Григорій Штонь. Мічені самі собою («Київська школа»)

328

Диваки в літературі не рідкість, позаяк певна оранжерейність рощення кожного літературного таланту майже обов’язкова. Поет-дичка чи прозаїк, так би мовити, від народження неможливі бодай з огляду на художній енергетизм мови і мовлення. Ну й від духовно-творчих вподобань нікуди не втечеш. І від творчого самоїдства. Якщо ти справдешній митець, а не чийсь там наслідувач. Додамо до цього й мало вивчений феномен внутрішньої свободи, не обов’язково пов›язаний з диктаторськими інтенціями соціуму. Тичинівські «арфи» звучали і ладово перегукувалися з, умовно кажучи, «методом» віршорефлексування безпідконтрольно, без оглядувань на диригентство тодішнього критичного бомонду. Геніальність – то й воля. Це не потребує доведень, а якщо й потребує, то не для тих, хто нею наділений. Хоч саме на цій сходинці до творчих успіхів  ковзалися і навіть сторчголов летіли у безвість чимало  письмаків. Бо одна справа – чимось володіти, і зовсім інша – на щось  всього лиш претендувати. Кожне нове літературне покоління  не заднім числом, а з ходу атакує Олімп. Причому якщо для Шевченка це так і не стало нагальною войовничою потребою, то для поетів типу Куліша чи Семенка це було хворобою. Знову ж таки не вартуючою саме зараз стати описаною. Досить вказівки на її циклічне існування. І летючої згадки про наш почилий, здається, в бозі АУП, чиї десятки й десятки піїтів поводилися як готові вже метри. Де вони зараз? Безсумнівно, щось пишуть, друкуються, самовидаються. А толку? Почекаємо нових лав хоробрих. При цьому (я особисто в це вірю) неминуче  й не раз зрозумівши, що не один, а кілька аупівців якщо не великими, то крупними поетами таки були. І надовго залишаться. Але прізвищами слава богу живих і слава богу не остаточно спитих наших сучасників я жодне із подальших міркувальних положень ілюструвати не  хочу і не вважаю за потрібне.  Та й мета цих спогадів – не слава й неслава, а живе життя здебільшого обманутих всілякими відлигами, відродженнями, модернізмами і постмодернізмами  людей з ознаками безсумнівого творчого горіння. Шістдесятництву (принаймні, у столиці) одними з перших спробували протиставити себе учасники кавозібрань т.зв. «Київської школи». Місцем їхнього кучкування був заклад із назвою, здається,  «Донбас» на розі Хрещатика і проспекту Тараса Шевченка. Жодного разу ні в цій кнайпі, ні в цьому товаристі я не побував. А якби й випадково опинився, непомітно з нього втік би, позаяк  вождівсто у ньому Віктора Кордуна і вірші Кордуна  мені не подобалися.  Однією з пікантих  причин цього неподобання був ніколи не бачений особняк Кордуна у письменницькомі райончику Конча Заспи. Держпосадові там садиби Смолича, Гончара, Загребельного, Мушкетика, Сизоненка  – то одне, але коли туди почала пхатися нова літературна псевдознать, я бувати у цьому «раю» зарікся. Хоч, приміром, Валерія Шевчука вважав і вважаю дуже й дуже помітним літературним достойником. Але не… Зрештою, бог чи біс з усіма ними. Проте не з «Київською школою», чаркувальні зібрання якої, напевне ж, були свідомими ширених довкіл неї чуток про неофольклоризм, загравання із праслов’янством і – ширше – поганством. Звісно, все це маячня. Надто коли висмикнути з школярських рядів Станіслава Вишенського, Олега Лишегу, Миколу  Воробйова, Михайла Григоріва, Валерія Іллю,  Василя Рубана, з якого й почну.   