“Українська літературна газета”, ч. 4 (372), квітень 2025
Доля поневоленої нації завжди трагічна – доводиться існувати, по суті, в концтабірному режимі: хочеш вижити – роби те, що вимагають наглядачі. І це стосується всіх – від найвищих посадовців до звичайних хліборобів. Не винятком є і письменники. Власне, особливо письменники, адже вони володіють словом і можуть впливати на широке коло співвітчизників. Тому й не дивно, що в часи найжорстокішого московського деспотизму чи не найголовнішими «врагамі народа», що потребували постійного контролю, стали саме українські письменники, сотні яких безжально знищили, а уцілілих примусили до співпраці.
Тепер, коли ми осмислюємо наше колоніальне минуле, знову ж таки, саме письменники «радянської» доби потрапили під пильну увагу багатьох критиків, бо вони славословили владу, отже… Безперечно, все це треба аналізувати, але не зопалу, а через ретельне вивчення, щоб висновки були об’єктивними. Чи потрібно, скажімо, беззастережно осуджувати українських «радянських» поетів, котрі писали так звані вірші-паровози відповідного змісту, без яких поетична збірка не мала шансів потрапити до друку? Вони ж не всі, далеко не всі були затлумлені кремлівською пропагандою і йшли на компроміс, щоб мати можливість творити і, попри все, плекати українську літературу, берегти і розвивати рідну мову. Знаю це не з переказів, а як свідок деяких відвертих розмов поетів того смутного часу. І стверджую: були вони не меншими патріотами, аніж ті, що сьогодні їх звинувачують в пособництві поневолювачам. «В країні горбатих доводиться або бути горбуном, або в крайньому разі видаватися ним» (Мопассан).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
На жаль, у нашому інформаційному просторі, в статтях і книжках літераторів час від часу з’являються некоректні оцінки письменників «радянського» періоду. До того ж, іноді оприлюднюються глумливі небилиці, що принижують особистість. І тут, уже традиційно, під хворобливу уяву деяких критиків в першу чергу потрапляє Павло Тичина. Чого тільки не понавигадували деякі «дослідники»! Так, один з них переконував, що поет замолоду почав оспівувати більшовицьку владу, але конкретно не вказав, коли ж саме. Може у 26-річному віці, коли створив «Золотий гомін» і «Думу про трьох Вітрів»? Чи 27-річним, коли написав «Скорбну матір» і «Пам’яті тридцяти»? Чи 36-річним, коли оприлюднив уривок з поеми «Чистила мати картоплю», де про Леніна йдеться як про антихриста? До слова, замолоду, ще з 1914 року, Тичина належав до молодіжної організації «Братство самостійників» разом зі своїми друзями Василем Елланом, Аркадієм Казкою і коханою юнкою Інною Коновал. І вже тоді прийняв присягу братства, в якій, зокрема, проголошувалось: «Великий Боже, (…) складаю тобі урочисту присягу: все своє життя присвятити справі визволення українського народу. Сином якого я з Твоєї волі є». А далі були слова, що можуть багато чого прояснити в житті і творчій діяльності поета: «Милостивий Боже, Ти знаєш, що чужинці тепер панують над нами, отже, благаю Тебе – якщо примушуватимуть мене обставини вимовляти слова присяги, не згідної з цією моєю присягою, примушуватимуть не для особистої користі – тільки щоб повсякчас виконувати цю мою присягу й передати її дітям, не вважати того гріхом, бо інакші слова вимовлятимуть тільки уста уярмленого, а не серце щире і душа вільна».
Маємо і такий приклад недбалості творців документального фільму «Будинок «Слово»», які озвучили «історичний факт»: мовляв, Хвильовий любив Сосюру і не любив Тичину. А як же тоді розцінювати дарчий напис Миколи Хвильового у його книжці «Камо грядеши» (Х.,1925): «П.Тичині – моєму вчителеві і другові з любов’ю й пошаною»? Не завжди треба довіряти чуткам і анекдотам.
