Володимир Литвин,
член Національної спілки письменників України,
заступник голови Асоціації поетів-ронделістів України
Федоров Микола Олексійович народився 21 грудня 1950 року в м. Узин Білоцерківського району Київської області.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
В 1966 – 1970 рр. навчався в Білоцерківському технікумі м’ясної та молочної промисловості за спеціальністю техніка-механіка. 1975 – 1979 роки – навчання в Харківському юридичному інституті, де отримав спеціальність «Юрист-правознавець».
У 2014 році Микола Федоров став кандидатом юридичних наук, захистивши дисертацію на тему: «Вина у фінансовому праві України». На основі дисертаційного дослідження вийшла друком монографія (у співавторстві) «Проблеми вини у фінансовому праві України» (Кам’янець-Подільський, 2015).
Як науковець брав активну участь у багатьох Всеукраїнських і Міжнародних науково-практичних конференціях, форумах. Статті з юриспруденції публікуються в журналах «Наука і правоохорона», «Правовая наука», «Порівняльно-аналітичне право», наукових збірниках «Науковий вісник Ужгородського національного університету», «Проблеми державного будівництва в Україні», «Общество, политика, экономика, право: взаимоотношения и взаимовлияние», «Внутрішні та зовнішні загрози національній безпеці держави», «Молодий будівничий України», «Пріоритетні напрями розвитку правової системи України» та ін.
Микола Федоров добре знаний і як публіцист. Першу замітку написав до армійської газети. Працюючи на заводі, співробітничав із газетою «Робітнича слава». У 90-ті роки став постійним дописувачем до Бориспільської міськрайонної газети «Трудова слава» (вів рубрику «Із зали суду»).
У цій же газеті було надруковано й декілька віршів під дівочим маминим прізвищем Чуприна. Потім було довге мовчання, бо ніщо не спонукало до написання віршів, а найголовніше, як зізнається автор, на вірив у власні творчі сили.
Пройшовши шлях від народного судді районного масштабу до Вищого адміністративного суду України й вийшовши у відставку в 2016 році, повністю присвятив себе літературі. За багато років набралося понад 400 віршів, хоча частину й було втрачено. Микола Боровко допоміг упорядкувати 250 поезій, які й лягли в основу книги «На берегах пам’яті» (2016). Микола Боровко у передмові пише: «У творенні думки він не ховається у світ ілюзій, уявлень, припущень. Поет живе реальним сьогоднішнім життям, ускладненим суспільною кризою. З берегів пам’яті і любові він звертається до себе, до нас, до людства».
Поетичний світ Миколи Федорова постає із життєвого досвіду. Бачене й пережите творить дивовижні образи довкілля: («коли жита купаються в росі», «весь день ми носим сонце на плечі» (це про орачів). Традиційна форма віршування в нього набуває нових філософських відтінків.
У травні 2017 року, після участі в Міжнародному фестивалі ронделя «На берегах Альти» в Борисполі, з’являється цикл ронделів «Гортає вітер сторінки життя», в яких на перший план ставляться соціально-етичні проблеми з берегів пам’яті і сьогодення, а жанрострофа ронделя дає можливість якнайповнішого його втілення в есхатологічний вимір буття народу. Цей розділ увійшов до другої книги Миколи Федорова «Свіча любові і печалі», яка вийшла друком у 2017 році.
Окремі добірки поезій побачили світ у газетах «Трудова слава», «Українська літературна газета», журналі «Київ», антологіях «Альта», «У Борисполі вишні виспіли», краєзнавчому альманасі «Бориспільський край». Автор ідеї (разом з Володимиром Литвином та Володимиром Шалімовим), член редакційної ради літературного проекту «Бібліотека «Літературна Бориспільщина» (побачили світ вісім книг цієї серії).
До третьої книги Миколи Федорова «Эхо осеннего сада» (2018) увійшли поезії різних років. Вона складається із п’яти розділів, презентуючи пейзажну, громадянську, філософську, інтимну лірику, а також гумор і сатиру. Всіх їх об’єднує дивовижне уміння автора побачити в звичайному світі живі й незвичайні картини людського буття, філософське ставлення до навколишнього світу, уміння радіти, не дивлячись ні на що. А найголовніше, що навіть про серйозне він пише з гумором, який, хоча й схований десь глибоко, за кожним разом, як вулкан, виривається на поверхню й іскриться всіма кольорами веселки. І вже зовсім не до сміху, тим, хто потрапить під його гостре сатиричне перо. Ліричний герой миттєво перевтілюється. Він нещадний не тільки до негативних явищ довкілля, але й до самого себе, відчуваючи при цьому не меншу, а, навпаки, ще більшу відповідальність за все, що відбувається.
