Григорій Штонь. Мічені самі собою. Михайло Саченко

730

Публічне слово і вислів завше чимось контролюються. Культурою і соціумом – то безсумнівно. А є ж іще залітні і перелітні ідеї, політика як замовник і політика як сцена. Де вистава за виставою глядача дурять не живі люди, а персонажі негативно-позитивного кшталту. Приміром, був і загув СРСР. Були при ньому прозаїки, поети не вельми щасливої долі. Чому саме не вельми? Бо СРСР… І пішло-поїхало. Дисиденти-цяці, лауреати-колабораціоністи, кадебізована шваль. А шваль патріотизована? Вона існувала, чи ні? Як на мене, існує й досі. І чуюся нею я, коли опиняюся в залі, де добра сотня панів і пань вислуховує українолюбну похабень. Коли в президіях або на телеекранах пихатіє білялітературна і білянаукова мерзота. Коли…

Досить. Ті, кому я адресую задуману серію мікропортретів давно чи недавно померлих колег, вже мали б відчути, що автор, себто я, дистанціюється від того, що береться засуджувати. А от і ні. Як і багато неістеблішментних писак, я пив. Зухвало бабіював. Не був, правда, цькованим, бо не боявся і вмів гаркнути сам. З роботи мене не наганяли незнамо чому. Хоч пробувати пробували. За доносами, дуже близькими до правди. На моєму місці мав би зараз перебувати вболівальник ба й борець за незалежність, але до історичного її набуття я був комунякою. Хрущовського, правда, призову, що вартує на додаткові пояснення, але навіщо? Ще в сімдесяті роки я вірив. А вже потім пив. Коли зрозумів, що максимумом мені дозволеного є служба в Інституті літератури. На підстельній посаді старшого наукового співробітника. До Спілки мене приймали чотири чи п’ять разів. Як непідконтрольного критика. Уявляю, що я понаписував би як поет, прозаїк, драматург тоді, коли гриміли шістдесятники, вбивалися в пір’я їхні небезталанні наступники. Можу навіть сказати – юрунду. Правда, виключно з моєї точки зору, позаяк українська радянська література останніх її десятиліть була набагато моцнішою, ніж література теперішня. Я багато кого в ній шанував, багато чому вчився. Але до її лав не спішив. Тинявся по кав’ярнях, не забував про «Еней». З такими ж, як і я, вичікувачами незнамо чого. А, може, й знамо, але дуже й дуже туманно. От, приміром, граю я в «Енеї» в більярд. Вочевидь, не дуже успішно, або не з тими, на кого в мене був зуб. А були й такі, що ту зубатість трощили. Зараз пригадується лише Роман Майборода. Тоді ще не народний артист. Класик американки… Так от, виходжу я з більярдної, розуміючи, що хочеш-не-хочеш, а доведеться майже напитися, і чую:

– Чого не вітаєшся?

З ким? Ага – Мишко. Сидить на коридорній лавчині сам, в руках газета. А біля ніг портфель з бозна чим. Без ані думки про свою чи його пригощальність сідаю поряд і приймаю в руки те, що Саченко допіру читав. Польська якась газета. З віршем… Здуріти можна. Читаю іще раз, іще… В Києві такого не друкують. І, зрозуміло, саме так розкуто не пишуть. Але ж он курсивом набрано: Михайло Саченко. Контекст явно не наш.

– То надрукували після виступу.

– То ти ще й виступав. Дай гляну ще раз … На когось чекаєш?

– Ні на кого.

– Зрозумів.