Правда, спілкуватися з ним я не спілкувався: після примусового перебування у  психолікувальних закладах Рубан самогероїзувався і не прагнув, а вимагав посади очільника СПУ. Або київського її осередку. З такого штибу людьми я розмовляв грубо і коротко. Якщо першими чіплялися вони. А ні – дивився і співчутливо  мовчав. Зокрема й у такій, приміром, ситуації: невідь для чого мені був потрібен тодішній Голова СПУ Яворівський. Може й ні для чого, але чому б до кабінету, в якому ніколи не бував, не зайти. Тим більше, що Яворівський тоді загравав з керівництвом АУПу, голосно лаявся з Кучмою, скрізь виступав. Кортіло, вочевидь, і себе відчути товаришем такої знаменитості. І раптом, вже на другому поверсі спілчанського палацику, чую: «Ти до кого?». Запитував Рубан, якому Яворівський біля входу до керівних апартаментів поставив стіл, знайшов високе представницьке крісло. Я про це вже чув. Від Яворівського, що пояснив: «Хай потішиться». Але Рубан не тішився, а кожен день приходив і непорушно за абсолютно порожнім столом сидів. Готовим до порад, наказів, пересторог. Якщо вони комусь знадобляться. Ій же богу, серце при погляді на сидяче це нещастя стислося. Те, що я тоді навально осягнув, одним-двома реченнями не поясниш. Бо такою самою хворою була і залишається досі  держава-калічка, яка має парламент, засоби інформативного на громадськість впливу, і з якої  її керівництво явно і неявно регочеться. Те саме стосується  літератури. Її давно ніхто не боїться. Та й завдання художнього слова – не ширити страх, не з усім і всіма боротися і самоспалюватися, а вилюднюватися і вилюднювати світ. Рідномовний, зрозуміло, найперше. Соціальна проблематика при цьому не втрачає своєї важливості. Але в супрязі з духовним її складовими. Дурість, приміром, якогось начальничка  (їх ненавидів Григір Тютюнник) сама по собі малоцікава. Інша річ – її болісна проекція на все, що нею руйнується. Сам Тютюнник наполягав на важливості  в усіляких творчих перипетіях любові, хоч повнився майже розпачним співчуттям усьому тому, що в знелюдженому світі приречене на загин, або й гине. Мистецтво – істота жива. Яка мучиться, мізерніє, оживає, користується кожною нагодою існувати повносило. Це обіцяли і продовжують обіцяти соціалізми, комунізми, модернізми, не  беручи до уваги те, що адресуються ці обіцянки не завше готовим до внутрішнього їх ужитку потенційним або вже діючим творцям. Шістесятництво своєю з’явою завдячує тим ковткам соціального здоров’я, що їх дарував курс на зачищення й знищення сталінізму. Однак чогось більшого за з’яву нормальних, внутрішньо розпружених поетів, прозаїків, драматургів, які не бояться бути такими, яким стати кортить і дозволено, ні хрущовська, ні брежнівська доба не дочекалися. Великі письменники і принципово новаторські мистецькі рухи не відроджуються, а народжуються.  Спричиняюють це процеси складні, поодинокі і можливі лише в енергетичних полях докорінної ломки учорашності. Шекспір, попри біографічну його невизначеність, міг і мусів бути народженим крахом абсолютизму. Який ще існував, існує досі, але не в якості «природного» абсолюту. Усі великі і мали руйнації і руїни  світотворчі. Наполеон, про це не відаючи, народив Стендаля, Флобера, Мопасана. У Німечині – Гете, в Росії Пушкіна, Лермонтова, Толстого. Імператор «без роду і племені» засвідчив собою диктат безстанової винятковості.  Вона колись воцариться і в нас, але людська соціальна плоть повинна задля цього вибути із стану рабськості. Європа це давно пережила. Ми – ні, але переживаємо. Маючи за приклад Шевченка, що абсорбував культуру і дух старожитньої, гетьманської України і народив Україні нову. Потребуючу творця іншого. Одноосібного чи багатоосібного – то вже як вийде. Але не такої мізерії, як «Бу-ба-бу», «Київська школа», «АУП».  