Четверта книга гумору й сатири «На ярмарку життя» приходить до читача, здавалося б, несподівано, але, думається, закономірно і вмотивовано. Його стиль, манера письма, своєрідна лексика (часто просторічна, іноді навіть звульгаризована) однозначно вкорінені в народну стихію. Поетичний світ постає із життєвого досвіду, а бачене й пережите лягає на папір. У народі споконвіку співіснують, як рівновага, серйозне й комічне, він і поплаче, й посміється. Сміх був і залишається релаксацією, а інакше важко було б утриматися від нервової напруги і психічних зривів. У повсякденному житті кожен сміявся, в першу чергу, із себе, а відтак, мав право, посміятися над рідними, ворогами, сусідами, односельцями, а також, і це видається найголовнішим, над світом, який творить буття в найрізноманітніших його іпостасях.
Микола Федоров з семи років і до закінчення восьми класів проживає в селі Іванівка Білоцерківського району, де, здається, все дихає поезією. Саме звідти в нього найстійкіші враження дитинства, там поховані його батьки. До цього часу Микола Олексійович з трепетним порухом душі згадує місце свого дитинства, часто відвідує рідне село. Там він знає кожен куточок, безперестанку розповідає безліч цікавих історій і навіть серйозні постійно приперчує іскрометним гумором, а дурисвітство (без якого теж важко уявити життя людей) постійно піддається остракізму. І, зрештою, як зізнається сам автор, свідомо чи несвідомо ще з дитинства любив «колекціонувати» слова, цілі фрази, які залишилися в пам’яті на все життя. В цьому міг переконатися влітку 2018 року, коли ми з автором збірки «На ярмарку життя» здійснили незабутню подорож маршрутом Бориспіль (проживає нині) – Біла Церква (навчався й працював) – Узин (народився) – Іванівка (батьківщина матері, провів дитинство) – Бориспіль.
В полі зору автора п’яниці, судді, політики («нові вожді»), корупціонери, які викликають здивування («Ви, може, вже захекалися брать?»), недолугі чиновники (так звані начальники), які виховані ще радянською системою і не здатні на державницький професіоналізм, ненажери («Їсть і п’є, росте надмірно…»), побутові сімейні стосунки чоловіка й дружини, зятя й тещі, нечесні на руку («Прийшла пора борг повертати, / А дядько «посоромився» віддати»)…
Автора постійно тривожать проблеми, які заважають жити. Він хотів би, щоб «ненависть вік свій віджила»; болять йому постійні експерименти над державою і народом («Часто в нас експерименти / Схожі на Чорнобиль»), розуміючи руйнівну їхню силу; не дає спокою лицемірство не тільки окремих індивідумів, а й цілого народу (і народів), бо світ наразі став тісним (на відстані простягнутої руки). А набільше тривожить автора наша ментальність, яка вже стала «притчею во язицех», – невиліковна хвороба ворохобства, невігластва, нічим непояснимого індивідуалізму (моя хата скраю), невміння чи небажання досягати єдності («Нам би злитись, а ми плачем»; «Нам би сала й картоплину – / І нічого вже не треба»). В саме серце (а ще ж треба мати й громадянську мужність!) вражають слова: «Не було достойних мужиків? / Розігріли словом хлопчаків, / В душу бризнули отрути, / Повели вмирать під Крути». І це тоді, коли була дана майже стопроцентна можливість відродити й побудувати незалежну державу. Що ж змінилося? Здається, нічого («Нові вожді – й вимоги теж нові»). Як не було, так і немає усталеного і зрозумілого, логічно вмотивованого закону й національної ідеї будівництва держави.
До книги гумору та сатири Миколи Федорова «На ярмарку життя» увійшли вірші, написані в різний час: від 2000 до 2018 року. Структурально її творять п’ять розділів: «Обіцянки направо і наліво», «У кожного свій погляд на життя», «Ворона трохи сиру вкрала», «Зустрілись куми в дерезі», «Ой, казала баба діду».
