І.
Ми звикли до самонепідзвітності. Живемо як живеться, гадаючи, що розум все або майже все з подієвого мотлоху рано чи пізно розсортує, пооцінює. Забуваючи, що він не завше наш. Сім’я, школа, держава, т.зв. «дійсність» мають розум за служку чи й не від нашого дня народження. Ми, зрештою, ним теж всього лиш послуговуємося. Але ми багатоваріантні. Це, до речі, утруднює передбачуваність порозуміння з читацьким загалом, де крім різних смаків дають про себе знати різні потреби в читанні як пізнанні. Себе, світу. У тому числі й світу професійної культури, яка, зізнаймося, не брала (та й не бере досі) участі в гідних подиву станах ворожбитного дослухання до кожного слова Шевченкових духовізій. Всотана усенародним єством мова практично сама переповнювалася тим самим, що й шкіц «Тече вода з-під явора»,– українським варіантом нірванності. Без Будди, Гете, шедевру «Щедрик-щедрик». Хоч шанувати Шевченка не означає всього лише вміти читати.Все, що література в собі викільчує, має, звісно природний стосунок до усталеної, у тому числі й мовно-національної рецепторики понять жанр, стиль, художній образ, але ревізується феноменом індивідуальності. Титанізм Шевченкового внеску в літературу Малоросії полягає аж ніяк не в тому, що ним ступила в читацьку свідомість існуюча і поза нею, але існуюча рутинно, Україна. Франко, для якого авторське Шевченкове «я» стало наріжним каменем у розмислах про нову українську літературу, називав геніального свого попередника найперше поетом волі. При тому не соціальної, а трансцендентної, взорувати на яку можна, а от наслідувати… Сам Франко, Леся Українка, Тичина тим себе і возвеличили, що, яко митці, нічому конкретному у Шевченка не вчилися. Про громадянську позицію забудемо – це житло загалу. У тому числі й загалу елітного.
Мало що у справах і проблемах літературної розбудови робить і держава. Надто держава тоталітаристська. Зрештою, не вона зобумовила усепланетний феномен шістдесятництва, якому Україна і її мистецтво мало що духовно делегували. Шевченко був і відбувся, Тичина стичинився, а наші шістдесятники, сімдесятники, вісімдесятники, дев’яностики формальне розукраїнювання рідномовного художнього мислення розпочали практично з нуля. Не було ні Першого, ні Другого відродження, а лише поодинокі народжування. Поіменно – Тичини, Плужника, Рильського, Вінграновського, Калинця, Стуса, Герасим’юка. Забув – Ліни Костенко, Ірини Жиленко. І за великим рахунком все. Не крапка, а довгоочікувна кома…
Радію, що нарешті все це сказалося. І колись може грунтовно розтлумачиться, а зараз поясню, заради чого я вчергове дратую офіційне наше літературознавство відмовою членувати історію красного письменства такими історичними подіями, як Хмельниччина, дві російські революції, війна, розвал СРСР. Про царат як головну особу дотеперішнього шевченкознавства згадувати не стану бодай тому, що до з’яви феномену Пушкіна, а в нас – модерного Кобзаря, він суто мистецького стосунку не мав. А стосунок загальносоціальний – тут питань і питань. Згадується Сервантес і писаний ним у тюрмі «Дон Кіхот». Або Війон. Або Лорка. Час, в якому вони творчо відбулися, без них був і залишився б позірно королівським, фашистським. А з ними – іманентно духоборчим. Сервантеса народила не тюрма, а Культура. Вона ж вирятувала від художньої амнезії Стуса. І не врятувала, приміром, Світличного. Не було задля чого. Звучить це страшнувато, але ще страшнішим є як вірнопіддане, так і повстанське графоманство.
