«…І став сонет здобутком революцій…»

524

(СОНЕТАРІЙ ЄВГЕНА МАЛАНЮКА І ДЕЩО НАВКОЛО НЬОГО)

 Продовження. Початок в ч.2

 У цьому ж часі, в середині 30-х років, Маланюк пише знамениту
статтю «Поезія і вірші». До речі, він ніколи не був симпатиком модернізму, тим
паче «припасовуваного», чи навіть умовно адекватного «новій добі». Він –
класицист.., тому, обурюючись, тлумачив: «… прийшла черга і на мистецтво, що
почало довго і вперто «звільнятися» та «висвободжуватися» з-під опіки, аж на
межі ХІХ і ХХ століть зробилося остаточно «чистим», себто випраним з усього, що
складало його  т в о р ч и й  зміст, його  м и с т е ц ь к е  життя, його  
д у ш у. Тож в короткім часі 
маємо музику «як таку», поезію «без сенсу» (себто сенсу п о е з і ї),
роман «без героя», малярство «без предмета»
(себто предмета м а л я р с т в а), глухо-німу архітектуру «без
орнаменту» (себто коробку без натяку на якусь «музику», що складає «зміст»  к о ж н о г о з мистецтв). Словом, мистецтво
зробилося врешті «чисте», таке «чисте», що йому нічого іншого вже не
залишалося, як тільки лягти в труну… То ж київські панфутуристи з Семенком на
чолі, коли совєтська адміністрація не дозволяла їм брикати, не без
малоросійської консеквентности назвали один зі своїх збірників так: «Катафалк
мистецтв».

За життя Є.Маланюк зумів видати десять поетичних збірок поезій.
Кажу «зумів», бо за умов еміграційних скитальцю, бездержавному громадянину, за
яким полювали сталінсько-шпигунські людолови, геть аж важко було друкувати
книжки. Перша збірка «Гербарій», як свідчать поетові сучасники, застрягла у
видавництві до такої пори, що друга його книжка «Стилет і стилос» вийшла у світ
швидше за першу. Третя збірка «Земля й залізо», читаємо у томі вибраних творів
Є.Маланюка «Земна Мадонна» (впорядкував Микола Неврлий), – декілька років
пролежала в редакції тижневика «Тризуб» у Парижі, поки не приїхав туди
полтавець Олександр Неділько, – щоб «обтрусити порохи, якими був рясно покритий
рукопис «Землі й заліза». Він перестукав на машинці власноручно цілу збірку і,
нарешті, гаряче переконував редактора В.Прокоповича не відтягати справи друку
до безкінця…». Можна описувати й інші часто зумисне творені перепони із
виходом у світ творів Є.Маланюка. А все ж
вийшли «Стилет і стилос», «Гербарій», «Земля й залізо», «Земна Мадонна»,
«Перстень Полікрата», «Влада», «П’ята симфонія», «Проща» (увійшла до книжки
вибраного в одному томі під назвою «Поезії»), «Остання весна», «Серпень».  Збірка «Перстень і посох» вийшла після смерті
поета.

«Усі ці одинадцять книжок, –
каже І.Качуровський, – пов’язані спільністю стилю та єдністю, так би мовити,
поетичної ідеології – і творять певну цілість». Так само Маланюкове
сонетотворення (усі майже чотири десятки сонетів) формально канонічні, але в
ряді випадків він без авторського остраху відступає від «залізних» жанротворчих
правил.  І вже цим, незалежно від того,
коли, у який період той чи інший сонет явлено (а він їх писав продовж усього
життя) між собою споріднені. Врешті, аналогічного принципу дотримувались чи не
всі найавторитетніші майстри сонета, зокрема М.Зеров та М. Рильський, до
досвіду яких, як уже зазначалось, Є. Маланюк ставився з особливою повагою.