Що саме, поясню тільки зараз: Михайло попри всі свої невлаштованості був ще й безхатьком. Хоч до якоїсь із кіностудій (скоріш від усього – документальної) фахову причетність мав. Як (після навчання у театральному інституті) режисер. А, може, й сценарист, позаяк пару років навчався на філологічному факультеті університету ім. Тараса Шевченка. Ця зміна вишів, до речі, дуже промовиста: не він один поміняв тоді філологію на кіношність не внаслідок блату чи грошей, а як хлопчина дуже й дуже талановитий. Освіта підрадянська з цим рахувалася. Та й була (я про гуманітарію) освітою, а не виплодом тотального (воно у сімдесяті роки тільки закільчувалося) хабарництва. Далекий Михайлів наступник Роман Скиба казав, що живе він у телефонній будці. Михайло жив, скажемо так, у портфелі, з яким ходив від гуртожитка до гуртожитка, від доброхота-товариша до помешкань випадкових знайомих по чарці, по мандрах. Народжений у Шевченковій Кереливці (а мо’ й у Моринцях), він Україною не волочився, а невтомно подорожував. А коли зринав у Києві, шукав і знаходив товариства ще ті. Не лише пияцькі чи жонолюбні, а й в найширшому розумінні цього слова артистичні. Моє з ним товаришування – то закономірність, хоч моє шалапутство і його багато чим різнилися. В аспірантурі я захланно вчився, в літературу йшов і прийшов не з лав шістдесятників. Мав, зрештою, сім’ю, виплатив чотирикімнатний кооператив. Писав і друкувався. А Михайло… Передаю розповідь кінооператора Віктора Політова, який разом з Михайлом і сяким-таким бюджетом вирушили на море для зйомок щонайменше шедевру. Вирушили під осінь. А може й ранньою весною, оскільки героями розповіді була холодна вода і дівчина, яка в ту воду повинна була заходити. Голою. Не раз і не два. І не один день. Поки не простудилася і ледве не вмерла. «Що ж ви, – питав я Політова – тоді відзняли?» – «Нічого» – «Навіть метра?» – «Навіть сантиметра» – «А як же зі звітністю?». Відповіді не пам’ятаю. Тому пропоную свою. Здобуту тоді, коли телевізійна братія запросила мене у поїздку на батьківщину О.Довженка. Мав я там бути балакучим всезнайком. Спершу в музеї Чернігова, потім в хаті, що пам’ятала ше Довженка-безштанька. На біду (чи на щастя?) перед виїздом із заднього двору телестудії у кав’ярні на Прорізній ми здибали Анатолія Костецького, моцного, до речі, дитяче-підліткового піїта. Дізнавшись, куди саме ми їдемо, Анатолій попросив трохи почекати і щез. І вернувся зі знятими з книжки кількастами карбованцями. Оператором нашим був молодший брат вже згадуваного Романа Майбороди. Це так, до слова. Хоч із самим Романом ми на його машині колись драпали від міліції через усе місто. Але то з Романом. Його брат був, скажемо так, тихішим. Проте теж не привіз з тої майже тижневої поїздки ані метра відзнятої плівки. Костецький в Чернігові зателефонував комусь з тамтешніх літераторів. Не виключено, що згадав про мене. Так чи так, але першу ніч у Чернігові ми пили. До готелю прийшли над ранок. І застали в номері якогось фантасмагоричного хропуна. Його розбудили, покликали чергову (у номері були не лише наші речі, а й апаратура) і хропуна витурили. Чи ні – простили?.. Забув. У селі Довженка на наші бравурні настрої наклалася розповідь про І.С.Козловського. Який був тут кілька днів тому. І разом із своїм супроводом розклав на музейному подвір’ї вогнище. До нього збіглося місцеве начальство. «Іване Семеновичу, що ви робите?» – «А що? Згадуємо про Сашка» – «То ж небезпечно. Може все згоріти» – «Чого ви переживаєте? Я дам гроші. Побудуєте ще». Це вже було щось суголосне і нашим натурам, і нашому світорозумінню. Київ з тої поїздки дочекався тільки нас. Мене, до речі, тверезого, бо існують речі, яким шалапутство не личить. Тобто я хотів повиглядати на екрані розумним-розумним. Не вийшло. Не зайве наголосити – не вийшло з нашої вини. І хіба трішки – закономірно, позаяк та вина багатьох з нас просто розпирала.

