“Українська літературна газета”, ч. 10 (366), жовтень 2024
(МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ І ПАВЛО ТИЧИНА)
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Здається, саме провидіння зумовило, що чернігівський період життя Михайла Коцюбинського (1897-1913 рр.) і навчання Павла Тичини в Чернігівському духовному училищі та семінарії (1901-1913 рр.) зійшлися у часі. До того ж, склалося ще й так, що здібного до малярства Павла навчав малювання один з найближчих приятелів Коцюбинського художник і поет Михайло Жук, який і познайомив двох митців 1910 року. Таким чином щасливий збіг обставин звів молодого поета і відомого письменника з європейським визнанням, твори якого на той час були перекладені шведською, німецькою, норвезькою, італійською, іспанською, чеською, польською, угорською, румунською та іншими мовами. Як згадував Тичина, після знайомства з Коцюбинським він, схвильований, дві ночі не спав, а вже у зрілому віці написав: «Я тих хвилин ніколи не забуду! Любий… Рідний…».
Звичайно, ще до доленосної зустрічі з уславленим письменником Павло уже встиг виявити свій поетичний хист і мав у своєму скромному доробку такі вірші, як «Блакить мою душу обвіяла…», «Україно моя, моя люба Вкраїно…», «Розкажи, розкажи мені, поле…». Одначе, 19-річний юнак ще не був достатньо сформованою творчою індивідуальністю, вагався у виборі пріоритетів у подальшому житті: він не лише відчував потяг до поезії, його вабив живопис і буквально полонила музика. Тож дружні розмови з Коцюбинським допомогли спрямувати молодого Тичину саме на літературний шлях, що підтверджує такий його спогад: «На одній із «субот», коли я прочитав свого вірша, він назвав мене поетом, що мене піднесло, обнадіяло, надало багато сил нових…». Про це свідчить і одна з автобіографій Павла Григоровича: «Справжнє моє зростання творче стає на твердий грунт лише з того дня, як я познайомився з Михайлом Коцюбинським. Він перший узяв мої несміливі, ранні твори юнацькі, прочитав, обговорив їх зо мною (вірніше, покритикував), а потім надрукував у Києві в журналах, а деякі забрав з собою в подорож по Європі…». «Школа Коцюбинського взяла гору над школою казенною. Тичина став поетом», – згадував семінарський викладач Іван Петрович Львов.
Вельми позитивний вплив на Тичину-початківця мав Михайло Михайлович не тільки як великий майстер художнього слова, але і як небуденна особистість, що «вражала безміром співчуття і доброзичливості» (М.Могилянський), як «людина культурна до найменших подробиць, європеєць з голови до п’ят, він, можна сказати, був справжнім «аристократом духа» (С.Єфремов). Кращого прикладу для наслідування годі й уявити.
У свою чергу Коцюбинський втішений був з того, що в українському письменстві з’явився яскравий талант, розпізнавши у віршованих спробах сором’язливого семінариста паростки майбутніх поетичних шедеврів.
Михайло Михайлович дає Павлові кваліфіковані поради, дозволяє користуватися власною бібліотекою, заохочує писати й прозові твори.
Наскільки прихильно ставився літературний метр до свого молодшого побратима, є чимало свідчень. Так, Агатангел Кримський згадував: «Ніжно, з батьківською любов’ю говорив Михайло Михайлович про молодого тоді поета Тичину». Як переказував небіж Ольги Кобилянської, коли до неї приїхала група українських письменників, то вона пригадувала, що їй колись дуже приязно говорив про молодого талановитого поета Павла Тичину Коцюбинський, і переживала, чи його не арештовано НКВС. Власне й сам Михайло Михайлович засвідчив свою повагу до Тичини, до якого у листах звертався «Любий пане Павле!» і, зокрема, писав: «частенько згадую Вас», «мені так приємно було дістати Вашого листа, який свідчить, що Ви не забули про мене, що наші симпатії – обопільні». Та й, очевидно ж, дочка Коцюбинського Ірина Михайлівна невипадково назвала свої спогади про Тичину «Улюбленець мого батька». Тож цілком закономірно, що смерть Коцюбинського 22-річний Павло сприйняв як особисте горе, і, всупереч поліційним застереженням і забороні ректора Чернігівської семінарії брати участь у похованні «неблагонадійного» письменника, Тичина разом із семінарським хором, керівником якого він тоді був, провів у останню путь свого наставника, заспівавши з хористами «Вічну пам’ять».
Упродовж всього життя Павло Тичина піклувався про гідне вшанування імені Михайла Коцюбинського, дбав про популяризацію його творів серед найширшого кола читачів, часто у своїй творчості звертався до постаті незабутнього Вчителя. Прикметно, що саме Тичина першим взявся за інсценізацію творів Коцюбинського: у 1923 році для колективів художньої самодіяльності він підготував і видав одноактівку «Сміх», яка потім виходила ще двома масовими накладами 1928 та 1939 року.