Найприкріше, що Павла Тичину намагаються зробити об’єктом глузувань, приписати те, що насправді не було йому притаманним. Особливо у тренді у «знавців» теза: Тичина страшний боягуз. Ця вигадка, освячена деякими нашими інтелектуалами (без іронії), починає визрівати в якусь аксіому, в яку треба безоглядно вірити. Бо воно ж, звісно, коли відомий літературознавець пише, що «полохливість була суттю натури Павла Тичини», то чом же не підхопити таку нібито ж авторитетну думку. А те, що немає вагомих доказів, то їх же можна й вигадати, як це зробили творці художньої стрічки «Будинок «Слово»: нескінчений роман», в якому Тичину зображено (радше виставлено) нікчемним боягузом, що лякливо знітився, ставши свідком злочину, а потім, щоб уникнути репресій і показати свою відданість, передає чекісту Акімову вірш «Партія веде». Така, даруйте, відверта брехня викликає розпач. Звичайно, художній твір передбачає право автора на вимисел, але ж треба мати хоч якесь почуття такту, врешті совість.
До речі, щодо вірша «Партія веде». Він був написаний на замовлення дитячого журналу як піонерська пісенька, писав автор «пісеньку» приблизно цілий рік, але замовник відмовився публікувати, вважаючи твір маловартісним. І лише за збігом обставин (не з ініціативи Тичини, а на прохання московського журналіста) цей частівковий віршик потрапив на шпальту газети «Правда». І прикметно, що ця публікація дала підставу не одному критику визначити дату «смерті» Тичини як поета. Ба більше: вони заходилися писати і про його духовну смерть, продану душу, замерзле серце… При цьому, як правило, стверджують, що поет пішов на це добровільно. Тільки як, скажіть, «самознищений» і «духовно мертвий» поет Тичина у роки Другої світової війни зміг написати низку таких високопатріотичних віршів, присвячених Україні? Згадаймо лише назви деяких з них: «Мій народ», «Голос матері», «В безсонну ніч (Дума про Україну)», «Українському народові, «Матері забуть не можу», «Тобі, народе любий мій», «Слово»… І це ж він, Тичина, у грізний час війни заявив від імені всіх українців: «Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була». То про яке самознищення і духовну смерть може йти мова? А хіба нікчемний боягуз міг задекларувати в умовах сталінщини: «Україні, її люду хочу вічно я служити»?
Якось ще можна зрозуміти, коли про Тичину пишуть всякі нісенітниці люди далекі від літератури. Але виглядає геть неприйнятним, коли вдаються до цього письменники, так би мовити, колеги по перу. Ось відомий і шанований автор у книжці «Письменник про письменників» розділ, присвячений Павлу Тичині, назвав «Геній із замерзлим серцем» і, на превеликий жаль, окрім деяких сумнівних тверджень, ще й чомусь зацитував із зарубіжних джерел доволі безглуздий вислів про нашого поета. І це в той час, коли публікації поезій Тичини в Бельгії, Франції, Італії, Німеччині, Британії, Нідерландах, Чехії, Польщі, Туреччині спричинили захопливі відгуки: «геніальна особистість», «не схожий ні на кого з європейських поетів», «свою поезію наснажує тільки йому властивою чарівністю», «поет великий у міжнародному масштабі»… Що ж стосується замерзлості, то більш чутливого серця ніж у Тичини важко уявити, недарма ж один зарубіжний поет назвав його «найлюдинолюбнішим з людинолюбних». А відомо ж: «раз добром нагріте серце вік не прохолоне» (Т.Шевченко).
Подивувала своїм тичинознавчим «дослідженням» авторка книжки «Код нації», в якій, за словами рецензента, «сучасне прочитання життя митців допомагає розкривати їхню справжню сутність», і як доказ цьому подає уривок з розділу про Тичину: «Перед смертю здіймав догори руки, все диригував невидимим хором з оркестром. «Причалив», на жаль, на чуже місце, бо для тих, хто продав душу, не передбачено персональних апартаментів (раніше в тій же ямі лежав меценат і купець Григорій Гладинюк). Ліда перевірила всі його щоденники і повирізала «компромат». Особливо – згадки про інших жінок. От і вийшов нудний комуністичний образ. Образ генія, який уклав з дияволом «вигідний контракт»».
