І вільними станьте…

На проект Якова Зайка «AVE, UKRAINA!»

Тритомне історико-філософське і літературознавче
дослідження  «Ave, Ukraina!», випущене
видавництвом «Освіта України», за підсумками 2012 року посіло 11 місце за
результатами XIV Всеукраїнського рейтингу «Книжка року’2012» в номінації
«Минувщина» (популярні видання / історична белетристика) за висновками
авторитетних  експертів Інституту
літератури ім. Т. Г. Шевченка Національної академії наук України, Національного
педагогічного університету імені М. П. Драгоманова, Фонду сприяння розвитку
мистецтв, газети «Україна молода», центру рейтингових досліджень «Еліт-Профі».

У рецензіях та відгуках, вміщених у ЗМІ протягом 2012 року,
відзначалося, що в  «Ave, Ukraina!»
порушені не лише основоположні питання українського державотворення, а й
зроблена спроба літературознавчого дослідження публіцистичного осмислення
нинішнього стану суспільно-політичного етапу, на якому опинилася Україна.

«Українська літературна газета» вже писала про видавництво в
зв’язку з випуском книги  «Ave,
Ukraina!». Публіцистичним продовженням дослідження суспільно-політичних
процесів, які за останні роки значно загострилися в Україні, і є книжка «Суд
честі» (Луцьк, 2013), в якій розповідається про авторську і
редакційно-видавничу роботу над тритомною працею «Ave, Ukraina!».

Складається враження, що земна вісь до решти зіржавіла і
поволі доскрипує свої останні дні. Принаймні нечувані досі природні катаклізми
не вселяють оптимізму щодо подальшого існування нашої планети, адже рветься
тепер не там, де тонко, а в найнадійніших, здавалося б, місцях. Райські куточки
ойкумени, з нечуваним комфортом обжиті безпечним людом, в одну мить
перетворюються на земне пекло. Непевність стає нерозлучною супутницею маловірів
(жодних сумнівів у тому, що світ зазнає жахливої руйнації саме від браку віри,
адже людський розум надто дрібний і жорстокий, щоб давати йому бодай маленький
шанс на трагічну помилку). Хоча й цілком очевидно, що апокаліптичні передчуття
найперше грають роль бездонного джерела, котре живить уселюдський пофігізм і є
надійною опорою деградантів, а ще, мабуть, слугують оправданням власного
паскудства. Інакше годі пояснити всеохопний шабаш сучасних злидарів духу.

Україна теж не захищена високим національним духом від
глобальної колотнечі. Скажемо більше, вона значно вразливіша інших країн, бо
немає усталених державних традицій, зате має непозбутній ґандж – «впроклятілу
несолідаризованість» (за Пашковським) і вражає світ хіба що дрібнотою лідерів.
І ще одна прикмета нашого часу – брутальна денаціоналізація. До того ж Україна
досі вражена бацилою комунізму, система тотальної безвідповідальності лишила
народ бажання дошукуватися глибинних причин прямо-таки трагічної безпорадності
доморослих реформаторів і він з приреченою радістю за кіло гречки на чергових
виборах продається. Увіч марна справа доводити знедоленому електорату, що
тільки згуртовані нації допнулися шалених успіхів у господарюванні, коли на
найвищому рівні без утоми товкмачать, що спершу економіка, а потім усе інше.
Відсіля й повсюдне камлання про відсутність національної ідеї. Господи, та
майте ви віру в серці, живіть у мирі із собою, не паскудьте землю, не
засмічуйте душі, втішайтеся з того, що маєте, гордіться своєю приналежністю до
українського космосу і не плюйте на рідні святині, а головне без утоми
трудіться на благо держави. Якої ще халепи вам бракує, здавалося б. Але ж ні.
Надто вже банально і без розмаху. Нам би чогось супероригінального, вишуканого
й інтернаціонального… Що ж, шукайте й далі, дорогі торбохвати, кого на
цивілізаційному шляху змавпувати.

Біда України в тому, що найзапекліші вороги почуваються тут
багато комфортніше щирих вболівальників за її долю. Ми маємо керівництво, яке
на дух не виносить нічого українського, питомо рідного і проявляє нечувану
агресію до найменших потуг самоідентифікації. То й не дивно, що власне українці
почуваються у своїй державі звичайними паріями, котрих методично заганяють у
духовне ґетто. Парадокс, але справжні патріоти мало не щодня мають доводити
п’ятій колоні своє право на повноцінне існування на цій землі, тим же безбатченкам
немає жодної потреби маскувати свою сутність. Надто вільготно нині в рідних
обширах нечисті ведеться. Йде тотальний вигуб українського роду. Зайди ж, котрі
надійно, здавалося б, окупували ці благодатні землі, зовсім не спроможні, як
виявляється, на продуктивну дію. Коритні ідеї годяться лише для розрухи.

