…І все моє життя

 
Петро ПЕРЕБИЙНІС
Є письменники одного жанру. Вони завжди у зоні ризику. Вони не мають альтернативи. І фатальний вибір не за покликанням для них – катастрофа. Але є, як мовиться, майстри на всі руки, професіонали широкого діапазону. Звісно, їх небагато… Ось пишу ці рядки, а в моїй уяві зримо постає динамічний, гострокутний профіль одержимого Віктора Баранова. Його ніколи не мучила альтернатива. Він досить вільно почував себе в різних жанрах. Раніше ми  якось мовби й не помічали цього. Але зараз, коли перед очима вся літературна спадщина славного колеги, цілком закономірно приходиш до однозначного висновку. Віктор Баранов – універсальний талант. Поет. Прозаїк. Гуморист. Публіцист. Літературознавець. Та й віртуозний перекладач, який ніколи не послуговувався жалюгідним підрядником, бо народився поліглотом, вільно володів, зокрема, румунською мовою.
А  ще ж він вожак від природи. Лідер. Діяч. Людина з яскравою харизмою. Дивно, але ще задовго до бурхливих подій на письменницькому Олімпі, до того шаленого нашого з’їзду, який виніс Баранова на найвищу спілчанську орбіту, я написав і виголосив на його творчому вечорі «проблемний» вірш «Майстер надії». Когось він люто роздратував, а когось і налякав неприхованим підтекстом. Що це за натяки? Яка ще там надія? І хто отой загадковий «паша»? Так чи інакше, а бідний автор «крамоли» опинився у незримому коконі мовчання. Тільки дехто сміливіший обережно ляскав мене по плечу і шепотів солодкаво: «Ну ти й дав, старий… Геніально!»
Ось ті задиристі рядки:
 
МАЙСТЕР НАДІЇ
Епістола
Ви не сипте сіль на рану
інженерові душі.
Хай розсудить нас Баранов,
розумніший від паші.
 
Серцем бункери таранить
і редути пробива
неприборканий Баранов,
відчайдушна голова.
 
Гей, червоні чи багряні
ненависники майстрів, –
начувайтеся! Баранов
лезо мислі нагострив.
 
Не питайтеся, поскільки
нам відміряно Дніпра.
Пакуватися ще рано.
Поки є у нас Баранов, –
буде жити наша Спілка
із  шаблюкою пера!
 
Сьогодні ми вже можемо говорити про дивовижний феномен Віктора Баранова. За блискавично коротке своє життя він у всіх творчих сферах зумів реалізувати себе сповна. У нього не було жодної прохідної книжки. Причому не тільки у зрілому віці, а й у молодості. Вже перші збірки поезій переконливо показали: це професійний літератор, чудовий стиліст, художник від Бога. Здавалось би, треба утверджуватись у поезії, нарощувати висоту. А Віктор гучно вистрілює цілою обоймою пародій та гуморесок. Не встигли ми отямитися, а вже рясно зародила його проза.
Про Баранова заговорили. Його ім’я засвітилося у всіх критичних реєстрах. Та враз фортуна мовби одвернулася від нього. Волею директивних сфер успішний письменник потрапив до центрального комсомольського апарату. Можу авторитетно засвідчити: та система знала свою справу. Слабаків туди не брали. Але вірний собі Баранов довго там не затримався. Він дав рішучий бій бюрократам і невдовзі опинився на вулиці. І хоч надто вже глевкі наші «творчі хліби», однак лиха без добра не буває. Заходить якось безробітний Віктор у редакцію журналу «Київ» і показує мені… сатиричний роман «Презент».
– Хто-хто, – сміється, – а ви найкраще зрозумієте закодовані тут підтексти. Та й персонажі вам добре знайомі…
Дивлюсь на цього молодого зухвальця і дивуюся. Треба мати неабиякий дар сміхотворця, щоб із того пекельного вогню винести на світ Божий такий крамольний літературний твір. А тим часом помічаю за квадратиками його окулярів бентежні іскорки затамованого смутку.
– Куди ж тепер? – питаю про роботу.
– Не знаю, – ловить ниточку. – Може, ви приймете блудну душу…
– Та з радістю би, – кажу невпевнено. – Але ж ти знаєш нинішні порядки. Ні кроку за межі штатного розкладу. А в цьому розкладі лиш одна вакансія. Друкарка.
– А що! – бризнули сміхом окуляри. – Можна й друкаркою…
– Ти серйозно?
– Цілком!
Отак і з’явився, можливо, єдиний у світі наказ із вишуканим змістом: «Зарахувати Баранова Віктора Федоровича на посаду друкарки». Навіть легендарний Марк Твен-Клеменс на такий «твір» не спромігся, а Віктор Баранов ризикнув…
Жарти жартами, але тодішня пролетарська «гумористика» подарувала нам щедрого на ідеї колегу, справжнього «багатоверстатника». Разом з колективом він пройшов довгий шлях від курйозної посади до головного редактора. Всяке було на тому тернистому шляху. Але у найтяжчі хвилини Віктор займав тверду, безкомпромісну позицію. Він любив журнал «Київ» і віддавав йому всього себе до останку. Він умів побачити в людині щось визначальне і завжди прагнув яскраво, сердечно про це розказати.
Часто перечитую дороге для мене свідчення далеких часів: «Інші редактори ще тільки придивлялись, куди ж подують вітри перемін і що можуть накоїти, а «Київ» уже друкував «Спомини» Михайла Грушевського, «Огненне коло» Івана Багряного, літопис Аскольда й літопис Київський, невдовзі втягнувся в багаторічне публікування фундаментальної «Історії України-Руси» того ж Грушевського та словника приказок і прислів’їв Матвія Номиса. Тут немає потреби називати всі головні, дражливі і мало не скандальні публікації (досить назвати бодай першодрук поеми Володимира Сосюри «Мазепа»!), за які головному редакторові не раз довелося стояти «на килимі» у «високій хаті»… Сьогодні рідко хто про те спом’яне, а людині примножувались рубці на серці…»
Це рядки зі статті «П’ятнадцять років з Петром Перебийносом», надрукованої у шостому числі журналу «Київ» 2007-го року. Так міг написати тільки Віктор Баранов. Ніхто інший цього не зробив і не міг зробити.
І ось тепер, коли душа моя розмовляє з його бунтарською душею, я вдячно і зворушливо можу сказати: так, я мав щастя п’ятнадцять років дружньо, пліч-о-пліч працювати з надійним побратимом Віктором Барановим!..
П’ятнадцять років – і все моє життя.