Нездатність вписатися в час і в тому часі розчинитися – то не лише риса, а й органічна потреба всього більш-менш талановитого. Оскільки мова не про мене, то й без кінця нагадувати, що я і Саченко чи ще там хтось наступний, то не два чоботи пара, не варто. Я всього лиш свідок. І крапка. А Саченко… Невисокий, трішки в тілі, але далеко не спортивному. Малопомітно коротконогий. Рудуватий. З банькатими голубувато-синіми очима. Грубоносий. З вусиками і без. В штанях і куртках (зчаста – камізельці) салатово-коричневих кольорів. Про портфель вже мовилося: чималий і роздутий. Про мешти помовчу – старі, розтопкані, але не чорні. Мобілок тоді ще не було, тому виникав він завжди неочікувано. Здебільшого в кав’ярнях і ніколи не п’яним. Проте коли очі трішки сльозилися або в них палахкотіла ясність – після перепоїв. Можливо, й самітницьких і в якомусь кублі, де він також писав. На несвіжих аркушах різного походження. Мені доводилося в ці аркуші зазирати: різнонахилені й порозкидувані строфи, колонки, рядки. Нещадно креслені. Але й траплялися гарно переписані вірші. Не шістдесятницькі, а, скажемо так, європейські. З тропікою не мамопісенною, з ритмікою жорсткою, зі змістами естетико-анахоретськими. Весна, осінь, зима, літо туди зазирали. Але – біжки. Мишків Дух тяжів до лексики хай трішки, але філософічної. Я слухав його вірші здебільшого в товаристві Петра Марусика, Анатолія Седика, кіноактора Анатолія Білого. Седик важкувато й незгідливо мовчав. Марусик щулився, а Білий ширшав і тілом, і душею. Ця скалка кївського андеграунду (Білий, принагідно зазначу, мав вишколений естрадний голос, володів гітарою) не була поколіннєвою. І товаришувала практично з принуки. В якості читача і слухача того, що не мало ні розголосу, ні попиту. Але існувало. Бодай серед нас і для нас. І ще для когось у небі. Але не десь там за океаном, в антирадянських виданнях і видавництвах, чиї художні (зі світоглядними було все ясно) засади нікого з неприкаяних київських письмаків не цікавили.

Тут варто бодай біжки зупинитися. Для цього уявимо присмерковий Хрещатик, кілька на ньому кав’ярень (біля готелю «Дніпро», в передпоштамтському переході, після подвір’я телебачення і в лівому крилі хрещатівського метро), де кучкувалися найбільш босякуваті і найбільш відомі літбалакуни. Пантровані чи непантровані недремним КДБ, принаймні, тоді не думалося.

Наш невеликий гурт (Саченко, Марусик, Іван Царинний, Седик) назбирався, так би мовити, попасом, після відвідин усіх без винятку точок психологічних релаксацій. Підозрюю, що в когось із нас (у мене – точно) завелися гроші. І ще підозрюю, що в портфелях і торбах моїх однонатурників чекали оприявлення пляшки з горілкою. Одну з них ми вже спорожнили, вилізли з переходу і наглянули… вервечку поливальних машин. За поштамтом. Одна за одною, одна за одною… Іще посутня деталь – моя дружина з синами гостила на Львівщині. Значить:

– Хлопці (це я до водіїв) – підвезете?

– Кого?

– Нас. Даю п’ятнадцять карбованців. На Оболонь. Колоною.

– Як то?

– Як на війні. Чотири машини. З бойовими сигналами… Щось не те?

– Сідайте.

