«…І став сонет здобутком революцій…»

234

Закінчення. Почаиток в чч.2,3

CОНЕТАРІЙ ЄВГЕНА МАЛАНЮКА І ДЕЩО НАВКОЛО НЬОГО

Блискучий історик,
культуролог, унікальний поет Є.Маланюк добре знав українську старовину,
проникливо інтерпретував літературу та шанобливо ставився до неї. Особливо
вражала його медієвістична сакральна поезія, яка, можна вважати, вибудовувала у
ньому щировіруючу християнську душу. Отже, «проповідницький пафос барококвої
епохи», як вплив на його поезію, мав, якщо хочете, «генний» зв’язок. Це
по-своєму відчутнє і на «гойному тоні» Маланюкового сонета.

 

Твій простір знову
безборонно-голий

І Дике Поле – дике й нічиє,

А в кaрмaзинaх вaрвaр
низькочолий

Ген цезаря незграбно удає.

 

О моя муко, спрaгнення моє,

Чи ж чужина не скінчиться
ніколи?

Ні, чую, бачу – родиться,
встає,

Шумлять моря, радіють
суходоли.

 

Підземний гул ось близиться й
росте,

Пекучим димом вдарить межи очі

І карою здригнеться спраглий
степ

У третю стражу світової ночі.

 

А поки – гнів під корчами огиди,

Любов – під вaготою зненaвиди.

 

Це сонет із триптиха «Tertia
vigilia», що в перекладі українською мовою – «третя сторожа». Вже сама назва, а
ще латиною, спонукає на піднесеність звучання твору. Насправді так і є.
Емоційна настроєвість, сказати б, переходить в утверджувальні імперативи
віршового тексту. Погляньмо лиш, із яких «характеристичних» сполук укладено
сонет: «в кармазинах варвар низькочолий…», «О муко, спрагнення…»,
«підземний гул», «пекучий дим», «третя стража світової ночі», «Дике Поле»,
«гнів під корчами огиди», «любов під ваготою зненавиди». Усе це в експресивній
сув’язі синтаксису творить глибокий історіософський зміст. Маланюкові
історіософські сонети містять у собі часову екзистенцію, в якій перебуває
ліричний суб’єкт. Так само виразно присутня у них історична субстанція
минулого, як і часу майбутнього. Три екзистенційні площини немов накладаються
одна на одну.

Наприклад, у сонеті «Куліш»
дія відбувається «сьогодні», але історіософський часопростір минулого часу у
цьому «сьогодні» також присутній:

 

Гарячий день втопивсь в нічній
прозорій млі.

Ти довго Шекспіра перекладав
сьогодня –

І знав, що все це – в тьму, в
майбутнє цій землі.

В неславу й забуття… А ніч –
лунка безодня –

Дзвеніла зорями… І сторінки
по одній

Ще мерехтять в очах. – І на
нічнім теплі

Ти полетів у даль, туди, де
вже світлів

Похмурий небосхил зорею
передодня.

 

А хутір в сяєві – казкові
лаштунки,

Мов дивний Чигирин, де сплять
гетьманські салі,

Де ти вигадуєш, бадьорий і
стрункий,

Залізний стиль нових універсалів…

 

Прокинувсь. І перо виводить
ядом спраги:

«Народе без чуття, без чести,
без поваги».

 

«Проповідно»-піднесена
інтонація властива і сонетній присвяті «Шевченко». У тканині цього твору кожен
вираз – утверджувальна константа, що не викликає щодо себе жодних сумнівів,
врешті, як усі присвяти з-під пера Маланюка різножанрових, не обов’язково
сонетних форм. Вони здоровокровні, реалістично-довірливі та яскраво
індивідуальні. Це не славоносні оди, а дійсно «портрети», писані осмисленням
глибин творчості «портретованого», розумінням його мистецького феномену.

 

Не поет – бо це ж до болю
мало,

Не трибун – бо це лиш рупор
мас,

І вже менш за все – «Кобзар
Тарас»,

Він, ким зайнялось і запалало.

 

Скорше – бунт буйних майбутніх
рас,

Полум’я, на котрім тьма розстала,

Вибух крові, що зарокотала

Карою на довгу ніч образ.

