Непрочитаний Валерій Ілля: Метафоричне тло і
глибинна підтекстова сюжетність
Ілля
В.П. Розширеними очима.– К.: Вид. центр
«Просвіта», 2004. – 272 с.
Валерій Ілля (23.06.1939 – 27.07.2005)
– український митець з покоління, що прийшло в літературу відразу після
могутньої когорти шістдесятників. Поет належав до Київської школи поезії,
яка існувала в столиці в 1965 – 1968
роках. Переважно її членами були студенти філософського та філологічного
факультетів Київського університету імені Тараса Шевченка. Назва групи виникла
аж 1969 року, тобто постфактум.
Для митців цього угруповання була
характерна модерністська естетика. На час тоталітарного режиму вже це
розцінювалося як злочин, адже штучно запроваджений Максимом Горьким нібито
єдино правильний соціалістичний реалізм не міг допустити жодної конкуренції.
Чвертьстолітня заборона друку Валерія Іллі (першу свою книжку «За туманами
ковалі» поет побачив п’ятдесятилітнім) не стала випадковою. Щоб у цьому
переконатися, досить вдуматися в застереження Миколи Бажана ще молодому
поетові: «Валерію, ваша поезія – релігійна. Не заперечуйте… Ваша поезія не
просто релігійна, вона глибоко релігійна. Наші дороги розходяться. Подумайте,
до чого ця релігія довела Солженіцина?»
Отже, в роки молодості Валерій Ілля й сподіватися не
міг про видрук своєї книги. Три поетичні збірки, які побачили світ уже
наприкінці ХХ – у ХХІ столітті («За туманами ковалі» (1989), «Сварга» (1996) та
«Розширеними очима» (2004)), нині можна розглядати як світло погаслої зорі.
Проте фізична смерть автора не означає втрату українським красним письменством
творчого напрацювання генія. Чому генія? Щоб відповісти на це питання, досить
прислухатися до оцінки поетичного дару Валерія Іллі визнаними авторитетами. На
думку Григора Тютюнника, вірші В. Іллі – «це справжня українська поезія, це
справді вільна українська поезія». Микола Вінграновський акцентував: «Вірші
Валерія Іллі геніальні. Чого я так кажу? Бо коли дивлюся на будь-чиї вірші, навіть
на свої, бачу, хто і що вплинуло на поета. А тут скільки не дивись – нічого не
побачиш». Суголосні до цієї найвищої оцінки й інші вислови: «Дуже мені
подобаються три поети, які живуть в Україні, – Василь Голобородько, Валерій
Ілля і Микола Воробйов… Вони є чисті модерні поети, тоді як інші більш
традиційні… А цих трьох я вважав би першорядними модерними поетами» (Юрій
Тарнавський); «…поезія Іллі – то унікальне явище» (Богдан Рубчак). Проте вірші
Валерія Іллі, як, до речі, й поезії Богдана-Ігоря Антонича й Василя Стуса, – це
тексти, до розуміння яких пересічний український читач ще тільки доростає,
оскільки в їхній матеріалізації маємо своєрідні вірші-коди, які наша
підсвідомість сприймає й розшифровує непомильно, але які трактувати надзвичайно
складно. Богдан Бойчук визнає: «…Індивідуальний стиль Іллі. Його ні з ким іншим
змішати не можна. Мало кому з поетів вдавалося осягнути такий різко
індивідуальний стиль. У нашій літературі досягли цього лише молодий Тичина,
Антонич, Барка, Ю.Тарнавський та Ілля».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Микола Бажан підкреслював, що
основною ознакою поезії Валерія Іллі була образність, «яка за своєю густиною і
насиченістю є безприкладною з огляду навіть на світову поезію», а інший
літературознавець визнавав, що «основними стовпами, які підтримують творчість
Іллі, став Шевченко, козаччина, релігія та селянський побут. Ці головні мотиви
переплелися з підряднішими, проникли у майже кожний вірш, «тому творять дивинну
загальну канву творчості поета». До праарійської аналогії «акт творення – акт
посіву» Валерій Ілля повертається багато разів. Для прикладу в рядках: «… її
діточна душа повертається до руки / яка сіє нас в інше поле похилених вітром
при дорозі…» (вірш «гасне квітка…»). Через образ квітки Валерій Ілля подає
слов’янське, землеробське розуміння циклічності, повторюваності буття.
Для селянина земля – й
годувальниця, й божество, й мати. Як свідомо мисляча інстанція з правом на
докір, критику і прокляття, вона акумулює в собі резерви історичної правди, і
тому посилання на неї супроводжується настроєвими фазами «розчарування»,
«обурення», «відреченість», «гнів». У вірші «посіяно орачів у тугу степу…»
земля «виорана мечами». У такому випадку логічно можна припустити, що йдеться
про землю, що в силу своєї ресурсної і кліматичної спокусливості в історичному
просторі постійно ставала яблуком роздору між народами, причому земля ця в
стані апатичної втоми, і єдиний стовп, що утримує її в реальному бутті – це
несвідоме, хоч і не зовсім певне,
передчуття плуга (земля виорана мечами, хоч мала б бути виорана плугом).