Природні обумови поетових
відхилень від формальних сонетних канонів влучно пояснює Г.Аврахов. «Євген
Маланюк як лірик, – пише він, – виповідав загальнолюдське,  національно-державницьке як своє і від себе.
А свідомий того, що всю перестраждальність навіть одного, конкретного моменту
«не убгать в закінченість сонета», першорядним і головним полишав для себе не
божисте схиляння перед каноном, не формалістське копіювання жорсткого взірця, а
максимальне згущення інтелектуальної снаги у максимально досяжній естетичній
вражальності. Зрештою, поетові зовсім не йшлося про силоміцне «вбгання» у
найшляхетніші «рямці» сонета готової (а чи сподіваної) ідеї-думки. Вела його
художня інтуїція: органічне для такої форми мислення категоріями «тісного
ряду», де вікова канонічність структури – лише канва, тигель чи, скорше,
благостиве лоно задля народжень нових, часом несподіваних глибинами та
обсягами, філософічних, провидно змобілізованих на далеку перспективу
історіософських інтерполяцій: на рівні високої естетичної значимості».

В контексті нашої розмови
важливо знати, що першу свою збірку «Гербарій», яка вийшла на рік пізніше
(Гамбург, 1926) за другу, себто за «Стилет і стилос», Є.Маланюк відкриває
сонетом «Покарано… На наші кров і піт…»

 

Покарано… На наші кров і піт

Прийшла орда. Лишили олтарі
ми.

Шукаєм путь в туман незнаних
Римів.

Врятовані від варварських
копит.

 

Та в мрії живемо непоборимій

Ще прийде час і зранені степи

Одягнуться в нових поем снопи,

Пов’язані у перевесла рими.

 

Тож поки на ланах душі німої

Таємно спіє засів золотий

Околицями людськими йдемо і

Щоденний цвіт збираєм – я і ти

Душі дружино вірна!

Так, у парі,

Минулих літ зібрали ми
гербарій.

 

Майже усі вірші «Гербарію»
датовано. Це твори чотирьох – 1920-1924 років. Під зацитованим сонетом поет не
проставив дати появи твору. Можна здогадуватись, що його, як програмний до
книжки вірш, він написав вже тоді, коли збірка окреслилась ідейно-тематично,
утворивши свою художню концепцію. Важливо, що це був саме сонет. У цьому часі
поет пише сонети «Чим чорніш, тим кривавіш регоче», «Весна і вітер», «Не
трубадур, а вічний яничар», але їх вміщає у збірці «Стилет і стилос».                             

Кожна розвинута поезія завжди
себе величає присутністю у ній сонета. Для Італії – «святая святих» сонети
Данте Аліг’єрі та Франческо Петрарки, для Англії – сонети Вільяма Шекспіра,
Генрі Лонгфелло та Роберта Фроста, для Німеччини – сонети Йоганна Вольфганга
Гете, Генріха Гейне та Райнер Марії Рільке, для Франції – сонети П’єра де
Ронсара, Жозе Марії де Ередіа та Шарля Бодлера, для Іспанії – сонети Мігеля де
Сервантеса, Антоніо Мачадо та Федеріко Гарсіа Лорки, для Словенії – сонети
Франца Прешерна, для Росії – сонети Інокентія Анненского та Валерія Брюсова,
для Польщі – сонети Адама Міцкевича, Ципріана Норвіда та Леопольда Страффа і
т.д.

Чуттєвий до естетизму
художнього мислення та великий ерудит Євген Маланюк ще молодим адептом поезії
збагнув мистецьку вартість сонета, то й писав їх вже на світанку творчого
шляху. До речі, гімназія в Єлисаветграді, в якій він навчався, давала високу
гуманітарну освіту. У царсько-імперських умовах Єлисаветград усе ж «дихав»
Україною. Тут у Духовному училищі учителював П.Ніщинський – автор знаменитих
«Вечорниць», тут світоглядно формувались І.Тобілевич (І.Карпенко-Карий),
М.Кропивницький, М.Тобілевич (М.Садовський), П.Саксаганський та інші діячі
культури. Цю гімназію закінчив Володимир Винниченко, а реальну школу у
Єлисаветграді – Юрій Яновський. Є.Маланюк прекрасно знав російську поезію,
зокрема її «срібний вік», знав і європейську літературу. Зрозуміло, що така
ерудиція зобов’язувала його ставити на відповідний рівень творчу планку для
себе, а також із висоти свого духовного інтелекту поціновувати рідну культуру і
літературу зокрема.