Особливою турботою Павла Григоровича було видання творчої спадщини свого великого попередника. Він брав активну участь у підготовці до друку кількох солідних зібрань творів Михайла Михайловича. Так, 1941 року розпочалося видання чотиритомника класика під егідою Інституту літератури АН України. До складу редакційної колегії, крім інших, увійшли два академіка – А.Кримський і П.Тичина. На жаль, німецько-радянська війна не дала можливості завершити цей проект, вийшло лише два перші томи. Але й під час війни, перебуваючи в евакуації на посаді директора Інституту мови і літератури АН УРСР, Павло Григорович редагує збірник матеріалів «М.Коцюбинський і Західна Україна», який вийшов 1943 року в Уфі.
По війні Тичина як головний редактор працює над виданням творів Коцюбинського у п’яти томах (протягом 1947-1951 років вийшло чотири томи). До вибраних творів у двох томах, що побачили світ 1950 року, Павло Григорович написав вступну статтю, а до видання «Повісті та оповідання (К.,1953) – післямову. У 1955 – 1956 роках вийшов тритомник М.Коцюбинського за загальною редакцією і з переднім словом П.Тичини. Брав участь Павло Григорович і у виданні книг українського класика поза межами України. Зокрема, в 1950-51 роках у Москві випустили зібрання творів Михайла Коцюбинського у трьох томах, редакторами якого були Павло Тичина і Микола Ушаков. А до чеського видання «Тіней забутих предків» (Прага,1954) Тичина написав післямову.
Перу Павла Тичини належить низка статей і виступів, присвячених Коцюбинському, які писалися здебільшого до пам’ятних дат, пов’язаних з іменем письменника, в них поет надзвичайно високо оцінював його творчість, як от: «Коцюбинському належить одне з найпочесніших місць після Шевченка, поруч з Франком, Лесею Українкою»; «Не багато написав Коцюбинський, але те, що він написав, цінніше золота і самоцвітного каміння коштовного»; «Щодо краси й глибини своїх творів іншого письменника такого ми не знайдемо»; «Нам, українським письменникам, багато треба вчитися у Коцюбинського»…
1967 року вже тяжко хворий Павло Тичина пише статтю «Квітни, мово наша рідна!», яка була надрукована в часопису «Мовознавство» (1967,ч.5). Значне місце в ній автор відводить Михайлові Коцюбинському, зокрема зазначивши: «Це він, благородний із найблагородніших, відкрив перед нами, чернігівськими юнаками, небачені, захоплюючі й чарівні обрії розвитку рідної мови й літератури (…).
Це він навчав нас розуміти красу і глибини рідної мови, її суспільну та художню силу і багатющі барви, бачити її потенційні можливості до розвитку всіх стилів, в тому числі наукового».
Часто добрим словом згадував Тичина Михайла Коцюбинського в багатьох інших статтях та виступах, про що свідчать хоча б іменні покажчики до відповідних томів 12-томного Зібрання творів поета, де проти прізвища «Коцюбинський» ми бачимо одні з найбільших переліків сторінок. З особливою теплотою Павло Григорович писав про Вчителя в автобіографіях, відзначаючи його батьківське ставлення до себе. Зображення постаті Коцюбинського знайшло своє місце і в кількох поетичних творах Тичини, а саме: «На «суботах» Коцюбинського» (1937), «Перше знайомство», (1938), «Як ми писали листа М.Коцюбинському» (1938), «У гості кличе Горький Коцюбинського» (1952) та «Змужніння початок»(1959).
Відомо, що Павло Тичина багато уваги приділяв роботі з творчою молоддю, під час якої нерідко звертався до імені Коцюбинського, ставлячи його за приклад початківцям; закликав «ввести у практику проведення окремих літературних вечорів, як це чудово робив колись Михайло Коцюбинський». Втішався з того, що «традиції Коцюбинського знаходять своє продовження і втілення у творчості багатьох українських письменників – як старших, так і молодших». А ось як, скажімо, Павло Григорович відгукнувся на один з творів молодого тоді Івана Чендея: «Ружена» (тепло як написано)… Так як у класиків наших подано. Як у Михайла Коцюбинського – аж жити ще більше хочеться, як прочитаєш!»
Взагалі слід сказати, що діяльність двох уславлених письменників багато в чому була подібною. І зумовлено це тим, що обоє були великими людинознавцями, відданими і дієвими патріотами України. Показово, що Коцюбинський певний час був членом знаменитої націоналістичної організації «Братство тарасівців» і очолював чернігівську «Просвіту». Тичина входив до «Братства самостійників», активну участь брав у діяльності київської «Громади», працював у офіційному друкованому органі Центральної Ради Української Народної Республіки «Нова рада» і як переконаний прибічник української незалежності став найбільшим співцем національно-визвольної Революції 1917-1918 років.
