Хрещативські кав’ярні сімдесятих могли б бути віднесеними до розряду закладів, якими опікується ЮНЕСКО. Мало б опікуватися, враховуючи, що джерела і форми побутування культури не обмежуються помпезною офіційщиною. Однак небезпека опинитися серед тих, хто ідеалізує життєвий і побутовий дискомфорт, хто вважає однією з мистецьких Муз пиятику, побутову невлаштованість, психологізований духомаразм, змушує до обережності і численних уточнень. Те, що більшість з пригадувальних моїх «героїв» пішли з життя потовченими і владою, і долею, і горілкою, ще не свідчить про їхню надталановитість. Скорше навпаки, позаяк талановитість, як певна субстанція, захищається від посягань на неї до останнього. У тому числі й посягань внутрішніх, яким пиятика додає енергії і навіть руйнаторського сказу. Мене найбільше причаровували чаркувальники тихі. І відштовхували ті, хто плутав поведінкову брутальність з геройством, хто себе п’яного не встидався. Сам не святий, я мучився кожним новим вибуттям зі світу, де сяє сонце, пахнуть розквітлі липи, порипує молодий сніг. Що досі дивує – уява про щастя як повну й безальтернативну тверезість. Так воно й урешті-решт сталося, що, треба бути послідовним, «кількості» щастя в моєму повсякденному житті не збільшило. І письменницького, і суто суспільного. Але то вже матерії складніші, потребучі аналітики й аналітики. Чим, зрештою, література і займається. Врятуватися від самого себе, підданого похмільним всіляким залежностям, адськи важко. Надто без усвідомлення глибокої перед собою вини і зараз, і у майбутньому, де на тебе чекає не один, а багато твоїх двійників. З різними, часом несподіваними хай не талантами, то уміннями реалізовуватися, приміром, у царині малярській. Звісно, кожним собою новим треба ставати робітно. І не в товаристві випивох. Але й вони не біда, а бідацький почет, якщо місця твоїй середині серед художнього «порожняка» психологічно не існує. Щоправда, алкашський анклав і товариства підпилих чи й просто хмільних віршувальників – то антисвіти. Кав’ярня – дещо інше: «чистилище». Не Дантове, але щось біля того, позяк пияцька гріховність у ній не виключає можливість переходу поверхом вище – у коло чи кола офіційно визнаних поезоробів, драморобів, романогонів. А то й класиків літератури соціалістичного реалізму. Або реалізму антисоціалістичного, що в мистецькому сенсі різниться не аж надто істотно. Дивна річ – серед кавопоглиначів сімдесятих, вісімдесятих, дев’яностих практично не траплялося ні початківців, ні майстрів суто державницького літужитку. Так чи так, стилем чи тематично кави і кав’ярєнь потребували письмаки і письмачки бодай слабо, але екстравагантні. Кучкувалися вони десь ближче до виходу, розмовляли неголосно, не потребували поведінкової епатажності. Але трималися гордо. Поки не виходили заміж чи не спивалися. Як, приміром, Володя Корбут, рудий і виголошувально криворотий аспірант Інституту філософії, довкола якого завжди крутилися дівчата-послущниці і – на суто їхні переконання – екзистенціалістки. Моє долучення до слухачів цього хрешатівського гуру відбулося на вуличному (біля їдацького комплексу на розі Інститутської) просторі. Хрещатик пошумлює, каштани перебирають сонячні промені, кава на високих круглих столиках парує… Хайдегер (зараз, зрозуміло, Ґайдеґґер), Сартр, Камю. Імена-постріли. І уроча після кожного з них тиша. Правда-правда – машини на мить-другу мовкли. А якщо й скрикували, то переможно. Хоч йшлося про нудьгу, абсурд і буттєву абсурдність… Гуру, помітивши, як я чемно від нього і його пастви відійшов, наступного дня зі мною познайомився. Вже від когось знаючи, що я аспірант-новачок (наші інститути мали один і той самий ліфт, але різні поверхи), але ще не знаючи, що перетинатися наші шляхи будуть чи не щодня. У першому моєму романі «Затіння» подібний філософ-балакун вже геть спитим передсмертно марить у подарованій батьком і занехаяній кооперативній квариті життям, якого ніде, крім як у ньому, не було й не буде. Роман, до речі, ніким не відмічений. Існує чийсь інтернетний з цього приводу подив, але наразі не про те – Корбут був чи й не класичним прикладом самозметеності з дороги чи доріг українського соціуму. І то не тому, що щось у ньому захищав чи чомусь протистояв, а тому, що в нього не вписався. Бунтуєш – бунтуй, а не бунтуєш – не бунтуй. Це свідомий твій вибір. Проте живи не як безвільний листок (є ж іще мільйони флюгерів), а як самопідзвітна особистість. Перш ніж критикувати кимось написане, напиши бодай щось сам. Правда, це не стосується т.