Переживане народом і пережите літературою не просто багато чим, а істотно різняться. Для літератури свобода, існувальний бадьор і праця сповнені безліччю потребуючих вирішення проблем, яких у т.зв. «звичайної людини» значно менше. Простота, хоч би що там про її мудру принадність говорили, містить фермент духовної викінченості. Окрім того вона стабільніша від процесів пошуку до неї доріг і стежок. Але й це ще нічого в порівняні з тим, як ставиться до тої ж простоти окремо – загал, окремо – література. Наведу коротесенький приклад. Власне – нагадаю найзагальніше враження від оповідання Григора Тютюнника «У Кравчини обідають». Його автор чимало внутрішніх напруг витратив на відтворення майже епічної ідилії українського сімейного застілля. Однак чи вичерпано здобутим художнім результатом сенс самого цього результату? Письменник ним, цілком припустимо, самодокоряється. Як теж один з тих багатьох, хто жити і поводитись так природно і просто вже не здатний. Милуватися – так, а безліч разів урочисто самовторюватися – ні. Давнина належить давнині. І це гірко. Надто з огляду на сучасність, де владарює і звичаєва, і змістова іншість. Григора Михайловича це небезпідставно – і з сили силенної причин – боліло. Хоч біль цей залишається «за кадром». А може я його придумую? Якби ж то. Згадується Віктор Міняйло, який час од часу впадав у люту депресивність. Не знаю як дізнаючись про неї, Дімаров гукав певному колу людей негайний збір. Потім узгоджував з керівництвом Спілки потрібний день, і ми сходился на нібито просте творче зібрання із покликаним на нього і привезеним з Білої Церкви Міняйлом. І чесно говорили або й розводилися про якусь нову його прозородзинку або увесь його доробок. Не можна було (цим опікувався так само Дімаров) не запросити Віктора Миколайовича і на той чи той пленум, куди запрошений міг і не приїхати. Але з власної лише волі. Те, що я спостеріг десь наприкінці вісімдесятих, теж могло статися під час наради, пленуму, але не з’їзду, делегатом якого мене ніхто ніколи (йдеться про радянські часи) не обирав. Так от на правах натоді вже доброго знайомого ще не лауреата Міняйла (але за дорученням Дімарова) я йшов разом із ним в «Еней» пообідати. Тримався позаду, щоб не бачити застигло тьмавих його очиць з пульсуючим за скельцями окулярів лазером неприродно витончених зіниць. І все ж почув: «Шмаркачі! Не дали навіть повіситися!..» Стосувалося це самогубців Григора Тютюнника і Віктора Близнеця. Цілком можливо, що прізвище когось із них було щойно згаданим. А прошептане – стало тої згадки відлунням… Де саме, я бачу й зараз: перед сходами в «Еней». І чекаю, коли Міняйло ступить на першу сходинку. Але він стоїть над нею досі… До корчів злий. Лютий на… Мова наразі про народ і літературу, тому вплутувати у той давній епізод державу, партію, когось з керівників Спілки абсолютно зайве. Так само не варто згадувати про ідейні настанови народоствердних писань Віктора Міняйла, чия то болісна, то босяцька якась закоханість в низове полюддя читачами може й цінувалася, а літературною пресою – не рясно. Дуже й дуже обережно дозволю собі припустити, що саме це Міняйла пекло тих два київських дні, коли він слухав звіти, доповіді, виступи літературних балакунів, до офіційного гурту яких мені ще було зась. Скажу: не дуже й хотілося – збрешу. Бо як, грубо кажучи, смисловик, що не любив риторики і вичитував у прочитаному наявні там мікро- і макросвіжинки, мав про що говорити завжди: в кав’ярні, на вулиці, при випивці і без оної. І про Міняйла, якого ставив значно вище Земляка, не раз і не два обов’язково згадав би. Тоді, на жаль, не довелось. А ось стояти і чекати кінця вищезгаданого шепоту довелось. Підозрюю, що й премія Лесі Українки, а не премія Шевченківська, теж причетна до вузла, десь після півночі накинутого собі на горло Григором Тютюнником. Про Близнеця не знаю достеменно нічого. Хіба те, що він у якомусь міському яру міняв мотузок на знайдений дріт кілька разів. А ще ж був Микола Кравчук. Всі жорстоко талановиті. Жорстоко у ставленні до самих себе, позаяк відібрати у себе життя з розрахунком на мстивий розголос – це акція громадянська. От тільки в ім’я і заради чого? Ще не час довкола цього всього говорити багато. А тим більше – з додатками змістів, документованих власним життям, позаяк виглядати це буде примітивною хвальковитістю. Мовляв, і я страждав. Ні, не страждав. Але вчився і навчився тлумити, а то й виривати із себе, скажемо так, з кров’ю розпачність з приводу повної щодо себе зневаги з боку науковців і критиків з іменем. Єдине скажу – з іменем плюнь і викинь. Не завжди, але майже повсюдно. Жоден літературний журнал на моє вісімдесятиліття не відгукнувся й словом. То й що? Нічого. Бо як держава проминула, так і держава теперішня – не мої. І КДБ, яке мало зі мною трохи мороки і