“Українська літературна газета”, ч. 12 (368), грудень 2024
Коли б не постпостмодерна мода на заголовкову стислість, то цей текст міг би називатися: «Леся Українка: два фемінні дискурси у відсутності кількох інших, також фемінних». Вирізнені два дискурси – це предмет мого рецензування: книжка Т. Гундорової «Леся Українка» із дещо претензійним як для науково-популярного видання підзаголовком «Книги Сивілли» (Харків, 2023; зауважу, що майже одночасно вийшов польський переклад) та книжка-есей Є. Кононенко «Леся Українка» (Львів, 2023) з поетично-есеїстичним підзаголовком «Драма усвідомлення Тіні» (останнє слово-образ запозичене з лексикону К.-Г. Юнга). Що стосується «кількох інших», то насправді їх багато, в тому числі О. Забужко, Н. Зборовська, А. Бичко, В. Агеєва, М. Кармазіна і один лише чоловік – А. Костенко; ніхто з них не згаданий в «есеї» Є. Кононенко, а у своєму списку літератури Т. Гундорова назвала тільки В. Агеєву, правда, поруч з кількома давнішими дослідниками спадщини Лесі Українки, включно з напівзабутим А. Музичкою.
Заголовки цих книг-ровесниць зобов’язували їхніх авторок досліджувати, традиційно формулюючи, «життя і творчість» геніальної поетеси, як мовиться, на повний зріст. Однак Т. Гундорова береться за переосмислення біографії Лесі Українки, хоча з неї розробляє тільки три сюжети: хвороба і творчість, політична школа у Драгоманова та взаємини з О. Кобилянською, а третину тексту присвячує аналізові її чотирьох чільних драм. Лесина лірика представлена у Гундорової всього 3-4 віршами. Є. Кононенко у перших двох з одинадцяти головних розділів книжки і в обох останніх звертається до лірики і поем Лесі Українки, досліджуючи діалектику свідомого й несвідомого, Еросу та Логосу у творчому процесі; в інших сімох розділах проаналізовані всі великі драми (щоправда, деякі потрактовані як трагедії), за винятком «Блакитної троянди», «У пущі» та «Адвоката Мартіана»; до речі, обидві останні обійдені і Т. Гундоровою. Зовнішня біографія національної поетеси (зокрема долання нею важкої хвороби, на чому зосереджують увагу всі її біографи, і Т. Гундорова особливо) тут ледь заторкнута; Є. Кононенко більше цікавиться біографією її душі, опираючись на юнгіанську методологію.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Обидві книжки рубриковані у видавничих даних як науково-популярні, але друга половина цієї рубрикації ніяк не стосується книжки Є. Кононенко (нехай видавець в анотації і ризикнув зазначити «Для широкого кола читачів») хоча б тому, що тут дуже багато часто декларативних, але акцентованих звертань до юнгіанської методології, що заодно ставлять під знак питання й іменування книжки есеєм. Чи не єдиними прикметами, котрі могли би засвідчувати таку декларовану популярність, є наявність тут (як і в «Книгах Сивілли») ілюстративного матеріалу і випадки апеляції авторки до спільного з читачем життєвого досвіду. І з масою застережень таке визначення може стосуватися монографії Т. Гундорової, котра виконувала поставлені собі завдання у звичній для себе близькій до есеїстичної манері. Характеристика Є. Кононенко 142-сторінкової праці (в цілому), витриманої переважно в академічному стилі, як есею не є, сподіваюся, намаганням змагатися з Мішелем Монтенем. Це радше свого роду індульгенція, що мала б виправдати відсутність на її сторінках – ні у форматі посилань або приміток чи традиційного для наукової (нехай і популярної) праці списку літератури – хоча б одного прізвища попередників і сучасників авторки-лесезнавців (мовляв, есей є суто авторський жанр). Згадки про них фігурують тут виключно в анонімному форматі: «Про драму «Руфін і Прісцілла» як про драму ідей українські дослідники писали багато», «Відомий лесезнавець писав…». Навіть часто-густі посилання на Юнга доводиться приймати на віру, бо жодних покликань на джерела нема.