Мовиться це до того, що захотіти і переплюнути не дуже й то великих на художній зріст шістдесятників культурно не перенапруженій, хворій на народність творчій мініспільноті неможливо. Штам радянськості, а з ним і штам малоросійськості – це те, що стриножило і триножить українську літературу досі. Тільки творча самосебність, при тому самосебність високоосвічена і глибоко  індивідуйована, здатна народити або переродитися у разову літературну великість. А Вінграновський? Він всього лиш геніальний. Як поет, а не як естетизований мислитель. До слова. Коли я йому про це говорив, то до речення: «Миколо – ви геніальний» –  додав:  «Правда, не знаю, чи мудрий». Чорти зна чому це просто зірвалося. Він стьмянів і усе ж повернувся до усмішки. А я не вперше  прилюдно каюся. Зараз востаннє, позаяк додаю: окрім Шевченка, Франка і –  лише почасти – Лесі Українки – у нас великих письменників не було. А  претендентів на великість огого скільки. Бавилися цим означенням і учасники зібрань «Київської школи». Здебільшого диваки, хоч траплялися і п’яниці, що не дивує: кому, як не п’яній людині, як там кажуть – море по коліна.  Морем будемо вважати соціум, мілкість якого доводити не варто. Що ідеологізована, що зорієнтована на банківські рахунки. Без яких загалом не обійтись. Матеріальна малозабезпеченість – теж кара божа. Надто у сув’язі з  антисанітарним і антидуховним побутом київських безквартирників, яким після універистету діватися було нікуди. Крім як в атмосферу надій і віри на свою у цім житті виключність. Декому поталанило: Микола Воробйов віддавна мав і досі, напевне, має окреме житло. У двох з них я (впридачу з придбаною сільською розвалюхою; щось схоже  він приглянув поруч з собою і  для мене) бував. Нема слів. Бо Воробйов ще й художник. Картин, фарб, картонів, паперів, кухонного дріб’язку  у рази більше, ніж треба. Плюс періодично куповане питне. І розповіді про Нью-Йорк і музей експресіонізму. До певного часу я це вважав чи й не нормою. Але коли почув розповіді про американські пригоди Лишеги, який став стипендіатом літературного якогось фонду, куди вислав переможні переклади Езри Паунда, я сказав печальне собі стоп. Мені  саме так жити і життям пригощатися не дано. Лишега теж був митцем широкого профілю і виставлявся разом  з нами в якості скульптора, скажемо так, по дереву. «Баба на городі». «Баба в хаті». «Баба з дитиною»… Ці назви тесаних дерев’яних обрубків самі по собі промовисті. І, вочевидь,     вбивче принадливі. Цікаво, що мої малярські спроби у тодішньому музеї Леніна з шедеврами Миколи і Олега розокремили. Я мав простір геть не закличний – метрів два круглої стіни. Підходячи до неї, якась прокурена й не українська напівсива жінка очима запитала: «Це твоє?» –  «Так». Вона підняла великий палець. І це все, що я дізнався і знаю  про живописні свої  інтенції.  Яких в хаті повно. А Микола нічиїх ахів і охів не потребував і, впевнений, не потребує.  Ґеніально і крапка. Я його терпів і любив різним. З Лишегою складніше: його поезію і прозу  можна і, вочевидь, треба смакувати. Як смакують вітражі, що  своїми симолізмами застять позахрамне довкілля. Але ж воно існує. Принагідна деталь: на якомусь збіговиську в Будинку учителя києвошколярі ділилися своїми творчими методологіями та ідеологіями з кількома десятками українопатріотів. Біля мене непомітно сів самовідсторонений від цього театрику Лишега  і по якомусь часі промовив: «Дивні люди. Не знають жодної з мов і вважають це достоїнством». Адресувалося це (уява враз відновила той день і ту мить) саме тверезому й балакучому Миколі. Був тоді  серед ораторів  і розігрітий філіпіками на адресу офіціозу Спілки Рубан. Ще не автор роману-викриття ідіотизмів есересерівських психушок, тобто не літературний метр. А перед кабінетом Яворівського  мене зупинив саме метр:

– У тебе до нього (себто Яворівського) якась справа? Певно, збираєшся про нього писати?

– Я ні про кого не пишу. Хіба про літературу.

– А я для тебе не літератор?

–  Слідкуй за інтонаціями. Ти тут, бачу, служиш. А я прийшов у гості.

Василь сіпнувся і я продовжив:

– Злість повинна бути адресною. От коли я тебе ображу – гавкай. Це норма. Яку я, до речі, поважаю. То Володимир Олександрович в себе?

–  В себе.

– От і добре. Служи.

Яворівський на мій переказ перемовин з неофіційним його двійником зауважив: «Всі в щось бавляться.  Нині в одне, завтра в щось інше».  Може й так, а може й ні. В літературі робленість стилю, поведінки, у тому числі й поведінки т.зв. «образу автора» залежить від  хисту. А сам  хист – від збалансованості раціонального й духового начал мисленнєвості художнього ґатунку, де чиста думка і думка виражена не взаємозамінні. Перевага скрізь і завше залишається за «життям» слів, кожне з яких – то всього лиш цеглина. А в тексті – текст, чия оригінальність супідрядна з оригінальністю дійсності, що не позичається, а практично уперше твориться. Скорочуся і заявлю – твориться не рабами, не імітаторами, не постулатними фішками, а здоровою духовною «плоттю». Її серед крикунів і текстових речників «Київської  школи» було не густо. Репрезентований нею народ не мав і досі не має навіть уявлення про світопізнавальні потужності балету, симфонізму, поезії, прози, драматургії не просто модерних, а мислячих. Запитаєте, про що? Ніби про те саме, що й театр корифеїв: правду й неправду, долю, моральні підвалини сімейності. А як же бути з долею людства? Чим воно у Всесвіті є і навіщо? Як живеться серед нього Красі, тим світоламним потребам і силам, які йменуються Духом? Духом чого? Молитви, Віри, чи феномену Життя? У тому числі й життя Природи? Принагідно зазначу: т.зв. «примітивізм» як художня форма не просто сусідує, а посестрений з «ізмами» новаторського мистецького штибу. З огляду на це, приміром, вірш і віршування Воробйова, якщо їх дурисвітськи не поєднувати з японськими танка і хайку, повняться блискітками високомистецького душевного наїву. Коли природного, а коли й ні. Але завше мовно рідноземним і навіть витончено (як вишивка) естетичним. Чого не скажеш про важку, не герметичну а малопоетичну манеру вислову Григоріва, яку можна порівняти з корінням лише передбачуваної, але так і не явленої квітки. Те саме стосується й  образних плетив Іллі, які претендують на архетипну і козакофільську  мову української історії. Раритети у світі існують. Але їх, грубо кажучи, не виробляють. Навіть за наявності достатньо високої віршокультури.  Сам Валерій Ілля з його зламаними вусами, оскобленою чуприною, старожитніми вишиванками галасував мало і, по-моєму, не чаркував. У поїздці в Кулішеву Мотронівку я з ним розговорився і (риса, як на мене, типово графоманська) дав на прочитання сторінок десять своїх  заявок на поезію. Він на другий день розповів, що їх одразу прочитав і вийшов на вулицю. Знайшов криницю, відро, щоб вилляти те відро з водою на голову. І після того перечитав  мою кортоковіршевість ще раз і ще раз. І того ж року її надрукував у ним на рік-два відродженому журналі «Основа». Я цим не хвалюся і не хвалю Іллю, а лише натякаю на те, що пошуковість  була йому властива. Тоді як «Київська школа» в цілому трималася  в пишучому товаристві так, ніби вона все вже познаходила. Залишилося лише дочекатися коронації. Не певен, що вона коли-небудь відбудеться, позаяк нічого поезопроривного, такого, що інакшить віршотехніку, ширить художній і духовний світогляд (у Лишеги і Воробйова таке траплялося) мені  у «школярів» в око не впадало. І там не застрягало. Що не означає, ніби над ними не витав птах  геніальності. Ще раз і, зважаючи на вік, востаннє наголошу: хирлява (хай і українолюбна) культура і її суто особистіний слабосилий інваріант Ґеніїв з великої літери  народити не здатні. Шевченко, нагадаю – то вся україносуща, ще з часів перших братських шкіл європеїзована, старожитність. Сам Тарас Григорович в Могилянці безпосередньо не вчився. Але там вчилася мова, народ, який Сковороду тому й шанував, що мав, як то кажуть, розум. Якби не гімназії і Львівський університет, ми не мали б і Франка. Не лише тому, а й тому теж,  вік ХХ-ий не подарував нам нічого великого. Як університетський викладач і навіть шевченківський (це чиста випадковість)  лауреат у галузі літературознавства і критики я наважуюсь твердити: всі Історії української літератури (включаючи і Франкові начерки, і кілька томиків Грушевського) репрезентують не власне художньо-духовну «матерію» нашого літературного поступу, а його кількісну українолюбну і україноборчу іпостась. Літературою у нас вважають що хто хоче. І що дозволено. У тому числі й дозволено станом теоретико-філософської та культурологічної думки. Вважати нею соціомаразматичні і всуціль позитивістські (опріч принагідних міркувань ще відносно молодого Франка)  писання Драгоманова, Зерова, Білецького, Новиченка і К’ може тільки невіглас-патріот. Учені-філологи майбутнього колись у всьому цьому розберуться. Вже без академіків рядянського, себто державницького вишколу. Тоді й, не виключено, натраплять на книжечку Станіслава Вишенського «Метастази». Теж поета «Київської школи» і теж уже небіжчика. Коли він мені цю книжечку приніс, приймати його у своєму піжонистому домашьому кабінеті було соромно. Бо його кооператив якісь бандюки за борги нерідного сина не відсудили, а просто забрали. І Станіслав з дружиною і тим же сином перебрався в гуртожиток. Як там їм велося – можу тільки уявити.