покладало на мене ого які надії – теж не мої. Ще за життя Євгена Кириловича Марчука на своїй фейсбучній сторінці я обмовився про його царський жест – наказ припинити погрожувати мені висилкою з Києва за те, що я навідріз відмовився від дисиденства в Канаді. Заявляючи: «Я член партії». На що чув: «Вы над нами издеваетесь». Саме так. І в розмові з двома канадійськими чи американськими патріотами-розвідниками я теж дав зрозуміти, що їхній хліб – не мій. За що (похвалитися все ж кортить) міністр оборони незалежної України Марчук біля труни Вінграновського, зачувши моє: «Вітаю, Євгене Кириловичу», – озирнувся і гахнув мене по спині з адресованим двометровому тілоохоронцю вигуком: «Могутній чоловік!». Це єдина моя офіційна відзнака у справах, так би мовити, державних. Чотирикімнатну квартиру я, як колись казали, за совітів купував і сплачував більше десяти років. Професором став, бо став. І понаписував багато різного без величального розголосу з боку писак, що служили і служать. Кому – справа їхня Тому повернемося до літератури, яка є мечем двогострим. Ріже по живому і тих, хто слави заслуговує. І хто ту славу має, але знову ж таки – мученицьку. Навіщо славетному у вузьких колах Вікторові Миколайовичу Міняйлу увага «Літературної України»? Або Григору Тютюннику – ще прижиттєвий п’єдестал. Я цього не розумів і не розумію. Чого саме? Вже ніби сказано, але, відчуваю, надто гоноровито й неточно. На рівні буденного письменницького життя захвалювальний канабіс багато чого зі світосприймального хмаровиння проганяє. Хоч звичка до нього, приміром, Гончара багато чого в його письмі повіспила й підсушила. Розраховуючи на безпремінну велич, навіть неабиякий талант підупадає на силі й дрібніє. Але й це ще не все: літератури держав чи земель не повнокультурних загрожені певною ксенофобією. Художні змісти не є і не можуть бути лише овіршовленими, народнопісенними, сопілчаними чи бандурними. Те, що чує і переживає загал в опері, в театрі, в залах художніх музеїв, філармоній, кінотеатрів, при контактах з архітектурними краєвидами міст, супідрядне з інтелектуальними збурхами, станами, переживаннями читача достатньо освіченого. Цивілізованість і культура духовно взаємодіють, чому народ, переважна більшість якого не чула живого звуку й живої мови симфонічного оркестру, ніколи не зрозуміє ні Гомера, ні Шекспіра. Бо їх автентичних давно не існує. І ще: в Англії часів Шекспіра поет рівня Василя Симоненка ні короткочасної, ні достатньо тривкої слави не зажив би. Хоч в бездержавній, та ще й сатанинськи зловорожій державі з назвою СРСР за жадібне читання його віршів молодь переслідували. Й іще ще: сам Симоненко, може, й ні, а митці інші задихалися від естетичного авітамінозу. Не думаю, що це стосується Міняйла, а от Валерій Шевчук, почасти Володимир Дрозд і куди більшою мірою Олег Лишега глибоко в собі мучилися виражальною піснотою всього лиш народолюбної літератури. Драматизм мистецького життя-буття отже багатопідставний і феєрично складний. Мало ким окрім пишучої братії знаний Микола Воробйов якось зізнався, що до вступу на філософський факультет він складав чи пробував скласти іспит консерваторський. Я вже тоді не чаркував, тому остовпів. Воробйов і консерваторія… Лишега приблизно у ті ж часи, сидячи в Будинку вчителя поруч зі мною і слухаючи Миколу, усміхнено зронив: «Диваки. Жоден не знає більше однієї мови. І пишуть…» Все це я до того, що усвідомлених і неусвідомлених драм і бажань у нашого брата достатньо для того, щоб і собою, і цим світом збридитися. Але живемо. А горлопани, сексоти в екзилі і сексоти новочасні кожну владу люблять, кожній служать і… Так – кожною з них у різні способи підтримуються. Тоді як Культури, яка б од посягань тої держави на мистецькі душі захищала, нема. Багатої, грошовитої, незалежної і саме цим воістину української. Метою цього фрагменту «Бесід» було, загалом, бажання розчистити дорогу до зовні простої тези: «Мистецтво не належить нікому. Навіть саме собі». Але підтвердити її поки що нічим: крок ліворуч, крок праворуч, крок уперед, а, тим більше, назад неодмінно приводить в ту чи ту буцегарню соціуму. Без нього людство обійтися не могло і не може – це так. Але ж обходилось! Не так часто, як того хотіло, проте Рільке до Стуса в камеру прийшов од розмаїтих риторик вільним. І Стуса багато од чого теж звільнив. Я цим самим поки що дуже й дуже обережно натякаю, що саме в сімдесяті, вісімдесяті, дев’яності роки ХХ ст. українська поезія почала розбруньковуватися ще не цільними художніми світами, а поодинокими віршами метадуховного кшталту. З доволі дивними відривами емоцій, метафоризованих думкових подмухів від т.зв «реальності». Абсолютно безневинний приклад:
…Ще кажуть: світ спасе краса, мій брате-пташе, й розгорне ангел небеса, і ми майнемо в небеса! (Т у д и, д е н а ш е).
