Хто навчився помирати, той розучився бути рабом

155

Особливості проблематичного вираження образу смерті та
пов’язаного з ним образу життя в прозі Євгена Пашковського та Олеся Ульяненка

 

У художньому постмодернізмі потрактування смерті постає
одним із провідних мотивів. Але це не означає пізнання смерті як психологічної
події, оскільки відбувається депсихологізація смерті, яка прямо пов’язана з
формалізмом, про що свідчать різноманітні варіанти естетичної смерті – смерть
твору, читача, автора, суб’єкта, героя, історії, культури. У сучасній культурі
постмодернізму замість ”високої” – трагічної або героїчної – смерті
спостерігаємо зниження її смислу через деконструкцію, дегероїзацію, а також
зміну акту смерті з персонально-приватного на публічний і буденний. Розвиток
технологічних відеоресурсів у постмодерністській візуальній культурі надає
змогу на деякий час забути про наявність та невідворотність смерті у людському
житті. Через системи комп’ютерних ігор продукуються різноманітні ілюзії
безсмертя, смерть, формалізуючись, отримує статус естетичної розваги. Таким
чином, постмодерністська смерть призводить до руйнації в свідомості людини
реалістичних форм життя, дає ілюзію впевненості на основі візуального контролю
над смертю. Видовищна смерть (в кіно, в комп’ютерних іграх) може викликати
патологічне задоволення, спустошуючи реальність трагізму і страждання.
Інтенсифікація есхатологічних мотивів у сучасній українській прозі свідчить про
накопичення інстинкту смерті в індивідуальній психології зокрема, і в сучасній
культурі загалом. Аналогом смерті є секс як забуття, а також тотальне
отілеснення культури, яке відбувається разом із карнавалізацією. У
театралізованому світі персонажі не вмирають, а лише зазнають впливу смерті,
оскільки мова йде про перемогу ігрової, несправжньої смерті над фізичною.
Руйнування естетично-етичної цілісності веде до демонізації естетики: культура,
втрачаючи ідеал упорядкованого, гармонійного світу, культивує тотальність хаосу
і руйнації, естетизуючи смерть. У той час, як ставлення до смерті – дзеркало
культури і одна з головних проблем, із якою людина зустрічається впродовж усього
свого життя.

Подія смерті – мить найвищого екзистенційного напруження,
тому з реакції на іншу смерть розпочинається глибинне усвідомлення
індивідуального смислу життя. Ставлення до смерті також розкриває об’єктивний
сенс людини, тобто сприйняття таких цінностей життя, як любов, родина,
вітчизна.

Смерть у структурі національної традиції, яка сформувалася
як міфопоетична свідомість, переживається конструктивно: традиції як закони
буття пригнічують страх смерті, завдяки національній культурі людина перемагає
індивідуалізований страх смерті й отримує психологічну рівновагу. Народна
культура розставання з прожитим життям контролюється традиціями, щоб усунути
страхітливі форми реагування на смерть. Художня література створює образні
моделі, які показують, як індивідуальна свідомість справляється зі страхом
смерті. Наближеність або віддаленість від націотворчої традиції позначається на
образах життя і смерті в художній творчості.

У зв’язку з цим постало завдання проаналізувати дві художні
моделі, представлені прозою провідних сучасних письменників постмодерного
періоду: Є. Пашковського та О. Ульяненка. Вибір цих письменників обумовлений
яскраво вираженою психологією творчості, що проявляється через образи життя і
смерті як різні ментальні стани свідомості. Ментальність у художній літературі
розглядається як художній зміст, тобто як образи, уявлення, історія, в якій
відображається психічний процес. Для тлумачення художньої танатології обрано
психоаналітичну інтерпретацію, передусім основні положення гуманістичного
психоаналізу Е. Фромма.