Минуле вчить. І те, що муміїзувалося, і те, що продовжує жити. В комбінаціях мало того, що химерних, а й лякаюче злих. Мої спроби у нього повернутися у якості органічної його частки підкреслено скромні: закортіло розібратися і в собі, що з не одразу усвідомлених причин ухилився від можливостей стати одним із фанатів шістдесятництва, а згодом і від участі в поколіннєвих тусовках, які претендували на художню новохвильність., Зрештою, «метри» на кшталт Миколи Рябчука, Віктора Кордуна, Юрія Андруховича мене не пустили б туди навіть на поріг. Чому, думається час од часу і по сьогодні. Чимось нонконформістів дратував. Хоч занадто старим для спротиву замшілій традиційності я не почуваюся й досі.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Помру, дізнаюся чим саме. А зараз спробую повернутися десь у середину сімдесятих. Або у часи ледь пізніші. Ще, гадаю, не прийнятим до Спілки, але у друк в якості критика самопротиснутим. Побіжно зауважу, що справа ця (початок друкування) була не простою. Або пишеш про когось знаного чи просто впливового, або якомога голосніше загал епатуєш. Не зачіпаючи, звісно влади. А всілякі розумування про матерії високі – то заняття давно і надовго обраних. Поповнювали їхнє число (з цим я розібрався не одразу, але відносно швидко) за сприяння КДБ. Додам, що завідували відділами критики теж слуги цього ордену. Не скажу – повні бездари, але й не таланти од Бога. Ловкачі. Дехто з них при новій владі (але завдячуючи старим заслугам) почали очолювати всілякі громадські нововведення, ставали видавцями, колекціонували лауреатство. Узагальню це тезою: новонароджена українська незалежність обслуговувалася кадрами радянського вишколу і духу. Саме з їхніх вуст і їхніми ораторськими навичками народу пропонувалася Україна фразова, базована, в кінечному рахунку, на риториці й брехні. Брехали і брешуть всі: урядовці, скоробагатьки-депутати. Письменники менше, але ура-патріоти – всі. Моє, на всяк випадок докину, групове лауреатство за двотомник «Історії літератури» теж було справою рук тих, хто або підтверджував, або рвався до звання академіків. Малофахових або й не фахових зовсім. Але вірнопідданих. Як їхня рабсила, я (і не лише я) з Інституту літератури пішов на власні хліби. Себто, у службову ніщойність. Став просто викладачем…
Утім до справи. Іще не знаючим про якусь іншу, крім радянської, Україну, сама можливість з’яви якої за гратами соцтабору особисто в мені за мойого ще життя не передбачалася, я в давні сімдесяті поклав бути обережно далекоглядним. Хотіти можна багато чого. Не зайве знати, чого саме хочеш. Київ для мене, селюка, сибіряка, дрогобичанина і виучня кількох тисяч російськомовних книжок, серед яких (не кількісно) домінували французи і американці, не став і не є ні духовною Меккою, ні великим культурним центром. За збігом деяких обставин я в ньому вже натовкся на сценах Оперного, Жовтневого палацу, Палацу спорту, сцені Будинку піонерів, бував поруч з Дмитром Гнатюком, Мирославом (на сцені московського Палацу з’їздів) Скориком і трішки тямився на, так би мовити, смакових домінантах столичного українства. Щирих і не вельми високих. Але саме вони (після розмови в гримерній Оперного з Михайлиною Коцюбинською і Зиновією Франко, яким щось там у гуцулоїдному моєму виконанні сподобалося) навернули на думку стати київським аспірантом. За наказом чи священною примхою долі вдалося це з другого разу і не без допомоги Миколи Шамоти, який мене іспитував, забракував, а через два роки (після безсонної, напевне, ночі) наказав ученому секретареві Інституту літератури мене знайти і сказати: «Хай приїжджає». Глибоко ображений першою невдачею, я висунув уже визрілу в мені, російському філологові, умову: вступати я буду не у відділ теорії, а у відділ сучасної української літератури. «А яка різниця. Приїзди». Ця цинічна відповідь різонула, але долі не накажеш: в аспірантуру не без певних пригод я вступив і ніколи про це не пожалів. Але з посади вже провідного, здається, наукового співробітника (перед тим – заступника директора Інституту літератури з науки) пішов. Не вперше про все це кажу для більш-менш правдивого (правда навзагал – хвойда) пояснення внутрішньої моєї узбічності в усьому тому, що має назву «український літературний процес». Крім Шевченка, Франка, Коцюбинського, Винниченка, Плужника і Вінграновського я в ньому нічого великого не бачив і не бачу. З Григором Тютюнником трохи складніше: він у своїй немасштабності багато чим вражає і багато чому вчить. У тому числі й марності навіть високоталановитим словом народ совістити.
