…І стане легким день

160

Педагогічні етюди

Тішу себе сподіванням, що стає-таки учитель шанованою людиною. І вже більше нікого не боїться, бо вважає справою честі свою роботу.

І вдосконалює себе Вчитель безперервно, бо добре знає, що ані громада, ані держава без нього не дасть собі ради. І не вірить він більше в «золоті гори», і не принижує себе дармовим хлібом, бо долучається до світотворення народу, не граючи словами про Україну, Бога і любов, а маючи в душі ті якості, що роблять людину вільною.
Безчестя ж тим, хто ще не усвідомив, що наріжним каменем держави є освіта. А осердям освіти -– енергійний учитель.
Отже: шануймо себе і так живімо, щоб особиста гідність стала вродженою в дітях наших, в учнях і нащадках; шануймо учнів і навчаймо не помилятися в друзях і виразно бачити  красу і брутальність, хоч як сутужно б не було в наші часи розрізняти добро і зло.
Оберігаймо свою елітну мову!
Радості всім вам: і колегам, і учням!
Автор

ВЕРЕСНЕВИЙ СМУТОК-РАДІСТЬ
Доганяю літа свої… Гей, вернітесь!
Зотліє і розвіється: шерехке осіннє шелестіння, жовто-зелене листя на асфальті і на траві, звабливість, сонячність, людність осіннього свята.
І – як паморозь: загубилися з вітрами десь, без користі, без сліду, загубилися літа мої, розбіглися врозтіч, пішли літа за дівчатами і хлопцями, як за водою…
Зотліло і розвіялось: під горою на галявині розпалений вогонь останній, палахкотить і гріє, зігріває лікті і коліна, потріскує багаття, сипле жаром в крони, в прозоро-синюватий ліс, і внизу чорніють чагарники колючі, темнішає в лісі.
Пригасає вогонь, і з вогнем пригасають і співи, і шепіт, і сміх. Запахло в повітрі росою, вогнем і сирою землею.
Місяць жовтий сріблистою рибою білою в неглибокій ясній воді затремтів, струменіла в гірському камінні, блискотіла і пінилась невгамовна і темна вода, вологі легкі відблиски горіли на корі.
І заплакала дівчинка, тендітна і лагідна дівчинка, заплакала безпричинно і плаче, в холодні долоньки безпричинне ридання ховає, стоїть під сосною…
Гей, вернітесь! Не вернуться.
І ось знову – свято: з шерехким осіннім шелестінням і звичайним сонцем; з душею мозолястою і усмішкою йду, до підлітків іду напівзнайомих – сім літ до них іти, сім літ із ними разом йти, сипкий вогнь знання кресати і радіти, гніватися і терпіти, і в ніч останню на галявині багаття розпалити і не спати, і до роси – і до знемоги виглядати, ждати сонце.
..В осінньому сяйві і шелесті зотліває і віється; і квіти в’януть на підвіконні, яскраві вересневі квіти на безсилих стеблах, і вколе щось в долоню крізь зелений лист. Минає літо. Проминуло літо… і розвіялось.

ЖАЛІ
Неправда ваша.
На ній, на тоненькій дошці дитинства, вирізьблюється всякий гандж.
А де тепер чути, як мама співає колискову над немовлям?
«Соловейку-синку, де зів’єш гніздечко…».
Тисячу літ жили не краще: бідували, билися, ліс корчували, сушили болото, а пісню не губили – тепер нема пісень (Пісень!), не чути колискових.
А колись же: тільки піснею та казкою перегукувалися покоління; піснею, молитвою та казкою (Словом!) береглися люди від зваби і згуби, заповідали красу, любов і таїнства, тільки через пісню та казку, почуту від мами і тата, навчалося дитя відрізняти добро від зла; ліпилося до хати і до землі, пастушило, наймитувало, плакало, та від життя не відмовлялося – а як на долю скаржилося,то скаржилося  піснею.
А тепер? Не чути ні мами, ні тата, ні їхнього співу.
От і мені схотілося співати, і не самому, з ними, а якось трохи соромно. Кажу їм, дітям: а давайте заспіваєм! – і відчуваю: червонію…

БЛАГАННЯ
Гірчить мій хліб, і зневіра – сіль до хліба.
Все інколи здається неприємним і чужим…
А чи казати? – сам не знаю, пустка в душі.
Жалітися на людях – сором, і терпіти – гірко.
Досить! Не ремствуй і не дорікай, є що – кажи. І комусь не завадить, і собі – не буде зайвим…
Обніми! – і донечка твоя не звабиться золотом хижим, не піде у чужих людей шукати втіхи, тепла і ласки.
Обніми! – і син не втікатиме поночі з хати на перехрестя доріг, тамуючи відчай і злість.
Доторкнися, обніми, пригорни – і в очах не зблисне лють, і долоня не стисне ніж.
Пригорнися, обніми, притисни до лона.
В обіймах спопеліють і злість, і відчай.
В обіймах затишок і довіра.

СЕНС ЖИТТЯ
Легко сказати: визбируй каміння з борозен.
А скривдить тебе хто або занудить душа з нічого і в очах зжовтіє, тоді ніщо: ні темний гнів, ні сон, ні каяття, – не порятує, ні жінка найкоханіша, ні срібло, ні вино, – не розважать, ніщо не дасть снаги підняти хрест свій, зрушитись:
визбирувати камінь з висохлих борозен…
Хіба що –  ?  хіба шо дитя.
Підійде хлопчик, – син твій, учень, – торкне за лікоть і вимовить до тебе, вимовлює тобі свою спокусу, дивиться в очі, – і зрадіє душа, і дозріє твій день. І ти здатний, він вірить: всі біди від нього, всі болі його і причини ти здатний в свою долоню взяти, за все відповісти, від всього боронити – і слова твої для нього, як листя зелене…
І стане легким день, і просихає стежка, і зворухнулись зраділі крила над тобою, і в кленах, в жовто-зелених пошумах кленів заграє, засміється чарівне сонце.
А слід на плечі залишився – не біда, то слід причетності, слід наруги, ярма і терпіння,слід любові.
     
ВІДКРИЮ І ЗАЙДУ
Заплющу очі.
Ось: гостролеза мить, солодка крихта страху, мить на порозі в інший, первістковий світ, з тісного кола самоти – у гамір, сміх і простір.
Таємна давня насолода: наблизитися хвилею легкою, без гордості і глуму, своє в собі здолати і забути, наблизитися легкою ходою, – і не знати, на скільки хватить голосу, захоплення і віри, як і коли – не знати – не відокремлю їхнє і своє, свій, долішній, і їхній, незбагненний, світ, і не відчую гострість леза, не помічу…
Годі! Відкриваю двері – ось: слова, що вимовляю вголос… якими будуть? Що зродить голос – шепоти цілющі чи порожнеч оздобу, оклик привітний чи мідь грімливу, що обпікає?
І, посміхаючись, заходжу.

с. Мар’янівка на Запоріжжі

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!