Психологічний тип людини, згідно з гуманістичним
психоаналізом, формується залежно від любові до життя і всього живого
(біофілія) й любові до смерті і всього мертвого (некрофілія). Та чи інша
внутрішня підсвідома орієнтація в художній літературі обумовлює моделювання
дійсності і образи мислення. Хоча тенденція до збереження життя і боротьби
проти смерті є основою біофільного орієнтування, але прояв біофілії у чистій
формі – це життя святих і праведників. У більшості людей спостерігається
змішування біофільної і некрофільної тенденцій. Психоаналіз творчості на основі
образів життя і смерті дає змогу виявити такі явища: якщо в письменника
переважає некрофільна орієнтація, то має місце підсвідоме знищення біофільної
тенденції; якщо в письменника перемагає любов до життя, то він має яскраво
виражену біофільну орієнтацію. Відштовхуючись від психоаналізу націотворчого та
імперського суб’єктів, розробленого Н. Зборовською, зазначимо, що біофільна
тенденція перемагає там, де письменник має глибинний, підсвідомий зв’язок з
націотворчою традицією як традицією боротьби зі смертю. Разом з цим, ставлення
до смерті прямо пов’язане з колоніальним рабством. Невипадково у світогляді
давніх греків рабство означало смерть.

Українська література періоду державотворення – постмодерна
за формою і постколоніальна за змістом – створила яскраві моделі художньої
танатології. Однак художня танатологія – нова сфера досліджень у сучасному
українському літературознавстві. Проблема життєсмерті актуалізована в сучасній
літературі страхами перехідної доби та апокаліптичними передчуттями. Образи
життя і смерті як ментальні стани свідомості тісно пов’язані між собою і
становлять єдину парадигму, адже, роздумуючи про смерть, кожне літературне
покоління вирішує актуальні питання про сенс життя і власну свободу.
Актуалізація танатологічних рефлексій особливо вирізняє перше постколоніальне
покоління в історії української літератури, яке дістало умовну назву
”вісімдесятники”. У зв’язку з цим проаналізуємо талановитих представників його
двополюсності Є. Пашковського (у прозі якого спостерігається посилення
біофільної тенденції) і вже, на жаль, покійного О. Ульяненка (в прозі якого
спостерігається посилення некрофільної тенденції). Отже, образи смерті, описані
у творах Є. Пашковського та О. Ульяненка, символізують не лише жорстокість
постмодерної епохи, сучасниками якої є ці письменники, а і їхні індивідуальні
психологічні стани.

Як бачимо, Є. Пашковський більше неомодерніст, ніж
постмодерніст. І якщо застосувати розробку психологічних типів модернізму М.
Моклицею, то Є. Пашковський наближається до психологічного типу
Неоекспресіоніста, релігійному світогляду якого властивий есхатологізм. У цій
психології творчості складні стосунки зі смертю, оскільки його внутрішнім
світом володіють сильні емоції. Могутнє емоційне балансування над безоднею
(невипадково один із найталановитіших романів Є. Пашковського ”Безодня”  метафорично позначає стан національного світу
як стан смерті) активізує волю до життя, а бажання максимальної емоції, якою є
лише трагічна емоція, обумовлює потребу героїчного життя, відданого своїй
вітчизні.

Що стосується прози О. Ульяненка, то він більше
постмодерніст, ніж неомодерніст. Заради видовищності смерті він використовує
шокуючу натуралістичну поетику, розвінчуючи еґоцентричний індивідуалізм.
Характерною тенденцією прози стає нагнітання різного роду психопатологій,
вбивств і збочень, або так звана демонізована танатологія. У творчості О.
Ульяненка яскраво представлений некрофільський характер, тобто характер, для
якого єдиним шляхом розв’язання проблем і конфліктів є насильство як ”здатність
перетворити людину у труп”. Персонажі-некрофіли в романах О. Ульяненка реагують
на проблеми життя деструктивно. Письменнику вдається витворити небачену раніше
в українській літературі некрофільську стилістику. З погляду гуманістичного
психоаналізу, ”некрофільська мова” передбачає вживання слів, пов’язаних із
руйнуванням або екскрементами. Власне така антижиттєва, деструктивна образність
переповнює художні картини О. Ульяненка. Найбільшим позитивом цієї творчості є
відмова від спрощеного розуміння зла на основі його художньої об’єктивізації:
зображенні складної психології різного роду марґіналів без суб’єктивного
авторського втручання – емоційної або моральної оцінки (як у Є. Пашковського).
За цю художню об’єктивізацію зла і світу смерті прозу О. Ульяненка відносять до
”екстремального реалізму”.