З народу треба виростати і його переростати. На сто років уперед. Але менше з тим, я згадав про Тютюнника не випадково.
І саме з подібними роздумами не вперше, хоч у есейній замальовці «Тютюнник» припустився, як на мене нинішнього, величальної помилки, твердячи; «Не було б Тютюнника, ми й не знали б, що такий (йдеться про Артема Безвіконного) народ їсть, у що одягається, чому не ремствує. А з тим і не знали б себе рідноземних у часових вимірах, де СРСР – то пшик, був і нема…». Призвідцем цієї емоційної гігантичності було враження від першої стрічі з Тютюнником живим. Не в колі близьких його друзів, а в ролі запрошеного на авторське читання твору, героєм якого був, як уже було сказано, Артем Безвіконний. Григір цим не друкованим іще оповіданням явно пишався, знаючи ціну кожного в ньому слова, кожного інтонаційного ходу, кожної стилістичної барви, сходинки, акорду. Кажуть, гарний – то само собою. Артистичний – теж ніяке не перебільшення. Вживу ще нелюблене ним слово «грамотний»,
позаяк виконував він ним же написане з абсолютним знанням літературної його ціни.
А «грамотними» він називав службову шешуру. Це так, до слова…
А тепер про головне – перший фаховий підступ до того, що в кахляній (вона ж поховальна) залі Спілки я тоді побачив, почув, відчув і дуже й дуже хаотично передумав. Я натоді вже не збирався ставати, а став критиком, хоч до офіційного членства у письменницькому колгоспі ще було далеко. Та й колгоспом для мене Спілка ніколи не була. Я її любив. А що мало кому у ній і поза нею подобався, то це аналітики не варте. Хотіти стати і залишитися найперше собою, самому визначати собі ціну, самому боронитися від апріорно ворожого радянського соціуму, цей соціум дурити і в цілому обдурити – то всього лиш норма. Саме про неї я й пишу, не вважаючи себе ні вигнанцем, ні страждальцем, ні чимось обійденим. Навпаки, саме в брежнівські часи (але з хрущовським квитком члена КПРС) я відбувся таким, як залишаюся до нині.
Інстинктивно горнучись до…
От і прийшов час багато чого поназивати. Коротко і безсторонньо спокійно. Почавши з того, що ніхто з присутніх на згаданному авторському концерті мені не сподобався. Я їх, по-перше, не знав, їхньої напередготовності до захвату величним Григором не поділяв. Та й нічого путнього з їхніх уст не почув. Принагідно зауважу: нікого зі знаних шістдесятників на цьому читанні не було. Відомих письменників і писак тож. Крім Анатолія Дімарова, але хто і що таке письменник Дімаров, я іще не знати не знав. Проте це не завадило саме йому невдовзі до Інституту літератури прийти, трохи глузливо (й пискляво) мене запитати: «Ви Штонь?», і, не чекаючи ствердної відповіді, протягнути мені якусь книжку. Не давши навіть глипнути на її назву, Дімаров так само глузливло продовжив: «Ви читали що-небудь Віктора Міняйла?» – «Ні» – «Ото прочитайте і на його вечорі виступіть. Побачимо, що ви за людина». Книжка називалася «Зорі й оселедці». Натоді фантастично свіжа й багатозмістовна. Мною люблена досі. Не більше. Але й не менше.
