Хто використовує російську карту проти євреїв, а єврейську – проти України

120

Продовження. Початок у ч. 21

Мені важко уявити дійсність. У вже згадуваній статті
«Діаспора» на сайті Посольства України в Ізраїлі про громадян України, які постійно
живуть в Ізраїлі, тобто про українську діаспору в Ізраїлі, нема жодного слова!
Хто ж тоді ми? За СРСР ми були б «відщепенцями». А зараз? А зараз «жиди», бо
якби були євреями, то були б і в статті «Діаспора».

А чи існує для МЗС України та посольства таке поняття, як
«права людини»? Хто позбавив нас права бути українцями за культурою та
духовністю? Чи рахунок йде тільки за складом крові? Етнічність!!!

Дуже шкода, що її Величність Історія мало кого вчить. Адже у
гетто та концтаборах часів Другої світової війни були свої єврейські наглядачі,
коменданти, прислужники гітлерівців, які згинули потім разом з гітлерівцями.

Знаючи ізраїльську політику, ми розуміємо, що тут ті, які
хотіли би приймати присягу від усього народу, не тільки від солдатів, хотіли б,
щоб ми всі користувалися тільки єврейською культурою та забули Україну. Якщо
йдеться про українських письменників, то це апріорі неможливо. Кожний з нас
приїхав в Ізраїль вже в тому віці, коли опанування іноземної мови стає
неможливим. А тим більше перехід на іншу культуру. До того ж, наша
письменницька організація та український літературний часопис «Соборність», на
відміну від російської діаспори в Ізраїлі, не ставлять собі за мету вічно
зберегти свою мовну колонію. Нам би дожити віку зі своєю рідною українською
мовою. Є такі, які хотіли би, щоб ми стали глухими та німими рабами. Але вже
ХХІ століття, не середньовіччя. Хоч тут середньовіччя та цивілізація живуть
поруч.

А ось і деякі приклади. З 2009 року Спілка українських
письменників Ізраїлю та український міжнародний літературний часопис
«Соборність», який друкує твори українських письменників за кордонами України,
не отримали жодного шекеля, гривни чи долара фінансової допомоги. Кожний з нас
працював в Україні від 30 до 50 років. Я маю 70 років трудового стажу. Пенсії
за кордон своїм громадянам євреям Україна не платить. То дайте нам хоч якийсь
мізер на нашу Спілку, на нашу творчу літературну роботу, щоб було хоч за що
купити папір для роботи та надрукувати часопис… Адже росіянам дають. А нам –
ні. Отже, нас дискримінують. Дискримінують по-чорному!.. Мати кидає своїх
дітей, більших чи менших, коли втрачає здоровий глузд, діти завжди шукають свою
матір, щоб хоч принаймні подивитися їй в очі.

28 лютого ц.р. листом № 80/28 «Від Спілки українських
письменників Держави Ізраїль» як її голова я звернувся до Міністерства
закордонних справ України з проханням «У зв’язку з Постановою Кабінету
Міністрів України від 8 лютого 2012 р. № 102 «Про затвердження «Порядку
використання коштів передбачених у державному бюджеті для фінансової підтримки
забезпечення міжнародного позитивного іміджу України», згідно пункту 5 цього
«Порядку» надати фінансову допомогу для видання часопису «Соборність» на 2012
рік на чотири номери (44-47) 32 тисячі (тридцять дві тисячі гривень).

Коли вже мова йде про імідж України, то я не вперше пропоную
започаткувати видання класики української літератури івритською мовою: Тараса
Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, хоч би по одному автору на рік. Щоб
показати світові, що українська література має класику світового рівня. Але
робиться, як у Радянському Союзі: хоч гірше, але без євреїв.

Заявка була надіслана спецпоштою МЗСу України до Києва. На
жаль, до цього часу за півроку ми не отримали навіть відповіді на нашу заявку.
А нащо нам відповідати, ми ж не люди, ми євреї, чи пак «жиди» для МЗС України
та їхнього посольства в Ізраїлі. Кажуть, що між МЗС Ізраїлю та МЗС України
існує таємний договір, за яким МЗС України не втручається у життя та долю
євреїв з України та не вважає євреїв діаспорою. У це можна вірити, знаючи
політику Держави Ізраїль, яка вважає за рабів репатріантів з колишньої
Російської імперії.

