Печерськ у творчій долі Тараса Шевченка
У Києві Тарас Шевченко бував неодноразово. Не раз його
серце, коли був у засланні чи в царській столиці, тішили спомини про краєвиди
«золотоголового, садами повитого и тополями увенчанного Києва».
Місто над Дніпром найбільше вабить до себе на зламі
ХVІІІ-ХІХ століть – після «вселенської» пожежі на Подолі 1811 року на Печерськ
перебираються керівні установи й окрасою цього чарівного закутка стали
Маріїнський (1755) та Кловський (1756) палаци, заводські корпуси «Арсеналу»
(1784−1801), Будинок Інституту шляхетних панянок (1838−1842), аристократичні
осторонці в Липках. Із спорудженням Печерської фортеці починається й
облаштування вулиці Московської, яка стає однією з центральних у місті. Тут розташовуються
магазини, будинки зводили не вище двох поверхів − ці правила довго діяли під
час спорудження житла. Квартал, де стояв «Зеленый трактир» на Московской», про
якого Т.Шевченко згадує у повісті «Художник», сусідив із Введенським
монастирем, який ще в ХІХ столітті заснувала Мотрона Єгорова – вдова загиблого
в Кримській кампанії капітана медичної служби.
Про Київ Шевченко передасть враження устами його героя поеми
«Варнак: «Святий Київ наш великий…». Але Печерськ – особливий у долі Кобзаря, тут поет пізнав не тільки
хвилини тремтливого кохання, й творчу насолоду як художник. Тут, ймовірно, й
повірив у Всевишнього, про що зізнається у поемі «Наймичка» так:
Піду помолюся
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Усім святим у Києві,
Та й знову вернуся.
1829 року як козачок Енгельгардта Тарас супроводжував до Києва свого пана –
Павло Васильович як один із чотирьох ад’ютантів литовського генерал-губернатора
Олександра Римського-Корсакова (1753-1840) з Будищенського маєтку кінним
екіпажем наприкінці лютого 1829 року
рушив до литовського міста Вільно. Як встановив шевченкознавець Петро Жур
(1914–2002), у Києвi Енгельгардти мали де зупинитися – у міщанки-купчихи
Параски Пахомівни Сиволапихи, яка володiла помешканням з городом i будiвельним
лiсом у Печерському форштадтi на Еспланадній вулицi (нині – Суворова, від
господарства міщанки залишився тільки трьохсотлітній дуб). Про цей «будинок із
флігелем й усім іншим, що до нього належало» Тарас Шевченко напише в повісті
«Близнецы»: «А квартира наша здесь же, на Печерском, в доме мещанки Сиволапихи»
(Шевченко Т. ПЗТ у 12-ти т. – Т.4. – К., 2003. – С. 113). Правда, невідомо як, але купчиха була «в
найбільших боргах – 7230 карбованців, узятих під заставу свого будинку» перед
поміщиком, «дійсним таємним радником Василем Васильовичем Енгельгардтом». Але,
слідуючи логіці викладу Тарасового тексту в повісті про те, що «квартира наша
на Печерське», то, ймовірно, через борги «будинок Сиволапихи» й перейшов після
смерті батька до Павла Енгельгардта…
Яким бачив
п’ятнадцятирічний Тарас Шевченко Печерськ, його околиці?.. Скажімо, Печерський
форштадт, як його офіційно називали до початку будівництва Нової фортеці,
географічно розміщувався на плато, обмеженому з усіх боків урочищами й ріками:
з півдня текла Либідь, з південного сходу обперізував Наводницький яр, з півночі
й сходу – Дніпро, з південного заходу й північного сходу – Кловський яр.
Головними вулицями Печерська були: Микільська (нині – Січневого повстання), яка
з’єднувала фортецю з містом і Подолом; на ній розташовувалися будівлі
Пустинно-Микільського монастиря. Московська вулиця пролягала, як і тепер, але
розпочиналася від перешийка, що єднав район Липки й Печерськ.
У 1843 та 1844 роках
Тарас Григорович відвідав Печерськ уже як вільна людина, а найдовше мешкав,
коли в 1845 році після завершення навчання в Петербурзькій академії мистецтв
в’їхав у Київ од Броварів. Водопілля на Дніпрі починалося в березні (за старим
стилем) і тривало до кінця квітня. Про це Тарас не забуде: «Левый берег реки со
стороны местечка Бровары представляет обширную равнину, перерезанную болотами и
озерцями, поросшую кустарником и мелким лесом. Подходя к Днепру, эта равнина
оканчивается возвышенностью, называемой Лысой Горою (нині район станції
столичного метро «Лівобережна». − В.Ж.), которая составляла берег реки, а
теперь отделена от него низменными поемными лугами в три версты шириной»
(Шевченко Т. ПЗТ у 12-ти т.– Т.4.-К.,2003.-С.68).