Обидва письменники невтомно пропагували творчість Тараса Шевченка, з повагою ставились до національних традицій, виявляли неослабний інтерес до українського фольклору та етнографії, безмежно любили, вивчали і знали рідну природу. Палким захисником і відомим знавцем української мови був Михайло Михайлович. Справжнім лицарем рідної мови став і його учень. Їхній вклад у збереження, збагачення і розвиток української словесності неоціненний. Прикметно, що кожен з них, будучи відданим українській справі, не написав жодного художнього твору іноземною мовою, хоч і були неабиякими поліглотами.
Обоє митці мали великий авторитет серед української громадськості. Тож не випадково будинок Михайла Коцюбинського у Чернігові по суті виконував функцію духовного і культурного центру українства. І, як відомо, київська оселя Павла Тичини теж була гостинною вітальнею для митців, науковців, творчої молоді. Свідчив літературознавець Володимир П’янов: «До Тичини я йшов, як до храму».
І Михайло Михайлович, і Павло Григорович вирізнялись багатогранністю таланту. Крім письменницького обдарування, мали хист до малювання, музикальні здібності. Схожі вони були і вдачею: кожен мав уроджену шляхетність, легендарну делікатність, одухотворене мислення.
Предмет окремого дослідження – порівняльний аналіз творчості Коцюбинського і Тичини, адже, попри неповторну творчу мистецьку індивідуальність кожного, у їхніх творах ми знаходимо чимало перегуків. Так, Леонід Новиченко стверджував: «Сонцепоклонництво» Коцюбинського, його тонкий ліризм, його чудову майстерність пейзажного малюнка (…) – все це з особливою чуйністю перейняв Тичина». Переконано писав про це і Василь Барка: «Передвістя до появи поетичних збірок Тичини (…) сталося в «Intermezzo» і пейзажних сторінках з новел М.Коцюбинського. Тут найглибша спадкоємність не тільки в поетиці, але і в світосприйманні».
І цілком слушно Григорій Клочек зауважив: «Серед усіх авторів, які мали вплинути і вплинули на молодого поета, М.Коцюбинський посідає найбільш помітне місце».
Про те, що Павло Тичина глибоко шанував свого Вчителя, свідчить його меморіальне помешкання у Києві. У робочому кабінеті поета біля столу, на стіні, ми бачимо фотопортрет Михайла Михайловича. В особистій бібліотеці Тичини наявна значна кількість видань творів Коцюбинського, а ще більше літератури про його життя і творчість: відповідно – 18 (серед них п’ять кількатомних) і 46 одиниць. Більшість з цих книжок мають написи, підкреслення, помітки, зроблені їхнім власником, а також залишені ним закладки.
Павло Григорович упродовж всього життя підтримував дружні стосунки з багатьма представниками славного роду Коцюбинських. Про це, зокрема, свідчать книжки, подаровані поету Хомою Коцюбинським, Іриною Коцюбинською, Зоєю Коцюбинською-Єфіменко, Михайлиною Коцюбинською. Тичина навзаєм дарував їм свої поетичні збірки, допомагав порадами і підтримкою у деяких життєвих ситуаціях, завжди був уважним і приязним до них. Ось як згадувала про це Михайлина Коцюбинська: «студенткою я зрідка заходила до Павла Григоровича (…). Мене завжди приймали дуже радо й привітно, я б сказала, навіть з ніжністю».
Доречно буде згадати й про те, з якою увагою Тичина ставився до музеїв Михайла Коцюбинського. При кожній нагоді відвідував як Вінницький, так і Чернігівський меморіальні будинки класика. Приїжджаючи в Чернігові, неодмінно покладав квіти до могили свого Вчителя. А під час німецько-радянської війни, перебуваючи в евакуації в Уфі, Павло Григорович як директор Інституту мови і літератури посприяв, щоб Чернігівський музей М.Коцюбинського, що тоді теж перемістився до Башкирії, був приєднаний до Академії наук України з штатним розписом.
А по війні Тичина як народний комісар освіти України потурбувався про якнайшвидше повернення музею до Чернігова (музейна галузь тоді була в підпорядкуванні Наркомату освіти).
З цією метою підготував доповідну записку до Ради Народних Комісарів УРСР під назвою «Про реевакуацію музейних фондів НКО УРСР та музею М.Коцюбинського з м.Уфи» від 13 березня 1944 року. Після розгляду цього питання на засіданні уряду були виділені необхідні кошти і невдовзі у Чернігові знову став доступним для відвідувачів музей Михайла Коцюбинського.
Мимоволі згадуються слова класика з його «Intermezzo»: «Сонце! Я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів – хто знає, що вийде з того засіву?». Знаємо, багато величного і прекрасного зродилося з того засіву, а зосібна – у певному сенсі – і золотий гомін поетичного дивосвіту Павла Тичини, учня, гідного свого великого Вчителя.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.