Виїзд на Хрещатик і спуск на Поділ був не дуже гучним. А після Рибальського мосту клаксони практично не вмовкали. Цікаво, що через кілька днів я, коли виходив з поштамту, раптом почув: «Гріша!». Глип ліворуч – так то ж мої «таксисти». Підійшов і пояснив – свято закінчилося. Підозрюю, що на цей раз вони плати не брали б. А позаминулої ночі наш літгурт не спав ані хвилини. Седик зчепився з Саченком через розмитість поняття «поетичне кіно». Мишко мав необережність послатися на забув чий «Вавілон». «А ти самого Земляка читав?» – «А при чому тут літературний текст? Мова кіно…» – «Якого кіно? – Толіків бас загрозливо висвіжився. – Якщо ти про кіно українське – його ще не було. І хто зна чи буде. Тільки не нагадуй про Довженка. Він німий. Який заговорив. І цим тішиться. Згоден – один з перших балакунів в тодішньому кіносвіті. Який знову онімів. В Драчевій «Криниці для спраглих».

Нагадаю про Марусика-режисера. Натоді безробітного. Теж прибічника поезосимволізму, що чемно Толікові заперечив: «Сугестія не верифікується. Тільки виражається». – «І що ж нового виразив ваш Параджанов? Про Коцюбинського забудьмо – його в «Тінях…» кіт наплакав. Дорвалися до трембіт і дуєте, дуєте… Коцюбинський людей любив і людям співчував, а ви – кептарики, плахти, топірці. Дурієте від наїву. Чийого? Життя ніколи не було наївним. Зводити кіномову до операторства теж гріх». – «Ти знов почнеш про неореалізм. То Італія». – «Не Італія, а мистецтво перепрочитання побуту. «Вавілон» це калькує і калькує дубово. А Параджанов побут всього лиш смакує…»

Для бодай натяку на глибші причини подібних до згаданої сварок слід вказати на те, що Седик і Саченко багато чого позичали в культури Польщі. Седик був (я про це його ніколи не питав) польським, здається, філологом, а Саченко – польськомовним читачем. А як поети – то Седик більше тямився на Франції, Англії. І виписував і читав «Вопросы философии», визбирував цитації з праць критикованих екзистенціалістів. Я, до речі, теж. Визбирував. А чи визбируване тямив – не певен. Через те й не пам’ятаю жодної із своїх реплік, якими пробував сварки мирити. Єдине, що без жодної пихи згадую – мовчання хлопців при моїх спробах щось змигнуле в голові ословити. Слухали і все… Кортить (а коли кортить, то з якоїсь причини) згадати епізод, коли ми з Седиком готувалися на лавці перед готелем «Москва» розпити пляшку «Масандри». Із закуссю, для якої Толік збирався використати «Літературну Україну». Її розгорнув і сховав назад у портфель. «Що там?» – «Твоя стаття». – «То й що?» Те, як на мене Седик тоді подивився, не забуду ніколи. З жалем. Як на дурника..

Щось подібне мало місце й «холостяцької» тої ночі. Не раз, а двічі. Іван Царинний до нашого товариства пристав чи не вперше. Я його знав після пиятики в спілчанському «Енеї». І чийогось шепоту на вухо: «Село. Середня школа і книжка. З передмовою Новиченка». Рудий сухорлявець, якого це стосувалося, пив мало. Точніше – цідив, тримаючи шклянку в руці з лишаями. Чи шрамами.