До прикмет есеїстичного стилю у тексті Т. Гундорової, серед іншого, можна віднести як метафору в підзаголовку (чомусь та ж метафора повторена і в назві шостого розділу), так і виразну проблематизацію кожного епізоду дискурсу; як і діалогізацію цього дискурсу, так і такі стилістичні витребеньки, як-от: «єресі жіночих страстей (із заголовка) або «Двадцяте століття відкриває людину маси, що виходить на ярмарок модерности». І ця відмінність книжок трохи дивує: адже абсолютна більшість написаного першою авторкою належить до рубрики «художня література», тоді як друга на цій ниві, здається, не подвизалася.
Між іншим, літературні шляхи обох уже перетиналися, хоча й не на проблемному полі Лесі Українки: у 2017 році Є. Кононенко брала інтерв’ю у Т. Гундорової з приводу постмодернізму. Та до геніальної поетеси обидві звертаються не вперше: серед героїнь книжки Є. Кононенко «Героїні та герої», виданої «Гранями-Т» 2010 року, є Леся Українка. А Т. Гундорова три роки тому опублікувала статтю про «Блакитну троянду», що лягла в основу четвертого розділу рецензованої книжки.
Наміри обох дослідниць, звісно, різні: Є. Кононенко анонсує розгляд етичної проблематики у світогляді своєї героїні, пошуки нею нової етики. Т. Гундорова наголошує інакшість (аж до «чужості») Лесі Українки та її одержимість (аж до божевілля, принаймні творчого).
Т. Гундорова продовжила лінію тих біографів Лесі Українки, хто – як наприклад М. Драй-Хмара – сюжет хвороби, хвороби і творчості вважали одним з найголовніших у життєписі поетеси. Текст «Книги Сивілли» починається не вступом до книжки (такий загалом відсутній), а фразою С. Зонтаг: «Хвороба – це темний бік життя й обтяжливе громадянство». Се цитата з першого розділу, названого «Хвороба і творчість». Він складає рівно третину обсягу книжки і включає підрозділи «Історія її хвороби», «Інші місця: санаторій і курорт», «Курорт як літературний топос», «Чужинка: природа туристичного погляду, «Санаторійна зона європейського роману» і «Творчість як хвороба». Оці заголовки говорять самі про себе і демонструють, наскільки широко представлена тема і як глибоко вона вичерпана. Скрупульозно обговорюється проблема хвороби, зокрема дитячої, в тодішньому суспільстві та особливо в інтелігентному середовищі й у багатодітній родині, медикалізація модерної культури і у цьому зв’язку інституалізація хвороби у формах клініки та санаторія-курорту, а також вимушений хворобою «туризм», «бродяче життя»; зрештою, творчість як хвороба, «творче божевілля» в контексті проблеми «творчий геній і безумство». Увагу читача привернуть теплі стосунки Лесі з батьками і особливі, дуже плідні у творчому плані, але іноді й драматичні взаємини з мамою; дружба із С. Мержинським із трагічним фіналом; знайомство з О. Кобилянською (стосункам із нею присвячено окремий – третій розділ). Наскрізне у першому розділі – неймовірні зусилля з перетворення «ростинного існування» на повноцінне інтелектуальне життя, становлення Лариси Косач професійною письменницею Лесею Українкою.
Дуже лапідарну біографію своєї героїні, кваліфікованої і як «важлива постать української громадянської релігії», Є. Кононенко перенесла в останній, такий же стислий розділ книжки з безпретензійною назвою – «Що б я розповіла про Лесю Українку тим, хто не знає про неї нічого». Тут знайшлося місце для самоіронії Є. Кононенко щодо своєї належності до величезної когорти лесезнавців, але хворобі Лесі тут відведено півтора невеликих абзаци, її родині – ще менше. Мати її не стала персонажем цієї книжки, тоді як Т. Гундорова відводить їй чимало місця, в тому числі й під кутом зору «материної провини» та «небажаної дитини».