Цей, до речі, епізод остаточно утвердив мене в переконанні, що присутня і на імпрезі Тютюнника, власне, цементуючи цю імпрезу суто моральна шляхетність – то найголовніша одмінність літератури, до якої варто придивитися і якій варто довіряти. Товариство шанувальників Григора Михайловича, повторюся, не намагалося виглядати чимось і кимось і просто раділо тому, що саме така народолюбна проза існує, що їй ніхто і ніщо не заважає, хоч підбив мене на зорове й мізкове знайомство з нею, як згодом виявилося, доволі грамотний і далекоглядний сексот. Не знаю, чи здавався я йому талановитим і чи був я талановитим (ця якість вирощується довго) насправді, але від мене явно чогось вартого уваги чекали. А я промовчав. Відтоді спокійно сходячись з людьми найперше порядними. Їх було обмаль «на верхотурі», не багато серед енеївського гармидеру, але і чаркували, і сиділи на всіляких зібраннях внутрішньо чесні прозаїки, поети і драматурги впізнаванно кучно і весело. Призвичаїв їх до себе і я. Задерикуватий, не буду твердити, що глибоко народний, але цілком терпимий. І як чаркувальник, і як більярдист, і як горлодер там, де офіціоз тис на нашого брата занадто «грубо». Я вже не просто відчував, а знав, що сучасна українська література – то не романи і поетичні збірки «живих класиків», а певна довкіл літературних новобранців аура винятковості. Гарні душею хлопці, гарні дівчата – то найголовніше з того, що розділяло далеко не однорідне шістдесятництво із замшілими соцреалістами навіть фронтового призову. Не одразу, аде досить швидко до згаданої «гарності» долучилося і відчуття того, що саме художні новобранці, а з ними й література, є моральним (політичним – то справа трагічно супутна) форпостом новоукраїнства. Наївність цього переконання ніким, на теперішній мій розсуд, не усвідомлювалася. Через що й влада своїми нападками (їх озвучували грубопартійні критики) на літературну молодь цю молодь героїзувала. Попри те, що найпомітніші персонажі ніби якогось принципово нового літературного руху вже тоді сідали на голку колаборантства, славили Леніна, а з ним і соціальні трущоби ленінізму…
Я недарма зауважив, що на вищезгаданій тютюнниківській імпрезі ні Драча, ні Дрозда, ні Гуцала, ні Шевчука не було. З яких саме причин, судити не беруся. Але після поминальної вечері в хаті щойно похованого Тютюнника, куди мене покликав на Байковому Анатолій Шевченко, сказавши, що я є в списку тих, кого небіжчик планував запросити на дуже й дуже приватну гостину з приводу одержання премії Лесі Українки, я мав нагоду дещо з цього приводу уточнити… Після поминок ми з Леонідом Коваленком пішли ще в «Еней», де галасував Білаш, ходив з повними шклянками горілки Драч, горбилися над столами невідомо хто. Серед них і Валерій Шевчук, якому я п’янкувато заявив: «Тепер залишилися ви. Продовжувати…». «Що продовжувати?». Валерій мав у руках чарку, але, мені так здається, лише для годиться. «У нас з Григором різні узвишшя. Я дивлюся і бачу зі свого одне, він бачив інше». Те саме (звісно, не слово в слово) підтвердив через хвильку Гуцало, що мені здуру здалося навіть якоюсь зрадою. Соромлюся цього досі. Бо майстри (а Шевчук і Гуцало прозаїки високомайстровиті, і це усвідомлювали послідовно і твердо) ніякої компанійщини не визнають. Інша річ – етико-духовна сумісність і навіть спільність, але й вона не обов’язкова у таких тонких справах, як внутрішнє життя, котре проектується на художні здобутки дуже й дуже примхливо. І суперечливо: художнє і буденне «я» не взаємопоглинаються, а всього лиш діалогізують. З різною мірою інтенсивності і поступливості. Їхнє творче упаритетнення (це особиста моя думка) взагалі неможливе: реального, грубо кажучи, Коцюбинського у творчому доробку цього письменника не існує. А в стильових його вподобаннях так, щось стабільно знайоме прозирається. Проте не фізіогномічне, не (знову доводиться спрощувати) тактильно людське. Робити з цього висновок, що художні якісь спільноти – повна нісенітниця, я не закликаю. Але закликаю зрозуміти, що навіть такі компромісні натури, як Олійник і Драч, а тим більше – художні світи обидвох цих майже (поки що) класиків, то далеко не одне і те ж. Шістдесятництво як загін, бойова одиниця, як штурмовий літпідрозділ – то блеф. А з огляду на суттєву різність того ж Олійника і Стуса, Стуса і Калинця, ще й теретико-літературне насильство над здоровим мистецьким глуздом. І все ж (повернуся до духовної довкіл літератури 60-70 рр. аури) певний різновід всезагальності, принаймні, у ставленні до книжки, до її автури мав в Україні місце і багато чого затушковував.
