Хто ми і чиїх батьків діти?

Роздуми над глобальною місією України за  концептом Левка Лук’яненка
КОД УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ
Левко Лук’яненко у своїй книзі наводить Мотто Декалогу українського націоналіста, яке звучить так: „Я дух одвічної стихії, що поставив тебе на грані двох світів будувати нове життя”. І сам вражений, як влучно визначена роль України у світі, що опинилася на межі між Європою і Азією. Він навіть відчуває пророчий сенс цього гасла з огляду на генетичний код і  наш географічний терен. Письменник доводить, що код – сильна річ, яка не дозволила розділити нас навіть, коли було розірване національне тіло на довгі сторіччя між різними державами, що могло привести до асиміляції. Але цього не сталося! І галичани, і наддніпрянці, зазначає він, „всупереч ворожим обставинам упродовж цих довгих сторіч зберегли українську мову і києвоцентричне мислення – це диво!” І пояснити це диво, вважає автор,  можливо лише притягальною силою історичного коду та тривкістю історичної пам’яті про стольний град Київ. „Слава Всевишньому: збережене почуття національної єдності. А це означає, що історія підготувала нам  єдину національну майбутню долю”.
Навіть у тому, що ми так пізно вертаємося в лоно Європи, автор бачить позитив, позаяк моральна деградація у нас не зайшла так далеко, як  на Заході. Широке розчарування середнього і особливо молодого покоління в християнстві і пошуки духовних джерел все більше привертають увагу до національної дохристиянської історії. Консолідуюча сила нашого генетичного коду та подолання християнського розриву людини з природою на шляху до рідної  (язичницької) віри, переосмисленої на основі тисячолітнього досвіду як монотеїзму, дає нації біологічну і духовну єдність і силу, вважає автор. Він переконаний, що сучасна космогонія не дає підстав зводити поняття Бога до кількох світових великих релігій.
Аби знати, куди має йти наш народ, треба знати, звідки він мандрує. Тож невипадково філософські роздуми над долею свого народу в книзі „Де ти, доле України?”  виводять Левка Лук’яненка на шлях глибокого історичного екскурсу. Посилаючись на твердження французького езотеричного автора Едуарда Шюре, який у книзі „Великі посвячені” називає сімох, серед яких Рама і Христос, він зазначає, що це люди, яких Всесвітній розум посилає на Землю для виконання особливої місії, що вони в історії людства стануть віхами тисячоліть. Ось Рама. Він вивів аріїв із нашого Подніпров’я і привів їх до Індії, де арійську мудрість записано у Ведах. Саме там вперше був сформований нематеріалістичний світ, за яким – мета життя людини вбачається у її самовдосконаленні, на відміну від європейської цивілізації, наголошує автор, яка „розвинула ідеал вільної людини, але мету людини бачить лише у задоволенні матеріальних потреб і тілесних насолод”. Невже це повернення до епікурейського  евдемонізму чи й гедонізму кіренаїків?!
Хоч Левко Григорович і не посилається на ці давні вчення, але вбачається у цьому цікавий парадокс: виходить, сучасна цивілізація має тенденцію розвитку за теоріями філософських течій аж античних цивілізацій! Так, епікурейці стверджували, що людина народилася для щастя, яке полягає в отриманні задоволення, а відтак кіренаїки пішли ще далі, переконуючи, що людина приходить у світ для отримання насолоди. Отже, давня теорія виявилася ще й якою живучою! І співіснує сьогодні (в притиріччі?) з сучасною філософією екзистенціалізму, яка вбачає мету людини  у вираженні своєї індивідуальності. І все ж, як мені здається,  людина явлена у цей світ саме для того, аби виразити свою індивідуальність і завдяки саме цьому вона здатна отримати і щастя, і насолоду. Адже індивідуальність людини і складається з компонентів, що вбирають у себе і розумове, і духовне, і фізичне! Оце і є шлях до самовдосконалення. Коло замкнене. Виходить, всі філософські висновки тією чи іншою мірою дотичні до екзистенції, мають раціональне зерно. Мабуть, цим і пояснюється їхня живучість.