Серед тем, порушених Є. Кононенко, тема сакрального слова, тема Христа і Прометея, взаємоперетворення добра і зла, тема духовності й душевності, культура і природа, свідоме і несвідоме, тема Правди, Логос та Ерос тощо. Це широке коло питань розглянуте з опертям – іноді зрозумілим і розбірливим, а іноді заплутаним і непереконливим, але завжди акцентованим – на юнгіанську методологію. Варто відзначити множинність паралелей у книжці та почати з того, що одну й ту ж сторінку тут відведено фотознімкам Лесі Українки і К.-Г. Юнга; адже і перша мислила нешаблонно, і другий провадив дослідження у вічному пошуку унікальності. Також зазначено близькі у часі їхні роки народження. Але резонно було б наголосити, що обоє належать до однієї доби, котра наклала свій відбиток як на творчість поетеси, так і на дослідницький інструментарій, запропонований психоаналітиком. Добу цю у «Книгах Сивілли» слушно охарактеризовано як таку, у якій відбувається повсюдна біологізація культури загалом і літератури зокрема; доба, культуру якої мислять хворою і характеризують в дусі медикалізації в категоріях виродження, божевілля і криміналу.
Ще одна паралель у Є. Кононенко: Леся Українка писала у стані потужного творчого екстазу, а Юнг отримав власну теорію в одкровенні, у психозі. Чи не тому твори поетеси є добрим матеріалом для інтерпретації методами психоаналітика і водночас чудовою ілюстрацією вчення Юнга, зокрема теорії архетипів; адже «У творах Лесі Українки оживають саме архетипні історії та архетипові герої». А «Давня казка» може стати промовистою ілюстрацією застосування теорії Юнга до явищ літератури (?)». Також «Кассандра» та інші драми для Є. Кононенко є такою ж промовистою ілюстрацією теорії архетипів (Дозволю собі наївне запитання – а як же бути із самодостатністю мистецтва, коли його покликання в ілюструванні?). Стороною паралелі принагідно стає і Г. Ібсен: «… задовго до Юнга Ібсен формулює ідею безсмертя душі за Юнгом…». Навіть жарти авторки мають юнгіанське забарвлення: «…ми вимагаємо забагато від героїв драми «Оргія», які не були ознайомлені з надбаннями аналітичної психології».
Згідно з Юнгом, Є. Кононенко ділить психіку людини на Персону і Тінь. Природу другої описано всебічно: це несвідома частина психіки, неприйнята свідомістю (ergo Персоною?) сторона психіки, що керує поведінкою людини, той вміст психіки, якого людина (Персона?) в собі не бачить і навіть заперечує його наявність. Відповідно Персона є свідомою стороною психіки, контрольованою свідомим Я (оскільки йдеться про «свідомі настанови Персони». Крім Персони й Тіні, юнгіанська методологія реалізується Є. Кононенко через поняття Аніма чоловіка й Анімус жінки як складові Тіні, тобто індивідуального несвідомого, і водночас архетипи колективного несвідомого. Є ще Аніма жінки й Анімус чоловіка, віднесені у книзі до Персони як свідомої структури психіки , а також Самість, витлумачена тут як неповторність людини, усвідомлення нею свого божественного начала, втілення її сутності. Самість синонімізується із Богом, Христом, сутністю, індивідуальністю і чомусь протистоїть Персоні та разом із нею віднесена до індивідуального та колективного несвідомого та визнана архетипом. Тим не менше поступове усвідомлення своєї Тіні є «головним завданням життя людини»; і з героями драматургії Лесі Українки «розгортається велика драма поступового усвідомлення несвідомої Тіні». Кассандрі, Міріам та Долорес таке усвідомлення не вдалося, тому твори, персонажами яких вони виступають, Є. Кононенко вважає трагедіями, а не драмами. Вона і саму Лесю Українку кладе на психоаналітичне ліжко, простежуючи усвідомлення нею власної тіні. Звідси – підзаголовок книжки, а її метою авторка вважає показати «як саме це відбувається».
