Григорій Штонь. Мічені самі собою (Володимир Опанасенко)

1004

Не пам’ятаю жодного рідномовного есея (монографії тим більше), де  йшлося б про естетико-художні вподобання окремо взятого критика. Само собою українського, які траплялися і трапляються, але  не однотабірного. Вказувати на те, що наше, приміром, філологічне жіноцтво всього лиш бутікове, вже набридло. Цитувати  Крістеву, Фуко, Деріду, Гайдеґґера, Гадамера, Барта –  цитуйте: для шмаркатих  шанувальниць і шанувальників  в найширшому розумінні цього слова аукраїнських Тамари Гундорової чи Соломії Павличко це кайф. Але мода як приходить, так і минає. Повинна б при тому і дорослішати. Процитуйте хоч раз Миколу Євшана, теоретичні осявання і здогади Франка, вникніть у  самоампутації наляканого сталінщиною Новиченка. Стосується це і цілого полку докторів наук, чия вченість всього лиш обслуговує сякий-такий літературний поступ. А мала б його підзаряджати енергіями щораз свіжіших геномодифікацій художньої рідномовності.

Розвиток багато чого повторює. Але що саме і заради чого? І чим він – розвиток –  антитрадційний? Мої про це розбалакування  чемно цікавили хіба двох, між собою, до речі, не знайомих друзів – Анатолія Седика і Володимира Опанасенка. Останнього я згадую після зчерку по пам’яті фейсбучного повідомлення Галини Сабат про нову хвилю видавничого і  кіношного інтересу до Франкового «Лиса Микити». Галина Петрівна не обминула  «Лиса Микити» франківців, але хто був режиссером тої скандальної  вистави, не вказала. Опанасенка після неї  чи й  не турнули з Києва, після якого Львів, Рівне, Чернівці, Дрогобич мали задоволення (а, може, й щастя) бути присутніми при сценізованих суперечках з естетикою корифеїв. Саме суперечках, а не голому запереченні змістовиражальної режисури митців неонародницького штибу.

Володимир Денисович зачепився за Київ на моїх, як то кажуть, очах. Після випадкової розмови з басовитим, бородатим, плавкорухим гаволовом на припоштамтській алеї  фонтанів. До неї зі старшонаукової   роботи було  півкілометра ходи. Після чого я сідав на вільну мармурову лавку і зливався із хлюпотом втікаючої униз води. Сам собі твердячи: сюди я буду приходити і після смерті. Площа, Хрещатик, Жовтневий палац, готель «Москва», Зал консерваторії  –   співбесідники ще ті. В Жовтневому палаці я багато разів танцював. Разом з ансамблем «Пролісок». У Залі консерваторїї  з тим же ансамблем переміг у змаганнях кращих вокально-хореографічних колективів України, що запам’яталося цікавістю до мене двох дівчат з Кам’янця-Подільського. Їхнє цілувальне (підлоги – чобітками) соло в якомусь не гопакові, а замальовці мене зачарувало. А чим, скажемо так, зачарував я – залишилося незбагненним. Хоч саме в тому концерті (кожен колектив – п’ятдесят хвилин) я  в масованих вильотах на сцену участі не брав. Бо мав кілька перевдягань і мікропоемку «Червоні маки». Так от саме тоді повз мене закулісного промчав тридцятипарний  вихор сценічного горянства. Уже й давноминулого…

– Пробачте. Можна у вас вкрасти вас?

– Не зрозумів.

– Ви такий нетутешній. Звідкись приїхали?

– А ви тутешній? Сідайте, я не проти.

– Дякую. Чули про думки-родички? Різноголові, але не за змістом. Що вас годує? Мене – театр. Я режиссер.

– Безробітний?

– Атож…

Смачність Володіного голосу через кілька років мене знеособить. У залі Спілки письменників, де я (такий самий дурний, як і зараз, але з іншими ілюзіями) влаштував собі творчий вечір. З двома ведучими: балакуном мною і читцем Опанасенком. Не скажу, що власні вірші я виголошую погано, але Володя… Кожне слово, кожен рядок, кожна строфа – смарагд. Зі світлом внутрішнім і контекстуальним. Додам ще  сюжетику. Настроєву, змістову, духотембральну. Коли вечір закінчився, я проминав крісло, де продовжувала сидіти Світлана Короненко. Зустрівся з її поглядом і почув:

– Що то було?

– Звідки я знаю.