У дні найбільшої повені води Дніпра доходили до Лисої Гори,
заливаючи частину Броварського шосе. Ось чому при погляді з Печерських пагорбів
складалося враження, як згадував Тарас Григорович, що вода підійшла «чуть-чуть
не по самые Бровары», які виднілися на горизонті. Отже, була підстава поетові
вигукнути: «Прекрасная, величественная картина!». Люди, які добиралися до Києва й чекали
переправи через Дніпро наплавним мостом, користувалися послугами «недорогої
їдальні» Федора Резанова. Міщанин Федір Косьмович Резанов (у Шевченка
«Рязанов». − В.Ж.) бере в оренду на 12 років ділянку, яка належала товариству
казенних селян Кухмистерської слобідки Гоголівської волості («Кухмистерская»;
німецькою − «недорога громадська їдальня». − В.Ж.), й 1835 року біля лівого
берега Дніпра навпроти Наводницької переправи зводить трактир «с ресторациею та
биллиардом» − це поблизу моста Патона (Див. Шевченко Т. ПЗТ у 12-ти т.– Т.4.-К.,2003.-С.324).Дніпро
поступово – день-другий входив у береги, і з червня до жовтня наводився міст на
дерев’яних понтонах, центральна частина якого розкривалася, щоб пропустити
пароплави.
Шевченко також зупинявся в «Трактирі Резанова», коли
прямував до Києва, і, чекаючи переправи навпроти Печерських гір, не гаяв часу,
робив замальовки, зокрема «Київ з боку Дніпра» та «Київ із-за Дніпра». Це —
олівцеві роботи, де в загальних контурах окреслено комплекс споруд
Києво-Печерської лаври й Микільського собору з дзвіницею, та малюнок «Київ з-за
Дніпра» − краєвид міста зображено від Наводницької переправи. Важливо
розпізнати передній план замальовки з його фронтальним наповненням. Погляд
художника, звернений на Печерські гори, зберіг увінчані стрункими архітектурними
обрисами Золотоверхого Михайлівського монастиря, церквами Києво-Печерської
лаври й дзвіницею, яку прорисував найретельніше.
Переправу налаштовано, й Шевченко рушив до «золотоверхого»,
на Печерськ. Перетнувши шлагбаум біля Московських воріт (нині тут музей Великої
Вітчизняної війни), що відкривав вхід з Іванківського шляху, піднявшись на
Печерський підгірок, художник нарешті видихнув: «Київ». Поет любив це місто з
дитячих років, коли з батьком приїздив на «прощу» й стояв «як укопаний» −
вражений банями храмів Києво-Печерської лаври, висотним Пустинно-Миколаївським
монастирем, голубизною тихоплинного Дніпра.
Зупинившись на нічліг в готелі «Зеленый трактир» на
Московській вулиці Печерська, Тарас Шевченко міг швидко добратися до околиць
міста, спуститися до Дніпра, щоб зробити етюди краєвидів чи панорами Києва. На
засланні, в Новопетрівському укріпленні, пишучи
з 10 червня до 20 липня 1855 року повість «Близнецы», художник поклав на
папір і згадки про зустрічі з «прекрасными незнакомками, которых рисовал»;
відвідини Києво-Печерської лаври: «Поутру я сидел с оконченным рисунком на
типографском крыльце и дожидался моих незнакомок, как будто они мне велели
самому принести рисунок не в «Зеленый трактир», а на типографское крыльцо… Вот
почему так любо мне вспоминать о типографском крыльце» (Шевченко Т. ПЗТ у 12-ти
т.– Т.4.-К.,2003.-С.11). До речі, під час відвідин Києво-Печерської лаври Шевченко
зупинявся і в приміщенні друкарні, на другому поверсі.
Церква Всіх Святих… Чому саме її найбільше уподобав Тарас
Шевченко? Деякі мистецтвознавці наголошували на тому, що художникові подобалася
гра світла й тіні. Безперечно, Шевченко – майстер контрасту й світлотіні, що
споріднює його з Рембрандтом (не випадково в Академії мистецтв його називали ще
й «Рембрандтом»).