Зокрема – концептуальне (не художнє: талановитість навзагал нещезна) капітулянство тих, хто зопалу (чи кого таким зопалу бачили) відчув себе героєм соціальних барикад. Пішла у цьому напрямку найдальше (Стус – випадок пізніший і багато чим несподіваний навіть для нього самого) Ліна Костенко. Не ревізуючи ні вірш, ні засади просодіальності, вона просто не пристала до міражів відлиги й стала громадянином, скажемо так, української вічності. Саме української, де сталінізм, совєтізм, політичні народні ярмарки і народність як прапор були тимчасовістю. А, може, їх і не було? А боротьба і боротьбізм (саме це Ліна Василівна собою в літературі усталила) – вони щоденні. З чим саме боротьба? Це поза моєю сьогоднішньою компетенцією. Наша поетична одиначка (хоч, наполягаю, самітниками у творчих усюдах є, були і будуть усі творці від Бога, позаяк до Бога вони вже прийшли) навіть суто по-людськи цуралася галасливих товариств. Маючи за другиню одну (я про це суджу наосліп) Ірину Жиленко, яка, до речі, теж дечому мене як балакуна навчила. На одному з уже самостійницьких письменницьких зібрань, організованому вертким і слизьким Григорієм Сивоконем, я доповідав, здається, про літературу і видавців. Після цього вийшла з цією доповіддю книжка, але я її не придбав. А відтак і в руки не брав. Чому – справа суто моя. Так от, я доповідав, а слухала мене (як професійномуу виступальнику мені завше потрібні чиїсь очі) одна-однісінька Ірина Жиленко. Я пафосно розводився про непрочитаність Стуса, про всілякі громадські обов’язки вже вільного художнього слова, і біжки час од часу думав: Ірка чомусь захмарена. Співчуває. Кому? З цим запитанням я й підійшов до неї, але виголосити його не встиг. Бо почув: «Ви всі якісь задовбані. Стус колись чіплявся, кричав: «Ми повинні! Нам треба! Ми зобов’язані!». Його мало хто слухав. А нас любили. Квіти, виступи, обійми. Цілі зали з букетами. Ти такого не бачив і вже не побачиш. Поезія – то щастя!». На презентації її «Вибраного» я вже не виступав (вона підійшла і запитала: «А ти чого мовчиш?). Просто дивився і слухав. Пам’ятаю – Драча, що припустився певної необачності, сказавши: «Нас залякували, переслідували…» І одразу почув: «Іване, ти б помовчав. Хто тебе переслідував? Жив, як хотів. А нам жити заважали». Ліна Василівна (я нічого не нотував і дотримуюся лише сенсової достеменності) не виглядала (а таке, коли вона когось там мордасила, траплялося) фурією. Серед своїх (я особисто – гальорка) в ній прозиралася чи й не мати. В одному з її віршів мене колись буквально прибив «звичайний український дядько, що косив за вікном траву…), а тоді замилувала звичайна жінка, що суворо раділа хай не звичайному, але гарному поетичному українському слову. Драч на бутербродну частину презентації не залишився, а хто залишився – чувся приналежним до однієї сім’ї, що, до речі, вирізняло письменницькі застілля часів відлиги і поствідлиговох заморозків.
Гурт і гуртування художніх натур є, інколи здається, чимось абсолютно природним. Мушу, правда, уточнитися – натур простих і щирих, бо безсумнівні таланти або люди з геніальними не претензіями, а реально демонстрованими інтенціями, стають незрідка відлюдниками. Якщо пишуть, пишуть і пишуть. До кінця виговоритися серед справжніх творців не встигає ніхто. Бо ніхто з них не знає (це відомо лише графоманам), що середина видасть на гора завтра. Або запрагне видати, перетоворюючись на солодку чи ні катівню. Розводитися на цю тему загалом не слід, позаяк авторитетами в ній є самі генії. Мені, як, нагадаю, людині узбічній, доводилось лише спостерігати муки талановитих людей і гру в талановитість, яка при широкій громадській увазі до літератури і літераторів (зараз багато з них рвуться до мікрофонів, перетворюються на співаків, а в цілому – шоуперсон) поламала чимало життів. Не встоявши перед бажанням про багато чого розповісти, поміркувати і навіть помудрувати, я дав собі слово обходитись без прізвищ людей ще живих. З принагідними винятками лише для постатей знакових. Та й то задля суто людської про них конкретики. Хоч не лише задля неї. Але от випірнає з мряки, туману чи темряви минулого середлітня ірпінська ніч. І я в ній. Замучений (але далеко не виснажений) пияцькими всілякими пригодами. Доріжка вздовж другого і третього корпусу Будинку творчості освітлена трьома чи чотирома ліхтарями. Стільки ж їх сяють на асфальотованій підоймі до їдальні і ще кудись вгору і праворуч. Тиша. Пахуча і до сліз промовиста, бо не вперше шепоче: «Скільки можна. Подивися на цю красу. Глянь на небо. Чуй, що робить вітерець. Він тебе гладить. Як брат…» – «Я чую. І видряпаюся! І більше ніколи…». Клятву, на жаль, обриває щось схоже до розмови.