зв. «народу», чиє мислення і чий побут майже взаємозамінні. З інтелігенцією справа складніша. І брудніша, позаяк вона підгодовується різними духовними фальсифікатами, ними отруєна і цю отруєність камуфляжить чортизна чим. Винниченкова «чесність з собою» не відбілила і не випрасувала самого Винниченка. Більше того – увиразнила його майже блюзнірську соціалістичність. Але проблема заявлена, вона існує… Ще раз повторю: на питання «бути чи не бути» митець відповідає: «Бути!» Собою. Своїми творіннями, своїм духопортретом. Кавопивці часів «соціалістичної руїни» теж гуртувалися довкіл потреби самореалізації. Бодай мізерно гуртової. Хрещатик став їхньою Меккою, куди вони стікалися з усіх усюд, де мали своїх верховодів. Корбут пробув ним недовго, хоч гаснув саме на ньому драматично довго. Піднімаючись зрідка на Банкову, аби пристати до когось в письменницькому «Енеї», але філософи там не водилися. Себе я до них не зараховую, хоч незрідка цього бранця аптек пригощав. Інколи жорстко попереджав: «Замовкни, бо дістанеш по морді». І навіть чув: «Не бий!». Яке болить досі. Не тому, що я бив, а тому, що цього чекали. І це стерпіли б. У мїй поетичній брошурці «Візії» є вірш «Нам стрівсь у лісі клаптик дня, / Забутий на галяві темним небом…» В чиїх руках геть спитий Володя його побачив, не відаю. Але він ту духокрапелину переписав, запам’ятав і попросив мене: «Можна, я буду називати його своїм». Звісно, можна… Все більш-менш путнє навійливо нічиє. Але не кожному передовіряється. Творчо незреалізований прошарок літературної і білялітературної молоді багато чим у своїй долі повинен винуватити виключно себе. Талант потребує визнання і його відсутністю дратується – це сто раз так. Але є й «так» сто перше: талант не повинен залишатися безробітним. Навіть в атмосфері його непокликаності виставками, концертами, видавництвами. Хрещатик згадуваного періоду буквально кишів обдарованими переростками. Шістдесятництво вже відбулося і збулося. Ніхто, крім хіба Вінграновського, нічим не вибухав. Набула чіткої змістової увиразненості гра в новітню класику. Офіційну і ні. Кав’ярні мали до цього причетність тим, що (сама кава була копійчаною) не просто терпіли, а потребували бодай словесного геройства. І з ним – вождівства. В Гадюшнику (кнайпа в лівому крилі надбудови над станцією метро «Хрещатик») в очах певної частини його завсідників був ним Анатолій Седик. Твідовий, сивоголовий, горіховоокий. Красень не красень, а щось коло того. Він, вочевидь, і познайомив мене з молодичкою, яка виявилася досить відомою теледівою. Що їх до цього знайомства пов’язувало, мене пізніше шкрябонуло. Але вже додатково… Поки ж що ми товаришували. Себто майже щодня взаємопригощалися, прицінливо бесідували. Найбільш плодюче – тет-а-тет, без слухачів і слухачки. До інституту я ходив залюбки. І вгрузав у різні мудрації теж залюбки. Гадюшник став своєрідною інтелектуальною голкою, на яку підсів саме через Седика, що там, складалося враження, і працював, і жив. Як і всі ми портфелистий, він викладав на улюблений підстінний столик то книжку, то кілька газет, і, здавалося, уважно читав, миттєво реагуючи на з’яву в дверях шумливого цього закладу чимось цікавого для нього часогубця. Слідкуючи за ним, він звільняв частину столика від бутафорії і очима показував – ставай і розташовуйся тут. Звісно, для бесіди про щось учорашнє чи несподівано нове. Зі мною – про Спілку письменників, яку я як неофіт (мій вишівський фах був учительський і стосувався російської мови та літератури) ударними темпами вивчав. Те, що Седик хитрує, вдаючи погану обізнаність з т.зв «літпроцесом», я розкусив швидко. А після прочитання його першої і єдиної поетичної книжки (назва напріч забулася) ще й зрозумів, чому він кожного нового літзнайомця прискіпливо тестує на предмет драчівства і гончарівства. А точніше – радянськості художньої свідомості в цілому. Яка прогресивною ніколи не була і стати не може. Правда, я йому після кількох місяців знайомства сказав: «Залежно що розуміти під прогресом. Ти певен, що поети, про яких заговорили (йшлося про Свідзінського, Зерова, Плужника) були чи могли стати новаторами? Новаторами в чому?».