У своїх літературних творах: романі «Солов’ї співають на
світанні», який не пускали в світ в Україні двадцять років, та повісті
«Журливий заспів», 1970 року пошматованої редактором та цензурою наполовину,
боровся за Незалежність України. Ще на початку 70-х років ХХ століття, і тоді
пріснопам’ятні Шамота та Зубков звинувачували мене, що я сіоніст, співпрацюю з
українськими буржуазними націоналістами. В кінці 80-х на початку 90-х створював
товариство «Меморіал», співпрацював з А.Д.Саха¬ровим у цьому товаристві й був
першим обраний головою «Меморіалу» України, стою на позиції Незалежності
України, виборюючи Незалежність, коли 1988, 1989, 1990 не раз доводилося десь
ночувати, аби сховатися від переслідування, оскільки хтось, звісно хто, –
тодішнє радянське КДБ, розповсюджувало чутки, що «ось сьогодні будуть брати
«демократів». Здобутою Незалежністю скористалися інші, які мене переслідують
навіть в Ізраїлі.

Чи здобули б євреї України право на виїзд до Ізраїлю та
посол України в Ізраїлі на навчання у престижному дипломатичному ВУЗі, якби не
здобута Незалежність?

У зв’язку з прийняттям Посольством України в Державі
Ізраїль, з нагоди Дня Незалежності, яке відбулося 27 серпня 2012 року в
ресторані готелю «Дан Панорама» в Тель-Авіві, й тому, що Олександра Деко на це
прийняття не запросили, видно що посольство України в Ізраїлі поділило іудеїв
на євреїв та жидів, а коли хто ще іудей з Москви, то він священий, як корова в
індусів.

Як пише інформаційний портал Єврейського фонду України
газета «Киев еврейский» 4 вересня 2012 р., цитата: «Ключевым событием торжества
было вручение Почетного знака «Отличник Министерства иностранных дел Украины»
врачу и поэту, доктору наук Игорю Бараху по случаю его 80-летия и признания
заслуг в укреплении культурных связей между Израилем и Украиной». Тут наявна
тенденція до звеличення І.Бараха. Він тільки нещодавно – років два, як став
писати, що він кандидат наук. Але якщо ви пишете в газеті, яка видається в
Україні, то треба писати «кандидат наук», а не «доктор наук». Це за
ізраїльськими правилами українського кандидата в Ізраїлі прирівнюють до
доктора. І.Барах має таке відношення до зміцнення культурних зв’язків між
Україною та Ізраїлем, як я до балету Большого театру.

2007 року між колишнім послом України, І.Барахом та кількома
його друзями, які такі ж письменники, як й І.Барах поет, склалася змова проти
спілки українських письменників Ізраїлю та Олександра Деко. Оскільки І.Барах
погодився стати головним редактором українського літературного журналу,
можливо, не прочитавши жодної книжки українською, й ніколи не бачивши, як
робиться журнал, так вони планували й захопити спілку українських письменників.
Це я за 15 років видання «Соборності» тільки додавав свої, а І.Барах видав
тільки один номер журналу й вже розжився на видання платівки з великим накладом
своїх пісень за рахунок коштів, виданих на журнал.

З 2004 року, після мого переїзду до Ізраїлю, я шукав,
крихтами збирав українське слово, що лишилося ще на той час від українців та
серед українських євреїв, які користувалися в Україні українською мовою.
Звісно, що жодної поетичної книжки у І.Бараха немає, як тоді, 2004-го, так і
зараз 2012-го. Тому й поетом він називатися не може. Хоч буває всяке, й тамада,
який пише тости до застілля, теж називає себе поетом. Отже, поети різні
бувають.

Тоді ж 2005 року я запропонував І.Бараху видати у
некомерційному видавництві української Спілки письменників Ізраїлю книжечку
поезії. Уся видавнича робота робиться безкоштовно. Автор має сплатити в
друкарні тільки за друк. У нас була домовленість, що він приймається до спілки
умовно, а після видання книжки стає повноправним членом спілки. Я неодноразово
пояснював І. Бараху, що без виданої книжки своїх творів людина не може бути
прийнята до спілки письменників.

Із кількарічного спілкування я не зміг переконатися, що
І.Барах знає івритську мову і що він кандидат медичних наук. Нема цього і в
його обліковій картці, яку він подавав при вступі до спілки українських письменників
Ізраїлю. І це наштовхує на різні думки. Зате я добре знаю, як він ставиться до
України. При кожній зустрічі він кривив обличчя й іронізуючи питав: «Ну, как
там ненька-Украина?». Це питання я почув вперше у Москві ще 1970 р. й
запам’ятав назавжди. Після видання монографії та повісті про класика
української байки Леоніда Глібова й завершення Повного академічного видання
творів Леоніда Глібова я потрапив у Москві до ЦК КПРС, де мені пояснювали, що
Глібов – тільки перекладач Івана Крилова, так було встановлено ще царською
цензурою у ХІХ столітті, а моє твердження, що Глібов оригінальний поет-байкар,
є помилковим. І коли я тільки поворухнув губами, щоб заперечити, у мене
спитали, чи я не думаю, що я розумніший за партію Леніна. Так ось, цей чиновник
ЦК КПРС, тільки-но я зайшов, спитав: «Ну, как там ненька-Украина?», при цьому
він скривив обличчя точно так, як при кожній зустрічі в 2005– 2009 роках в
Ізраїлі питав у мене Ігор Барах.

