Григорій Донець. «Вістка з України»

“Українська літературна газета”, ч. 2 (358), лютий 2024

ДО 100-РІЧЧЯ ВИХОДУ В СВІТ ЗБІРКИ ПАВЛА ТИЧИНИ «ВІТЕР З УКРАЇНИ»

1924 року побачила світ збірка поезій Павла Тичини «Вітер з України». Це була, фактично, остання оригінальна, по-справжньому тичининська, книжка, що завершувала блискучий ряд видань раннього «кларнетичного» періоду творчості: «Сонячні кларнети», «Замість сонетів і октав», «Плуг», «В космічному оркестрі», «Вітер з України». Всі ці збірки об’єднує неповторний поетичний стиль, який з легкої руки В.Барки має умовну назву «кларнетизм». Але, водночас, кожне з перелічених видань вирізняється новаторськими підходами, художніми засобами і, у певній мірі, суспільними та ідеологічними впливами конкретного історичного періоду і кожне з них ще не обтяжене вимушеним партійним одописанням. І в цьому сенсі «Вітер з України» заслуговує на особливу увагу дослідників, на чому наголошував О.Білецький: «Поет завжди у стані безперервних пошуків, весь час експериментує, дивуючи читача багатством своїх можливостей. (…) і найбільш наочний приклад цієї багатогранності дає книжка Тичини «Вітер з України». Тож М.Зеров мав підстави стверджувати: «Третя книжка П.Тичини (третя, коли не рахувати «Замість сонетів і октав») – «Вітер з України» – має значення нового етапу в його поетичнім розвитку».

Практично всі тичинознавці долучали «Вітер з України» до видатних явищ української літератури. Так, Г.Майфет писав: «Що далі відходять у минуле, у неповторну давнину його перші три збірки – «Сонячні кларнети», «Плуг» і «Вітер з України» – то більшої ваги, ба, навіть величі, вони набувають». Такої ж думки був і Л.Новиченко: «Від «Сонячних кларнетів» до «Вітру з України» (…) – шлях пройдений П.Тичиною по верхів’ях. Майже з кожною новою книжкою, навіть циклом він умів змінювати і доповнювати себе, розширювати діапазон своїх «артистичних» можливостей і форм». Подібне переконання мав і Є.Сверстюк: «Невеличкими книжками «Сонячні кларнети», «Замість сонетів і октав», «Плуг», «Вітер з України» Тичина створив епоху в українській поезії, і якби наш вплив естетичний на культурний світ Заходу дорівнював впливові політичному, то Тичина був би першою постаттю в поезії». Ця думка, до речі, суголосна з поглядом В.Барки: «Тичина-«кларнетист», можливо, був найвидатніший лірик світу в свої «класичні» роки (1914-1924)». І невипадково С.Тельнюк стверджував, що кожна з перших збірок П.Тичини (до «Вітру з України» включно) заслуговувала на Нобелівську премію.

Ясна річ, що ще до виходу «Вітру з України» Тичина зажив слави найвидатнішого українського поета сучасності європейського масштабу. Згадаймо принагідно захопливі оцінки А.Ніковського і С.Єфремова або ж відгук на збірник вибраного «Золотий гомін» (Львів,1922) польського письменника Я.Івашкевича: «В особі Павла Тичини Україна здобула геніальну особистість». Але склалося так, що саме поява «Вітру з України» стала тією відправною точкою (принаймні так збіглося в часі), від якої, з одного боку, твори Тичини почали доволі широко перекладати іноземними мовами, і він, по суті, здобув європейське визнання (за словами О.Білецького, «поезії П.Тичини, перекладені на іноземні мови, справили за рубежами СРСР враження нововідкритої Америки в галузі художнього слова»); а з іншого боку, у себе, на Батьківщині, поет дедалі частіше почав зазнавати погромницької критики. Так, у другій половині 1920-х років, коли у Бельгії, Франції, Німеччині, Італії, Чехії, Туреччині переклади віршів Тичини викликали захват («свою поезію наснажує тільки йому властивою поетичною чарівністю», «влився новим струмком у річище європейської поезії», «поет великий у міжнародному масштабі» і т.п.); то в це й же час лунали критиканські голоси деяких землячків: «поет перебільшеної слави», «дутий кумир», «самий поганий поет»… І це ж у рік виходу в світ «Вітру з України» М.Драй-Хмара зробив щоденниковий запис від 16 серпня: «Тепер, здається, для всіх ясно, що фанфари революції заглушили його «кларнети», а Є.Маланюк написав вірша, датованого листопадом 1924 року, в якому виголосив на адресу Тичини: «від кларнета твого пофарбована дудка зосталась».

Прикметно, що сам Тичина висловлював певне невдоволення збіркою «Вітер з України», що видно з його листа до М.Могилянського (листопад 1924р.): «мені приємно чути від Вас, що книга моя має свій слід, але це, дорогий Михайле Михайловичу, – це не те, чого я хотів. Душа рветься до незнаних висот, монолітом хочеться встати, і руки піднімаються весь час. Та коли я це зроблю, та коли я піднімусь? (…) І тому да будемо щирі: «Вітер з України» – це тільки вітер, а буря ще або буде, або ж ні».