Ні – промови. До самого себе мого однолітка. Який, про це знають всі, пише роман.
А оце зараз з ними ще не готовим бесідує. Я ховаюсь за густий кущ бузку і тверезію від жалю до теж мученика, але тоді ще не комп’ютера, а пера. Бездарного, як не знаю що. Потім я цей роман читав. Ламкий, сповнений стилістичних корчів, народолюбства, історієзованої патріотики…
Парадоксальна графоманська звичка ставитися до письма як різновиду героїзму і ані крапельки не мучитися тим, що це письмо мертве, у воістину важкі для рідної землі і її культури часи є злом не меншим за геноцидні всілякі ексцеси. Кожна рідномовна книжка – подія. Найбільше їй радіє, звісно, автор, хоч траплялися і будуть траплятися випадки ошелешливо парадоксальні: Франц Кафка, читаючи свої опуси, реготався сам і спонукав до реготу інших. І друкувати увесь рукописний свій спадок перед смертю заборонив, а вийшло що вийшло. Література знає сама, що їй потрібно, а що ні. Себто виступає і замовником, і співавтором багатьох шедеврів, проте коли цим замовником стає лише патріотика, політика, умонасторої загалу – добра не жди. Та і яке добро містить чи пропагує, приміром, своїм «Камінними господарем» Леся Українка? Окрім далекоглядного і цілом мирного протесту проти драматургійної основи Театру корифеїв, який панує на нібито торкнутій духом відродження українській сцені досі. Хоч заньківчани цю європейську перлину ставили. Але саме в незалежній Україні повернулися аж у часи Гетьманщини? Для чого?
Щастя, про яке говорила Ірина Жиленко, у творчому бодай середовищі різниться від мітингових шаленств протестного і навіть владоборчого наповнення. Воно, повторюся, самітне. І не дуже говірке. Тих кілька читацьких поколінь, що раділи першим публікаціям пишучої повоєнної молоді, багато чим пішли далі змісту того, що деколи видавалося, а деколи й імманентно було антирадянським. Відлига, як на мене, не оздоровила, а попростуджувала багатьох віршувальників, прозаїків і мізерне число критиків, які, втім, до пори до часу не противилися лавровості і навіть терновості своєї поведінки і своїх доробків. Політичне чи політизоване їхнє осердя опинилося в таборах, а решта пішли хто у духовне підпілля, а хто в бібліотеки і книгарні задля, скажемо так, самоосвіти. А загал… Дочекався незалежності і бореться. Гадає – за Україну. Яку саме – не каже. Тільки римовано лементує. Ба й кричить.
Вважати шістдесятництво концептуально цільним мистецьким рухом не було і немає жодних підстав. Хіба з огляду на багатьма (і мною) пережите зачарування багатоквітністю літературної ниви, на якій совковий бур’ян вже сприймався бур’яном, а письмо душевно «фактурне», відкрите до світу і оаз соціальної порядності – альтернативним материком вельми розмитої, але гіркуватої справжності художніх розмислів про сенс нашої всіх існувальності. Молодь (найперше студентство) літературі вірила. Не як учителю, а як спільникові духовного щодення. Багато це чи мало – з’ясується пізніше. У тому числі й пізніше дня сьогоднішнього, де держава літератури чи то не потребує, чи не має у своїх починаннях для неї місця. А сама література так і не спромоглася на порив до тих моделей її існування, де замовником художніх пошуків стають самі пошуки. Немає грошей… Але ж є ми. Чи нема?
На фото: Ліна Костенко на зустрічі з читачами. Кінець 1970-х років.
Далі буде
“Українська літературна газета”, ч. 17 (309), 27.08.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.