«…І став сонет здобутком революцій…»

431

(CОНЕТАРІЙ ЄВГЕНА МАЛАНЮКА І ДЕЩО
НАВКОЛО НЬОГО)

Тарас САЛИГА

 

Поетична творчість Євгена Маланюка жанрово багата. Є в ній
етюди, елегії, оди, балади, молитви, послання, поеми, псалми, ноктюрни, рондо,
рапсодії, строфи і навіть сюїти та лібрето для опери. Серед цього жанрового
масиву панівне становище займає сонет. «Маланюкові сонети, – зазначив Ігор
Качуровський, – ставлять його на рівні із Франком, Лесею, Рильським, Михайлом
Орестом. Саме тут бачимо поетову близькість до того явища, яке окреслюємо
назвою парнасизм».

Є в нього і так звані перехідні
міжжанрові форми, але це не тому, що поет «не дотягає» до сонетної структури,
тобто «не ліпить сяких-таких», – як казав І.Франко, – «рядків штирнадцять», а
будує твір із втіленням у ньому конкретної ідеї у його «архітектурній»
самодостатності.  Для цього віршеві не
конче бути сонетом. Формальний канон цікавив Маланюка лише тоді, коли він йому
був потрібен. За його поглядами «поезія – це вірш, наладований енергією, подібною
до електричности. Коли тої електричности немає, тоді вірш, хоч як технічно
досконалий, зі всіма римами й алітераціями, залишається лише віршем».

У цьому зв’язку промовистий спогад
його сучасника Віктора Приходька: «Обидва ми, – нотує він у «Щоденнику», – були
приблизно одного віку, і тому я дозволив собі (чи не при першій із ним
розмові…), може, занадто сміливо поставити йому таке питання: пане колего,
читаю Ваші вірші, подобаються вони мені, але є в них якась спеціальна
особливість: вони якісь важкі, часто треба вчитуватись, щоб зрозуміти зміст, а
коли читаєш, то мається таке враження, ніби каміння перевертаєш?

Як на перше знайомство, – продовжує
він, – я боявся, що поет образиться. Маланюк не тільки не образився, але з
оживленням відповів: оце ж якраз те, чого ми, молода генерація хочемо!.. доба є
«вовчиця», і сучасна українська поезія мусить бути глибока й важка – змістом і
формою, ось як Ви сказали, мов каміння…».

У всьому, а не тільки в поглядах на
літературу, зокрема на жанр сонета, Євген Маланюк завжди взорував на Івана
Франка, який для нього був великим «явищем інтелекту». Не лише в Галичині, «а в
цілій Україні, в цілій Східній Європі, як також – один з тих небагатьох, що
репрезентують культуру Європи перед цілим світом» .

Отже, йому не могли не імпонувати
Франкові погляди на сонет. Тих, що нівечили форму жанру, Франко ганьбив і при
цьому повчав:

 

Голубчики, українські поети,

 Невже вас досі нікому навчити,

 Що не досить сяких-таких зліпити

 Рядків штирнадцять, і вже й є
сонети?

 П’ятистоповий ямб, мов з міді литий

 Два з чотирьох, два з трьох рядків
куплети,

 Пов’язані в дзвінкі рифмові сплети,

 Лиш те ім’ям сонета слід хрестити.

 Тій формі й зміст най буде
відповідний;

 Конфлікт чуття, природи блиск
погідний

 В двох перших строфах ярко
розвертаєсь.

 Страсть, буря, гнів, мов хмара
піднімаєсь,

 Мутить блиск, грізно мечесь, рве
окови,

 Та при кінці сплива в гармонію
любови.

 

І. Франко акцентує: «сонети – се
раби», «сонети – се пани», «живі, грізні, огромнії сонети», сонети «рвуть окови
та при кінці сплива в гармонію любови». Ці Франкові наголоси у діалектиці
різких контрастів, протистоянь, антитез дуже багато значать у пізнанні жанрової
будови і «душі» сонета. Їх легко відчути у витончених майстрів жанру.
Наприклад, Маланюків сонет, адресований М.Зерову, якраз «наладований енергією»
епохи 20-тих років ХХ-го століття.

 

Під дикий галас доброго і злого

Тих днів шорстких, коли втеряв наш дух

Співучий мелос, ще відвічний логос

Гартований боями ранив слух.

 

Скінчилося. Гармати знов на плуг,

Куплети кулеметів – на еклоги,

І просторінь крізь мертвий мур облоги

Свій неозорий розгортає круг.

 

Декретний друк вже припадає пилом.

Крамниці на вагу давно скупили

Обгорточний верлібр поліщуків.

 

І став сонет здобутком революцій,

І логос ось зростається у муці

Із мелосом в єдиний вічний спів.

