І пізно щось просить у Бога, і навіть соромно просить

98

Їхав
я з Києва і майже всю дорогу відчував себе безпритульним. І не просто
безпритульним, а кинутим напризволяще всіма, усім світом у течію непевності,
невизначеності, розпачу, відчаю, вселенського смутку, незборимої одинокості,
невідворотності чорного провалля, у яке так чи інакше, але таки колись
доведеться впасти.

Раніше
у мене такого не було, я ніколи не відчував нічого подібного за весь час свого
перебування у стані свідомості. Звичайно, були в житті різні ситуації, різні
моменти, коли навіть жити не хотілося, коли жили тягнуло і нутро вивертало від
несправедливості долі, від неможливості досягнути бажаного, від власного
безсилля не так перед обставинами, як перед невідомістю, перед межею, за яку не
хочеться переступати ніколи. А тут… Майже всю ніч сидів у купе над томиком
віршів і та межа була постійно зі мною. Потяг зупинявся на визначених станціях,
люди заходили і виходили, пили чай і не тільки, розмовляли, спали, вечеряли і
снідали, а я ніяк не міг вийти із того світу, який просто вселився в замкнений
рухомий простір разом із спогадами та тривожними рядками такої ж безпритульної
Поетової душі. Спорідненої душі.

Досить-таки
часто, як для людини із крайнього заходу країни, мені доводилося бувати в
столиці. І майже кожного разу я, заходячи в Спілку письменників, відвідуючи
різні заходи, блукаючи містом згадував про чоловіка, підсвідомо шукав зустрічі
з ним, з Поетом, з яким мав тільки кілька нагод поговорити, здається, дві. Про
Леоніда Талалая.

Наше
життя таке, що ми мало спілкуємося. У нас постійні клопоти, постійні проблеми,
вічна нестача часу. Якось, за доброю чаркою, Поет розговорився і висловив
кілька істин, про які ми всі знаємо, які нам знайомі чи не з самого дитинства.
Але тільки знайомі. Ми ніскілечки не турбуємося про те, щоб дотримуватися того,
що рекомендували нам наші предки, про що казали великі мудреці. Ми просто
живемо, плачемо, терпимо, чекаємо… Це вада національного менталітету, це
недолік, якого позбавитися майже неможливо. І межі нашому терпінню немає.

 

Поет не там, де бенкетують,

Не за столом, не при столі –

Йому стілець запропонують,

Лише підвівши до петлі.

 

Що
тут можна ще сказати? Хіба не вся наша психологія у цих чотирьох рядках? Чи це
патологія психології? Хіба тут є хоч крапля неправди? Ми всі чекаємо невідомо
чого і невідомо від кого і це чекання перетворилося на національний культ. Ми
чекаємо доброго царя, який виведе країну до вищого рівня існування, чекаємо
манни з неба, чекаємо, що хтось дасть нам право бути вільними, чекаємо, що буде
день і буде їжа… Але не робимо нічогісінько. Чи то даються взнаки роки
тоталітарного нищення нашого інтелекту, нашого відчуття власності, нашої
гордості, нашого права бути ґаздами на своїй землі. Не боятися. Не озиратися.
Не сподіватися на схвальний жест із боку сусідів, бо такого жесту не буде, бо
не буде ніколи. Сільський менталітет передбачає будування хати більшої, ніж у
сусіда, завершення сільськогосподарських робіт раніше, ніж сусід, придбання
машини кращої, ділянки ширшої, костюму дорожчого… Але якщо зібрати це все до
купи, приміряти до суспільства, спроектувати на стосунки між великими
соціальними групами людей, то виходить якийсь парадокс, ніби все перевертається
з ніг на голову. Перед владою кланяємося, перед силовими структурами плазуємо,
при можливості стараємося вкрасти, дітям збрехати, бо ж хочеться виглядати
кращим хоч у їхніх очах. У стосунках між державами ми постійно йдемо на
поступки, соромимося виглядати сильними, боїмося зробити крок першими, не
вміємо настояти на своєму. Наша рішучість перетворюється на аморфність, наші
здорові амбіції стають комплексами, наш розум стелиться килимом під ноги тим,
хто вкрав нашу історію, хто знищив наших лідерів, хто перекупив нашу еліту, хто
дискредитував наших героїв…