І оце така «справжня сутність» поета? Таке «сучасне прочитання»? По-перше, диригував Тичина не перед смертю, а під час операції, перебуваючи під наркозом. По-друге, поховали його не «в тій же ямі», а на тому місці (сам поет ніколи б цього не допустив, але по смерті не міг впливати на рішення владних інстанцій). По-третє, дружина Лідія Петрівна дійсно «переглянула» щоденникові записи, але це не означає, що образ поета «вийшов нудним комуністичним», бо багато цінних нотаток збереглося. Стосовно ж «продав душу», то тут авторка грубо помиляється: Павло Тичина не продав, а віддав душу Україні і рідному народові. І про це свідчать не лише його вершинні твори, а й громадська, редакторська, наукова, публіцистична, меценатська діяльність. Окремо слід би було сказати про освітянську діяльність на посту міністра, коли він (на відміну від сучасних горе-міністрів) у часи сталінщини мав мужність відстоювати національний зміст освіти, надавати першочергового значення вивченню української мови. А в останнє десятиліття свого життя був, фактично, в опозиції до влади: ставав на захист письменників; відмовлявся писати і підписувати статті , спрямовані проти шістдесятників; відверто говорив у найвищих партійних кабінетах про незадовільний стан української мови… Багато уваги приділяв опіці й вихованню письменницької зміни, а тому й маємо надзвичайно теплі спогади про Тичину:
«Ні, не в праві ніхто чинити суд над Тичиною! Для мене він завжди залишиться внутрішньо чесним, трагедійно чистим». (О.Гончар).
«Я мав щастя знати Павла Тичину». (Д.Павличко).
«Я щасливий і гордий з того, що знав, слухав і вивчав великого поета, що народився на одній з ним землі». (Б.Олійник).
«Про Україну Тичина говорив як про живу людину. Навіть не в алегоричному плані, а як про конкретну матір кожного з нас! (…) учив любити Україну як найбільшу цінність життя». (Д.Степовик).
У свій час предметний урок як треба шанувати нашого геніального поета подав грузинський класик К.Гамсахурдія. 1969 року він приїхав до Києва на Декаду грузинської і, перш ніж поселитися в готелі, вирушив до могили Павла Тичини, яку засипав червоними тюльпанами.
Нещодавно побачила світ книжка українського письменника «Феєрія духу», присвячена Павлові Тичині. Хороший задум автора, який, на мій погляд, реалізований не зовсім вдало, з певними неточностями. Особливо прикро вражає те, що батько поета зображений гірким п’яницею. Батько, який, за словами Тичини, любив пасіку, садівництво, привчав дітей до музики і співу, дбав про їхню освіту, навчав грамоти сільських дітлахів, вчив стояти за правду і справедливість… Все це якось не схоже на банального п’яничку. Згадував поет і не дуже привабливі риси батька – його гарячкуватість, сварки з дружиною, однак засвідчував: «Від батька я багато чого взяв». А Тичина ж був взірцевим інтелігентом, людиною високої культури, інтелектуалом і мав багатогранний творчий талант. Все ж таки і художній твір, якщо він біографічного чи історичного жанру, повинен спиратися на правдиві факти.
Необхідно сказати кілька слів і про такий собі мюзикл «Ти (Романтика)». Автори цієї доволі примітивної речі пішли далі від усіх у паплюженні імені поета, заявивши: у Тичини руки в крові. От просто так, без всяких пояснень вбивають у голови юного покоління цинічну дурницю про нашого геніального поета. Але що найдивовижніше: відома письменниця, лавреатка Шевченківської премії захоплено прокоментувала цей мюзикл, наголосивши, що з ним примусово ( ! ) потрібно ознайомити всіх підлітків.
Звичайно, минуле не минає безслідно. І ми повинні знати його у всіх проявах, засвоювати уроки на майбутнє. Тож нам не оминути і співпраці письменників з московським окупаційною владою. У Еразма Ротердамського є на перший погляд парадоксальна максима: «Найвища мудрість полягає в тім, щоб у потрібному моменті вдавати із себе дурня». На мою думку, щось подібне вчиняли у підневільні часи і наші «радянські» письменники, вдаючи із себе наївних простачків, що нібито по-справжньому інфіковані московсько-імперською ідеологією, і оспівували керівну партію, зберігаючи у серці українську національну ідею. Тут доцільно буде згадати тичининські слова, що були вписані, здавалося б несподівано і нелогічно, у простенький прохідний вірш про дружбу двох народів у 1960 році, і вони, ці слова, звісно ж, не потрапили до друку:
Радощі і чорну днину –
все я з вами розділю.
Любите ви Україну –
я ще більш її люблю.
Сказано, по суті, від імені усіх тодішніх уярмлених українських письменників, котрі, якщо вони не заплямували себе доносами і наклепами, гідні нашого пошанування, бо залишили по собі багато вартісних творів, які є вагомим надбанням нашої літератури. А все оте «радянське» одописання – хай стане одним із пунктів обвинувачення на майбутньому суді над московським колоніалізмом, адже паплюження вільної творчої думки це складова геноциду українського народу.
м. Київ
- Свідомо не називаю прізвища авторів, бо справа не в прізвищах, а в тенденції.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.