 

Вловлюємо не тільки Маланюків
«фіміам» сонетові («І став сонет здобутком революцій»), але і його іронічне
ставлення до поліщукових верлібрів, як і до верлібру взагалі («Крамниці на вагу
давно скупили Обгорточний верлібр поліщуків»). Тут теж не заперечити
енергетичної «наладованості» жанру. Для підтвердження цієї естетичної вимоги
поета у нашу розмову просяться ще такі його 
рядки – теж присвячені М.Зерову. Важливо, що вони написані уже в осінню
пору поетового життя, 1959 р. Себто, вони є свідченням, що Маланюк був
послідовним у своїх художніх принципах і його пієтет до неокласичної творчості
М.Зерова ніколи не падав.

 

Ти не любив приблизних рим,

Суворий майстре, – тільки стислі.

 

Крізь грім доби, крізь хаос гри

Мінливих хвиль, ти бачив Рим

І вседержавну владу мислі.

 

І, може, добре, що твій день

Накрила ніч незупинима –

Підтята дисонансом рима.

 

…А ранок? Ранок він гряде

Неспішним кроком пілігрима.

 

Пригадується ще такий Маланюків
сонетний «документ» епохи національно-визвольних змагань. Цей
ментально-саркастичний твір має свого конкретного адресата. Гнів і ганьба
спрямовані проти тих, що вже мали у своїх руках незалежну українську державу, а
не зуміли чи лінувались доконати свого ворога. «Сонет гніву і ганьби» – так і
назвав Є.Маланюк цей вірш, якого написав у таборі для інтернованих 1921 р.,
себто у хвилини тяжкої розпуки, коли армія УНР змушена була скласти зброю:

 

Каліка виклятий – такий він і донині!

Сліпий кобзар – співа свій вічний жаль.

Самсоном темним – зруйнував святині.

Розбив, дурний, сінайськую скрижаль.

 

Зродив вождів – дрібну плебейську шваль

Вошивих душ, що бабраються в слині, –

Це в час, коли рокоче Муссоліні,

Пече очима бронзовий Кемаль.

 

Це в час, коли кругом відважні жмені,

І кожному народу спіє геній,

Історія новий готує том,

 

Тюхтій-хохол, що, хоч дурний, та хитрий,

Макітру хилить виключно по вітру,

Міркує шлунком і хропе гуртом.

 

Тут напрошується  короткий відступ. Василь Симоненко у заперті
від вільного світу, швидше всього, творчості Є.Маланюка не знав. Такі, як він,
не одержували від КДБ дозволу опрацьовувати спецфонди, де припадали пилом твори
поета, за яким сталінські шпики стежили все життя. Отож, незалежно від
Маланюка, Симоненко теж писав гнівні сонети. Вони так і озаголовлені – «Гнівні
сонети». Цей збіг легко пояснити: Симоненкова доба і доба Маланюкова була  кожна по-своєму «Жорстока, як вовчиця». Але в
обидвох поетів гнів різний. У Симоненка – сатиричний осуд міщанства, яке
продукувала радянська дійсність («Комусь життя – забави та відради, / А світ
закритий шторою вікна…»), а в Маланюка, сказати б, його «традиційний» – з
історіософічним мотивом гнів.

 

Твій простір знову безборонно-голий

І Дике Поле – дике й нічиє,

А в кармазинах варвар низькочолий

Ген цезаря незграбно удає.

 

О моя муко, спрагнення моє,

Чи ж чужина не скінчиться ніколи?

Ні, чую, бачу – родиться, встає,

Шумлять моря, радіють  суходоли.

 

Підземний гул ось близиться й росте,

Пекучим димом вдарить межи очі

І карою здригнеться спраглий степ

У третю стражу світової ночі.

 

А поки – гнів під корчами огиди,

Любов – під ваготою зненавиди.

 

Зацитовано три Маланюкових сонети з
принагідною до них прив’язкою гнівних сонетів В.Симоненка, щоб потвердити
Франкові вимоги до жанру. Це, справді, незаперечні ілюстрації Франкової теорії
жанру, висловленої віршем. А водночас доказ, що «залізних імператор строф»
«випивав до дна солодку муку» творення сонета. При цьому слід сказати, що
Маланюк писав сонети тільки і тільки тоді, коли їх йому диктував матеріал,
котрий міг бути лапідарно висловленим «в обіймах Прокрустового ложа» жанру.
Правда, це «Прокрустове ложе» поет дещо по-своєму модифікував, але не із
бажання формальної видозміни жанрового канону, а швидше всього таку
модифікацію, знову ж таки, йому продиктував матеріал, для якого сонет
найдоречніша форма.