Особливості проблематичного вираження образу смерті та
пов’язаного з ним образу життя в прозі Є. Пашковського можна узагальнити в
таких аспектах письменника:

– відтворення гостро суб’єктивного та емоційного ставлення
до смерті на основі принципово ціннісної, морально-духовної орієнтації;

– художня структура романів Є. Паш­ков­ського будується на
опозиції ”свята життя” і ”безодні смерті”; як правило, в кожного персонажа
вітальний простір пов’язується зі спогадами про дитинство, село як ”малу
вітчизну”, любов і турботу батьків; безодню смерті закладає урбаністична  антигуманна цивілізація і родинний гріх, за
яким іде смерть національного родоводу;

– основою релігійного світогляду є есхатологізм, пов’язаний
з руйнацією традицій, родинних стосунків, етично орієнтованої селянської
культури (”Свято”), а також із трагічним історизмом цілого народу, якому
довелося жити в атеїстичному суспільстві (”Безодня”);

–  головним героєм у
створеному тексті є сам автор, як людина великої сили і енергії, а також
могутньої волі до життя, який усвідомлюється на полі смерті нездоланним воїном
і національним пророком (міфологема щоденного жезлу Мойсея);

– Є. Пашковський не вдивляється в смерть як у тлін і розпад,
йому не цікава розгорнута подія смерті, як це має місце в прозі О. Ульяненка;
він ніби залишає ”мертвим” хоронити ”мертве”, тому в його романах відсутні
передсмертні страждання, похоронні картини тощо;

– ставлення до смерті формується на основі християнського
коду, вірі у безсмертя людської душі, тому ”висока” (нетлінна) смерть
тлумачиться як початок очищення і відкриття метафізичної вічності; у романах Є.
Пашковського звучить ритуальне поминальне слово, яке відсилає до давньої
української традиції, згідно з якою лише після смерті можна віднести людину до
лику святих, якщо вона прожила праведне життя;

– в образах смерті також відчутні фольклорні традиції –
пісні, прислів’я, приказки, прокльони, голосіння тощо (особливо це стосується
ранніх творів); тому особливого значення надано не тлінній семантиці смерті, а
ритуалу, наприклад, процесу виготовлення труни, як ”другої домівки” у
”Безодні”;

– з образами смерті прямо пов’язані пророчі мотиви,
вісниками смерті постають традиційні міфопоетичні образи (виття собаки, крик
курки, віщий сон, нашестя щурів), а також біблійна символіка;

– аналогами смерті виступають деструктивні соціальні явища –
армія, історичні катаклізми, влада, Чорнобиль тощо (”Свято”, ”Безодня”, ”Вовча
зоря”, ”Щоденний жезл”);

–  зі смертю
персонажів у прозі Є. Пашковського прямо пов’язаний морально-етичний підсумок:
смерть підсумовує праведне або неправедне життя людини;

– з художньою танатологією спів­звучний мотив пам’яті, тому
образи занедбаних кладовищ, втраченого ритуалу мають апокаліптичний смисл
(”Безодня”, ”Щоденний жезл”);

–  одним із провідних
мотивів художньої танатології є суїцид, як найбільший гріх людини;