П’ята книга поезії Миколи Федорова «Прилетять вітрів ватаги» (2019) складається з шести розділів: «Тут сонце носять у руці», «Свічусь – немов лампада при іконі», «Вічність проростає кетягом калини», «Образ, що при місячній калині», «Ронделями цвіте весна», «Вранішні протуберанці», які представлені пейзажною, громадянською, філософською, інтимною лірикою, гумором і сатирою, цілий ряд поезій жанрово – ронделями.
Ліричний герой тонко, по-філософськи відчуває світ природи. Для нього це альфа і омега життя людини. Спостережливе око бачить усі відтінки довкілля, розум аналізує і синтезує всі прояви божественного дання, а відтак душа наповнюється щемливою радістю і смутком, бо часу течія не стоїть на місці («усе тече у світі біло-синім»). Як не проґавити отой поклик скороминущого, а разом з тим і вічного, дарованого людині Богом? Де знайти і в кого спитати відповіді на споконвічне філософське питання «навіщо цей туманний ранок?», «куди нести гріх для спокути?», щоб «змінивсь у світі світ»?
І хоча проблема «бути чи не бути» так і залишається на порядку денному («На світі всі гості, // Та більшість про це забуває»), все ж ліричний герой чітко усвідомлює свою роль і місце в житті, адже воно прекрасне й неповторне. Бо хіба може бути інакше, коли навколо творяться дива: місяць «холодним лиском простір тче», кінь копитом «креше позолоту, розсипавши осінній падолист»; коли можна товаришувати з вітрами, бавитися співом солов’я, бачити, як ставок «моргає веселим оком», «сльозиться берег в ранішній росі», де «…сонце носять у руці, // Із зорями цілуються». А дуб, тополя і калина є уособленням твого роду і твоєї власної долі. Попри те, що все тече, змінюється, минає, залишається непроминальна сутність («…У вічності ж – кущ рідної калини»). І, однозначно, віра у вищу справедливість, задуману від початку гармонію буття («Я вірю в сонце, вірю в вітер, // Я вірю в диво неземне»). Але кожен повинен прийти до цього сам («молитись не примушуй») через душевні рани, але з обов’язковою умовою наближення до краси («допоки не зіп’єш краси»).
Будучи ніжним ліриком, глибоко проникаючи в світ природи, Микола Федоров все ж залишається поетом громадянського звучання. Йому болить душа від того, що із сіл «лишились п’ятихатки», що «пісніє стомлена земля», що немає баштанів за селом, що «…створили ми державу // На біду, а не на славу», «Не робиться нічого до пуття – // І бездоріжжям котиться життя». Але розуміє при цьому, що «життя – то, певне, боротьба», хоча часто ця життєва боротьба залежить не від конкретної людини (що було б цілком закономірним явищем), а від «вождів», для яких «мораль – пітьма», вона для них лише для потіхи. А це породжує нігілізм, втрату віри, збайдужіння в народу.
Ліричний герой нетерпимо ставиться до лицемірства, не йде на компроміси із совістю, особливо дістається «братам»-москалям, для яких вибирає поняття «свояки», розвінчує їхню підступність. Але неправедні діяння повинні бути покараними («круки з’їдять їх очі», «тепер і я ту дружбу спопелю»). Даремні намагання ворогів домогтися свого, бо козак уже «голить чуба, шаблю точить». Не боїться іти проти усталених поглядів на Європу, як на рятівницю України, бо ми «…в Європі здавна не свої».
Мандруючи сторінками книги Миколи Федорова «Прилетять вітрів ватаги», заглиблюючись у художній світ образів, тем, проблем, ловлю себе на думці, що для автора немає нічого, що б його не цікавило. Кожен його крок – це якісь відкриття, які постійно через споглядання піддаються аналізу, а відтак постають на папері вмотивованим одкровенням чи то радості, чи то суму, чи то тривоги, а якщо одним словом – небайдужості.
Нова (вже шоста) книга Миколи Федорова «У листопадовій круговерті» (2020) складається із семи розділів: «Заглядає сонце у твої зіниці», «Вогонь у серці запалю», «Гортаю сторінки життя», «Там, де колись світилася зоря», «При добрій погоді і негоді», які презентують пейзажну, громадянську, філософську, інтимну лірику, а також гумор і сатиру. В окремі розділи зібрано поетичні присвяти («Хай яскравить гарне ім’я ще довго на славу») та чотиривірші («Вербовий розщеп»), які так само, як і попередні розділи, наповнені філософією почуття, відповідальністю перед світом і собою, а виокремлено створюють довершену і обрамлену оркестровку кола.
