Хто украв мене в мене?

106

Поважні літописці часу, прописані в благословенному Києві. І ви,
майстри сценічних перевтілень, які колись прибилися до нашого літературного
гурту. От доживаєте свого віку, гнете спину не перед можними світу сього, а
перед робочим столом, а того й не відаєте часом, що у вас уже вкрали ваше
минуле. І зробили це не прийшлі вороги, а свої 
ж таки єдинокровні громадяни зі спритними,   давно не митими руками. Не вірите? Будь
ласка, ось вам свіжий факт.

Зважився я нарешті забути
дорогу до рідної поліклініки, яку свого часу було збудовано за наші
письменницькі мозолі та при державній підтримці, на будівництві якої й сам
вряди-годи колупався  в час суботників.
Адже відтоді, як наш тодішній очільник Володимир Яворівський – чи хтось із його
бойових заступників – підписав угоду з медиками-професіоналами про спільне
господарювання, письменники перетворилися з господарів на сірих прохачів. Не
витримавши нового режиму, розбіглися по інших медичних закладах столиці
практично всі лікарі старого  призову.
Правда, ще деякий час Спілка письменників почувалася співвласником  престижного майна, а потім…

    А потім зайшов я до
рідних стін і не впізнав нічого. Власне, стіни лишилися, нічого не змінилося на
краще в інтер’єрі, тільки дух  у ній  був уже чужим. Якщо колись ми мали можливість
користуватися послугами поліклініки безкоштовно (як це робиться й нині в
державних закладах), то нові власники  –
а це, здається, якийсь «Новий зір» – з легкої руки наших літературних
очільників швидко приземлили духівників народу. Незважаючи на їхні куці пенсії
та відсутність гонорарів. От і  
перестали  практично навідуватися
сюди в пошуках здоров’я ветерани, хіба хтось поодинокий забреде в затишне
помешкання, аби посидіти старцем під кабінетом лікаря, а тоді шукати допомоги в
районних поліклініках, де ще панує більш-менш пристойний лад. Правду кажучи, я
й сам став на облік до територіальної поліклініки й не шкодую.

І я зайшов до рідних стін забрати свою медичну карточку. Все-таки
за сорок з гаком років на її пожовклих сторінках відбита історія занепаду мого
здоров’я, і кожен новий лікар, як правило, береться ставити пацієнта на ноги
після ознайомлення з приписами попередників. За стійкою, як і в давніші часи,
сиділа миловидна білявка. До неї я й звернувся з проханням видати мені літопис
мого здоров’я. Вона мовчки розвернулася й зникла в створі вузької кімнати.
Довго гортала справи, а потім вибралася до мене й мовила ангельським голоском:

– А вашої справи немає.

– Як так? – мало не присів я.

– А так. Ми всіх письменників та артистів віддали в архів.

– В який архів? Ми ж іще живі, ми 
ще дихаємо.

– Не знаю. Може, лежите десь в архіві, а, може, вашу картку
спалили. Ми тепер приватна поліклініка, у нас такі правила…

Мені заціпило – у наш час розгулу демократії   такі середньовічні вибрики знахабнілих
ескулапів, які позбулися не лише державного контролю, а й совісті, для яких
клятва Гіппократа не що інше, як папірець у туалеті. То для кого ж ми будували
сей храм здоров’я на Рейтарській, хіба для того, щоб наші спритні очільники
потай передали його таким же ділкам? А, може, й справді моя медична картка,
густо всіяна записами лікарів (а їх же за сорок років набралося на добрий том
прози), давно перетворилася на попіл? А могли б перед тим кожному з нас
зателефонувати, аби забрали свої справи бодай для домашнього читання. А щодо
спалення… так маємо факти з історії людства, коли Гітлер із Сталіним
віддавали вогню неугодні книги, а самих авторів гноїли в концтаборах. Не дай
Бог ще й до цього дійде. І я знайшовся лише на одну, останню фразу:

– Дівчино, передайте своєму начальству, що знищення карток
медичного нагляду карається законом, тож краще пошукайте мою. На всяк випадок
запишіть мій телефон…

Добрий місяць тривали пошуки слідів   життєпису мого поступового фізичного
занепаду. Аж нарешті я не витримав і зателефонував до медсестри. А вона мені з
щирою радістю:

– Ваша картка знайшлася, зайдіть заберіть. Мало нам клопотів, щоб
у різному мотлосі копатися…

Я таки зважився зайти ще раз
до такого колись дорогого й затишного приміщення. Вкинув грубезний фоліант у
портфель і вискочив на вулицю. Ішов додому й думав про лихе сьогодення, в якому
письменникові лишається все менше місця, і звужують простір не лише якісь
байдужі до культури державні чиновники, а й свій брат з авантюрними
лихварськими замашками. Так, була наша затишна поліклініка, і перекочувала в
інший простір. А ті, хто спричинив це самогубство, або десь ховаються в кущах,
або демонстративно й погордливо втікають із Спілки письменників, добряче
наслідивши в ній.

Отож, браття літописці та
кінотворці! Навідайтеся до проданої нашої поліклініки й спитайте, чи не
погоріли ваші історії в вогні новітньої інквізиції.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!