І хоча не лише ця збірка стала подразником для критичних нападів на автора (які мали, безперечно, політичний підтекст, остільки поет на той час ще не задекларував прихильність до більшовицького режиму), але вона підлила олії у вогонь критики, адже «Вітер з України» – книжка у значній мірі контроверсійна, чимало віршів якої викликають часом діаметрально протилежні тлумачення і навіть сьогодні, з відстані часу, не піддаються ясному тлумаченню. До того ж, попри високу художню вартість збірки, все ж таки треба визнати, що її значимість у поетичному доробку Тичини менша у порівнянні з «Сонячними кларнетами» і «Плугом». І тут справа, звісно, не у занепаді таланту чи творчій кризі, а в політичному становищі і непростих особистих обставинах: крах національно-визвольної революції, колоніальний статус України, переслідування каральними органами і ув’язнення брата Євгена, арешт самого Тичини навесні 1923 року… Все це не могло не озватися у чуйному і зболеному серці поета.

Павло Тичина завжди надавав важливого значення назвам своїх книжок, тож і назва «Вітер з України» – не виняток. Поет, як відомо, був неабияким знавцем, великим шанувальником, відданим послідовником і вправним інтерпретатором українського фольклору і національних літературних традицій. А образ вітру в нашій словесній традиції з прадавнини нерідко присутній у замовляннях, прислів’ях, приказках, стійких порівняннях, фразеологізмах, народних піснях і переказ. Так само доволі часто зустрічається у творах українських письменників. Згадаймо, для прикладу, «Слово о полку Ігоревім», де «вітри віють стрілами на хоробрі полки Ігореві», де Ярославна промовляє: «О вітре, вітре! Чому, господине, так сильно вієш ти?»; або вірші наших класиків, що стали народними піснями: «Віють вітри, віють буйні» І.Котляревського, «Вітер з гаєм розмовляє» Т.Шевченка,«Гуде вітер вельми в полі» В.Забіли, «Повій, вітре, на Вкраїну» С.Руданського тощо. Тож неспроста Павло Тичина періодично звертався до образу вітру, як от: «Дума про трьох вітрів» та «Енгармонійне. Вітер» у «Сонячних кларнетах» чи, скажімо, перший вірш збірки «Плуг», який у ряді видань має назву «Вітер».

Отже, цілком закономірним видається образ вітру не лише у назві книжки і у вступному вірші, а й те, що він є наскрізним у всій збірці, адже зустрічається майже в половині творів, включно із завершальною «Фугою», і часом відіграє роль вісника. І цілком можна погодитися із визначенням Ю.Лавріненка, що «Вітер з України» – це «сильний образ нової вістки кларнетизму й українського відродження», додавши, що це і вістка більшовицької доби, ознаками якої позначені деякі поезії, що містять відповідну лексику: пролетарі, комсомолець, робітничий клас, голод і такі промовисті іносказання, як чортів вітер, проклятий вітер.

Як мовилося вище, збірка «Вітер з України» доволі контроверсійна. І вже перший вірш викликає суперечливі думки: спочатку автор висловлює свою любов до «вітра вітровіння» як до природного явища, але відразу ж після цього (щоправда, збільшивши проміжок між рядками, ніби відсторонюючись) вигукує: «Чортів вітер! Проклятий вітер!» – вітер, який на Заході викликає запитання: «то похід звіра, звіра чи людини?». М.Зеров, наприклад, цей алегоричний образ оха­рак­те­ри­зу­вав, як революційні переміни: «Перед нами – експансія, наступова енергія Революції». А вже значно пізніше Є.Сверстюк вбачав у вірші «освідчення чортовому вітру», вважаючи, що «регоче вітер з України» – це регоче ідеал сатанинський, а з ним в унісон поет», і розцінив це, як «прощання з Мадонною». Такий висновок, хоч і має певне підґрунтя, видається не зовсім відповідним, адже автор завершує цей титульний вірш словами любові до своєї землі (а це почуття із царини духовної), а низці поезій збірки ще притаманний високохудожній «кларнетичний» стиль. Що ж до Мадонни (якщо вислів Сверстюка сприймати буквально), то, скажімо, Зеров небезпідставно вважав, що вірш «Плач Ярославни» це «нова інкарнація, нове втілення «Скорбної Матері» і «Мадонни» перших збірників». До того ж, у вірші з цієї збірки «La bella Fornarina» оспівано образ Мадонни і настільки по-мис­тець­ко­му вишукано, що, на думку Ю.Шевельова, ця пісенно-поетична мініатюра уособлює «тему надземного кохання, що відбиває в собі музику сфер і тим самим стає початком творчості, творчості, що є внутрішньо, істотно релігійна».