 

Лютий зір прозрілого раба,

Гонта, що синів свяченим ріже,

У досвітніх загравах – степа

З дужим хрустом випростали
крижі.

 

А ось поруч – усміх, ласка,
мати

І садок вишневий коло хати.

 

Не буденно-образна,
ритмо-пафосна, по-своєму мелодійна (як у цьому, та і в більшості випадків)
змістово-історіософська вагота виокремлює сонети Є.Маланюка, ставлячи на них
його «автономну» художньо-естетичну печать.

Сонетотворча європейська
традиція дозволяє сонетові не обмежуватись у тематиці. Різнотематичний і
український сонет. Важко знайти відсутню у ньому тему, скажімо, від ліричної до
іронічно-сатиричної, або від історичної до конкретно сучасно-політичної чи від
інтимно-еротичної до виразно пейзажної та портретописної. Тематико-мотивний
спектр особливо розширили поети-неокласики. А втім, кожна доба апелювала до
жанру зі своїми гострими потребами. Наприклад, шістдесятник Іван Світличний
продовжив традицію тюремних сонетів І.Франка, Б.Кравціва, В.Янова, написавши свої
«гратовані сонети».

Є.Маланюк як пристрасний
послідовник і шанувальник творчо-естетичної «ідеології» неокласиків, особливо у
сонетописанні, був їм співзвучний, «подражав» М.Рильському, М.Зерову та
Ю.Кленові. М.Рильського він вважав одною із «найясніших зір» п’ятірного грона,
проте адресував йому (у 1926 році) своє суворе «Посланіє». Він стежив за його
творчістю усе життя та об’єктивно її оцінював. За М. Рильського Є.Маланюк
молодший тільки на два і то неповні роки, але він не соромивсь у нього «учитись
писати» сонети. У період, в який М.Рильський належав до неокласиків, себто
1922-1929 роки, вийшло у світ сім його збірок: «Синя далечінь» (1922 р.),
«Поеми» (1924 р.), «Крізь бурю і сніг» (1925 р.), «Тринадцята весна» (1926р.),
«Під осінніми зорями» (вид. друге, 1926 р.), «Де сходяться дороги» (1929 р.),
«Гомін і відгомін» (1929 р.). На цей час Маланюк опублікував тільки дві збірки
(«Стилет і стилос» і «Гербарій» та поему «Посланіє»). Загалом Рильський пустив
у світ 80 поетичних книг, а Маланюк – 11. Але знаємо: «Non multa, sed multum».

Радянське життя «прагло нового
слова» і М.Рильський змушений був переорієнтуватись. Його неокласичні мотиви
стихали чи зовсім мовкли, натомість з’являвся соцреалізмівський пафос:

 

Читач – народ. Із ним іди

І стяг, де грає колір крові,

Мистецтва злотом обведи.

 

Очевидно, що Рильський такі
свої «одкровення» наодинці з собою розумів як «злам» душі та
кон’юнктурно-режимні поради. Ще вчора, в пору неокласичного розквіту, авторам
подібної соцбільшовицької догматики поет адресував пародії, дошкульні шаржі та
епіграми. Зокрема в 1924 році їдку епіграму присвятив Якову Качурі, який на
своєму творчому вечорі різко критикував неокласиків.

 

Бережись, літературо!

На парнасі переляк:

Геніального Качуру

З ланцюга спустив Щупак!

 

Приблизно через два-три роки
комісарсько-більшовицька критика, дошкуляючи Рильському, писала, що, на жаль, у
численних тодішніх збірниках, хрестоматіях, декламаторах укладачі вміщують
твори періоду неокласичного Рильського, хоч у його тогочасній поезії вже
задекларовані новітні ідеї радянської доби.

Є.Маланюк та М. Рильський жили
й творили, власне, у «розколотому світі»: один – у вільному, а другий – у
«червоному». Маланюк якраз високо оцінював неокласичного Рильського, а не ті
твори, що декларували ідеї радянської доби. Якщо б із тих 80-ти його збірок
викинути усі ті червоні ідеї, то збірок глибокої поезії стало би далеко менше.
Це, звичайно, роздум віртуальний.