Дослідниця творчості Є.Маланюка
Юлія Войчишин вважає, що деякі його «сонети дещо наближені до шекспірівських, а
інші – до італійських» . Шекспірівський сонет, як відомо, складається із трьох
катренів і одного дистиха. Сонет «Миколі Зерову (Під дикий галас доброго і
злого)» подібний, – зазначає вона, – до італійського сонета. Це – чотирнадцять
рядків, – п’ятистопного ямба та п’ять рим. За правилами  італійського сонета перші два катрени мусять
мати однакову структуру. У Маланюка ж перший катрен з перехресною, а другий – з
охопною римами. Початкові два рядки кожного терцета римуються, а третій першого
терцета римується з третім рядком другого, за схемою baba daad ddc hhc» . У
«Сонеті гніву і ганьби», продовжує Войчишин, – поет відхиляється від правильної
форми жанру, «змішує шестистопний ямб із п’ятистопним». Але далі акцентує: «не
лише чергування шестистопного  ямба з
п’ятистопним робить цей сонет незвичайним. У ньому звучить проповідницький
пафос, що нагадує сонети поетів барокової доби. Поет використовує тут синекдохи
і метафори та метонімії, що не властиве тональності сонета. Все це треба
віднести на рахунок того, що Маланюк творив відповідний бароковий, суто
«маланюківський» стиль, прагнучи поєднати найновіші віяння в українській і в
чужих літературах з методою класичної і барокової літератури, збагачуючи цим
свій творчий процес і досягаючи своєрідного ефекту і сили мистецького слова».

Отже, поет відхиляється від строго
консервативної норми жанру, аби творити свою маланюківську норму, не руйнуючи
основних законів жанру. Якщо є італійський, англійський (шекспірівський),
дантівський сонет, то чому не може бути українського: франківського,
зерівського, маланюківського сонета із національними його ознаками?

Юлія Войчишин ділить Маланюкові
сонети на дві групи, а незаперечний авторитет строфічної будови вірша Ігор
Качуровський робить свої наголоси. «Назагал, – каже він, – у Маланюка знаходимо
сонети трьох типів: написані шестистоповим ямбом, що подібні до декасилабиків
(т.зв. «александрійський розмір»), написані п’ятистоповим ямбом (подібні є в
російській і німецькій поезіях) та три сонетино, які автор називає сонетами».

І все ж, якщо мова заходить про
національні особливості сонета чи будь-які інші прикмети, що стосуються
національного обличчя літератури, то доречно згадати і Юрія Клена, який,
висловлюючись із цього приводу, солідаризувався із Віктором Петровим
(Домонтовичем). «Страшна плутанина понять, – писав Ю Клен, – в мізках
малоосвіченого молодняка письменницького спричинилася до того, що мистецтво,
яке черпало не з джерела сучасности і не замикалося в тісні рамки свого
регіонального простору, почали вважати за щось вороже, ідеологічно шкідливе, та
не бачили межі, яка ділить свідому майстерну стилізацію від звичайного
наслідування і папужництва. Це було так, якби майстра, який по-мистецьки
відтворює античну вазу, почали називати рабським наслідувачем; цебто плутали
творче недолужництво з наймайстернішою вмілістю філігранної роботи.

Письменники і критики, –
покликається Ю.Клен на В.Петрова, – що звикли ототожнювати «українську
літературу» з «регіоналізмом»… кожен прояв а-регіонального мистецтва
сприймають як не-літературу, як «мистецтво, що існує ради мистецтва». Вони,
починаючи від Загула-Савченка, розглядають якісну літературу як невластиво
українську, як літературу на ґрунті літератури і, змішуючи стиль з стилізацією,
тлумачать твори, позбавлені ознак регіоналізму, як наслідування, переробку і
переспів. Регіоналізмові народників і модерністів «неоклясики» протиставляють
вимогу літератури «високого стилю», літератури, яка воліє не бути провінційним
відгомоном російської або европейської, а опосісти рівноправне місце в колі
світових літератур» . Саме не провінційне наслідування, а творче засвоєння
класичного досвіду із вливанням у нього своєї національної крові проповідував
М.Зеров у сонеті «Молода Україна»:

 

Коли ж то Господи, мине нас цяя чаша,

ця старосвітчина і повітовий смак –

ці мрійники без крил, якими так

поезія уславилася наша.

 

От Петька Стах, містечковий сіряк,

от Вороний, сантиментальна кваша.

О, ні! Пегасові потрібна інша паша,

а то – не вивезе, загрузне неборак.