Неодмінно треба наголосити і на тому, що ця збірка – безперечний поступ автора у розробці ритміки і архітектоніки, а разом з тим, приклад вмілого використання класичного розміру – гекзаметра, що дало підставу М.Рильському стверджувати, посилаючись на вірш «Повстанці» із «Вітру з України»: « Я не знаю в українській поезії довершеніших гекзаметрів, ніж гекзаметри Тичини». Прикметним для книжки є і по-тичининськи оригінально поданий широкий тематичний діапазон, який відображає і нашу національну вдачу, часом надто толерантну і нерішучу («Кожум’яка»); і одвічний український розбрат, спричинений, як правило, зовнішніми впливами («Три сини»); і страшні картини голодомору («Голод», «Осінь така мила, «Вулиця Кузнечна. Захід»); і нові віяння часу («Ходить Фауст», «Живем комуною»); і відголос політичних та літературних дискусій («Відповідь землякам», «Великим брехунам»); і роздуми про вічне й минуще («Фуга»)… Але привертає увагу обмаль інтимної і пейзажної лірики, в чому вбачається вплив суспільно-політичних реалій. Тому-то в рецензії на «Вітер з України» М.Зеров констатував: «Поет зрозумів наминучість нової доби». Одначе, ця неминучість не потамувала в Тичині синівську любов до Батьківщини, він продовжує палко вболівати за її долю: «Коли вже на тропу ти вийдеш, Україно?»

За великим рахунком, кожен твір збірки вартий окремої розмови, але, звісно, не в рамках однієї статті. І коли вибирати, то видається доцільним, наприклад, уточнити адресатів таких знакових віршів, як «Відповідь землякам» і «Ненависті моєї сило…». Перший з названих тривалий час радянська критика адресувала так званим українським буржуазним націоналістам, але доволі впевнено можна твердити, що твір спрямований проросійському оточенню гетьмана П.Скоропадського, яке латентно було віддане ідеї «єдіной і нєдєлімой», що врешті виявилось у підготовці угоди з Росією про спільну федеративну державу. Про це, власне, і йдеться у вірші:

Болото власне – ви казали –

от двері до раю,

а нишком думали, нехай,

лиш дайте підрости,

ми ще покажем хто ми є.

.  .  .  .  .  .  .

коли замість кривавих стягів

усі побачать над собою

свого ж таки дзьобатого орла.

Звичайно, цілком певно до адресатів цього послання можна додати і білогвардійців, серед яких було чимало українців на чолі з головним російським монархістом Денікіним, справжнє прізвище якого Дейнека.

Вірш «Ненависті моє сило…» в 12-томному Зібранні творів П.Тичини має підзаголовок «В дні після смерті В.І.Леніна». Цього «доважку» у збірці «Вітер з України» не було, він з’явився, як і зміни до тексту, більш, ніж через три десятиліття (під тиском, фактично, настанов радянської критики), щоб адресатом твору зробити ватажка більшовиків. Але ж у первісній редакції йдеться про меншість:

І тільки меншість не загасла,

своїх прапорів не міня.

І тільки меншість певна цілі.

І коли б Тичина справді мав пієтет до Леніна, то не оприлюднював би уже через два роки, у 1926-му, уривок з поеми «Чистила мати картоплю», де вождь пролетаріату характеризується як ворожий персонаж:

«Ленін-антихрист явився, мій сину,а ти проти мене. Треба боротись: ворог явився».

Є вагомі підстави вважати, що вірш «Ненависті моєї сило…» навіяний авторові у дні чергової, 110-ої, річниці від дня народження Тараса Шевченка, звідси оте «тяжко мені ЗНОВ», себто, як і в попередні дні вшанування пам’яті Кобзаря. Та й вельми красномовна причина болісних переживань: «Бо головного в нас титана уже нема, нема». Хто головний титан для нас, українців, здається, всім зрозуміло.

Не можна обійти увагою програмний вірш «За всіх скажу…», адже в ньому йдеться про авторове розуміння покликання поета: «За всіх скажу, за всіх переболію, / я кожен час на звіт іду, на суд», і засвідчено розквіт його творчих сил: «Я дійшов свого зросту і сили». Як слушно зауважила Е.Соловей, що «За всіх скажу, за всіх переболію…» було «настільки точним вираженням продиктованого добою осмислення місії поета, що слідом за автором цих слів їх не просто повторив ще молодий сучасник, а й виніс на обкладинку своєї першої книжки: це була збірка Олекси Влизька «За всіх скажу» (1927)».

Зрозуміло, що в умовах московського тоталітарного режиму Павлу Тичині не завжди вдавалося дотримуватися проголошеного ним поетичного кредо, але своє «за всіх скажу» він сповнив – і не раз, особливо в період Другої світової війни, коли від імені всіх українців проголосив:

Я єсть народ, якого Правди сила

ніким звойована ще не була.

І дуже показово, що ці слова не тільки піднімали дух українців у роки німецько-радянського протистояння, але й стали гаслом двох Майданів – Помаранчевої революції і Революції Гідності. Відлунюють вони в наших серцях і нині – у дні битви з рашистською ордою.

Свіжий подих «Вітру з України» ми відчуваємо і сьогодні. Сила Тичининого слова, високий поетичний стиль утвердили цю збірку як одне з видатних явищ української поезії,як важливу вістку про Поета і його час.

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.