Ситуація, що склалася в державі, нагадує мені випадок, що
трапився неподалік Житомира, у Тригірському лісництві. Там є місцина, де
збереглося урочище з віковими дубами, деякі з гігантів перетнули півтисячолітній
віковий рубіж. На фоні тих реліктів з охоронними табличками дуже полюбляють
фотографуватися різні туристичні групи, котрі прямують на екскурсію в знамениту
Тригірську обитель. Й ось чиясь, ні, не вража, а своя-таки рука взяла й одного
з велетів спиляла. Він пішов на будівельний матеріал. Тепер там лишилося
величезне пнище, а зловмисника так і не знайшли. Цей пеньок і є для мене
вселенською метафорою потенційної знищенності всього заповітного, святого волею
будь-якої спустошеної натури; і не обов’язково шкурної вигоди заради, іноді й
від внутрішнього несприйняття довколишньої гармонії.

На ключове ж питання: хто творить умови для постання негіді,
досі немає жодної втямливої відповіді. Сумнозвісна діалектика повністю
вичерпала ліміт своєї премудрості, дощенту розтовкши голову об економічні
підвалини. Ось і маємо феномен, коли надзавданням влади є здеморалізувати,
розбестити і зневірити власний народ, довівши його до стану люмпена з хронічним
алкогольним перегаром, й аж ніяк не забезпечити гідне життя загалу. Вона
(влада) кревно зацікавлена в тому, щоб самодостатні, освічені й заповзятливі
покинули країну. Адже очевидно, що здатні хоч трішечки мислити надто підозрілі
і навіть небезпечні, то потенційні вороги сановних брехунів. А для тих, хто
лишається, політсатаністи без утоми розробляють хитромудрі схеми махлів – свята
справа забамбулених співвітчизників надурняти. Вся ця вакханалія за помахом
відомого диригента провокує без’язиких на пряму агресію проти мови. І вже,
дивись, бандитськими методами протягуються могильні законопроекти. Хоча за
великим рахунком метрополія мала б законодавчо заборонити відвертий поглум над
«родной речью», адже той «общепонятный», який відстоюють туземні ревнителі, є
не чим іншим як наругою над «великим и могучим». Та ба.

Поміж тим, нашим «общечеловекам», котрі з таким запалом
рвуть сорочки на своїх (і чужих) грудях за «русский мир», варто було б знати,
що в Росії вони є абсолютно чужорідними елементами, і їм таки належало б
задуматись над тим, чому із «прекрасного далёка» так невмотивовано і так
несподівано починає Батьківщина боліти. А втім, облишимо цю лірику, такі
матерії не для панцероподібних екземплярів.

Україна духовно дезорієнтована держава. Цемент, яким би вона
мала скріпляти свої духовні основи, затвердів на грудку і ніяк не проросте
зерно на тому камені. Мала б церква докласти свою руку до зрошення духовної
пустелі. Але ця ритуальна машина для заробляння грошей давно вже збилась на
манівці і сама є одним із факторів нестабільності. Чи ж дивуватися з того, що
найпорядніші громадяни все частіше творять молитву в тиші власної душі, щілко
причинивши за собою двері своїх осель, як і радив колись Спаситель. Один
неправедний душпастир здатен більше зробити в справі духовного поглуму, ніж
тисячі відбірного війська на полі бою. Пересічній людині ж іноді й малесенького
плювка в душу стачає для абсолютної зневіри. Отак непомітно і торується шлях
згуби, бо тільки той народ може зберегти себе, котрий має віру – найбільше своє
багатство.

Та найстрашніше, що пороги храмів політика здолала. І чи ж
дивуватися тепер, що одну з нібито українських конфесій беруться комуністи
захищати, а «святі отці» тим безбожникам церковні ордени на дорогі піджаки із
вдячності чіпляють. А вони ж таки відають, що творять, проте їм байдуже, що
ними ж розбещена паства пускається берегів і без усякого сорома править бал
духовна сірома, котра в силу своїх куценьких уявлень висуває один-єдиний
лозунг: забудь про людське єство і греби бабло лопатою. За таких «глибоких»
установок сучасне життя дуже швидко перетворилося на якусь жалюгідну подобизну
непевного перебуття. Щодня усі засоби масової інформації та й весь хід
гламурного, читай нікчемного, існування підсовують страшну квазіреалію своїм
потенційним жертвам. Весь жах цієї підміни якраз і полягає в нібито важливості
та нагальній необхідності вторинного, давно вживаного і гидливо виплюнутого
цивілізацією. З попусту батьків нації (звичайних злидарів, судячи з поступків)
культивується тотальне жлобство, духовне сміття виставляється мало не безцінним
надбанням псевдодемократії. Малий клопіт, що катастрофічно щезає справжність із
життя, й грамини сердечності в буденних людських проявах немає, домінує
прямо-таки жахаюча дрібнота почуттів і рясним цвітом розквітає суцільний
меркантилізм у нібито дружніх стосунках. І немає ради на той тлін, не на часі
вакцина від безчестя…