До західної методології звертається і Т. Гундорова, але досить стримано. Обговорюючи соціокультурні аспекти хвороби, вона шукає методологічне запліччя у С. Зонтаг та Дж. Урі. Проблема «несамовитості творчості, що і сама є зрідні хворобі» (Леся Українка сама зізнавалася, що пише несамовито), не може обійтися без посилань на Ч. Ломброзо і М. Фуко. Між іншим, ця проблематика осмислюється у «Книгах Сивілли» в широкому європейському і вітчизняному контексті – Й.- В. Гете, Т. Манн, Ф. Кафка, Б. Шульц і М. Хвильовий з його «Санаторійною зоною».
Т. Гундорова рідко звертається до лірики геніальної поетеси, та є вірш, який вона коментує двічі, вважаючи його, як і Є. Кононенко, програмовим. Це «Як я люблю оці години праці…», де до ліричної героїні приходило натхнення – «геній творчості» в образі «чарівного і прекрасного юного перелесника, який зваблював, зачаровував, дарував безсонні ночі й забирав сили». Породжуване творчістю безумство, наголошує Т. Гундорова, близьке до недуги. Вона ж звертає увагу на те, що у поетеси геній творчості наділений фольклорно-національним колоритом і водночас є еротичним образом, що уособлює демона і орфічного коханця. Авторка «Книг Сивілли» звертається до автографа програмового вірша, де у закресленій поетесою строфі Ерос поєднаний з Танатосом; хвилини божественного натхнення обертаються загрозливими психічними зривами.
Розгорнутий аналіз того ж вірша завершує другий розділ книжки Є. Кононенко, присвячений взаєминам поетеси з Музою. Авторка звертає передусім увагу на те, що в цій поезії, як і в багатьох інших випадках, Леся Українка ламає гендерні стереотипи, зробивши музу чоловіком – Перелесником. Широко цитуючи поезію, авторка інтерпретує її зміст «із дзвіниці юнгіанства» ось як. Тінь є тієї ж статі, що й людина (Персона?), але в несвідомому людини є елементи протилежної статі; у Лесиному випадку це Анімус. Усвідомлення Тіні у процесі індивідуації веде до напруженого діалогу з цим «умовним внутрішнім чоловіком». Коли в ньому налагоджується гармонійний зв’язок з Анімусом-Перелесником, розгортається «зріла жіноча творчість». Зріла поетеса, коментує далі Є. Кононенко, визнала натхненником своєї творчості сутність чоловічої статі – «нечисту силу», яка згодом вирине у «Лісовій пісні». Так мотив не названого тут Еросу також присутній у цій інтерпретації, але поза контекстом «натхнення – безумства». При повторному звертанні до цієї ж поезії у розділі «Логос і Ерос Лесі Українки» Є. Кононенко бачить у ній «нестримну еротичну стихію», вагомість образу розмови як спілкування з Перелесником, що веде до «згоди з власним внутрішнім чоловіком», а отже й до продуктивного творчого акту. Цього разу демонічність Перелесника Є. Кононенко хотіла би тлумачити у «вимірі неоязичництва», але залишає це лише в намірі.
Звісно, такі ж різні смислові акценти знаходимо в обох рецензованих книжках при тлумаченні драм Лесі Українки. Зупинюся на «Кассандрі», якій кожна авторка присвячує окремий розділ. Розмову про цю драму Є. Кононенко починає відтворенням сюжету кожної її частини (до речі, так само вона робить з «Руфіном і Прісціллою», «Оргією», «Камінним господарем», «Бояринею»). Кассандра у неї хвора візіонерка з «запаленим мозком», що пророкує «найстрашніший варіант розвитку подій, який побачила в стані зміненого стану психіки». У такому стані вона бачить «голу правду». «Збочена любов Кассандри до Правди» є визначальною. «Головною героїнею драматичної поеми є… сама Правда як особливий спосіб буття». Вдивляючись у свої пророчі галюцинації, Кассандра глибоко занурюється, вважає авторка, у несвідоме. І тут, у конфронтації Его пророчиці з її Анімусом-Аполлоном належить шукати джерело її трагедії. Адже гармонійні стосунки її несвідомого з Анімусом-Аполлоном не склалися, і Кассандра назавжди залишається «уособленням безнадійної трагедійності». А читач натикається на ту юнгіанську плутанину, про яку йшлося раніше. Адже Анімус зі сфери несвідомого, діонісійського, в яке занурюється Кассандра, Аполлон же – репрезентант свідомого. Чому ж вони разом конфронтують з Его пророчиці? І все ж перевага Кассандри у тому, що драма усвідомлення нею Тіні почалася. Тут же згадка про авторку Кассандри – також предмет психоаналізу: для Поетеси ця драма триває.
