертатися, наприклад, до наукових, історичних висновків Михайла Грушевського в його «Історії України-Руси» (том 5, з великим обсягом друкованих джерел з відповідної теми), унікальних праць інших істориків-науковців – Матвія Шестопала «Євреї на Україні», Володимира Сергійчука «Погроми в Україні: 1914-1920» та «Будівничий самостійної України», Василя Іваниса «Симон Петлюра – Президент України», Тараса Гунчака «Симон Петлюра та євреї» та багатьох інших наукових досліджень, позбавлених будь-якої упередженості, вигадок і домислів щодо ставлення українців до осіб єврейської національності. Зрештою, хіба антисеміти у власній незалежній державі могли б обрати собі євреїв на найвищі посади – президента (Зеленського), прем’єр-міністра (Гройсмана), багатьох народних депутатів?

Десь на сході народилося влучне прислів’я: собака гавкає, а караван йде. Та делікатніше й об’ємніше сказано великим українським поетом: в своїй хаті своя правда, і сила, і воля.

Василь ГУБАРЕЦЬ,

Заслужений журналіст України

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.