З балкона лаврської
друкарні Т.Шевченко намалював етюд «Ближні і Дальні печери Києво-Печерської
лаври»: на першому плані проглядається поруччя балкона, ліворуч –
Хрестовоздвиженська церква (освячена 1700 року), найближчі до Дніпра –
однобанева Аннозачатіївська церква (1679), у центрі композиції – храм Різдва
Богородиці (1696) й двоярусна восьмигранна дзвіниця (1761), збудована архітектором
ХVІІІ століття, майстром українського бароко Степаном Ковніром (1695-1786) за
проектом архітектора Івана Григоровича-Барського (1713–1791). На той час з
метою зміцнення православ’я навколо лаврської друкарні об’єдналися діячі
культури, вчені-богослови, художники, зокрема Єлисей Плетенецький, Памва
Беринда, Афанасій Кальнофойський, Петро Могила, Інокентій Гізель. Шевченко
знав, що діяльність друкарні відігравала прогресивну роль у розвитку книжкового
мистецтва. Видання Києво-Печерської друкарні відзначалися високим поліграфічним
і художнім рівнем, книжки Тарас брав у руки, гортав, читав у бібліотеці.
Видання продавалися й у лавці на території, митець придбав «Служебник»,
«Псалтир», «Номоканон», «Тріодь», «Акафіст», які були оформлені
старослов’янським шрифтом, високомистецькими заставками, сторінки були
оздоблені орнаментальними рамками й ілюстраціями. Одним з найважливіших
елементів художнього оформлення богословських книжок був титульний аркуш –
монахи-друкарі прикрашали його як урочисту арку, що символізувала «вхід у книгу
− джерело знань». Оправи оздоблювалися застібками, фініфтевими й черненими
медальйонами. Над цим трудилися художники й гравери Іларіон Мигура, Інокентій
Щирський, Данило Галяховський, Григорій Левицький.
На засланні, в тій же повісті «Близнецы», поет знову
ділиться враженнями про відвідування лаври: «Кто, посещая Киево-Печерскую
лавру, не отдыхал на типографском крыльце, про того можно сказать, что был в
Киеве и не видал киевской колокольни… Я долго, а может быть, и никогда не
забуду этого знаменитого крыльца… Утро было тихое, ясное, а перед глазами вся
Черниговская губерния и часть Полтавской. Я хотя был тогда и не меланхолик, но
перед такой величественной картиной невольно предался меланхолии» (Шевченко Т.
ПЗТ у 12-ти т.– Т.4.-К.,2003.-С.110).
Недаремно Шевченко в замальовці «Ближні і Дальні печери Києво-Печерської
лаври» порівняв тони й лінії «мальовничої картини» церковного краєвиду з
могутніми акордами музики австрійського композитора Франца Йозефа Гайдна (1732
–1809), якого поет знав як автора популярних ораторій «Створення світу» й «Пори
року». Інші твори Тараса Григоровича цього періоду – «Печери Київської лаври»,
«Лаврська церква з дзвіницею» (кілька варіантів), «Старці» й «Портрет отамана
старців» – на жаль, не знайдені.
Окрім того, що Шевченко відвідав церкви й печери Лаври –
Дальні і Ближні, він іще познайомився з відомим монахом: «Мне был знаком отец
Досифей, настоятель больничного монастиря, и я отправился к нему просить
оказать нам великую услугу и просить кого следует, чтобы позволено было
посетить нам пещеры не в числе многочисленных богомольцев. Просьба моя была
уважена» (Шевченко Т. ПЗТ у 12-ти т.– Т.4.-К.,2003.-С.113). Досифей (1780 –
р.с.н.); світське ім’я й прізвище — Максим Якович Іващенко) – ієромонах
Києво-Печерської лаври (з 1816 року), певний час був наглядачем Дальніх печер,
з 1841 – ігумен лікарняного монастиря. Автор книжки повчань «Христианские
утешения в скорбях житейских», виданої 1847 року в Санкт-Петербурзі. Шевченко й
ієромонах потоваришували, ймовірно – листувалися…
В один із весняних днів 2013 року автор цих рядків відвідав
друкарню Лаври, де мешкав і працював Тарас Шевченко. Будівля оформлена в стилі
українського бароко. Фасади розділені лопатками, напівколонами, вікна нижнього
поверху обрамлені наличниками, другого – прикрашені сандриками. Портал має
просту квадратну композицію, яка складається з двох доричних колон, з’єднаних
угорі карнизом. Західний фасад прикрашений напівколонками, вздовж нього
посередині проходить пояс із зелених керамічних розеток. З південного й
східного боку будинок нагадує казковий замок із виступом у вигляді вежі й
міцними арками, які перекинуті через вулицю, що веде до печер. Живописним
куточком в архітектурному ландшафті верхньої території монастиря можна вважати
східну частину корпусу друкарні, що має терасу, вигнуті сходи й чавунний
балкон, з якого й малював Шевченко.