Це заключний акорд вірша В. Герасим’юка «Над нами інший лік епох». Інший який? Просто інший і все. А от щодо «наше» – тут повно заковик. Наше з птахом – це щось одне. Наше з «Поетом у повітрі» (назва збірки) – то вже справа інша. Поезія і її продуцент унезалежнюються від краси, скажемо так, матеріальної, вже маючи (але іще не володіючи умінням це масштабно підтвердити) щопослівний стосунок з красою трансцендентною. Яка існує. Приміром, у цій нотатці:
…Не свічка – тільки подих при свічіхитає вікна. І колія, що вила уночі, уранці вівкне. Бо не на ту поставив сатанана душу вбогу, бо навіть Бог – так, Бог подобизна поета в моргу. («Колія Шакули»).
Віктор Шакула – вбитий неподалік філармонії мій кількарічний і набагато молодший приятель, що разом з так само молодим Петром Галичем мали б багато чого насотворити. Не вийшло. Крім єдиної й по-своєму чарівної книжечки Галича «Ставище». Але повернемось до процитованої ніби абракадабри, якою багато хто обходиться, коли прямий і ясний вислів є для обраної манери віршування непосильним. Манери, уточню не зображальної, а виражальної. Однак Герасим’юк каже прямо і в лоб: поезія рівнобожа. У тому числі за участі в її життєвих перипетіях сатани, який і вклав у руки ображеного, вочевидь, Віктором покидька ніж. Йдеться (я на цю смерть відгукнувся занадто патетичним шкіцем «Чому-у-у-у?») зовсім не про урочливі примхи долі, а про світопорядок, де гинуть всі і все. Крім певних сутностей життя, яке буде і повинно продовжуватися. Яким саме – нема часу і потреби уточнюватися. Інша річ – доля цих сутностей, позаяк вона залежить також від, трішки перебільшу, могуті художнього їх вираження. Саме це, як на мене, і є тим, що усілякі балачки про якусь новизну поетичного мислення канонізованих шістдесятників поховало. Молодші поетичні покоління вже діалогізували не з державою й історичним сатаною, а з потугами й потужностями рівнобожої своєї праці. Поезієзнавчих досліджень усіх тих збурхів, вибухів, зблисків, магмовивержень, що буквально переповнювали малоформатні книжечки Герасим’юка, Римарука, десь далеко поза ними й до них Ігора Калинця, Тараса Мельничука, Миколи Воробйова, Василя Голобородька, Олега Лишеги, Петра Скунця, початкуючих Аттили Могильного, Мар’яни Савки, Маріанни Кіяновської, я не бачив і вже, напевне, не дочекаюся. Самозапитуюся – а сам? Відповідаю – я теж віршую. Не так, як більшість, і не для більшості. Рано чи пізно доведеться усе ж зізнатися, що адресатом (це лише моє кінецьжиттєве кредо) творчості є або урешті-решт стає сам творець. Який навчається діставатися до змістів, невідомих і для нього самого. Доки він не став тим, хто їх вловив, оформив і оприлюднив. Це поки що все з того, до чого я веду, хоч веду і до багато чого іншого. Зокрема – до вже зачепленого з посиланням на Ірину Жиленко континіуму мистецького щастя. Квіти, оплески, слава – це теж воно, але велелюдне. І не аж надто тривке і глибоке. Десь на початку сімдесятих не я один, але і я почав звикати до повсюдних бліцпрезентацій нових віршів нової генерації віршувальників. Само собою молодих, безсумнівно талановитих і з доволі дивною як на мене здатністю знати все ними написане напам’ять. Я колись мав нагоду запитати Євгенія Євтушенка, як йому вдається «носити» готовими до усної відроджуваності цілі поеми. «Это наука. Но не труд. Они помнят себя сами». Напевне, могли б те саме сказати і два щойно покликаних на поетичний українських просценіум друзяки, яких я по кілька разів на тиждень слухав на алеї фонтанів навпроти Поштамту. Курив і просиджував там годинами я заради думання. Про все і