Ще молодому Маланюкові
Британська енциклопедія довірила написати статтю про українську літературу
кінця ХІХ – початку ХХ ст., яку він представив такими іменами: І.Франко,
Л.Українка, М.Коцюбинський, В.Стефаник, О.Олесь, П.Тичина, М.Зеров,
М.Рильський, В.Підмогильний, Ю.Яновський, М.Хвильовий, М.Куліш, М.Черемшина,
О.Кобилянська, Катря Гриневич, Ю.Дараган, О.Ольжич, Ю.Липа, Ю.Клен, Д.Донцов.
Можна не сумніватись, що через якийсь час він, думаю, додав би й інші імена,
скажімо,  В.Свідзинського, О.Довженка,
Є.Плужника, М.Драй-Хмару, до яких він ставитиметься з повагою. Ігор
Качуровський дорікав Маланюкові за його нехтування творчості В.Винниченка.

Цей екскурс, наче б у сторону
від розмови про сонет, роблю саме з метою, щоб аргументувати Маланюкове
вимогливе ставлення до інших, яке водночас зобов’язувало його на таке ж
принципове ставлення до себе. Вже у збірці «Гербарій» він помістив вірш
«Творчість», де ліричний суб’єкт бачиться як творча особа, котра наперекір всьому
буде жати тільки «колосся вже достиглих слів».

 

Побожно буду жати жито

З колоссям вже достиглих слів,

Хоч нас зловісним ворожбитом

Ворожить повідь згубних злив.

 

Хоч чорний вітер дме з
півночі,

Хоч небо свариться з-за хмар,

Хай наворожить, хай наврочить,

Жахає бурями, –  дарма, –

 

Все жну жита, необоримий,

Від поту праці вже сліпий,

І Муза перевеслом рими

Ось в’яже строф моїх снопи.

 

Є.Маланюк, як уже сказано, в
молодому віці визначив свій творчо-естетичний напрям, від якого ніколи не
відступав – хіба поглиблював його. Суттєве ідейно-художнє доповнення вірша
«Творчість» відкрито звучить у його програмній поезії «L’art Poetique», яку він
написав 1924 р., через рік після «Творчості»: «Не жар ліричних малярій, / Не
платонічні очі Музи, – / Скінчився вік ваш, кустарі, / Під рокоти космічних
музик! // І над безоднями глибин / Стихії шалом біснуватим – / Єдино К о н с т
р у к т и в н и й  Ч и н / Поможе нам
опанувати. // Не Піфії сліпий екстаз, / Не вундеркіндство і арена, / Ні! –
Математика проста – / Прозорим променем Рентгена. // Талан – ліричне джерело. /
То ж – не поет, хто лиш невпинно / Дзюркоче про добро і зло. / Поет – мотор!
Поет-турбіна! // Поет – механік людських мас, / Динамомайстер, будівничий. /
Повстань, майбутнього сурмач, / Що конструює День над Ніччю. // Він з пекла й
грому димних міст, / В яких пульсує електричність, / Поемою будує міст / Туди –
у недосяжну вічність. // Серед самумів, серед злив / Екстрактами могутніх
формул / Він – неустанний хімік слів – / Планує витривалу форму. // Сталево пружиться
рука – / І впевнено, з опори рими / Ось вірш, як стріл, необоримий – / Зростає
аркою рядка». Отже, Маланюкове credo прозоре. Воно у метафорах відкритих і
спрямоване в літературну субстанцію 20-30-тих літ за більшовицької України. Він
не протиставляє «всім і вся» місії свого творчого «я», бо вона така ж, як і
місія кожного справжнього  Поета. Він
поет екзистенційний, присутній у своєму часі, а час – у ньому. Він імперативний
проголошувач суворої правди і шукач правди. Врешті, він «залізних імператор
строф». Але бути Поетом без батьківщини, в інтернованих умовах, поза межами
рідної землі в епоху «Розстріляного відродження» – це насамперед могти
внутрішньо протистояти своїй самотності, не впадати у стан ностальгії,
опановувати собою у важкі хвилини еміграційних поневірянь. Є.Маланюк прекрасно
розумів, що «життя – це поле бою» не тільки у філософському сенсі, але у
конкретних реаліях. Він по-справжньому відкривається читачеві, якщо його лірику
сприймати у контексті поетової доби. Екзистенційна позиція його ліричного
суб’єкта засновується на архетипних константах історії, котрі «сурмлять
майбутньому салют»: «Напружений, незломно-гордий, / Залізних імператор строф, –
/ Веду ці вірші, як когорти, / В обличчя творчих катастроф. / Позаду – збурений
Батурин / В похмурих загравах облуд, – / Вони ж металом –  morituri – / Сурмлять майбутньому салют.
/  Важкі та мускулясті стопи / Пруживий
одбивають ямб, – / Це дійсності, а не утопій / Згучить громовий дифірамб.
/  Ось – блиском – булаву гранчасту /
Скеровую лише вперед: / Це ще не лет, але вже наступ, / Та він завісу роздере.
/ Шматками розпадеться морок / І ти, нащадче мій, збагнеш, / Як крізь
тисячолітній порох / Розгорнеться простір без меж. / Збагнеш оце, чим серце
билось, / Яких  цей звір нагледів мет, /
Чому стилетом був мій стилос / І стилосом бував стилет».