Я вже раніше писав, що в Ізраїлі серед репатріантів із
колишньої російської імперії нема рядових трудящих – усі архітектори,
професори, науковці, головні інженери, лікарі, журналісти, письменники й т.ін.
У Радянському Союзі люди були настільки одрізані від усього світу, що той, хто
виїжджав за кордон, вважав, ніби він їде у рай або пекло і вже назавжди, без
вороття, тому можна себе видавати за кого завгодно – скільки вистачить
фантазії.

І далі в інформації з посольського прийняття в Тель-Авіві
йдеться, цитата: «Игорь Барах хорошо известен в Украине как автор многих
популярных песен, одна из которых «Кохана» (муз. Игоря Поклада) вошла в десятку
«Золотых песен Украины». Коли я на його прохання усіляко хвалив його пісню
40-річної давнини на презентаціях «Соборності» 2005–06 року, бо більше не було
за що, пісня «Кохана» з його представлення входила «до сотні» відомих пісень.
Дуже сумнівно, щоб у двадцятитисячному доробку українських пісень, серед яких
сотні народних, які співає народ України, «Кохана» входила до «десятки». Чи
чули ви коли-небудь, щоб цю пісню співали за святковим столом чи деінде? І я не
чув. Виникає великий сумнів, щоб Ігор Барах з таким доробком без жодної книжки
був «хорошо известен в Украине». Одна хороша пісня, але не більше того.

Й зупинимося на останньому абзаці цього повідомлення,
цитата: «В минувшем году под его редакцией вышел из печати первый номер журнала
на украинском языке «Видлунне» (так у газеті – О.Д.), презентации которого
прошли в Киеве и Израиле и вызвали большой интерес у украинских и израильских
читателей». Це дута булька.

Усе це робиться, аби знищити міжнародний незалежний
український патріо¬тичний літературний часопис «Соборність» та Спілку
українських письменників Ізраїлю.

Простежимо – звідки це все бере початок.

На Святій Землі видається міжнародний
літературно-публіцистичний журнал українських письменників «Соборність».
Спонсорських коштів не вистачає. Але в середньому щорічно впродовж 15 років
видається три числа журналу, хоч за програмою мало б видаватися чотири. Журнал
має численних читачів в Ізраїлі та Україні, Канаді й Німеччині й багатьох,
багатьох інших країнах. Журнал серед своїх авторів має майже шістдесят
лау¬реатів широковідомої престижної літературної премії імені Івана Кошелівця,
серед яких є найвідоміші сучасні українські письменники. Лауреати премії імені
Івана Кошелівця є в Ізраїлі та Україні, Канаді та Словаччині, Німеччині та США,
Бразилії. «Соборність» ішла до міжнародності десять років. Яка міжнародність
«Відлуння»? Передрукували з книжки перекладів з ідиш на українську десяток-два,
чи скільки там, віршів.

Взагалі, нечувано, щоб людина, яка ніколи не займалася
українською літературою, яка не вміє розмовляти українською мовою, яка не знає
української літератури, як науки, раптом, у віці 80 років, стає головним
редактором українського журналу. Вже коли він був головним редактором, йому
зателефонувала журналістка й звернулася українською мовою, а він попросив
перейти на російську. Пожаліємо такого редактора та його журнал, а українська
література ще не раз покаже свою силу. Але наругу над українською літературою
йому не пробачать. І це не примусить себе чекати. Вже зараз про «Відлуння»
можна розказувати анекдоти.

Зрозуміло, що творчі зв’язки «Соборності» багатющі. Сотні
публікацій, десятки нових письменницьких імен. «Соборність», як посол миру та
дружби, у розквіті творчих сил. Недарма 6 лютого цього року творча
письменницька громадськість Києва, яка зібралася у НСПУ, висунула творчість  її головного редактора Олександра Деко на
здобуття Шевченківської премії – найвищої державної літературної премії
України.

 

Закінчення в наступному числі.

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!