Знову повертаємось до основної
теми. Вже було сказано, що Маланюкові особливо імпонували сонети М.Рильського,
до яких він хотів «дорівняти» сонети свої, зрозуміло, що із власною
художньо-естетичною «печаттю». Думаю, у цьому випадку аж проситься для
цитування один із сонетів неокласика М.Рильського. Наприклад, оцей:

 

Запахла осінь в’ялим тютюном,

Та яблуками, та тонким
туманом,  — 

І свіжі айстри над піском
рум’яним 

Зоріють за одчиненим
вікном. 

 

У  травах 
коник, як веселий гном, 

На  скрипку 
грає. І пощо ж весна нам, 

Коли ми тихі та дозрілі
станем 

І вкриє мудрість голову
сріблом? 

 

Бери сакви, і рідний  дім 
покинь, 

І пий холодну, мовчазну
глибінь 

На взліссях, де медово
спіють  дині! 

 

Учися чистоти і простоти 

І, стоптуючи килим
золотий, 

Забудь про вежі темної
гордині.

 

Можна беззастережно твердити,
що це сонет в «абсолюті». Підходьте до нього з якого хочете боку, він витримає
усі ваші вимоги, які тільки можна ставити до художнього твору. Психологічний
стан ліричного суб’єкта, його витончене споглядання природи і бачення того, що
інший не помічає, якась, наче наказова, але безпосередня, шляхетно-щира порада
(«…бери сакви…») тому, хто здатен цей голос почути – усе це пульсує у творі
та будить медитативний роздум.

У Маланюка теж є вірші із
пастельним малюванням природи та милуванням нею, не сентиментальним зітханням,
а відчуттям себе у ній. Тільки це вірші не сонетного жанру. У його сонетах
природа існує як фон того, що відбувається у суспільному житті, чи в житті
окремої людини. Це, наприклад, «Весна і вітер», «Лани. Пшениця колосисто
ничить», «Дереворит» та інш. А ось у змістовій тканині «Канадського сонета»
присутні лише пейзажні «вкраплення», натяки на зображення природи.

 

Позаду мла й нудна щоденна твань,

Буденний діл, де часом – майже
вмерти…

Та ось літак перетинає грань

Приземлення.

І як рисунок стертий

 

Враз яскравіє, так, куди не
глянь,

Та ж рівнина і той же вітер
впертий.

Саскачевань звучить як
Саксагань,

Херсонський степ – як прерії
Альберти.

 

І люди – не пустеля і намет.

Вкорінених в тверду пшеничну
ниву

Не захитать. Хай вітер долі
дме

Й доба іще одну зготує зливу,

Ці видержать у двійнику
вітчизни

І першим внуком, і нащадком
пізнім.

 

Сонет «Фавстівська ніч», як і
сонети «Роковане повторення історій», «Далеко кіммерійські береги», «Три
сонети», що присвячені Олександрові Наріжному та три «Сонети про Орлика» –
яскраві зразки виразно маланюківського історіософського сонета. У картині
«Фавстівської ночі» домінуючі лексеми: «книга», «механіка», «закон», «місяць
метафізик», «формула», «обчислює», «Елізій», «безмір сфер» тощо. Як бачимо,
атрибутика далеко не пейзажна і навіть не художня, але вона все-таки за
допомогою уже художніх констант (порівнянь, постійних епітетів, метафор):
«холодний місяць», «глибина темних лон», «синя крига», «здіймає груди вічний
океан», «крильми кістлявими ширяє…» стає «будівельним матеріалом» по-своєму
пейзажного твору.

 

Готична ніч. На небі, як у
книзі,

Механіка виконує закон.

Холодний місяць – лисий
метафізик –

Обчислює народження і скон.

 

Прислухайся: оцей нічний
Елізій

Зітхає глибиною темних лон –

Симфонія, а не прозорий сон,

Замерзлий в нерухомій, синій
кризі.

 

Ударами припливів і відпливів

Здіймає груди вічний океан

І в скелі б’є. І космос, як
пеан,

Гримить в безкрай…

Ні, ще ніхто не вивів

Тієї формули. І марно в безмір
сфер

Крильми кігтястими ширяє
Люцифер.