Тоді ж я дізнався, що працює Іван у видавництві «Молодь». Різноробом. Має малого сина, дружину. На якій його одружило начальство. Житло наймає… Більше нічого додавати не буду. Встигнеться. Досить Новиченка, чия книжка «Не ілюстрація – відкриття» колись мене вразила. Прозируваним крізь ідеологічне патиччя естетством. Потім було різне. У тому числі й донос на мене в ЦК. І комісія ЦК, од якої Інститут літератури (я лежав після струсу мозку в Жовтневій лікарні) відбився чи й не взірцевим виконанням усіх моїх планових робіт. Що Іванові сподобалося в мені – придумувати не буду, але при кожній нагоді він ставав коло мене. Теж у його очах хлопця з села, самовисуванця. Треба було бачити шок в його очах і слабкому тілі після переступу порога моєї квартири. Чотирикімнатної, з польською у вітальні стінкою, з дверима чортизна куди і для чого. Потім до цього всього додадуться картини, багатоярусні книжкові полиці, м’які червоні дивани, крісла, переумебльовані кімнати дружини, синів. Іван зайти до т.зв. зали зайшов, але сідати відмовився. З виразом ошуканої дитини, яка мала мене за хай там вченішого, але однодольця, однобезпартійця. Саченко і Седик спершу на те усміхнулися, а потім навовчилися і запитали: «Ти будеш сідати, чи ні?» – «Ні» – «Тоді…» – «Народе, тихо!!! Іване, – я вийняв з-під іржавих брів його зеленкуваті очі, – не бався в шістдесятництво. Там повно державних шістьорок. А моє житло не державне. Кооператив». – «Та нех собі йде!» – «Михайле, цить! Він наш гість». На тому й порішили. А десь коло четвертої, при заяснілих вікнах запропонували Іванові прочитати щось свіже. Очікувано не наше. Але й не чуже. Це стало зрозумілим при дзвонові не хрипкуватого Іванового голосу, а рядків-намистин, рядків-квіток, рядків з роси й води… Толік слухав їх лиховісно. І зречено обмяк, втямивши, що Царинний сам до себе не дотягує. А головне – ні з ким не полемізує. Пище як пишеться. У перервах між нескінченними сьорбами з склянок, кружок, з горла всенародного океану самограїв.

Такі то діла. Так Седик ранком, на підметеному і политому подвір’ї підсумував ще одну бурлацьку нашу ніч. Він мав квартиру в центрі. Марусик десь аж за виставкою. Іван через рік-два теж буде щось мати. А чи станемо ми літературно щасливими – було, залишалося і залишилося неясним. Література – пані примхлива. Та й що таке щастя? З чим його їдять, відомо: з розмаїтими трутками, до яких належали й нещасні любові. До усуспільненого жіноцтва – то само собою. А з Україною, її літературою – справа набагато складніша. Вибирати у ній стежки-дороги виключно свої – справа титанічно важка. Навіть в таборах, де ти апріорно герой. А от чи Поет – залежить не од КДБ, а виключно від тебе. Що довів Стус, ще горстка не шістдесятників. Самовигнанців з малоестетських рухів гуртового і вже цим одним радянизованого засолу. Власне ідейні при цьому переконання, звісно, щось важать. Але далеко не все. Надто для диваків, не членів СПУ, бранців натур, природно незалежницьких. Та ще й мічених проказою творчої самобутності…

 

Михайло САЧЕНКО

 

***

Ще не було епохи для

поетів,

Але були поети для епох

Ліна Костенко

Епохальні поети рано

вмирають

І сумують за тюрмами і

казармами.

Вони рідко оволодівають

Дівчатами незайманими.

В епохальних поетів – своя

релігія.

Вони самотні в мільйонній

державі.

Епохальні поети – це

справді реліквія,

На кожне їх Слово – по два

жандарми.

Епохальних поетів читають

під ряднами,

Тоді як вожді здувають із

пива піну.

Епохальним поетам дають

відрядження

Будувати оселі в Сибіру.

Епохальні поети вільні й за

ґратами,

їх ніколи не кида в апатію.

Вони не продають єдиної

матері

Задля вільної хартії.

Епохальні поети не встряють

у дискусію:

«Який плащ у вагітної

скоріш промокатиме?»

Епохальних поетів

звеличують курчами,

Та в житті – то ж були

провокатори.

Епохальних поетів з життя

викреслюють,

А вони ходять, як тільки

смеркне…

Вони не отримують премій

Саченка:

Епохальні поети – лауреати

Безсмертя.

 

 

***

І в співанні бджоли і в гойданні ромашки,

І в сліду од бігучих конячих копит,

І в теплі щойно вмерлої пташки

Своїм дивним життям

Будем плакать і жить.

А як нас заберуть

Від вина і від свічки,

Від блакитних книжок,

Від дощу за вікном,

Тоді підем спокійно

В придуману вічність,

Залишивши для когось

Свій хліб і вино…

 

“Українська літературна газета”, ч. 8 (300), 23.04.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!