А шантрапа, знай собі, толочить ниву. Беззаконня возведено в
ранг державної політики. Ми живемо в такий час, коли позитивне рішення суду на
користь тієї чи іншої особини в очах громадськості слугує найвірнішим доказом
її вини, або ж вирок звучить правдивим оправданням. Час «невегласів» (і в добу
Нестора-літописця цього добра хватало) вимагає хапливих, жорстоких, а тому і
недалеких. І що толку допинатися світових премудростей і на небеса в телескопи
заглядати, коли життєве середовище – суцільне звалище. І чи ж може прагнути
добра людина, проживаючи на смітнику? Ті ж резервації, в які себе заганяють
совістьнеімущі, китайськими стінами відгороджуючись від плебсу, по суті є
добровільними тюрмами. З історії ж відомо, що рано чи пізно всі бастилії
падають під натиском народу і тому я щиро жалію злидноту, котра олігархами себе
іменує…

І все це хтось повинен невтомно фіксувати та ще й кожен
рядок підтверджувати документами. Хай документи теж не позбавлені суб’єктивізму,
але вони є найближчими родичами того часу, із смальти якого має скластися
цілісна мозаїка епохи. То й годі нарікати на смак і колористику вихоплених з
вогню життя гарячих фактів. Не завжди ми можемо напевне сказати, де і коли
відбувається саме та подія, котра зіграє ключову роль у майбутньому бутті краю.
Назагал ментальні речі діються непомітно для широкого загалу, а ніхто ж не може
знати, яка саме молитва праведника цієї ось миті почута на небесах…

Яків Зайко, зійшовши з барикад, взяв на себе чи не важчу
місію – донести дух і правду часу до прийдешніх поколінь. Він добре відає:
недбалість і лінь очевидців – благодатний грунт для недолугих домислів і
відвертих фальсифікацій у майбутньому. А крім того, хтось же має вслухатись у
час і в неймовірній какофонії звуків вловити відгомін майбутніх гармонійних
ладів.

Важко тепер уявити, а не те що оцінити масштаб здійсненого
Яковом Зайком у фундаментальній праці «AVE, UKRAINA!». Навіть побіжного погляду
на цей капітальний труд достатньо, щоб зрозуміти цілком очевидне: такі об’єми
під силу хіба що потужній науковій установі й аж ніяк не одній людині.

Марна справа переповідати зміст цього фантастичного видання,
адже не одними документами славна «AVE, UKRAINA!», в ній збережено дух і
настрій часу – складного, непевного і навіть трагічного. Ось чому так чітко
звучать голоси (іноді й бузинові) не лише ровесників нової доби, але й тих
засвітніх подорожан, котрі не мислили себе поза ненькою.

Вочевидь лише ловкому махінатору до снаги замінювати бром
при знайомстві з нашою історією черговою пілюлею брехливого плацебо; але ж
задля власного одужання насамперед і вільного поступу вперед ми маємо знати
справжню історію хвороби. Тому автор хай і пристрасно, але водночас делікатно
підводить читача до страшних проваль, що утворилися внаслідок бездарної
політики хитрих, хапливих і недалеких керманичів (не кращою, на жаль, виявилась
і свита, вона теж абияк зіграла свою роль).

Яків Зайко добросовісним освітлювачем вихоплює потужними
софітами свого таланту з темряви історичної сцени геть усіх персонажів
державотворчої драми. І ми до найменших дрібниць можемо розгледіти фальш гри
головних героїв. Але парадокс тієї містерії (жодних сумнівів у тому, що
народження держави відбувається за біблійним сценарієм), котра відкривається
нашим очам, полягає в тому, що й статисти, всупереч усталеним традиціям
драматургії, не залишаються в нього безмовними учасниками подій. О, ні! Не для
того вони присутні на кону, щоб прикрити собою брак декорацій, або ж у кращому
випадку кинути якусь незначну репліку в переповнену залу, а від початку і до
кінця ведуть свою напружену лінію. Ось чому так заворожує те грандіозне
дійство.

Та найбільша унікальність Якова Зайка полягає в тому, що він
не лише творець тієї драми, але й талановитий гравець першого плану. Тому-то
мене, як читача, і досі не покидає відчуття довіри до цього видання. Воно,
можливо й неусвідомлено, формувалося упродовж усього довгого-довгого процесу
занурення в цей неймовірний за насиченістю світ фактів, подій і коментарів. І
першопричиною такого беззастережного довір’я слугує постать самого автора. Адже
не секрет, що Яків Зайко був безпосереднім і вельми активним учасником усіх
власне українських революційних зрушень останніх двадцати п’яти років
двадцятого століття.

І без обиняків можна сказати, що нашій безталанній Україні
таки повезло – вона має свого титана, літописця з великої букви. І є
сподівання, що в анналах залишиться не «брехня, про яку домовились історики», а
правдива картина цілої епохи. Адже відомо, що велич подій великою мірою залежить
від величі очевидців.

м. Житомир