Автор книги „Де ти, доле України?” стверджує: „Піднесення добробуту і водночас занепад моралі свідчать про вичерпність внутрішніх потенцій європейської християнської цивілізації і її поступовий занепад”. Наша нація генетично не змінилася і в цьому закладена космічна роль України в еволюції людства, яка витікає з особливостей географічного місця формування української нації. Він наводить слова професора Миколи Чмихова про те, що Україна має цікаву історичну місію. Тут, у Подніпров’ї, міститься одразу кілька надпотужних природних геоплазмових генераторів, що завдяки їхній  дії в минулому при змінах епох „спеціалізувалися” на закладенні нових філософських моделей планети. Трипільська цивілізація заклала філософію творчості на Землі – „заняття, з якого пішла вся теперішня технологія”. І тепер, стверджує Левко Лук’яненко, посилаючись на дані інших дослідників, на нашій Землі закладатимуться основи світогляду вже нової епохи – інформаційно-космічної. І з цього всього він робить висновок: „…чи не суголосне це нострадамусовому пророцтву про те, що країна з-над Дніпра започаткує нові засади людського життя?” Пошук відповідей на це запитання і відсилає його у глибини історичного екскурсу.
 
ПРОТО-  І  ПРАУКРАЇНСТВО 
Звідки починається наш рід? Питання з питань. Історія, представлена слідами людської діяльності, свідчить, що праукраїнські племена не прийшли звідкись на нашу землю, а розвивалися тут споконвіку. „Давно доведено, – зазначає письменник, – що слов’яни, зокрема, й українці, з’явилися в VІІ ст. до н. д., а писану історію чомусь починають від князя Олега, тобто 1,5 тисячі років зникають у темному небутті”. Але автор іде ще далі у своїх роздумах, бо перегляд історії неминучий, переконаний він.
Посилаючись на академіка Олексія Губка, який висловлює вдячність справжній прабатьківщині України-Руси і всього слов’янства – Карпатам і неторканим льодовиками південним нашим регіонам, що вони упродовж сотень тисяч років виконували велику історичну місію – зберігали етнофонд нашої людності і генофонд нашої флори й фауни. „Саме завдяки цьому, – наголошує Левко Лук’яненко, –  українська психіка є найбільш древня і розпрацьована, а наша українська культура була покладена в основу всієї індоєвропейської цивілізації, як і наша мова дала початок індоєвропейським мовам”. Можна тут лише додати, що українська мова, крім того, лежить і в основі  санскриту, створеного шумерами. І не дивно, бо ж шумери, йдучи за Кефішиним, який розшифрував тексти Кам’яної могили, вважали себе вихідцями з припонтійської Аратти. Автор згадує тут історичний архів усіх віків – Кам’яну Могилу, і стародавню стоянку, що сягає аж 20 тисяч років (за вуглецевим виміром), в селі Мізин на Чернігівщині, на якій люди, сидячи у наметах з бивнів та шкур мамонтів, творили музичні інструменти, браслети і прясло з меандрами – з місячним календарем! – цифри й інші символи, що склали основу ієрогліфічного письма прадавньої України. І що цікаво, тут виявлено аж 20 зображень тризуба! „Отже, цей астральний знак був у наших предків спредвіку, – радіє такому відкриттю переконаний прибічник національної історії. – Він символізує триєдність перебування Всевишнього на Землі”, де ліве рамено втілює Землю, праве – воду небесну, а центральне – Сонце. Одначе вік тризуба сягає ще глибшої давнини. Як показують розкопки О. Черниша в селі Молодому, на Буковині були знайдені також сопілки, флейти і тризуби, а на одному з малюнків зображена жінка (схоже, княжого роду) з короною на голові, що її вінчає тризуб. І вік стоянки – 45 тисяч років – просто приголомшує! А велетенський (в 260 метрів!) тризуб, вибитий на скелі на Американському континенті 10 тисяч років тому –  незаперечний слід наших пращурів в Америці. Сюди плавали по олово для виготовлення зброї, яку, виявляється, виготовляли не в ІІІ, а таки у VІІІ тисячолітті до н. д.