 

Особливу художню функцію
відіграє образ нічного Елізія (Елісія), що зітхає «глибиною темних лон». За
міфологією Елізейські (Єлисейські) поля – окремий простір потойбічного світу,
де перебувають душі блаженних і праведників. Це країна вічної весни, тут нема
страждань, тут панує вічний мир. Гесіод на Елізійські (Єлисейські) острови
(поля) поселив героїв, котрі брали участь у переможних війнах античності . Міф
про Елізій (Елісій) використало християнство, творячи субстанцію раю.

«Свічадо моря» відкривається
двійцею епіграфів. Один із Сенеки: «Nautae in tempestatibus terram timent»
(Моряки у бурях (в негоду) бояться землі), а другий – із вірша Шарля Бодлера
(«Кн. «Квіти зла»): «Homme libre, toujours tu chériras la mer! La mer est ton miroire…» (Людино,
ти повік любити будеш море! То дзеркало твоє…). Маланюків «дует», тобто
дистих сонетів («Роковане повторення історій» і «Далеко кіммерійські береги»)
мають спільну назву «Свічадо моря». Бодлерів вірш (не сонетної форми), із якого
взято рядки для епіграфа озаголовлений «Людина і море». Слова епіграфа «…людино,
море – дзеркало твоє» і сама назва твору «Людина і море» семантично майже один
до одного відповідають Маланюковій назві дистиху сонетів «Свічадо моря». Можна
говорити про пряме творче запозичення, яких Маланюк не соромився і
обґрунтовував їх. До речі, він переклав українською «Людину і море»:

 

Людино вільна, завжди будеш
ти,

Як дзеркало своє, любити море,

Вбачать свій дух в
схвильованім просторі –

Хіба ж в тобі безодні зла не
ті?

 

Вподобав ти свій образ в
нетрях хвиль,

Шукаєш в нім знайомого обличчя,

А клекіт вод тебе втопити
кличе

В них твого серця гіркоту і
біль.

 

Обидва – таємничі і грізні,

Людино, хто зглибив твої
глибини,

Хто, море, осягнув живі
перлини

Твоїх скарбів, захованих на
дні?

 

І йдуть віки, і будуть далі
йти,

А ви б’єтесь без жалю, без
упину

У смерть закохані обидва до
загину

О, вічні змагуни, о,
вороги-брати!

 

Під перекладом – дата
1913-1963. Це натяк, що Бодлер Маланюка від себе не відпускав. Через 50 літ
поет поглиблював переклад. Крім сонетного «Свічадо моря», у Маланюка є блискучий
цикл із п’яти не сонетних форм мариністичних віршів із такою ж назвою («Свічадо
моря»). Та розмова про сонет. Маланюків сонет «Фавстівська ніч», дистих сонетів
«Свічадо моря» мають спільні «опорні» образи, навіть архетипні фрази: «береги»,
«земля», «груди моря грають від снаги», «здіймає груди вічний океан», «припливи
хвиль», «ударами припливів і відпливів» «дзвенять блакиттю береги», «блакить»,
«степ», «вода й вогонь», «вихор чорної свободи», «згубний вітер». Звичайно, всі
вони мають свої художні конотації. Як аргументацію сказаному наводжу й другий
сонет із «Свічадо моря». Два інші уже зацитовано.

 

Далеко кіммерійські береги,

Евксину сапфірово-древні води.

Над суходолом – сизий дим юги

Та – часом – вихор чорної
свободи.

 

Він продзичить, нещадний і
лихий,

І знову – безрух смаглої
природи.

Лиш обрієм мандровані народи

Пройдуть – і знов загублено
шляхи.

 

Коли ж скінчиться вічний
суходіл

Для бездорожжям виснажених
тіл?

Коли ж земля, безладна і
заклята,

Обірветься урвищем гострих
скель.

 

І привітає хвилі й корабель,

Фаланга спраглим окликом:
thalatta!