З балкона розміром 3 на 1,5 метра другого поверху друкарні,
а нині – Музею книги, і з того місця, де стояв Тарас Григорович, відкривається
неймовірно розкішна (захоплива, чудова) панорама церковних куполів, у далині –
Дніпро й міст Патона. Туристи й прихожани поспішали до печер, у храми на
богослужіння, чулося шурхотіння ніг і сумирна (чи стишена сумирна) розмова.
Порівнюючи Шевченковий контурний краєвид з архітектурним ансамблем Ближніх і
Дальних печер, відзначаємо: мало відбулося змін у пейзажі, який малював і яким
зачаровувався художник, хіба що балкон підтримують троси й перед печерами
з’явилися господарчі будівлі, піднялися дерева, на Дніпрі не видно парусників і
рибальських каюків, а праворуч видніється велична скульптура «Батьківщина – Мати».
Шевченкова робота «Аскольдова могила» належить до так
званого «другого київського періоду». У центрі композиції − Миколаївська
церква, мурована ротонда в стилі ампір з периптером, зведена 1810 року
архітектором Андрієм Меленським (1766—1833) на старому місці
Пустинно-Микільського монастиря, біля якого прокладено Дніпровський узвіз. А на
вищому ярусі, ближче до Провалля, стояв Миколаївський Стовповий монастир, дерев’яна
церква якого була з високою стовпоподібною вежею, тому й дала привід називати
«Стовповим» або «Слупським» (від слова «слуп» – стовп), народна назва
«Слуп-монастир».
Місце, з якого малював Тарас Шевченко церкву св. Миколи
Чудотворця, нескладно вирахувати за положенням колон на ескізах художника й
деяких архітектурних деталях, які не змінювалися. А точнішу інформацію дало
великоднє сонце, тобто пропорції світла й тіні на рисунку. Дивно, що такі
прості міркування залишалися недоступними дослідникам упродовж десятиліть.
Художник стояв на північній стороні храму, за цвинтарем: у правій стороні
композиції перед ротондою бачимо хрести, де видніються могили діячів науки,
культури, героїв Вітчизняної війни 1812 року, нащадків декабристів, київську
аристократію… Згодом серед сотні відомих особистостей тут знайшли вічний
спочинок аматор української старовини, приятель поета Василь Васильович
Тарновський-молодший (1837—1899) й меценат української культури Василь
Федорович Симиренко (1835—1915). За півтора сторіччя до Жовтневого перевороту
на цвинтарі біля церкви поховано більше двох тисяч осіб – більшовики все
знищили, надгробки розграбовано…
Отже Шевченко, вийшовши з «трактиру», прямував Московською вулицею, потім ішов Графським
провулком до Аскольдової могили й спускався до ріки. Нелегко знайти сьогодні
місце, де стояв художник у полудень 13
червня 1843 року, малюючи етюд «Коло Дніпра». Можна тільки уявити, де могла
бути, як на рисунку, скособочена хатина вікнами до води − час змінив
місцевість: уже немає крутого, встеленого колодами Спаського узвозу. На його
місці прокладено новий, що за іменем київського цивільного губернатора Петра
Панкратьєва (1757−1810) дістав назву «Панкратьєвський». Серед киян побутувала й
інша назва вулиці − Миколаївський (Микільський) узвіз. Нині це Дніпровська
вулиця, яка від площі Слави добігає
Набережного шосе.
Офорту «У Києві», який Тарас Шевченко підписав «Берегъ
Днъпра. Рисунок Тараса Шевченка. Листок изъ его альбома съ натуры» передувало
кілька олівцевих ескізів, зроблених в альбомі й на окремих аркушах. Це дає
можливість простежити етапи роботи митця: на передньому плані бачимо шлях понад
Дніпром, на березі, біля криниці й шляху – постаті людей, жінка одягається
після купання, видно човен з димарем – цей район Красниця, як улюблене місце
киян, поет згадує в повісті «Близнецы»: «Прочитывая недельный отчет своего
милого Вати, они с любовью следили за каждым его движением. Они видят его, как
он идет по большой улице, и ему встречаются эполеты да каски, каски да эполеты,
козаки да солдаты, солдаты да козаки; даже бабы ходят по улице в солдатских
шинелях. Чего он не видал даже на краснице в Киеве» (Шевченко Т. ПЗТ у 12-ти
т.– Т.4.-К.,2003.-С.63). − щоправда,
слово «Красниця» надруковано з малої букви. А це ж урочище на крутому спуску до
Дніпра, праворуч Аскольдової гори, від якої на етюди до річки й спускався Тарас
Шевченко.