ніщо. Хрещатик погуркує, вода похлюпує. А ти дивишся і нічого не бачиш. Крім, звісно, дівчат, яким приписуєш ті самі стани і минущі залюблення, що вигойдуються в тобі. Коли і з якої саме причини біля мене почали з’являтися Ігор Римарук і Василь Герасим’юк, пам’ятаю лише зором. Римарук з прямовисними не патлами, а напівкосами, а Василь – з чубиком і вусами, для нього, вочевидь, гуцульськими… Менше з тим – обидва чемні і здебільшого абсолютно тверезі. І тонкостанні. Як, напевне, і я. Людина старша і після аспірантури мудра-премудра. До якої звертаються за дозволом чи просто з пропозицією послухати… Я ще не передбачав, що років через п’ять Римарук перетворить себе (чи його далекоглядно перетворять) на мілкого літературного посадовця і, паралельно, «вождя» цілком свідомих нешістдесятників. Здебільшого римуючих – у справи прозові його ніхто не кликав, та й він сам перестрибувати у них не хотів. Сказати, що я усім од цих «першокнижників» чутим захоплювався, не можу і не хочу. Бо тоді треба було б багато чого вмотивовувати. І зізнаватися, що вглиблюватися в усномовні фейерверки я не вглиблювався. А дивуватися – дивувався. Надто у ті хвилини, коли Василь (а пам’ять у нього каторжна) скидав очі уверх, питаючи у неба: «Як там далі?..». І не небо, а Ігор підказував. Інколи поправляв. А я при цьому думав: «Фантастика! Це не братерство, а єдинодухість». Сьогодні я б ще й додав – єдинофаховість, бо і тоді, і зараз грішу запам’ятовуванням одного і того ж. А саме – перескоків тільки означених Василем мотивів у завтрашні віршоорганізми Ігора. Добротні, художньо інакші… Звісно, це маячня. Але дуже й дуже натоді правдива, Тим більше, що Римарук досить швидко багато чого в своєму письмі міняв. Чому і заради чого – знав найкраще він сам. А Василь з Києва утікав. Назад у Карпати. Орнаментуючи своє письмо «горорізьбою» найвищих артистичних ґатунків. Але я завжди шкодував і шкодую за тим, що його єство, а з тим і його вірш, у ті далекі часи одержували від життя міста. Одержували – це надто м’ягко: чим у місті до шваркоту обпікалися. Урбаністика Франка у нас ще не вивчена. Те саме й з урбаністичним, себто підкреслено європейським віршомисленням Герасим’юка. Яким же воно вміло бути містким.Але досить про всіма знане і без мене. Власне ж моїм було і лишається тверде переконання, що в останнє десятиліття «радянськості» українська поезія набула ознак темтичної «захмарності», психодуховної вглибленості в людське єство як щовіршевий всесвіт, стала природно вільною від багато в чому трафаретного мучеництва усім тим, що стосувалося буденності. На хемінгвеєвське «свято, яке завжди з тобою», вона не перетворилася з однієї-єдиної причини – дубуватості й естетичної короткозорості читацького й поцінувально-критичного загалу. Вже тоді давалася взнаки небезпека хай відносної, але прочитаності тобою твореного лише філологічним, а навзагал – письменницьким (у тім числі й графоманським) єством і розумом. Література для літератури – то пастка, в яку попадає кожен імітатор, славолюб, готовий догоджати всім тим, хто догоджає йому. Практика зграйності, усіляких кучкувань, естрадності стала чи не найбільш привабливою формою присутності художнього слова у світі деіндуалізованому масою соціальних неподобств. У тім числі й тоталітаризмом успішності й успіху. До яких усе частіше і з різних причин почала долучатися чарка. Для мене особисто ворог переможений, але відносно тривкий.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
“Українська літературна газета”, ч. 18 (310), 10.09.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.