Подібний мотив проглядається в іншому вірші, сконструйованому у вигляді
монолога землі: «…провалюються орачі повільно в ниву / де жито їхніх рук мене
ще держить проти неба…» (поезія «Осінь
І»). Ще Євген Плужник у поезії «Там, де полягли вони за волю, / буряки тепер
для цукроварні…» суголосно обіграв мотив землі як акумулятора історичної
пам’яті і докору предків нащадкам. Близькими до цих мотивами В. Іллі є
фінальний уривок: «…Розгортає знов іржава сапка / землю, від утоми сіру». У
вірші Валерія Іллі «Спів у нічному полі» земля «голосить у зціплених ротах
предків», тобто предки приречені на німе спостерігання і самодокір за те, чого
не змогли чи не встигли.
Від землеробства аналітично
виводиться модель села, обійстя, правил господарювання. Своєрідним є сплав цих
асоціативних блоків з «глибокою релігійністю» (Микола Бажан) Валерія Іллі, як у
рядках: «…де над житом їхніх темних молитов / Ісус косу клепле у голосі зозулі»
(«повільний плуг сльози на Божому лиці…»). У поезіях Іллі таке «одомашнення»
біблійного тексту доходить не просто до
апокрифічних вигадок, а до відтінку інтимності, як у вірші «Вставання з
мертвих». Богдан Бойчук наголошує: «Микола Бажан відзначив колись, що поезія
Валерія Іллі глибоко релігійна. Християнська релігійність Іллі найчастіше пов’язана
з селянським, близьким до природи побутом та дохристиянськими віруваннями й
ритуалістикою. Ось як незвично поет змальовує Різдво: «… блакитні риби неба
п’ють очі Марії / поки вона виливає його тіло / у темне дихання волів над
яслами світу». Така строго
канонізована сцена пологів Богородиці і народження Христа у Валерія Іллі
максимально заземлена («вона виливає його тіло»), аж до рівня фізичного явища.
І, що закономірно для образотворчості поета, ця сцена знову-таки накладається
на хліборобську символіку («дихання волів»). Тобто разом з народженням Ісуса,
як процесу внесення в структуру світобудови переваги милосердя, природності і
всесвітньої любові, на світі постає і землеробство («дихання волів») як культ
причастя до божественної суті живого і неживого.
Та попри різноманіття селянської
тематики й суто степових образів-символів, у Валерія Іллі улюбленою темою була
козацька минувшина: «Історизм, головно козаччина й козацький побут, виявляється
всюди: в рядках і між рядками більшості поезій Іллі. Простір козацьких
краєвидів, наприклад, змальований зазвичай несподівано й оригінально: «Росте
калина з розчинених козацьких ротів». У цій метафорі відчуваємо не тільки
степову далечину, але й крик козаків у ній» (Богдан Бойчук). Поет нещадно
таврував зрадників, зокрема, козацького полковника Галагана, який після битви
під Полтавою за великі гроші пристав на те, щоб за наказом Петра І зруйнувати
Запорозьку Січ. У вірші «Церква на Січі» після зради цього козацького чільника
зрадництво як явище починає множитися в геометричній прогресії: «бджолою загуло
козацтво у церкві / й побачило що замість однієї голови / Галагана / їх стало
аж тринадцять а рук без ліку / одна в панів клейноди брала / а друга посилала
їх на муки / одна на тіло клала хрест / а друга виламувала іконостас / із
січової церкви». Виразна метафора «бджолою загуло козацтво у церкві», яка
водночас містить у собі й дуже влучне порівняння невдоволення козаків із
гудінням потривожених бджіл, суголосні з поетичним рядком із цього ж вірша «і
оселедці стали як дими над головами козаків», тобто з горя посивіли навіть
молоді запорожці.
У вірші «Заступила та чорная
хмара» йдеться про дійсний історичний факт, коли малолітні учні кобзарської
школи на Запорозькій Січі приспонукали козаків, яких кількісно було набагато
менше, ніж ворогів, перемогти супостатів, загравши «Метелицю». Правда, в поезії
Валерія Іллі увага на юному вікові музикантів не зосереджена. Центральним
образом виступає гетьман Дорошенко, який своїм героїзмом запалює на подвиг
інших: «три доби без упину / спивало поле кров / на ранок знов у полі / стала
козацька лава проти /польської / але що то?! / стоять козаки проти поляків /
стоять поляки проти козаків / а зрушити з місця не можуть / бо нема більшої
втоми / від утоми убивати… / і батько Дорошенко руки опустив /та раптом
спам’ятався / музик до мене! / і вдарив довбиш у Божі двері / «Метелицю!»
панове-музики / озвався гетьман і навприсядки / пишучи шаблею / знаки навколо
себе / що їх і сьогодні ще ніхто / прочитати не потрафив / сам на ворога пішов
Дорошенко / сам! / побачили козаки свого батька / крізь сльозу / і змела
«Метелиця» усіх ворогів». Танець, який згадано у творі, за швидкий темп
українці назвали, як і природну стихію, – метелицею.
Метафористичне тло, глибинна
підтекстова сюжетність поезій Валерія Іллі – це те, що споріднює цього митця з
найкращими сучасними поетами світу, які творили й творять у стилі модерну.
Нехтувати настільки талановитим митцем, оминати мовчанням його поетичну
спадщину лише тому, що він далеко не всім зрозумілий, – морально-етичний злочин
проти всього українського красного письменства.
смт
Заболотів Снятинського району
Івано-Франківської
обл.