Уже сама назва збірки підводить читача до того, щоб зробити певні висновки. Життєва круговерть з плином літ не втихає, а, здається, ще більше закручується. Ліричний герой, оглянувшись назад, бачить, що не все в минулому було реалізовано так, як би хотілося наразі. А тому виникають постійні сум’яття душі, але тепер уже на рівні катарсису. Переборювання життєвих негараздів – на рівні усвідомленого Божественного дання («від катаклізмів і стусів вирощуються надміцні породи»), розуміючи невідворотність часоплину («усе тече: і в душах, й на просторі»), з вдячністю сприймаючи, що треба «днем цим дорожить». Тому й виникають постійні риторичні питання: бути чи не бути, «свобода чи сваволя», «то до пекла чи до Бога?», сум і щем за минулим чи радість сьогоднішнього дня…
Одухотворюючи природу, ліричний герой ніби зливається з нею, стає частинкою величезного огрому, ім’я якому – Всесвіт. Це почуття постійне, але, так як і для кожної людини, до кінця не прожите й не усвідомлене, бо нам цього не дано. А от реальний світ довкілля постає довершеним, зрозумілим, озвученим і розбарвленим – аж до найвищого естетичного сприйняття й розкошування в ньому. Автор провів своє дитинство в селі (а спогади і відчуття дитинства найстійкіші), тому й зараз, будучи міським жителем, він усе пам’ятає, несе пам’ять серця з радістю, намагаючись передати її рідним, друзям, усім, кому небайдужа лірико-романтична настроєвість. Де б не був ліричний герой, «думки назад летять в дитинство». А тому постають незабутні живописні картини, озвучені мелодіями світу, представлені контактними аналізаторами, які дають можливість одержати естетичну насолоду: «пахне осінню рілля», «сходить озимина», «сонна нива», «вирує липень в золотій соломі», «червоні кетяги в росі», «досвіток бринить».
Таким чином поезія Миколи Федорова постає у зримих формах і образах самого життя, бо в нього «поет в городі і поет при глині», який відчуває і вбирає життя всіма фібрами душі. Цілком реальні і, здавалося б, звичайні дискурси («ростуть на клумбах незабудки», «кахиче сторож біля будки», «в небуття відходять стріхи», «і двір зароста споришем», тополі «виструнчились в ряд», «гусак ґелґоче», «півні сурмлять») набувають глибокого філософського значення, поєднуючи художню й життєву правду.
Звичайно, не можна оминути образи, скажемо так, вищого рівня. Це, зокрема, образ сонця (світила, світла, променя), який червоною ниткою проходить не тільки в цій збірці, а й через усю поетичну творчість автора. Ліричний герой ніби в долонях постійно тримає сонце, бо від нього теплиться «життєвий простір», з ним можна розмовляти «голосів не чувши», а ще воно – божество, і ми колись були сонцепоклонниками (а, власне, чому були – ми ними залишилися й дотепер). Дивовижно: який ряд епітетів можна було б підібрати! А з нашої колекції – це «сонце осяйне», «сонця зваба», «стигле сонце», «тепле сонце», «сонечкові золотаві пасма»…
Крім цього є постійними образи вітру («загулявся… в полі», «пригорнувся до весни», «зухвалий вітер», «вітрів уже не втримать у покорі», «клекочуть ті вітри»), вечора («осінній вечір знову на твоїм столі»), ночі («ніч загорнулася в туман»), часу (іде, не чекає, не вибачає, здається, не звертає уваги – «І так до зімкнення повік – // Із року в рік, із року в рік»).
І дивовижний образ колиски… Ніби усталений і зрозумілий, але тут він набуває узагальненого образу цілого всесвіту людини («Колиска в хату – знов нове життя, // Вервечками прив’язане до стелі»). Останній рядок просто приголомшливий у своїй простоті, але яка ж глибина! Це, власне, і є оте трансцендентне одкровення, яке проявляється помимо волі й бажання людини. Воно є, бо просто є, і не може не бути. Глибина, якої, мабуть, ніколи так і не осягнути.