На всяк випадок нагадаю, що мої самооцінки і чужі до них ставлення не перегукувалися, позаяк себе я не пропагував. І чувся, зізнаюся, не таким вивершеним і значущим, як мої ближчі і дальші друзі. Ті, що оце зараз пригадуються, вже небіжчики і молодші од мене. Що не міняє  їхньої старшості і їхньої непідлеглості редагуванню як власному, так і сторонньому. Як там у Сковороди: «Світ мене ловив і не впіймав». А на них і не звертав уваги. «Тоді,  –  щось шепче на вухо,  –  й ти був схожим до них».  –  «Ні – не був. Позаяк ні в чому до кінця не відбувався». – «А (глузує той самий шепіт) – статті, перші книжки?»  –  «Проби. Чи спроби самовідбутися». Про Седика мова піде пізніше, а зараз лише  принагідно на нього пошлюся: «Я, Грицю,  чужак. Ти торочиш де треба й не треба, про сторонність. Щодо чого? Кругом порожнеча і порожняк». Від Володі я теж не чув про щось соціально варте докінечної уваги. При тому форма  непричетності до тогочасного мистецького і довколамистецького життя у заслуженого діяча мистецтв Опанасенка була лиховісно небезпечною. «Чого тебе витурила зі Львова?»  –  «Прийшов у міськом партії в чоботях» –   «Кирзових?»  –  «Ялових. І в куфайці». До слова: ні Седик, ні Опанасенко не матюкалися. Принципово. А я  вмів і любив (і люблю) самовисловитися всуціль нецензурно. Бути для них означало  жити наднезалежно. Від смаків як соціуму, так і народу.

Судячи з бачених мною його вистав, відомий театральний бурлака був психологоанатомом. З розрахунку, що ніхто не докопається до іронічного його ставлення до ним же сценізованих чеснот. Актриси, яких він увів до виконавського складу «Гріха» Винниченка, майже чітко (це було на його післясмертних роковинах) пояснили мені: Опанасенко залізає в акторську душу і ламає все у ній структуроване. Грати зруйнованою важко. Але він змушував. І при тому – вчив». З того самого приводу, але мені одному він сказав: «Болить тільки поранене. Сцена – та сама диба». Мова йшла тоді про Ступку. Я, напевне, пожалівся, що Богдан (згадав – Сильвестрович)  про мій сценарій зі Сковородою   сказав: «Там нема що грати». Я ж вважав і вважаю – навпаки. І Віктор Політов, який до написання того сценарію хитромудро підбив, теж був у щиросердному, надіюся, захваті. Володя, мене врозумив. Одним словом: «Лицедій».

Але повернемось до початку нашого знайомства. Почуте прізвище незнайомця зродило личко дрогобицької студентки-заочниці, яка те прізвище вживала як щось дуже пікантне й високе. Тому я у самого Опанасенка одразу запитав, чи мав він у Тернополі таку то й таку  знайому? «Не знаю. Може й мав. А ви що, викладаєте?»   –  «Ні. Був головою державної комісії… То сидите без роботи?» –  «Чому ж. Бачите  – ходжу». –  «Тоді йдіть на кіностудію. Там є Віктор Положій. Головний сценарист без сценаріїв. І є Театр кіноактора. Без режисера. Чекають на вас».  –  «Вже?»  –  «Щось коло того».  Я б не сказав,  що почуте пишнобородого добродія  схвилювало. Він всього лиш натрапив на щось варте уваги і збирався розібратися, чим саме  варте і як надовго?

Ідеальний соціоустрій, часом ввижається, претендує і на людину внутрішню. Яка не спорадично, а щомиттєво обсмоктує і переварює змісти життєгодувальні. Метафізичні тож. Суто ж мистецька метафізика – то субстанція абсолютно невловна. Але існуюча. Опанасенко львівського періоду (то мої лише здогади) сповідав  йогічну незалежність від слави, грошей, які все ж водилися. На  вечірці  з приводу Володіного шістдесятиріччя був присутнім посадовий якийсь комерсант, що приїхав до Києва з ящиком коньяку, різними наїдками найперше тому, що Володя цього мати не міг. Може й так, хоч народні артисти  Віталій  Розстальний і Степан Олексенко поводилися так, наче і вони, і Володя  мали і мають більше, ніж треба. Надто тоді, коли  збираються разом. Цей же комерсант пояснив, чому  повинно бути саме так, а не інак. Львівський Володін театр мав колись гастролі у Рівному. Абсолютно, здавалося б, провальні, позаяк головний його режисер тішився новою пасією,  оплесками  і зовсім не думав про т.зв. «економіку». Хто комерсата тоді покликав на виручку, я не дочув. Але рівненська преса, колгоспні і районні каси, школи, педінститут за кілька днів перетворилися на театралів, які платили гастролерам скільки треба, коли треба і понадтреба. Чому? Бо самопризначений театральний директор на Опанасенка молився. І припустити гастрольний його провал не міг з наказу чи й  не  самого неба.