– Форма. Семантика. Її треба лущити, висвіжувати. Мова в цілому…
– Ти не любиш розлогості. Поетична мова – то не тільки слова. Тоді додавай – що саме, крім слів? Ніхто нас не слухає. Можна й ризикнути. Сказати те, що не дивує, але існує. Зобов’язане існувати. Боїшся на чомусь посковзнутися. А мене на цьому ловиш. Я спробую. Посковзнутися ще раз. У Зерова нема нічого свого. У Свідзінського майже все ніби своє, але ніби. Література – то звалище змістів. Або гори. А на них раптом бере й виростає деревце. Приміром, той же Лорка.
– Чому деревце? Гаразд, я згоден – деревце. Але дерево. Чогось власне свойого в творчості не існує. Не забувай про культуру. Як грунт і як контекст. Підживлювач текстів. Зеров контекстуальніший за Тичину.
– А Тичина геніальніший. Це не моє, це (я Києву себе протиставляв) ваше. Хоч в чому саме геніальніший, я досі не второпав. Тобі не здається, що ви відроджуєте досі так і не народжене. Шевченко трощив народопісенність, а ви йому її нав’язуєте.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Шевченко тут не присутній. Та й ти його не дуже шануєш.
– Я з ним ще не розібрався. А ви його контекстуалізували. Давай зайдемо з іншого боку. Є Лорка і є Неруда. Улюблені твої «Іностранка» і «Всесвіт» їх перегукують. До речі, мені Неруда набагато цікавіший. Як і Бажан. В порівняні з Тичиною. Якщо поезію вважати (я не любив, коли сміються, ще не знаючи над чим) млином, то Бажан, і Неруда перемололи культурного зерна або мішків з зерном набагато більше, ніж Тичина і Лорка.
– А я про що? Зерно – то зерно, а мука – то мука.
– Не забувай про випічку.
– Ти теж не забувай. Хоч кожен кухар – то кухар, а не дилетант. Чого ти завше кип’ятися при згадці про мистецтво, про культуру? Я не вважаю шістесятників митцями. Високими або й вищими за французів-комуністів. Елюар брав участь в Русі опору, вступив до партії. Шістдесятники теж повступають. Всі. Але як поети вони так собі.
– До якої міри так собі? Бо не модерністи? Я з цим згоден. Хоч модернізм – теж кошара. Я ще коли вчителював, прочитав добірку Віньйона. Босяк. Ще докласистичний. Але мірою індивідуйованості перепльовує навіть Рембо. Довкола чого ми ходимо, нічого конкретного не кажучи? Я вчора в метро аж здригнув. Коли подумалося. Як там у богословів? Кожен йде і приходить до Бога сам. Поет так само. Кричите де треба і не треба про народ.
– Ти від мене щось чув? Про народ.
– А культура як смакова, критеріальна, фахова спільнота? Те саме. До неї доростають, переростають, але себе з неї не вилущують. Що народ, що партія, що модернізм, сюрреалізм – більша, менша або й дуже висока обезличка.