 

Прекрасна плястика і контур строгий,

добірний стиль, залізна колія –

оце твоя, Україно, дорога:

 

Леконт де Ліль, Хозе Ередія,

парнаських гір незахідне сузір’я

зведуть тебе на справжнє верхогір’я

 

Зерівська «теорія» сонета, котрої
дотримувався Є.Маланюк, також по-своєму імперативно висловлена у сонеті
«Класики»:

 

Ви вже давно ступили за поріг

життя земного, лірники-півбоги,

і голос ваш – рапсодії й еклоги –

дзвенить ві тьмі аїдових доріг.

 

І чорний сум, і сірий жаль наліг

на беріг ваш – на скитські перелоги:

Вже ні жерці, ні маги-педагоги

не вернуть вас на наш північний сніг.

 

І ваше слово, стиль, калагатія –

для нас лиш порив, недосяжна мрія

і гострої розпуки гострий біль.

 

І лиш одна ще тішить дух естета,

одна відроджує ваш ясний стиль –

ясна й дзвінка закінченість сонета.

 

Відомо, що Зеров перекладав твори
греків і римлян. Зрозуміло, що звідси випливає його культ до жанру сонета. Юрій
Клен згадував: «завжди я його заставав за перекладами Вергілія, Горація,
Марціяла та інших, а всі поети вчилися мови у Зерова. Багатство його словника
було незрівняне. Навіть Тичина і Рильський давали перечитувати йому свої
рукописи перед тим, як їх друкувати» .

Звичайно, не тільки із особистої
вдячності, але й об’єктивного поцінування високого таланту М.Зерова М.Рильський
присвятив йому кілька віршів. Під одним із них стоїть дата 22 грудня 1922 р.

 

Закоханий у вроду слів,

Усіх Венер єдину піну,

Ти чародійно зрозумів

І мідних римлян і Тичину,

 

Прости, що я пишу «на Ти»,

Як син гаїв і син традицій.

У дні борні і суєти

Ти богопосланий патрицій.

 

М.Зеров знав собі ціну і шанував
творчість не тільки поетів-неокласиків, особливо М.Рильського, але й інших
справжніх талантів. Скромний у побуті, інтелігентний М. Зеров навіть у тих
випадках, коли його величали, співали, хоч і заслужені, славні, умів красиво
віджартовуватись, а недоброзичливцям та літературним спекулянтам
відадресовувати іронічно-дотепні епіграми:

 

Я раб і
наймит? Як же так? –

Зо мною
ручкається сам Щупак!

Моє
йдеологічне пійло –

Для всіх
правдивих громадян:

його
змолитвував Самійло

а спаламарив
Хуторян.

 

Така природня нелукава поведінка
М.Зерова, його вимогливе ставлення до художнього слова і взагалі його ставлення
до національної культури, а зокрема літератури, звісно, не могла вдовольняти
пролетарський офіціоз. Тим паче, його дратувало незалежне та не підлесливе, а
навпаки бунтівне, ставлення М.Зерова до цього офіціозу. Свідчення цьому хоч би
його статті «Європа–Просвіта–Освіта–Лікнеп» і «Євразійський ренесанс та
пошехонські сосни». «Как не прекращается у нас классовая борьба вообще, –
писала газета «Правда» (1 липня 1925 р.)», – так она и не прекращается на
литфронте. В классовом обществе нет и не может быть нейтрального искусства…».
З цього приводу М. Филипович написав «Епітафію неокласикові»:

 

Не Рейн, не Волга, не Дніпро, не Вісла –

Його сховає вічності ріка.

Прощай – неокласичну руку стисла

Після Європ досвідчена рука.

 

Десь Дорошкевич з ним вітався кисло,

Не раз скубла десниця Десняка.

Кінець! Мечем дамокловим нависла

Сувора резолюція ЦК.

 

Дарма, що він, у піджаку старому,

Пив скромний чай, приходячи додому,

І жив працьовником з юнацьких літ, –

 

Он муза аж здригнулась, як почула,

Що ті переклади з Гомера і Катулла

Відродять капіталістичний світ.

 

Ця «епітафія, – цитую примітку із
«Розстріляного відродження», – являє відгук на резолюції червневого пленуму ЦК
КП(б)У, коли першим секретарем був Лазар Каганович. В резолюції говорилося про
прагнення неокласиків «спрямувати економіку України на шлях капіталістичного
розвитку, тримати курс на зв’язок з буржуазною Європою».

Слова «неокласичну руку стисла після
Європ досвідчена рука» – про О.Досвіт­нього, що відвідував тоді Західну Європу
і виступив у журналі ВАПЛІТЕ на захист неокласиків. О. Дорошкевич – літературознавець
і В. Десняк – марксист-критик виступали тоді проти неокласиків за лінію партії,
обидва були заарештовані і заслані в 30-их роках».

 

Продовження
в наступному числі.

м. Львів

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!