СВІТ СКОВОРОДИ У СПРИЙНЯТТІ ПАВЛА ТИЧИНИ
“Українська літературна газета”, ч. 2 (346), лютий 2023
Закінчення. Початок див. https://litgazeta.com.ua/articles/hryhorij-donets-iak-zhe-meni-ne-liubyty-skovorody/
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Поет завжди брав якнайактивнішу участь у відзначенні всіх пам’ятних дат, пов’язаних з іменем Григорія Сковороди. Навіть перебуваючи в евакуації під час Другої світової війни, став одним з організаторів заходів до 220-річчя філософа в Уфі. Ще відбувалися воєнні дії (1944 рік), а саме за ініціативи Тичини до 150-х роковин смерті Сковороди із сплаву алюмінію і олова від фашистських куль був виготовлений унікальний значок «Григорій Сковорода. 1794 -1944». Того ж, 1944-го, П.Тичина разом з М.Рильським відвідав Сковородинівський заповідник у с.Сковородинівці, де були присутні члени українського уряду і де вперше з вуст завідувачки кафедри літератури Анастасії Ніженець прозвучала пропозиція надати Харківському педагогічному інституту ім’я Григорія Сковороди. Цю ідею гаряче підтримав у своєму виступі міністр освіти Тичина: «Дійсно, кому, як не Харківському державному педінституту, носити ім’я видатного філософа і поета». А згодом зробив усе від нього залежне, щоб цю пропозицію реалізувати, що й сталося 1945 року. Павло Григорович став ініціатором і редактором видання «Харківських байок» (Київ, 1946), вважаючи ці твори Г.Сковороди важливим виховним засобом учнівської молоді. Як академік Тичина активно сприяв академічному виданню творів філософа у двох томах (Київ, 1961). Відомо, що поет опікувався увічненням пам’яті Сковороди в Угорщині, в Токаї. З метою популяризації поетичної спадщини філософа Павло Григорович заохочував композиторів писати музику до віршів Сковороди, зосібна П.Козицького, який саме з ініціативи поета написав дві такі пісні.
Окремо варто згадати уславленого українського педагога із світовим ім’ям Василя Сухомлинського, який за основу свого вчення взяв ідеї Сковороди. І саме філософія серця визначила погляди видатного освітянина, котрий в основній праці «Серце віддаю дітям», зокрема, стверджував: «Щоб стати справжнім педагогом, вихователем дітей, треба віддати їм своє серце, пройти школу сердечності, тобто пізнати серцем все, чим живе, про що думає вихованець». Річ у тім, що талановитий педагог очолив знамениту Павлиську школу в той час, коли міністром освіти України був Павло Тичина, який всіляко підтримував освітні і виховні принципи Василя Олександровича, називав його сучасним Ушинським, вбачав у ньому славного послідовника педагогічним засад Григорія Сковороди, особисто відвідав школу в Павлиші. До речі, і Сухомлинський ставився до Павла Григоровича з великою повагою і навіть присвятив йому вірш, в якому діяльність Тичини охарактеризував як «благородне служіння Батьківщині дорогій».