– Не кричи. – Толік уважно оглянув публіку.
Я вже чув од нього про критерій таких оглядів – хто на тебе не дивиться, той і стукач. Стукацтво тоді ще тільки набиралося сили. В інституті я вже майже точно знав інформаторів. Високорангових, середньорангових і тих, кого взяли до аспірантури заради доносів. Докину – доносів редагованих: більшість з того, що мені про мене кадебісти говорили, було мною обкатане, брате не раз на зуб. І мало готові на нього мої ж відповіді. Цим я себе не хвалю, а просто хвалюся. Мітингарів з кондачка я не поважав. Хоч сам деколи мітингара нагадував. Але тільки нагадував. Бо, трохи смішно про це згадувати, літературознавство любив. І писати любив. Точніше – вчився. В критики самозаписався ще в аспірантурі. Ніхто не казав, але багато хто мовчки вважав – у критики більш-менш пристойні. Інакше Седик зі мною не потоваришував би. Не раз, напевне, внутрішньо підсміюючись з дуроломно важкої й глибокої захопленості не літераткою, а так: фу-фу. Сам, правда, теж ковзався і ковзався. З розлученням, прийняттям становища приймака. Цього, як і багатьох інших життєстандартів, я собі не дозволив. Завдячуючи найперше синам. На сьогодні старших за тодішнього мене.
Не йде з пам’яті зламний певною мірою факт. У 1975 році мене, вже не аспіранта, а молодшого наукового співробітника (я цим мовчки, але пишався) покликали в дирекцію до телефону. Ну не в дирекцію, а в приймальню, до столика секретарші, яка з осудом протягнула мені слухавку, зауваживши: «Думай, кому даёш наш номер. Дурачьё какое-то». Телефонував Седик, який перед тим запитав довірену людину академіка Шамоти: «Хто одержав цьогорічну Нобелівську премію з літератури?» – «Ти мене питаєш першого?» – «Я телефоную в академічний Інститут літератури. Хто відгукнувся, того й запитав. Хто вона?» – «Державний секрет. Я зараз до вас прийду». В Гадюшнику на мене чекав цілий гурт знетерпеливлених газетярів, який явно не був готовим до мого: «Привіт. Я теж не знаю». Всі зловтішно зареготали. «І ви не знали. Я прізвище Еудженіо Морталє вперше чую. Толю, може підкажеш, хто його перекладав? Чи ти читав його італійською?». Седик не зблід, а звосковів. А я додав: «Від того, що Інститут літератури малокомпетентний, ваша літературна вага не збільшується. Толік, згоден, вийняток. Але далеко не енциклопедичний. Він, скажімо, не знає або й не хоче знати Ігора Калинця. Унікального поезійного кахляра. Універсальних смаків, згоден, не існує. Але й абсолютно самодостатніх теж». Авторитет Седика, зрозуміло, не похитнувся. Але фортеця з дуже й дуже приблизним йменням «Європейський аристократизм» засвідчила не патріотизовану, а фахову свою вразливість. Річ не в тому, що ми не мали поетів такого розголосу, як Бодлер, Лорка, Рільке. Не мали то й не мали. Але мали і завше будемо мати своє до них ставлення. Не обов’язково оніміло захоплене. Те, що я особисто вважав і вважаю Бодлера майстром поетичного пасьянсу, а незрідка й просто високоштильним балакуном – скорше гріх, ніж якеь там досягнення. Та й чого досягає аналітика. Як на мене – самопізнання. Мені страх як імпонував Жак Превер. Російські і українські переклади духовно ностальгійних його рефлексій багато чим різнилися. Не в останню чергу з вини адресата. Почасти мови. Їх (не лише мені і Седику) можна було критикувати. Але й дозволялося жорстко сваритися. «Ти захоплюєшся забавками» – «Я захоплююся людиною, яка не міркує про любов, а любить. Стримано» – «Тоді за що хвалиш Вінграновського?» – «За духовний максималізм» – «З українським присмаком» – «З вибуховою українськістю. Симоненко, згоден, не такий температуристий. Взагалі слабший. Але й він не підлягає критиці тільки тому, що існує Лорка». Якби подібні тезисні посили перелітали з кав’ярень в літературну пресу і там обростали науковими вглибленнями, можна