«Вірші, як когорти»,
«мускулясті стопи», «пруживий ямб», «стилетом був мій стилос і стилосом бував
стилет» – усе це, немов сонетні складові, що творять його внутрішній організм і
зовнішню, видиму зорові, «архітектуру». Саме такими є його сонети, а втім,
такою є уся його поезія. Він мав власний погляд на розуміння функціонального
призначення слова, мистецтва, фактів культури. Адже його світогляд формувався в
катаклізматичних умовах світової війни, а головне, в добу постання української
нації, у час патріотичного зриву національно-визвольних змагань за відродження
української Державності, коли поетова «юність ширяла орлім клекотом». Ось чому
такою сакральною для нього була антична Еллада, до якої він «наближував»
Україну як степову Елладу в середньоморському її осязі: «О, моя степова Елладо,
/ Ти й тепер антично ясна».

Четверта книга лірики «Земна
Мадонна», як і «Гербарій», теж починається вступним сонетом. Маланюк любив у
своїх збірках вміщати так звані вірші-«супроводи». Для «Землі й заліза» він
«вигранував» «Напис на книзі віршів», в якому охрестив себе «залізних строф
імператором». А вступний вірш до збірки «Земна Мадонна» звучить:

 

Ще сяє день. Ще високо
блакить,

Далеко ще до вечора, єдина.

Мої обійми сильні і палкі,

І прийде час – ти подаруєш
сина.

 

Я знаю – гуркотить лиха
година,

Грядуть заліза й пурпуру роки.

Він буде воїн. Ждуть його –
полки,

Ночами – чвал, а в спеці –
трудна днина.

 

Та пам’ятай, що ще ударить
грім,

Що з тишею душа не помирилась,

І руки ці зламають марний
стилос,

Щоб знов творити розпочатий
Рим.

 

Тоді очима, сповненими жаху,

Не повтори немудру Андромаху.

 

Не скажеш, що у цих
чотирнадцяти рядках присутня, як би мало бути за М.Зеровим, «ясна, дзвінка
закінченість сонета». Тут нема двох терцетів, як у більшості його творів цього
жанру, хоч цього хоче формальний канон. Є.Маланюк, якщо йому було необхідно
канону дотримуватись, то він умів без труднощів його досягати. До речі, вірш на
три катрени із двома долученим до них 
рядками, тобто із одним дистихом – це теж канон, який у жанровій
ієрархії поміж сонетами різних типів і такими формами, як сонетоїд, сонетеса,
сонетино і т.д. має свою «прописку» і свій «авторитет». Це так звані
шекспірівські сонети, яких у Маланюка більше десятка. Зокрема це три «Сонети
про Орлика». Сонети такої будови є чи не в кожній поетовій збірці.

 

Я знаю, що потрібно інших
слів.