– Я б цього не виніс.

Почувши це, Станіслав не всепрощенно, а відстороненно зауважив:

– То пусте. Буває й гірше. Ти мої вірші читав?

– Цікавишся, чи вони подобаються?

– А нащо? Подобатися. З ними бесідують.

–  Ну, щоб не сперечатися, кілька слів. Метафізика поетична і метафізика філософська навіть не сестри. Герменевтика художня теж адресована не чистому розумові.  Або й зовсім не розумові. Кому ти їх адресуєш? Можеш не відповідати. Я підкажу – надскладній естетизованій уяві. Яку годує гола думка.

–  То й що, що гола. Гола жінка – то і є жінка. На красиве мистецьке барахло тратиться паперу і паперу. Для чого?

– Зміст – не абстракція.  Його поглинають і поглинають жадібно. Згадав. Твою «Альту».  Я нею пробирався. Від рядка до рядка. І враз вдарило. Це ж геніально! Потім шукав той вірш, шукав. І вдруге не знайшов. Разовість розряду… Як ти вважаєш – це норма?

– Не знаю. Норма теж разова…

Наприкінці  подарованої тоді книжки розмислів про природу і завдання мистецтва її невизнаний і, смію твердити, геніальний автор зокрема ронить: «Мистецтво – модель Центру, спроба жити без темряви, зосереджуючи своє Я навколо іскри Божої, яка – на кштал бджолиної матки – ніколи не буває вдовою…». А в анотації до неї  він же (а ні – то хтось з новопоетів), твердить: «Автор переконаний: письменник має відображати лише той внутрішній світ, існування якого не може засвідчити ніхто».

Заперечити це важко. Як і до кінця зрозуміти. Але це було. І, вірю, колись та у нас приживеться. Творення в ім›я творення…

 

“Українська літературна газета”, ч. 12 (304), 18.06.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!