було б вести мову про те, що українське шістдесятництво і шістдесятництво загальноєвропейське і навіть загальносвітове мають спільну духовну і мистецьку покликаність. Це не так. Не хочу і навіть не смію ілюструвати це твердження іменами і творами, які спершу критикувалися, а тепер сутнісно наслідуються модераторами і практиками українського новомодерну. Без новоукраїнства це річ безперспективна. Безмірно шкода, що саме воно соціоатмосферно переслідувалося і здебільшого спивалося першим. Одне прізвище усе ж назову. Жадан і такі, як Жадан, віршогони, романісти і пенклубівці рискають Європою і Америками як гончаки. Дбаючи найперше про славу і гонорари. Що в цьому, запитаєте, поганого? Все. Включно з творчим їхнім доробком. Не французським, не іспанським, не англійським. І не українським. Як за творчими своїми настановами, так і за художніми їхніми реалізаціями… Анатолій Седик свідомо не вступав до нашої письменницької Спілки, не писав наукових і критичних статей. Я підозрюю, чому: він мав доста підстав не вірити всього лиш народолюбній літературі. Хирляву українську цивілізаційну модель він теж не поважав. Але керувався при цьому внутрішньо виваженим знанням не всіх, а головніших переваг всеєвропейського позитивізму, який що треба, знав і знає, що треба вміти – вміє. У тому числі й уміє в матеріалі і матеріалом рідної мови повноцінно творити. Ганджем високоерудованих людей подібного поведінкового і мисленнєвого типу була нездатність творити для себе самого. А вже потім – для газет, журналів, видавництв. Якщо це й нарцисизм, то нарцисизм навиворіт. Я просто змушений бодай біжки у цей парадокс вглибитися. За допомогою всього лиш прикладів. Жадан замість віршованої тарабарщини Драча, Олійника і навіть (але почасти) Вінграновського запропонував тарабарщину свою. Українська читацька громада до цього завше і радо готова, позаяк їй нічого в собі, своїх смаках, а головне – духовних рефлексуваннях не треба міняти. Був Шевченко, тепер є Жадан. Як виголошувачі. Правда, Щевченко був геніальним естетом. Але до цього ми ще навіть не наближалися. Була і духопроривність певної частини доробку Франка. Було ще багато чого, нашою поезією не засвоєного, що довів повним своїм переродженням Стус. Взоруючи не на Тичину, Рильського, Малишка, а на Бажана і тих, кого в таборі перекладав. Седик в усіх наших суперечках був теж бажаністом, при цьому практично не вірячи в здатність українського поетичного слова до світотворчої незалежності. Проте якби сам до неї стремів і її практично втілював, може й повірив би. Кав’ярні і кав’ярень для цього недостатньо. Але ж вони на ролі своєрідних бастіонів українського літературного опору існували. Може, й існують досі. Седик поміняв Гадюшник на «Спортивну газету», на її сторінках навіть віршував. А в редакції, розповідають, пригощався. Той, хто прийшов до нього з пляшкою і бачив його востаннє, описав це так: ми зідзвонилися, я, що треба, купив. Толя, коли побачив мене, усміхнувся, звівся і впав. Мене про його смерть ніхто не повідомив. Можливо, саме через це він досі в мені живе. Полемічно. Його історико-літературні, теоретичні погляди, вподобання і запити досі багато чим актуальні. Поезією не цікавляться, а до неї йдуть. «Паломники? – запитав я його не без іронії, позаяк знав – святість, надто церковна, його дратує. Своєю безкультурністю». – «Поети. І ті, що нотують, і ті, що їхні нотатки читають. Як подорожники» – «Кожен вірш як частина шляху… І врозумлений шлях. Цього, друже, мало». – «Шлях на високогір’я. Яке – вибирай сам. Але не ваш вигін». Щось в цьому було і є. Якщо не брати до уваги оте вороже «ваш». Хоч і всебратерське «наш» не шляхотворне, а шляхопоглинне…
“Українська літературна газета”, ч. 10 (302), 21.05.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.