Людей виключно самосебних у світі повно. Розстального, Олексенка і Опанасенка  сукупно вирізняла  якась майже хлопчача безтурботність. Перші двоє окрім того були службово благополучними. Більше нічого додавати не буду, позаяк сам теж виглядав  цілком респектним науковцем. Хоч нічогісінько з моїх тодішніх писань усі троє не читали. Що їм про мене говорив Володя, не уявляю. Але усі разом (це траплялося рідко)  ми чулися товаришами. Безвідносно до звань, віку (я був наймолодшим) і  соціальних щаблів. Мовиться це для того, щоб нарешті виголосити здогад про обов’язковість існування касти недоторканих. У Індії це щось одне, а в радянському Києві принципово інше. Упослідженими  ми не виглядали і не були. А ось (це вже стосується виключно мене і Володі) не вписаними в тогочасний істеблішмент – то беззаперечно… Наші безкінечні ходіння Києвом мовчки були майже сповідними. Та й про що говорити  серед люду ройового, ділового, знеособленого… Це зараз я готовий багато чого пояснити докладніше. Але навіщо – нас світ всього лиш терпів. Але не потребував. І хай з цим розбирається сам. Нам, мені, Опанасенкові, Саченкові, Седику  з різних причин просто не судилося досягти чогось більшого за сяку-таку фаховість. В уяві зринає безіменний птах, що просто летить. Над  столицею, над замістям. Куди саме? Вочевидь, до гнізда. Якщо воно є. А ні – до місця спочинку, після якого знову  мовчазний лет. Ця соціальна бездомність у парі з мистецькими залюбленостями, навичками і навіть досягненнями багато від чого рятувала. Заслужений діяч  мистецтв Володими Опанасенко бував і головним, і рядовим режиссером, більше року готувався до зйомок (за моїм сценарієм) «Чорної ради» Пантелеймона Куліша. Кошти на це твердо обіцяли   якісь росіяни (устами кіноактора Сергія Іванова). І дуже й дуже діловий київський архітектор, чиє прізвище, на жаль, вилетіло з голови. А його майстерня на вулиці Драгоманова тримається голови і глядацької у ній зали досі. Трикімнатне підвальне приміщення, кахельні грубки, старі дивані й крісла. І розмови про доконечно потрібну спробу знищити міф про українолюбне козацтво. Битися з поляками, татарами і турками воно билося, але й чимало при цьому грішило. У Куліша це було домінуючим сюжетним посилом. А Володю цікавила не шабельність, а натурна повнота неодержавленого українства. І жіноча його складова, що призвело б до ще одної  спроби кохального лобуряцтва. Не вийшло. Десь ближче до якогось там Нового року я втік в юрмальський Будинок творчості, сподіваючись, що повернуся вже на початок акторских проб, підписання розмаїтих контрактів, угод, відомостей… Чорта з два. Володя, коли я зайшов у майстерню, сидів у ній там само, де й півтора місяці тому – в тертому-перетертому шкіряному кріслі, з люлькою і співрозмовником вже не пам’ятаю яким. Але вулканічно балакучим. Більше я про «Чорну раду» ні з ким не говорив. Поки не знайшов мене директор кіностудії Мащенко і запропонував погодитися на режисуру Миколи Засєєва. Зронивши й таке: «Якщо не Засєєв, то ніхто». Бог з вами – знімайте. Мене вже цікавив роман  з Ісусом Христом. Останньою його прикидкою була розмова з Опанасенком серед пригощального якогось гармидеру. Я, дивлячись в ясні Володіні очі, сказав. Од імені Юди: «Господи, чому я? Я ж шаную тебе найбільше»  –  «Саме тому». – «Я й люблю тебе найбільше. – «Через те й зрадиш. І будеш прощеним». – «Це жорстоко» –  «Це доля. Твоя і моя». Блискавичність цієї імпровізаційної  перемовки ні Опанасенка, ні мене не здивувала. Ми вдали, що про неї забули. Але додому я їхав вже із текстовим початком роману «Суд»: «Ось я і прийшов. Як обіцялося Святим Духом, що сходить на багатьох. Власне, на всіх, хоч не всі те здатні осянути. Лише обрані…»