 

В образах, поетичній
стилістиці Є.Маланюк не остерігався повторювати самого себе, але боявся чужих
повторень. При його феноменальній пам’яті, прочитані вірші інших авторів, які
йому імпонували, не забувались, а існували в ньому. Можна казати, що коли він
був наодинці зі своєю музою, навіть йому «заважали», бо окремі образи
з’являлись як повторення образів у поезії уже «сущих», хоч і були образами
незалежними від чиїхсь. Цьому свідчить поетове одкровення, яке залишив він у
примітці до збірки «Земля й залізо», котра вийшла 1930 р. тисячним тиражем.
Щодо образів «Варяжської Еллади», – писав він, – «1). вираз «варяжська сталь і
візантійська мідь» можна знайти і в творах Н.Гумільова, видатного майстра
вірша, людини консеквентного чину, що писав мовою більшовицької «Російської
імперії і був розстріляний року 1921.

2). Щодо вірша «Закінчуючи»,
то подібний образ («долоня вічности») є й у Максима Рильського. Цим не хочу
сказати, що відомості ці я мав при написанні своїх речей: кількість поетичних
образів, взагалі обмежена; тим більш для нашої епохи. Книга ця – висушена
гарячим вітром історії, обезбарвлена їдкими кислинами спізнілої, ретоспективної
мудрости. Але в цій книзі скудної лірики й ослабленого мелосу мусить хоч зрідка
розкриватися Софія страсної й темної історії України: роки 1918, 19 й 20  освітлили її особливим, незабутнім світлом.

P.S. При останнім перегляді
манускрипту зауважив, що образ «із доріг 
хрест» («Та на груди цієї землі покладає історія…» ч. 5. «Варяги»),
можливо, підказаний О.Стефановичем: «Хрест степи собі на перса / Із доріг
кладуть.»

Під поетовою приміткою – дата
(лютий 1929 р.) У 1929 році, коли Маланюк віддавав у друкарню «Землю й залізо»,
він написав такі ж «висушені гарячим вітром історії… і… ретроспективної
мудрости» «Три сонети», присвятивши їх Олександрові Наріжному, українському
журналістові, громадському діячеві у тодішній Чехо-Словаччині та на Закарпатті,
який походив із Полтавщини. Його молодий брат Симон Наріжний – відомий вчений та
публіцист, автор багатьох праць доби козаччини та історіографічних оглядів
давніх літописів. Їх трьох об’єднували націотворчі ідеї та проблеми державності
України.

Євген Маланюк переважно
проставляв дати написання віршів. Часто ці дати були пам’ятно-«ювілейними»,
тобто, присвячені певним річницям чи особам. У січні 1929 р. минало десять
років з часу проголошення у Києві на Софійському майдані Акту злуки (22 січня
1919 р.). Взагалі, 1919 рік багатий на різні історичні події та ситуації. 1919
рік – це фактично «глибина трагедії, боротьби за українську державну
самостійність». Українське військо, в якому Є.Маланюк – ад’ютант начальника
Генерального штабу та командувача армії УНР Василя Тютюнника, під шаленим
наступом російських більшовицьких військ залишає Київ, хоч після цієї
тимчасової поразки військо УНР ще двічі повертатиметься до столиці. Проте
незабаром армія Денікіна та Червона Армія захоплять її. У листопаді 1919 р.
українське військо залишить Проскурів. 19 грудня отаман Тютюнник, підкошений
тифом, на руках ад’ютанта Маланюка помре. Цього ж року Рада послів Антанти
визнає за Польщею сумнозвісне право на окупацію Східної Галичини. Мабуть, усе
це і багато чого іншого під стукіт коліс у поїзді «Ужгород-Прага» 9 січня 1929
р. пригадувалось поетові і лягало у строгі сонетні рядки, як своєрідне
внутрішнє протистояння пережитим національно-визвольним поразкам. Є Маланюк
немов відчував трагічність 1929 року, який щойно наступив, себто року «великого
перелому» колективізацією, що обумовив геноцидний голод та сталінські
смертоносні терори української інтелігенції.

 

Ми не зійшли ще з кону епопеї,

Ще крилимо в майбутнє гострий
зір:

Ось загуде наш димний день, як
вир,

І ми ще раз спалахнемо для
Неї.

 

А тут, де злидні, каліч і
плебеї,

Нещадна ніч лежить на крижах
гір.