Павло Тичина був широко обізнаний у царині філософії, але серед сотень всесвітньовідомих мудреців його улюбленим став саме Григорій Сковорода. І тут справа, звісно ж, не в тім, що Сковорода буцімто «перший розум наш», що з легкої руки поета-шістдесятника необачно стало ледь не прописною істиною. Цю думку заперечував сам Григорій Савич: «Високо мудрувати – означає ніби в наш вік народилась істинна премудрість, невідома давнім вікам і нашим предкам». Чи не тому наш мудрець, наприклад, ніде навіть не згадує Володимира-хрестителя, напевне розуміючи, що і морально-етичні норми, і мислення русичів і без хрещення були на належному духовному рівні (на відміну від деяких наших теперішніх діячів, що абсолютно умовний день хрещення Русі возвели безглуздо в такий же умовний День державності – так ніби до прийняття християнства ми не мали своєї держави). Через те Сковорода не тільки рясно цитував Біблію, але й весь час звертався до античних «язичницьких» філософів, не цурався усної народної творчості (приказок, прислів’їв). І він, очевидно ж, неспроста скіфів називав слов’янами, згадуючи про легендарну «охоронну» грамоту, надану Олександром Македонським скіфам. Напевне Сковорода, як і його попередник, видатний український філософ ХVІ ст. Станіслав Оріховський, вважав себе нащадком скіфів і сарматів, як, до речі, і Богдан Хмельницький, якого Сковорода уславив у вірші «De libertate». Той же Оріховський, якого в Європі називали «сучасним Цицероном», писав про деяких античних мудреців: «Вся Русь вшановує видатних скіфів Токсаріда і Анахарсіса». Відомо, що скіфами були і знаменитий афінський оратор і політичний діяч ІV ст. до н.е. Демосфен, і грецькі філософи ІІІ ст. до н.е. Біон Борисфеніт, Сфер Боспорський… Як тут не згадати слова Геродота, котрий писав, що він не знає жодного значного грецького філософа, який не був би скіфом. Коли ж взяти до уваги праці Цельса, Е.Шюре, О.Блаватської, Дугласа Ріда, Л.Силенка та ряду інших дослідників, то тривалість нашої філософської думки небезпідставно вбачатиметься від напівміфічного Рами, від Будди, Заратустри, основоположника християнства, які мали орійсько-скіфсько-сарматське походження.
Врешті, зауважмо, що сучасні українські філософи визнають: «Філософська думка українського народу походить із глибини віків. Вже тисячі літ тому наші далекі предки ставили і вирішували суто філософські питання, котрі хвилюють людство і посьогодні. Наукові факти свідчать про те, що вже в часи праукраїнської Трипільської культури утворилася самобутня міфологічна система світобачення, що здійснила могутній вплив на індоарійський та ранньоантичний світ» (Історія філософії України.- К.,1993).
Слід додати, що Павло Тичина був не тільки знавцем світової філософської спадщини, але й ґрунтовно студіював історію, в тім числі й добу Трипілля, про що свідчить, зокрема, його домашня бібліотека. Те, що Тичина проглядав культурну й цивілізаційну традицію України на далеко глибше часів Київської Русі, ми переконуємось бодай з його твердження про давність української мови і наявність письма в українців «ще задовго до прийняття ними християнства». Одним словом, теза про «перший розум наш» тут недоречна.
Павло Тичина відчував спорідненість із внутрішнім світом Сковороди, вбачав у його злетах думки і мудрих настановах одвічний потяг української душі до духовності, до любові, до краси, до гармонії з природою, до вільного мислення… Сковородинське прагнення мати «духовний меч», мрія про «горню республіку», заклик пізнати свій народ і себе в ньому, роздуми про «сродну» працю – все це, безперечно, було близьким Тичині, як і переконання філософа, що «з усіх втрат втрата часу найтяжча», як і застереження не «втрачати на пусте» дні, як і любов до читання: «О книги, найкращі порадники! Найвірніші друзі!»…
Мав рацію Олесь Гончар: «І складом характеру, і своєю внутрішньою духовною суттю Тичина найближче стоїть до генія Григорія Сковороди. Обом їв було даровано природою чути Всесвіт, чути музику сфер, чути Бога…». Поет справді «одушевлявся Сковородою» (В.Шаян), наш мудрець дійсно був «духовним батьком П.Тичини» (Ю.Лавріненко), його, Тичини, «апостолом все ж таки був Григорій Сковорода» (Є.Сверстюк), «Тичина вів внутрішній діалог зі Сковородою» (Д.Дроздовський).