 
ЯКА Ж ВОНА, ДОЛЯ УКРАЇНИ?
Добре відома історія минулого сторіччя, коли після чергової російсько-української війни і поновлення в 1922 році імперії індивідувальний терор московських шовіністів перейшов у державний терор проти цілих верств  суспільства, набуваючи повномасштабного геноциду українців. А причиною, як пише Левко Лук’яненко, послужило те, що „Московщина ніколи демократії не розуміла і не мала її всі п’ятсот років, а  тільки душила свободу різних народів”. Та найбільше вона душила Україну, починаючи вже з 1654 року, коли спочатку сфальсифікувала оту злощасну міждержавну угоду, а потім цей підступний і нахабний „заступник”, „поставивши на нашу святу землю свій облудний чобіт, плюнув під нього і розтоптав цілий народ”. І топтав понад 300 років, як тільки міг, знищуючи і нашу мову, і нашу пісню, і всю нашу культуру, обзиваючи наших патріотів мазепинцями, петлюрівцями, бандерівцями, а тепер – „кровожадними” украми… До речі, навряд чи їм відомо, що украми у наших нащадків називалося „культове плем’я” найбільш пошанованих представників стародавніх племен – жерців укрів, чий родовід продовжив Кий – син Ора, чи Орія (відчуваєте зв’язок з Оріяною?), внук Дажбога. Можливо, від тих укрів і походить назва України, хоч назва згадується в літописах лише з 1187 року.
Перше, до чого завжди вдавалася імперія, аби винищити цілий народ, – це знищення його заступника – війська. Так була стерта з лиця землі наша цитадель – Запорізька Січ. І відкритий всім вітрам беззахисний український люд – кинуто під колесо історії. Можна безперешкодно і безкарно покріпачити селян, розтоптати культуру, заборонити царськими циркулярами українську мову, книгу.  А далі – можна знищити молоду Українську Народну Республіку,  що відродилася, як фенікс, з попелу  століть,  після жовтневого перевороту. А далі – розкуркулення середняка, заслання мільйонів українців на Соловки, і зрештою – найбільший злочин проти людяності – голодомори, що посипалися на Україну один за одним. Оголошення патріотів, захисників народу –  повстанців 20-х років, воїнів УПА – його ворогами, знищення невинних у ГУЛАзі. І все це, аби вбити нашу самосвідомість, привласнити нашу історію, забрати у нас майбутнє… Довести, що ми – не європейці. Все це знаходить своє віддзеркалення у книзі Левка Лук’яненка „Де ти, доле України?”
Де ж вона загубилася, наша доля? І прокручуєш в пам’яті історію – ad novo, від початку.  Живемо справіку на своїй,  не чужій землі, на відміну від деяких інших народів. Ми суть одне з європейцями, племена яких у своїй більшості поступово сунули віками на захід із Припонтиди, Подніпров’я і  Карпат. Ми – народ не лише першої в світі пракраїни Аратти чи Київської Руси, яка дала Європі королеву Анну, на біблію якої досі французькі правителі  кладуть десницю, – а й гордої непокірної Козаччини (знаємо про бої Сірка за французів), ми – народ, який створив першу конституцію (Пилип Орлик), про якого досі нагадує французам летовище його імені – Орлі… І навіть сьогодні наш народ проливає свою кров на очах у всього світу.
А між іншим, коли генетики із Стенфорда розшифрували результати вивчення Y– хромосоми кількох тисяч людей із 25 країн Європи, то виявилося, що предки третини з них колись проживали на території нинішньої України! Близько 20 тисяч років тому в Європі склалися три великих спільноти, котрі перебували на території  Іспанії, Балкан і України!  Навіть найновіші дослідження антропологів і генетиків показують, що європейці походять від спільних пращурів ще із часів палеоліту. Колиска сучасних європейських, в тому числі слов’янських народів, – Аратта, була заснована на нашій землі іще в 6200 році до н. е. З цього моменту, за твердженням науковців,  і почалася  світова цивілізація. Саме звідти (та таки ж з України!) й бере початок формування праіндоєвропейської спільноти і її ядра – праслов’янства. А через пару тисячоліть зародилася вздовж її берегів і країна аріїв – Арта-Арсанія, що вже мала свою непоборну кінноту – і проіснувала аж до князівства Київська Русь. Можливо, варто було  б шукати кореня могутності цієї древньої імперії, що їй платила данину навіть Візантія (згадаймо походи Діра і Святослава) – саме в першій у світі арійській кінноті!