Щирістю й теплотою серця і душі проникнуті поетичні присвяти (розділ «Хай яскравить гарне ім’я ще довго на славу»). Найперше слово, що цілком природно, дружині, донькам і внукам («І світ відлунив щастя голосами, // І радість розквітала тут на всіх», «а я ж бо знаю: снилися онуки»). Спілкування з друзями, колегами по перу («пам’ять знаходить своє», «загорнуті думки у спомини», «думки зухвалі не лягають спати», «словам уже не буде спину») приносить справжню насолоду, бо тоді «в промінні розцвіта садок», бо «єдина справжня розкіш – це розкіш людського спілкування» (Антуан де Сент-Екзюпері).
Чотиривірші (розділ «Вербовий розщеп») з’являлися і в попередніх збірках, а тут цілий розділ. Вірш, хоча й складається із чотирьох рядків, має складну внутрішню форму, адже поет повинен бути максимально сконцентрованим, щоб устигнути й зуміти сказати сакраментальне мотто. Миколі Федорову це вдається. Філософія почуття (усвідомлено це постає чи випливає із життєвого й творчого досвіду) наповнена прихованою іронією, в якій високе поєднується з надто приземленим. Знову ж таки – так, як і в житті. Саме це й вирізняє своєрідний оригінальний стиль автора, який базується на народній уяві і світогляді.
Як завжди, дістається брехунам, підлабузникам, пліткарям, п’яницям, хапугам, пройдисвітам, крутіям, депутатам… (розділ «При добрій погоді і негоді»). Знову головними героями у автора – кіт, собака, баран, півень, ведмідь, осел, лев, лис…
Непроминальний підтекст скептицизму, прихованих і відвертих сатиричних інклюзій, не кажучи вже про постійну приховану іронію, яка іноді видається звульгаризованою, але це тільки тоді, коли вже практично неможливо догукатися, щоб зрозуміти, здавалося б, відомі істини морального співжиття людей, – можемо спостерегти не тільки в розділі гумору й сатири, а і в усьому жанрово-тематичному розмаїтті поетики Миколи Федорова. Ба, цей «вульгаризм» проступає навіть у природі; це для того, щоб найоптимальніше передати настрій ліричного героя саме в момент його внутрішнього стану, адже людина невіддільна від природи, а відтак кожен сприймає навколишній світ відповідно до свого етичного й естетичного рівня розвитку («небо надулось», «зашморгало небо осіннє», «засмикалось сонце на небі», «проляпав дощ»). Часто функціонування вірша надривне, неспокійне, урізані, а то й подовжені рядки, «ігнорування» усталених канонів, але, попри те, вони органічно вписуються в структурно-змістову тканину твору і не залишають нікого байдужим.
І не можу не навести ось хоча б ці образи-знахідки: «цей день – у лапах дряпучої кішки», «не всі повернуться додому журавлі», «відлунить скрипка у душі моїй», – які вже не один день живуть у мені і розходяться, ніби кола по воді, у безмір простору і часу.
Не один десяток книг Микола Федоров передав на Схід у район бойових дій. Крім сказаного вище, в його поезії живе високе почуття патріотизму, гордість за Україну, віра в перемогу… Саме це й отримало високу оцінку бійців і командирів російсько-української війни. Тому особливою гордістю для поета є три подяки і два прапори з автографами бійців і командирів.
Микола Федоров – учасник і член оргкомітету чотирьох Міжнародних фестивалів ронделя «На берегах Альти» в Борисполі. Член Асоціації поетів-ронделістів України (2018), член Національної спілки журналістів України (2019), суддя вищого кваліфікаційного класу, заслужений юрист України (2009), лауреат літературного конкурсу «Рондель року-2018» (2019), нагороджений медаллю Асоціації поетів-ронделістів України (2019).
В задумах автора нові книги, видавничі проекти, плани консолідації літераторів і краєзнавців Бориспільського краю.
…І хай скрипка його душі відлунить у просторі й часі…
Фото на титульній сторінці: М.Федоров, М.Боровко, В.Литвин
“Українська літературна газета”, ч. 3 (295), 12.02.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
На правах реклами. Компанія пропонує виготовлення вхідних дверей за найнижчою ціною під замовлення – магазин у Києві. Багато років вони надають широкий спектр продукції: двері, покриття на підлогу, фурнітура.