Дивно було б, аби П. Білоус не відгукнувся на мою публікацію
в УЛГ «Літературна періодика і заник літературного процесу». Він ніяк не може
забути, що в одній з недавніх реплік («Ярлик і донос як жанри
паралітературознавства», «Слово і час», 2012, № 6) я говорив про нього як про
представника сучасного паралітературознавства і натякнув, що не треба в свої
авантюри з давньої літератури втягувати ще й дочку (як співавтора); а якщо вже
втягувати, то хоча б указувати розділи, які вона написала. На таку репліку П.
Білоус відповів мені не в пресі, а листом, який надіслав поштою. Я ж, звичайно,
теж послав йому свою відповідь поштою, сказавши, що дискусії – нормальне в
науці явище; але дискутувати треба літературно, без авантюр і провінційного
дьогтю (до листа я додав ще й нову свою книжку для ближчого знайомства з
опонентом). Дивуванню не було меж,
коли та моя бандероль через кілька
тижнів до мене повернулася з чітким написом поштової служби: «Такої адреси і
такого адресанта в Житомирі не існує». Відтак, знову авантюра: П. Білоус,
виявляється, навіть своєї домашньої адреси не пам’ятає…
Незрозуміло, звідки шанований опонент брав аргументи для
дискусії зі мною щодо статті «…Заник літературного процесу» (УЛГ, 2013, 18
червня)? Читаючи ті аргументи, я ще раз переконався, що для перепідготовки
периферійної професури потрібна не міністерська інституція з підвищення
кваліфікації, а доброї пам’яті лікнеп. Судіть самі:
а) каже П. Білоус, що жоден словник не фіксує слова «заник»,
отже – його не існує і це ніяке не староболгарське запозичення. П. Білоус
афішує себе фахівцем із давньої літератури, але, як можна здогадатися, не читає
основних праць із тієї галузі. Цитую: «…Літературні прояви позаникали разом із
заником духовних течій». Так пише Д. Чижевський у розділі про літературу ХІV-ХV
століть у своїй «Історії української літератури». Перед цим ідеться про
староболгарські впливи на нашу мову і літературу…
б) «блядословіє… Вишенський не вживав такого слова», –
продовжує мій опонент. Як можна все життя займатися давньою літературою і не
прочитати твори одного з її головних стовпів – Івана Вишенського? Підказую: це
слово у Вишенського звучить у такому контексті: «Поганських наук блядословіє».
Читайте уважніше, пане професоре, тексти своєї спеціальності, а крім того,
загляньте в «Полный церковнословянский словарь», де є також (на означення католицької
церкви) і вживане І. Вишенським словосполучення
«римська курва». Такого типу слова в давні часи вважалися літературними
і не викликали будь-яких зайвих емоцій. «Курва», до речі, з грецької означає
«крива»…
в) і найголовніше: «…Застосування до літератури поняття
“літературний процес” має штучний характер і не відповідає естетичній природі
літератури». Розвиваючи цю аберацію, П. Білоус «доводить», що «літературний
процес» – вигадка радянського літературознавства і що в історії української
літератури «ніколи… не було і тепер немає літературного процесу». Він існував,
мовляв, тільки в кабінетах радянських чиновників, де перебуває й його опонент.
Тут уже, як сказав би М. Вінграновський, повний «капець» (щоправда, Микола
Степанович вживав трохи інакший «-ець»).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Хто хоча б трохи шелепає в теорії літератури, той знає, що
«літературний процес» – це один із головних її підрозділів. У найновішій
московській «Теорії літератури» (в 4-х томах, 2001-2011) йому присвячено
окремий, найбільший том. Всі літературознавчі енциклопедії (зокрема й
українська автора-упорядника Ю. Коваліва) пишуть про нього детально і в
історичному, і в теоретичному аспектах. У зарубіжному літературознавстві (Х.