«Сівілінську книгу» Кассандри Є. Кононенко витлумачує як її намагання впорядкувати свій хаотичний пророчий досвід. Т. Гундорова пов’язує з нею тему жінки-як-автора, жіночого типу письма і «права жінки на власне письмо», «право жінки говорити й бути почутою». Кассандра нагадує їй модерного митця «кінця століття» – декадента з його інтуїтивізмом, сенситивністю, навіть істеричністю, тобто фемінними рисами. Вона у чомусь асоціюється у Т. Гундорової (можливо й у Лесі Українки) з О. Кобилянською. У коментарях авторки «Книг Сивілли» є, як і в Є. Кононенко, мотив Кассандриного трагізму, її «голої правди», тема митця як знаряддя несвідомого. Та Гундорова акцентує ще тему смерті у «Кассандрі», вплив смерті на життя, мову, взаєморозуміння людей. Останній момент особливо важливий в ситуації кризи мови і кризи розуміння на зламі століть. Авторка «Книг Сивілли» зауважує автобіографізм образу Кассандри: підгрунтям його стали «персональна історія і трагічне світовідчуття письменниці».
В обговоренні книжки Т. Гундорової не варто обходити увагою її другий розділ – про Лесину школу політики у М. Драгоманова. Про цю постать авторка книжки, як і сама Леся Українка, говорить з великим пієтетом. Він з дитинства Лесі був для неї «куміром», ідеалом, взірцем інтелектуала й інтелігента. Дуже вражливим для малої Лесі здається Т. Гундоровій від’їзд дядька на еміграцію: цей епізод «залишив сильне враження», він був «зворушливим і загадковим» (?), подія була бентежлива.
Упродовж життя Леся Українка часто консультувалась у Драгоманова з питань загальної історії та історії культури, релігієзнавства, етнографії та фольклористики тощо. Їй імпонували соціалістичні погляди дядька, але громадівський соціалізм не став її політичним кредо. Тим більше це стосується і «загальнорусизму» Драгоманова, який прямо заявляв уже у зрілий період життя «Я панрусист», і його федералістськи-автономістських переконань. Найвагомішим у політичній площині було привернення дядьком уваги небоги до галицького радикалізму з наголосом на його європейськості. Леся Українка плідно засвоює досвід радикалів з його європейськими здобутками і провінційною обмеженістю – Леся «сама стає радикалкою» – а згодом критично його переосмислює. Космополітично орієнтований Драгоманов прищеплював поетесі критичне ставлення до україноцентризму народників. Інших кореляцій між політичними поглядами й діями дядька й небоги Т. Гундорова не демонструє. Поза політикою вона знаходить у них чимало розбіжностей, разом із М. Зеровим стверджує, що Леся здобулася «на повну розумову самостійність». Справді, Леся Українка опонує Драгоманову щодо ролі російської літератури в Україні, щодо видання книжок «для народу», щодо прагматично-утилітарного його ставлення до мистецтва, щодо західного натуралізму, щодо позитивізму, що його сповідував Драгоманов, тощо. Усе це знає авторка «Книг Сивілли», але перебуває під магією формул «права рука» Драгоманова (М. Павлик), «духовна доня» (О. Косач-Кривинюк), «культ Драгоманова» тощо і навіть перейменування Лосі в Лесю трактує як драгоманівське, хоча на тій же сторінці стверджує, що нове ім’я обране нею самостійно. Не дуже переконливо Т. Гундорова припускає, що у суперечці із Б. Грінченком Леся підтримувала Драгоманова. Разом із тим вона наголошує на опорі Лесі Павликові, коли той хотів запрягти її до роботи над архівом Драгоманова за рахунок часу, призначеного для творчості. Зрештою, Т. Гундорова констатує розрив Лесі з дядьком, що був тривалішим і не таким болісним, як у Франка. То ж «Політична школа у Драгоманова» більше корелює із зазначеними магічними формулами, ніж із реальним станом справ.