Читаймо Левка Лук’яненка, і тоді  будемо знати, хто ми і чиїх батьків діти, і якої мови  мусимо  навчати своїх дітей. І надто про те, що було нас споконвіку по всьому світу, і правили не лише Єгиптом, а й що Одоакр, „король русинів”, правив Римською імперією протягом 14 років до 493 року. Особливо – через отой  акт „інквізиції” над цілим українським етносом. І раптом саме у книзі „Де ти, доле України?” я й знаходжу відповідь на питання, яке давно не давало мені спокою (либонь, не лише мені) – чому Європа не допомогла Україні під час геноциду і боротьби з колонізатором?! Ось вона: „У минулі сторіччя українська боротьба супроти Московської імперії не знаходила міжнародної підтримки, бо імперія, як форма держави, була нормальним явищем. Навіть у період УНР Європа була поділена між імперіями, і боротьба українців за вихід з-під влади Петербурга  могла цікавити якусь державу хіба з огляду на стратегічну вигоду для себе, а не з огляду на право нації на самовизначення”. Звісно, бо й сама вона згодом була розірвана „Берлінською стіною”. Отже, голос українця – це був глас вопіючого в пустелі, коли світ – порожній, як діжа!.. І ми були приречені на нерівну боротьбу на грані двох світів, про які і йшлося у тім Мотто. І це тоді, коли саме всі колоніальні народи звільнялися, право націй на самовизначення стало основною нормою міжнародного права!
 
ЧИ Є МИ – НАЦІЄЮ?
Що ж сприяло витворенню однієї нації в ті далекі часи? „Цілком очевидно, що ми є плодом тисячолітньої безперервної еволюції (…), – пише Левко Лук’яненко, – як і сплав на межі І тис. до н. е. і І тис. н. е. українського слов’янства з іранськими племенами”. Ті іранські племена, либонь, теж були вихідцями з Припонтиди, гнані техногенними катастрофами, котрі і вертали на свої терени. Коли, проминувши історію династії Кия з походами князя Аскольда на Візантію 860 року, перейти в Несторівський літописний період, то перед нами постає процес формування 13 племен української нації, стверджує автор, з її черняхівською культурою (ІІ-УІІ ст.). Ось автор робить висновок, що пересування князів з військовими дружинами, спільні війни з печенігами, половцями, а також дрібними іранськими племенами „сприяли витворенню однієї нації”. Одначе й зауважує, що прийняття християнства послаблювало войовничий дух наших пращурів. Замість того, щоб ми точили меч, хитрі „візантійські ідеологи вручили нашим дружинникам хрест, і київська політика на Півдні у змаганні з чужинцями програє”. (То, може, у цьому й криється коріння отієї хваленої нашої „толерантності”, через яку ми ніяк не вичухаємося з чужинського ярма?!) От ми часто знизуємо плечима: „І що ми за народ такий, що завжди йдемо один до лісу, другий до біса?” Левко Григорович бачить коріння цієї несуголосності „в незавершеності етногенезу нації”. І зрештою просто приголомшує, резюмуючи: „У ХХ сторіччя Україна ввійшла в стані тої ж незавершеності формування нації.”