Лиш в зимнім небі сяє, як
докір,

Д’ямантове дубльве Кассіопеї.

 

Історія – прокляттям чорних
чар –

Спочила тут, як мумія (чи
мощі?):

Корчма та жид, ясир та яничар,

Та звироднілі родичі татар…

 

Лиш в мертвій тиші цвинтарної
прощі

Гірський потік камінну путь
полоще.

 

Другий сонет доповнює сюжет
першого. Ліричний герой гортає у пам’яті перебулі дні, розуміючи, що чужина
ніколи не зможе замінити рідної землі, за яку ще вчора «ллялась кров», а
сьогодні «п’яний нарід…» «…простяг благальні руки» до окупанта-зайди.

 

Біжу повз дні. Мов бич, карає
спрага –

Урвать, роздерти історичний
тяг,

І мерехтить в дорожнім димі
Прага

Станицею циганського життя.

 

А в землю ту, де ллялась кров,
мов брага,

Застромлено в тій крові змитий
стяг,

І марно п’яний нарід ген
простяг

Благальні руки, кличучи
варяга.

 

І брук чужий, і незнайомий
камінь,

І, виплекані іншими віками,

Чужі серця – даремно
прихилить.

 

Ось мудрощі: роздмухуй власний
пломінь,

Та пам’ятай – історія на
зломі,

І за століття важить кожна
мить.

 

Болюча драма: чужинецька
еміграційна земля не замінить рідної, навіть тієї сплюндрованої ворогом  із понівеченою долею народу.

 

Стомились бути полем бою,
полем,

Що байдуже приймає щедру кров.

Коритися сей нарід був здоров,

Молив віки, як ми тепер ось
молим.

 

А він все пухне, той
всесвітній Голем –

Мертвеччино матерії, маро!

Та вдарить день – і загуде
Дніпро,

Й хрестом своїм ми ідола
розколем.

 

Сховавши зір і світла біжучи,

Щезатиме слизьке, гниле,
подвійне

У димну тьму, що хаосом
кричить.

 

Майбутнє ж знов різьбитимуть
мечі

При смолоскипах, що запалять
війни

В сей чорний час. Отсе тепер.
Вночі.

 

Їдучи поїздом Ужгорода в
Прагу, Маланюк наодинці з собою та постійним при ньому нотатником і стилосом,
очевидно, пригадував празькі зустрічі із земляком Наріжним та українські
національно-визвольні сюжети щойно відшумілих літ і при цьому  снувалась у пам’яті єврейська легенда про
«всесвітнього Голема». Так народжувався «трипих» сонетів, адресованих
скитальцеві-соратникові, з яким Маланюка єднали не тільки емігрантські
притулки, а й український патріотизм і віра у переможне національне торжество.

Без будь-якої нав’язливості
тверджень легко спостерегти, що легенда про Кассіопею та легенда про Голема
підтекстуально перегукуються з українською історією і надають сонетам
ефективного та ефектного колориту.

Який же із нашої розмови
витікає висновок? Очевидно, що Маланюк не тільки тематично, але й самобутньою
художньою естетикою доповнив сонетарство славетних неокласиків – «п’ятірного
грона». А це у творчій біографії поета – «патент» на високого майстра. Оскільки
зараз мова про сонет, то краще за сонетного гранослова Д.Павличка не скажу. Він
свого часу у передмові до сонетів М.Рильського висловився: «Сонет – це система
обмежень для творчого натхнення. Обмеження ці тільки на перший погляд видаються
подібними до параграфів і пунктів тюремного розпорядку дня. Насправді вони
мають характер умовностей, найзагальніших етичних правил, які нормують нашу
поведінку і в яких, як у власній шкірі, живе добре вихована людина…
Неідеальна досконалість коріниться в тому, що талант може собі дозволити певні
зриви правил, а не в тому, що він нездатен їх виконати до кінця» .

Якщо б з цієї
афористично-проникливої оцінки вилучити слово «нездатен» і замінити словом чи
виразом іншим, скажімо, «не намагається», «не бачить потреби» чи подібними, то
вона в повній мірі може стосуватись Маланюкових сонетотворінь.

м. Львів

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!