Взаєминам Лесі Українки з Ольгою Кобилянською відведено четвертий розділ «Книг Сивілли». Вперше до цієї теми Т. Гундорова зверталась у книжці «Femina melancholica. Стать і культура в гендерній утопії Ольги Кобилянської» (2002). Головні авторські смислові наголоси збережено. У новій книжці зауважено, що заочне знайомство письменниць відбулося «літературно» – через прочитану Лесею із захопленням «Царівну», але в усьому розділі наголос у двослові «жінки-письменниці» поставлено не на письменницях, а на жінках. Тут багато стислих формул, які описують їхні стосунки: від нейтральних «товаришки», «подруги» до складніших «любов-як-розуміння», «дружба-любов», «філія-любов» і до ризикованіших «жіноче кохання», «еротичний зв’язок» або й (услід за І. Костецьким та С. Павличко) «лесбійська любов». Приведена без особливої прихильності Т. Гундорової й формула Олени Пчілки – «духовна спорідненість». Читач, опираючись на епістолярну переважно аргументацію, обере, яка з них звучить переконливіше.
Дозволю собі ще на завершення кілька видавничо-редакційних міркувань. Харківське видавництво «Віват» славно потрудилося над гідним оформленням книжки Т. Гундорової, що вийшла у серії «Гордість нації». Книжка Є. Кононенко одягнута не так яскраво, але цілком ошатно; на обкладинці – виразний портрет Лесі (на жаль, не зазначено, чия це робота). Судячи з авторської подяки та видавничих даних, рукопис Г. Гундорової читало чимало людей. Але простого огріху – повторів фрагментів тексту – уникнути не вдалося. Декілька прикладів. На с. 34 і 114 – автохарактеристика молодої Лесі. На с. 111 та 135 – про «праву руку» Драгоманова. Драгомановська характеристика космополітизму на с.118 і 149. Українофільство однаково описано на с. 127 і 150. Аналогічний редакційний прорахунок є і в книжці Є. Кононенко. Наприклад, на с. 75 через абзац повторюється історія про Кассандру та Аполлона, а на с. 76 в сусідніх абзацах дублюється думка про усвідомлення Кассандрою її Тіні. Натикаючись у тексті Є. Кононенко на слівця на кшталт «владна баба» (С. 103), «кондова догматичність» (С. 83), «репані одновірці» (С. 81), «підтоптана Евфрозина» (С. 129), Долорес не тільки «вводить в оману», а й «бреше» (С. 111) і «суне до монастиря» (С. 113), Міріам «архетипова істеричка» (С. 66) тощо, спочатку думаєш про мовні недогляди, та згодом розумієш, що це такі перчинки авторського стилю. Тим більше, коли вульгаризми стосуються не лише антипатичних авторці персонажів: «… і сама Леся любила причепитися до якогось речення…» (С. 110). Серед редакційних прорахунків у цій книжці, виданій за сприяння Українського інституту книги, є і досить прикрі. Так, передостанній розділ книжки «Логос і Ерос Лесі Українки» не внесений до її Змісту. Епіграф до розділу десятого супроводжується посиланням на твір Лесі Українки, якого у неї немає. Підсумовуючи аналіз «Боярині» та констатуючи поразку її персонажів, Є. Кононенко резонує: «Що ж, буває і таке». І я в завершення дозволю собі повторити цю фразу. Буває і таке.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.