Яусс та ін.) ще вживають вираз «літературний ряд», запропонований свого часу
представниками формальної школи, але це,
фактично, синонім. С. Єфремов чи Д. Чижевський ніколи не сиділи в радянських
кабінетах, однак у своїх історіях літератури вибудували саме «український
літературний процес», поклавши в основу розуміння його певний критерій: у
Єфремова це національно-визвольна ідея (історико-культурне тлумачення
літературного процесу), а в Чижевського – стильова домінанта, якою з часів
модернізму (рубіж ХІХ-ХХ ст.) характеризують літературний процес в усій
європейській науці про літературу (Античність, Середньовіччя, Ренесанс, Бароко,
Класицизм, Романтизм, Реалізм, Модернізм, Постмодернізм). В українській
спостерігався заник літпроцесу кілька разів: після татаро-монгольської навали
(про нього й писав Д. Чижевський), перед з’явою «Енеїди» Котляревського, після
арешту Шевченка й інших кирило-мефодіївців, після більшовицьких репресій у 30-х
роках (аж до з’яви шістдесятництва). Чи
існує літературний процес сьогодні? Я вважаю, що він лише викристалізовується,
відбруньковуючись від стану «заник». Літературознавство – похідне від
літератури і точні дефініції щодо неї воно здатне запропонувати лише з часом,
коли відсіється багато чого з «зеленцю» в літературі, чіткіше означиться те, що
зафіксує епоху в ній, і т. д. Не буду продовжувати цю думку далі, бо доведеться
згадувати теорію культурно-історичних епох і
прийти зрештою до того ж самого, що не сприймає П. Білоус: літературний
процес існував в усі часи, а яким є його обличчя сьогодні… Квапитись з точним
означенням не будемо… Подискутуємо…
P. S. Нині більшість періодичних видань усю відповідальність
за точність (і навіть коректність) друкованої інформації покладають на авторів.
Ніби й правильно: «дабы дурь каждого видна была». Але не треба й забувати про
вагу друкованого слова і про відповідальність за його точний смисл. Прислане в
редакції газет чи журналів окремими авторами чистописання (іронічний вислів
Леоніда Коваленка) все-таки слід перевіряти «на метал». Деякі з тих авторів
через свою молодість (скажімо) можуть чогось не знати. У цьому ж номері УЛГ,
наприклад, опублікована рецензія Оксани Сліпушко «Український літературознавчий
прорив» (про книжку Юрія Коваліва «Історія української літератури»). Цитата з рецензії: «Оскільки офіційного
маніфесту українського модернізму не існувало, то, на думку Коваліва, його
могли б компенсувати листи Лесі Українки до І. Франка від 31 грудня 1902 року
та 1 січня 1903 року… Автор (тобто, Ю. Ковалів. – М. Н.) уперше чітко визначає
і розглядає національний варіант українського модернізму…». Тим часом оте
«вперше» і «на думку Коваліва» (про маніфест українського модернізму і листи Лесі до Франка)
концептуально викладене ще десять років тому. У статті М. Наєнка «Модернізм:
декларації, маніфести і реальність» читаємо: «Маніфестом модернізму є цитований
лист Лесі Українки з приводу “Зів’ялого листя” І. Франка» («Слово і час», 2003,
№ 11). Ширше про це ж ідеться і в двох
виданнях книги цього ж автора «Художня література України» (2008, 2010, с. 501
і далі). Повторюю: молоді дослідники, здійснюючи «прорив» у чужий город, могли
й не знати, що той город уже оброблявся і на це слід зважати, посилатися. Але чому викладач-давник з
добрячим житомирським стажем П. Білоус не читав про слово «заник» в «Історії…» Д. Чижевського та в багатьох інших авторів,
не знає «на зубок» текстів І. Вишенського (теж із давньої літератури), не
орієнтується в теоретичній думці про «літературний процес» – загадка з загадок.
Редакція газети могла б тут щось порадити автору і уберегти його від давньої
підказки відомого коня з Довженкового «Арсеналу»: «Не туди б’єш, Іване».