На наше німе запитання він дає таку відповідь: „Процес політичної консолідації і формування нації, почавшись з київських князів, ніколи не мав сприятливих умов для вироблення однакового розуміння найважливіших проблем життя нації і держави”. Природа встановила ієрархію цінностей: одиниця – група. „Колективний інстинкт в інформаційному полі нації витворює напруження поля, яке, діючи на торсіонні поля одиниць, штовхає окремих людей до захисту групи (нації)”. Автор проводить аналогію з поведінкою деяких видів тварин: аби порятувати групу чи зграю, на яку напали хижаки, відстає одна особина, повертається і біжить назустріч хижакам. Але група при цьому врятована! „Якщо українці не становлять організовану групу (націю), тоді в них ще не сформувався інстинкт національного самозбереження, отже, у них ще не сформувалося національне інформаційне поле як складова частина всесвітнього інформаційного поля (Всесвітнього розуму, через який міг надійти сигнал, імпульс від групи до одиниці про жертву життям задля інтересів групи). Неорганізована група (нація) не породить одиницю, ладну померти задля збереження групи (нації), бо ж її ще немає.”
Так було при вступі в нове століття… Сьогодні ж Україна проходить період трансформації, переконаний Левко Лук’яненко, від українця – раба колоніальної доби до українця – особистості вільного суспільства. Приходять в життя покоління вільних людей, що не мають на рівні підсвідомості страху за необережно сказане слово. І швидкість підготовки нації до виконання космічної місії залежить від того, як швидко вільні духом допоможуть „зазомбованим” звільнитися від проімперських комуністичних догм і страхів і відчути себе вільними людьми. Адже сьогодні уже є всі підстави констатувати, що початок нового століття, стиснувши час, як пружину, таки скорегував ситуацію, на жаль, з великою кров’ю для українців. Сьогодні ми вже можемо твердо заявити разом з Левком Григоровичем, що оті наші хлопчики-добровольці, над якими майже щодня схиляють матері свої убиті горем голови, це і є ті „окремі особи”, які зупинилися, розвернулися і пішли прямо на ворога, аби порятувати не те що групу – цілу націю! І це засвідчило всьому світові, що – нація сформувалася!
Ця війна довела, що ми стали окремою „одиницею” (нацією), і тепер Вищий розум знайде нас і допоможе! Мрія Левка Лук’яненка здійснилася – коли б лише не кров… І все ж, коли так –  Україна буде вільною! А отже, виконає свою історичну місію, спрогнозовану пророком Нострадамусом.  Адже цей провидець передбачив, що „країна з-над Дніпра”, після Великої війни, у ХХІ сторіччі „принесе в світ новий дух, „зірве рутину”. Автор вірить у те, що „торсіонне поле Відгадувача ввійшло в зв’язок з інформаційним полем Всесвіту і прочитало там відповідь”.  ”Провидці пророкують, – пише він, – відродження України почнеться з відкриттям і оприлюдненням нових фактів, що спростовують усталене трактування минулого розвитку і обґрунтовують інший порядок подій…”
Що ж має на увазі шановний автор, дошукуючись відповіді на питання: „Де ти, доле України?” Сьогодні, коли у світі, розділеному на нації, панує боротьба, і все відчутніше виступає на перший план змагання у сфері культури і інтелектуальної творчості – як найважливіші методи боротьби, – Україна, хоч і пізно, вступає в конкуренцію з іншими державами як суб’єкт міжнародного права, все ж ми ще маємо шанси не програти нашу національну долю. Про яку ж нашу національну долю йдеться? „Під національною долею, – пише Левко Лук’яненко, – маю на увазі національну ідентифікацію: якщо нація спроможна повернути собі національні риси, своє національне обличчя, вона матиме свою національну долю, якщо не спроможна, тоді її подальший розвиток буде процесом формування якоїсь іншої людської спільноти, а не української.” Отже, як бачимо, все в наших руках. І лише від нас залежить, чи сформуємо ми саме українську спільноту, повернувши собі своє „національне обличчя”.
Перечитавши книгу Левка Лук’яненка „Де ти, доле України?”, втішаєшся – нарешті перед тобою справжній трактат на тему національної української ідеї, написаний з погляду найостанніших наукових досягнень в різних сферах науки. Хіба це не подвиг в ім’я великої Любові до своєї нації! Книга, висунена на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка, його духовного наставника і батька, – бачиться – як апофеоз творчого і духовного злету письменника.
Антонія  Цвід,
член НСПУ,
лауреат Всеукраїнської премії
імені Олександра Олеся