Звичайно,
про це у віршах не йдеться прямо, бо то вже була б не поезія, а публіцистика.
Це все виникає в голові, росте як бур’ян, без насіння і догляду, виникає з
нічого, з нічного простору, з несвіжого повітря. Але, насправді, це не так, бо
це не може бути настільки простим, щоб виростати на пустому місці. Слово Поета
– ось що є насінням для подібних роздумів і висновків.

 

Щось ти серце моє,

Ой важке, загорьоване,

Ніби всі, що не є,

Позліталися ворони.

Вже нікому не раде,

Ти вже так підупало,

Ніби всі листопади

На тебе упали.

 

І
ці листопади із Поетового серця перемістилися на моє серце, переселилися у
приватні світи всіх, хто мав сміливість доторкнутися до надтонкої сутності
зраненої душі, яка взяла на себе місію страждати за кожного, яка щодня ішла на
Голгофу, показуючи, що так жити не можна, що так бути на має, що ми народжені
не для такої долі.

 

І нічого вже не наверстати,

Скоро пережите на віку,

Пережите ніби нашвидку,

Стиснеться до риски між «ку-ку»,

Гляне, як у люстро, перша дата…

 

Глянула.
А його вже нема. А я мав його книжку ще років десять тому. А я хотів зустріти
його для того, щоб висловити своє захоплення його талантом так просто, такими
звичними звичайними словами сказати так, що мороз по шкірі.

 

Живеш, підбріхуючи в тон,

І брешеш навіть без потреби,

Останню правду, як патрон,

Приберігаючи для себе.

 

Або
наступне:

 

Совість мокне за дверима,

Чи впускати, а чи ні? –

Я не знаю, як мені

Пережити з нею зиму.

 

Але
хто про це думає в наш час? І хто говорить? І кому це потрібно? Може, саме
через це, щоб не звучало зайвих нагадувань про моральні чесноти, про
християнські цінності, про духовні авторитети, щоб народ не порівнював
безкорисливих будителів духу з можновладцями із кримінальним минулим та
забезпеченим до пра-пра-правнуків майбутнім, може, саме через це влада так не
любить літературу та її творців, може, саме тому затикає їм рота, ліквідовуючи
все, що може донести слово до читача: мережу книгарень, державні замовлення на
видання книг, бібліотеки…

Оце
якраз завершував роботу над цим матеріалом, останні кілька слів дописував, як
вирішив чомусь глянути, що там робиться на Фейсбуці. І на тобі! Саме в тему!
Кілька хвилин тому Сергій Батурин написав: «Цей рік забрав ще двох: Талалая й
Завгороднього. Вони обидва товаришували з Римаруком: і Леонід, і Юрій
Степанович. Мабуть, уже зустрілися в Потойбіччі. Цей рік багато в чому змінив
моє ставлення до спілчанської братії. Усім, що сталося, а надто – Талалаєвим
похороном: люди, які шість останніх років цькували, труїли його душу
неправдивими плітками, пересудами, пасквілями в сумнозвісній «ЛУ», прийшли й
любо-любісінько, наче й не було нічого, стали біля труни. Промови виголошували,
демонстрували перед новим спілчанським проводом свою прибитість горем. Юрмою,
аж удовиці, матері єдиного Талалаєвого сина, ледь місця стало. Ані встиду, ні
совісті. Один Мовчан здогадався сказати: «Леоніде, прости»…»

 

І вже нічого не змінить,

Мов обривається дорога,

І пізно щось просить у Бога,

І навіть соромно просить.

 

Сумно. А при
житті він так і не почув від мене, що люблю його поезію.                   

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!