Не грішних цих, що – стерті,
як монета,

Не мертвих цих, що в
життьовому злі

Свій трупний яд ховають для
поета.

 

Така доба, такий рвучкий
розлив!

Та не убгать в закінченість
сонета

Цей вир, і корчі, жили і
вузли,

Цей лютий пруг назустріч
темним метам.

 

Я знаю, що колись, в вечірній
час,

Здивований нащадок усміхнеться

На неміч строф, на вбожество
окрас,

На наших Юліянів і Лукрецій…

 

Гриміла неповторніша із діб,

Та не почув нічого людський
дріб.

 

Маємо яскравий зразок, коли
Маланюкові важливіше висловити себе і свій час, ніж його «не убгать в
закінченість сонета». «Неміч строф та вбожество окрас» нащадок вибачить, якщо
він у них все ж відчитає суть неповторної доби. Однак це не означає, що поет
легковажив «нормативами» жанру. Він їх порушував тоді, коли це не йшло на шкоду
творові. Оскільки Ю.Войчишин наголосила, що Маланюкові сонети написано за
зразком шекспіровських, то слід зазначити, що у шекспіровському сонеті рядки
дистиха переважно римуються (14-ий із 12-им та 11-им, а 13-ий із 10-им і 9-им).
У Маланюковому вірші таке римування інколи відсутнє. Натомість римується 13-ий
із 14-им рядком. Але також є римування дистиха із третім катреном, як цього
хоче англійський (шекспіровський) сонет.

 

Не трубадур, а вічний яничар,

Невільником в солодкому полоні

Нічних очей, – я п’ю їх синій
чар,

Закоханий в розквітлії долоні.

 

Хоч і знайшов я бога в
Аполлоні,

Та тільки Вам – душі моєї жар,

Сузір’я зорь моїх, Волосожар,

Захований у серця темнім лоні.

 

Ви ж королевою, лише на мить,

Дасте устам тонку лілею –
руку…

В ту ж мить життя, життя
віддам – візьміть!

За усміх Ваш, за казки
запоруку:

 

Щоб випити до дна солодку муку

І шалом кіс – минуле
спопелить.

 

Цікаво, що цьому творові,
який входив до збірки «Стилет і стилос» (1926), Є. Маланюк дав назву «Сонет», а
інший – з такою ж будовою та подібною формою римування, наче його жанрово
недооцінивши, назвав «Замість сонета» і вмістив у «Земній Мадонні»,
опублікованій рівно через вісім років (1934 р.). Важко сказати, що в цьому
періоді змінились погляди поета на природу жанру. Адже у пізнішу пору такої ж
будови вірші він сміливо іменував сонетами.

 

Кляну земний, гріховний,
чорний рай

І сяйна смерть віднині – ясний
вирій.

Хай навіть так – бронзовий
самурай

І хай криве жорстоке харакірі.

 

Не рідний він, небіжчик
«рідний край»,

Що відьмою майнув в кривавім
вирі, – 

Личини, вовкулаки, харі, звірі

Та хижих зграй хрипкий
надтрупний грай.

 

Ні поля бою, ні легенди кари,

Лиш кров гнила зродила ржаву
цвіль.

На суходолі проклятім отари

Виспівують нудний бандурний
біль.

 

Що ж? Рух ножа й –  навік майне: татари,

І вилиць лиск, і даль
неплодних піль.

 

Як бачимо, різниця між двома
творами тільки у віршовому розмірі. Але той 
і той розмір відповідають сонетному жанрові.

У критичній літературі про
поезію Є.Маланюка побутує думка, що їй властивий проповідний пафос, тому його
вірші нагадують поетів барокової епохи. Доба бароко за Маланюком – «історична
лабораторія», в якій сформувалася велика цивілізація. Культурні осередки
Остріг–Львів–Київ згодом витворили, каже він, – «таку славну Києво-Могилянську
школу (академію) і відновили Київ як культурний центр Батьківщини, – вони
властиво приготували (а почасти й зродили) дійових осіб Бароко. Ці осередки
стали школою, де нація сформувала й вишколила свій інтелект».

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!