– на основі глибинно емоційного ставлення до життя Є.
Пашковський вдається до інтенсивного осмислення історичних катастроф, але
концентрує не смерть, як О. Ульяненко, а трагізм;

– деякі назви романів дають метафоричне уявлення про смерть
(так, образ наглої смерті виражає назва роману ”Вовча зоря”, а апокаліптичний
образ смерті відтворює назва роману ”Безодня”);

– основою художньої танатології є гіперболізація трагізму,
яка служить максимальному вияву бунтівної суб’єктивної емоції;

– у дусі апокаліптичної танатології Є. Пашковський
звертається до поетики прокляття, яке в біблійному значенні є протилежним до
благословення. Пафос прокляття, тобто алегоричне тлумачення гріхопадіння і
засудження на покару через порушення закону Божого набуває особливого звучання
у романі-есе ”Щоденний жезл”;

– на основі потужного коливання емоцій відбувається бурхливе
змішування некрофільної тенденції (у формі прокляття) і біофільної тенденції (у
формі благословення), однак у полі метафізичного бунту потяг до смерті
долається завдяки пристрасній любові до вічного життя і до духовної свободи як
найвищої цінності у внутрішньому світі письменника.

Для творчості О. Ульяненка характерні такі способи
актуалізації образу смерті:

– об’єктивізація образів смерті без авторського гніву і
пристрасті, які характерні для Є. Пашковського;

– установка на відмову від спрощеного уявлення про порок
заради розпізнавання реального зла і реалістичної смерті;

– агресія і деструкція грають головну роль у системі
людських мотивацій;

– деструктивність постає як альтернатива любові до життя і
набуває тотальної мотивації в романах О. Ульяненка;

– найбільш принизливою формою смерті вважається соціальна
смерть, тому наділені гіпертрофованим індивідуалізмом персонажі вдаються до
насильства як провідної форми самоутвердження;

– смерть виступає потворним явищем, зображеним із усіма
відразливими натуралістичними подробицями. Натуралістичність у змалюванні
смерті веде до продукування некрофільської мови: описів тліну, розпаду,
канібалізму, перверсій тощо;

– романам О. Ульяненка характерні некрофільські ”пейзажі”:
опис пустирів, смітників, моргів, кладовищ, скотомогильників тощо. Майже всі
злочини відбуваються на тлі ”змертвілої” природи, осінньої чи зимової гнітючої
погоди або вимираючого міста (”Богемна рапсодія”, ”Зимова повість”, ”Вогненне
око”);

– зображення соціальної та індивідуальної клініки прямо
пов’язується з містикою. Однак це не містицизм символіста, який, за словами Ф.
Шеллінга, споріднений з найчистішою й найпрекраснішою мораллю. Художня
танатологія О. Ульяненка містить демонічний містицизм, основою якого є
гіперболізація збочень, психопатології, мертвотного світу;

– гіперболізація збочень виписана таким чином, щоб досягнути
руйнівного кульмінаційного екстазу, це екстаз суб’єкта з яскраво вираженою
некрофілією;

– злочинна романна історія подана як розгортання біографії
суб’єкта, в психології якого перемагає деструктивна орієнтація, тобто любов до
смерті і до всього мертвого;

– поштовхом до злочинності є, як правило, естетично, а не
психологічно пережита подія смерті;

– на основі біблійної символіки містифікується нав’язливий
образ інтелектуального злочинця (”Син тіні”, ”Дофін Сатани”, ”Знак Саваофа”);

– тотальна відсутність позитивного героя і марґіналізація
персонажів;

– зображення деструктивного і психопатологічного
суспільства; психопатологія людини тісно пов’язується з психопатологією
суспільства, в якому не має змоги зреалізуватися сильна особистість інакше, ніж
деструктивним шляхом;

– гендерне зображення злочинності виявляє провідну роль і
масштабність чоловічої злочинності (”Син тіні”, ”Знак Саваофа”); жіноча
психопатологія є марґінальною, але не менш страхітливою, ніж чоловіча;