Бути обраним  не державою, а хто зна ким і хто зна для чого – справа клопітна і навіть душевно тортурна. Але й фахово помічна. Пригадую композитора Володимира Губу, що писав музику для всіх вистав Опанасенка, який з Театру кіноактора перейшов у театр Івана Франка. Його головний режиссер Сергій Данченко тільки- но побачив у своєму кабінеті Володю, мовчки поклав перед ним чистий аркуш. Знать прийщов час продовжити творчу змагальність… Так от Губа (все, шо він їв, йому невимовно смакувало), сковтнувши черговий пригощальний дурняк, мені повідомив: «Я – ґеній. Так-так – ґеній». Ні від кого з ближчих друзяк я подібного не чув. А в ґеніальності Губи мене переконав сам композитор. На хіднику навпроти парку Шевченка. Я вже був університетським профессором  і трохи прикульгував. «Що з ногами?»  –  «З ногою. Болить»  – «А ти її отак». Він присів і метрів десять пройшов повзунком. Дівчата з курсу, де я щось там викладав, кинулися врозтіч. І почули: «Ану марш сюди! Це композитор Володимир Губа. Ґеніальний. Віднині пам’ятайте, що ви його бачили і що він є. Разом зі мною». Володимир прощенно напівусміхнувся. А дівчата похнюплено пішли до  сходів у метро, не оцінивши ні композиторської гречності, ні моєї супідрядності тим, хто належав до великих. Володі серед нас живих вже не було. Міністерство культури домоглося йому бетонної на Троєщині квартирки, він поселив туди семінариста сина і, перетягуючи у ній з місця на місце шафу, щось надірвав. Остання з його жінок (при бродінні зі мною Києвом він називав себе парубком) мене видзвонила, дала адресу лікарні, і я, не відаючи про це, з ним попрощався. Регочучи з того, як його відвідали Розстальний, Олексенко, Задніпровський, що принесли по пляшці і голосисто все до грама випили. Поверх, де лежав Володя, те чув і налякано щулився. Але втрутитися в сценарій  всепереможного акторства не смів.

Днів через три я прийшов у театр Франка, де (це ніяке не перебільшення) на мене чекали. Володьова труна, хлопці і автобус, що під уперше  чуті поховальні оплески рушив під Ніжин. В село, де ми з Володьою колись гостили у похмурого його батька, що не раз і не два запитував: «Скілько можна їсти? Дві ложки і всьо». Натоді ще не всьо. Та й по дорозі на цвинтар теж було далеко до всього. Труна з Володьою їхала на розбортованій машині. Попереду йшов священник, а за ним Розстальний з корогвою, в яку могутньо вдарив вітер. Розстальний поточився, набичився і рушив знову. І знову удар, який відкинув Розстального метрів на п’ять назад. І сміх, і гріх. Ні – тільки сміх. На цвинтарі, в автобусику, що повіз нас у хату з наїдками, пляшками. Перша Володьова дружина (вона прилетіла з Москви) і старша донька майже з жахом дивлися  на чоловіцтво, що поминало товариша безперестанним реготом. Я загалом здогадувався, що Опанасенко окрім всього іншого ще й  ґеніальний шалапут. А що саме такий – то треба було і чути, і бачити. Людей, непідвладних культурі смиренного послуху. Які прийняли у свій гурт і заплакане від сміху жіноцтво.

Я щось там говорив про літературних критиків, які не тямляться на парапсихологічних засадах всепереможного творчого бадьору. Соціальній челяді він протипоказаний і навзагал  не властивий. Чого не скажеш про людей не від світу цього. Які (це Володя говорив про театр) живуть, як уміють. І як сміють. Його знаменитий (для мене) вигук: «Театр – не храм, а всього лищ сцена. Де життя є передовсім собою. Не питаючись, бути чи не бути. Бути!». Чи властивий цей максималізм літературі? Ідейно заангажованій – ні. А всеперможно вітальній  –  так. Седик, невідь з ким полемізуючи, часом ні з того ні з сього ронив:  «Він (вона, вони) базікають.  Говорять посвячені. Про те, чого до них не говорив ніхто». Але про суперечки довкола подібних тверджень іншим разом.

 

“Українська літературна газета”, ч. 9 (301), 7.05.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!