У центрі роботи «У Києві»
– стара розлога верба, під нею дерев’яний риштак, яким біжить вода з
Печерської криниці. Особливе в краєвиді освітлення: сонячний промінь пробився
через листя й яскраво освітлює гілку верби в центрі й нешироку дорогу. Цим
створюється різкий контраст світла й тіні, передається відчуття спекотного дня
й затишної прохолоди затінку, в якому сидить втомлений прочанин. Можливо,
Шевченко?
Колодязь, який змалював Шевченко, зберігся – отам, де через
Столичне шосе − скульптурна композиція «Кий, Щек, Хорив і Либідь». Звичайно,
роки змінили місцевість. Шлях до джерела, який посередині пагорба навпроти
Лаври, непростий – треба йти вгору стрімкими східцями, де монашка підставляла
пластмасові бутлі, відра, каністри, в які цівкою бігла «свята» вода, а потім
розливала охочим, намагаючись не пролити й краплі. Чулися українська,
російська, англійська мови – це туристи із «дального і ближнього зарубіжжя»,
кияни, які переконані, що знаходяться біля «джерела зцілення». Ніхто й не
здогадується, що сто шістдесят сім років тому тут стояв Тарас Шевченко,
утамовував літню спрагу джерельною наснагою, милувався краєвидом і малював,
можливо, й слухав легенду, яку сьогодні переповідає черниця.
Автор цих рядків знайшов місце, з якого Шевченко малював
Видубицький монастир – дорога, якою художник ішов, тепер розгалужується біля
моста Патона. Відомо, що друзі Тараса Григоровича хотіли поховати поета саме
тут, про цей намір пише у спогадах Михайло Чалий: «Мабуть, для більшої пошани
хотіли поховати «мужичого поета» на цвинтарі Видубицького монастиря, поміж
генералами й іменитими купцями з їх огрядними дружинами» (Спогади про Тараса
Шевченка. –К.,1982.-С.389). Нині на території монастиря покоїться шанувальник
поета, педагог Костянтин Ушинський (1824— 1871). В житті Шевченка й Ушинського
чимало тотожного, скажімо так – визначеного долею. Їхні дитячі роки пройшли
майже в одному географічному поясі: Тараса в Кирилівці на Звенигородщині, Костянтина
– в Полтаві, де вивчав українську мову й неспроста зауважив: «Якщо захочите
вислухати м’яку, гармонійну, зовсім незайману малоросійську мову, розмовляйте
тільки з жінками полтавських сіл».
Михайло Чалий, біограф як Шевченка, так і Ушинського, в спогадах
про художника писав, що Тарасовими віршами Костянтин Дмитрович захоплювався ще
1840 року, навчаючись у Новгород-Сіверській гімназії. Те, що твори Шевченка
знаходяться в бібліотеці навчального закладу, підтверджує факт: після розгрому
Кирило-Мефодіївського братства виконувач обов’язків директора
Новгород-Сіверської гімназії Ф.І.Бездон доносив 4 жовтня 1847 року помічникові
куратора Київського навчального округу М.В.Юзефовичу, що він вилучив з
бібліотек твори Т.Г.Шевченка: з гімназійної – примірник «Кобзаря»; з учнівської
збірні – таку ж книжку.
Шевченко провів у «золотоверхому» місті, зокрема на
Печерську, активний творчий час життя, малював пейзажі, до нас дійшли такі
роботи, як «У Києві», «Видубицький монастир», «Коло Дніпра», «Михайлівська гора
з боку Хрещатицького спуску», «Київ з боку Дніпра», «Київ із-за Дніпра», «Коло
Межигір’я», «Дальні та Ближні печери Києво-Печерської лаври», «Васильківський
форт у Києві».
…Усе з Шевченківського, що потрапило до альбомів чи на
вістря пера, я віднайшов – там, де були на Печерську створені рисунки, і,
притулившись до них, як Шевченко, ногами, руками, серцем і душею – намагався
відтворити на фото й співставив із намальованим. Вони, ці святі для кожного українця місця, й
досі здебільшого залишилися у святій незрушності.