– смерть персонажів і схильність до самогубства тлумачаться
як апатія людини, прояв слабкої волі до життя;

– моральний і духовний занепад людини тісно пов’язаний зі
спадковістю, деградацією родини;

– злочинна діяльність персонажів-інтелектуалів постає, як
правило, не як явище побутового, розрахункового криміналу, а як складний,
спонтанний, неусвідомлений людський феномен;

– художня танатологія замасковано пов’язується із
сексуальністю: невдоволене еротичне почуття веде до ґвалту, різноманітних
сексуальних збочень (гомосексуалізм, лесбіянство, педофілія, зоофілія);

– гомосексуальний мотив, як правило, містифікується (”Син
тіні”, ”Знак Саваофа”, ”Дофін Сатани”);

– марґінальні персонажі О. Ульяненка наділені патологічним
страхом смерті, що обумовлює озвірілі форми реагування на смерть;

– у романах переважає смерть насильницька, нагла, мученицька
(”Богемна рапсодія”, ”Сталінка”);

– смерть не виступає частиною етикету, тобто не є формою
окультурювання людини, а навпаки формою обезлюднення людини;

– психопатологічний суб’єкт закохується в смерть, як у
жінку, і патологія формується на основі естетизації ”страхітливого”;

– історія деградованого суб’єкта постає як подія основного
вбивства через серію видовищних садистських епізодів до події смерті самого
персонажа, в яку так само пильно вдивляється письменник (”Син тіні, ”Дофін
Сатани”, ”Знак Саваофа”);

– художня танатологія формується поза національною
традиційною культурою смерті;

– якщо проза Є. Пашковського прямо пов’язана з селянською
культурою, то проза О. Ульяненка – всеціло урбаністична і космополітична.

Отже, якщо порівняти обох письменників за рівнем художнього
аналітизму, то проза О. Ульяненка базується на об’єктивізованому психологізмі,
а проза Є. Пашковського – на суб’єктивізованому. Одним із головних персонажів
постмодерного твору О. Ульяненка є митець, терорист-революціонер і маніяк, їхнє
поле діяльності – містично-психологічне, тут сконденсовані неконтрольовані
бажання і потяги. Жорстока й картинна смерть у творах О. Ульяненка шокує
читача, перш за все, демонічним естетизмом, що поєднує натуралізм зображення з
видовищністю, масштабністю смерті.

Обидва письменники активно використовують біблійну
апокаліптичну поетику. Але прозі Є. Пашковського не характерний містицизм, у
той час, як проза О. Ульяненка сповнена містифікацій, які маскують суб’єктивний
потяг до смерті і до всього мертвого. Нагнітання містицизму свідчить про
латентний страх смерті, який продукує нав’язливу психопатологічну танатологію. Смерть
у прозі О. Ульяненка позбавлена високої поетики трагізму і героїзму, вона
носить марґінальний характер, відбувається у марґінальному просторі. Отже,
дегероїзація і марґіналізація смерті шляхом зниження загального пафосу життя
вказує на постмодерністське висвітлення художньої танатології.

У творчості Є. Пашковського також майже немає героїчних
смертей, але психологічна поетика розбудовується на неомодерністському культі
значущого індивідуалізму, де авторський суб’єкт несе на собі тяжкий хрест
поруйнованого національного світу, наділений вищою пророчою місією – волати про
наближення тотальної смерті – національного і загальносвітового апокаліпсису.
Є. Пашковський витворив у сучасній українській літературі оригінальну
художність на основі асоціативної розгалуженості усного мовлення, яке
відображає авторські бурхливі емоційні коливання. Однак ця художня танатологія,
попри бунтівливу емоційність, передбачена викликати гостру потребу очищення і
спокути за скоєне зло. Ідеологічно вона близька традиційній культурі смерті,
згідно з якою той, хто навчився помирати, розучився бути рабом.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!