У зв’язку з вище сказаним незайвим буде спростувати ще один міф про Сковороду. Існує думка, що в час остаточного «єкатєрінєнского» поневолення України, в добу повстань і бунтів, що явили цілу когорту славних українських месників – Довбуша, Гаркушу, Пугачова, Гонту, Залізняка, мандрівний філософ залишався аполітичним, не виявляв солідарності з національно-визвольним рухом. Тож, наприклад, на переконання Миколи Шлемкевича, саме з цієї причини «сковородянська людина» не може бути взірцем для українців. Одначе, як слушно зауважує Валерій Шевчук, заперечуючи політичну інертність Сковороди, «це не так… просто дослідники не навчилися читати його текстів як системи шифрів». Бо й справді: хіба ж сковородинська філософія, проголошені ним істини не дотичні до всіх сфер людської діяльності? Хіба вони не покликані виховувати «вибрану» – духовну людину? Це ж власне основа основ зрілого суспільства і взірцевого політичного устрою. А хіба не спростовує аполітичність Сковороди його думка: «Що дасть точна наука і політика без благого серця? Хіба що стане знаряддям злоби, підступу, мечем в руках біснуватого»? А його ода свободі «De libertate» хіба це не політика? Врешті, народ потребує в часи поневолення не лише повстанців, але й духовних провідників, то, може, місія Сковороди полягала в тому, щоб бути «великим Учителем цілої нації» (В.Шаян)?
Невипадково такий активний політик, непримиренний борець за визволення українського народу, як Дмитро Донцов, надзвичайно високо підносив нашого мудреця і присвячену йому статтю промовисто назвав «Дороговказ Григорія Сковороди нашій сучасності». Недаремно філософ-релігієзнавець, видатний дослідник українського етносвітогляду Володимир Шаян вважав Сковороду «пробудником пробудників», стверджуючи, що саме він оформив «у філософську систему світовідчування, досвід і завдання нації на шляху до величного самоусвідомлення». Неперебутня актуальність думок Сковороди має і політичну складову, через це Дмитро Чижевський мав переконання: «Якими б шляхами не пішов духовний розвиток України, (…) все нові й нові зустрічі з постаттю Сковороди необхідні. Ця постать буде безумовно що дальше зростати та притягати до себе ще більшої уваги, ніж досі».
На злободенності думок Сковороди важливо наголосити, щоб ствердити, що Павло Тичина, звертаючись до образу мандрівного мудреця, не прагнув відсторонитися від дійсності, в чому його звинувачували деякі критики, а хотів духовно наснажитись і, як зазначав сам поет, «ще більше зміцніти». Та й не треба забувати, що Тичина мав філософський склад розуму і чутливе серце, тож сковородинський кордоцентризм був йому прийнятним, сказати б, природним. Сергій Єфремов уже після виходу першої збірки поета назвав його «дивним мрійником з очима дитини і розумом філософа». Олександр Білецький 1924 року писав про Тичину, що «він не лише майстер звуку, чудесний лірик природи», але й «філософ, деякими рисами близький до Сковороди». Отже, Тичина «побратався» із Сковородою цілком закономірно – на рівні духовності. на спільності багатьох філософських поглядів. Безумовно ж, Павлу Григоровичу близьким було і ставлення до ортодоксального християнства (та ще й в московсько-імперській інтерпретації) нашого філософа, який відрізняв істинну віру від пишнот церковних обрядів, зневажав лицемірство попів-святенників та удавану побожність чернецтва.
До того ж, ці видатні постаті були однаково щедро обдаровані багатогранним творчим талантом. Обидва мали великий поетичний дар, неабияке малярське уміння (збереглися оригінали їхніх малюнків), небуденні здібності до співу і музики (і Сковорода, і Тичина були хористами і регентами хору, вправно грали на кількох музичних інструментах , володіли композиторським хистом). Кожного з них природа наділила розвиненою інтуїцією і навіть яснобаченням. Обоє були спраглі до читання, мали енциклопедичні знання, легко опановували іноземні мови… Навіть у побуті і в стосунках з людьми у них було багато спільного. Як і Сковорода (за спогадами його улюбленого учня Михайла Ковалинського), Тичина одягався пристойно, але просто, був невибагливий до їжі, вставав на світанку, любив прогулюватись на природі, приязно ставився до людей незалежно від їхнього стану, розраджував засмучених, ділився з незаможними, вибирав та любив друзів за їхнє серце… Власне сам поет стверджував: «у нас із Сковородою багато де в чім схожого».
Оскільки Павло Тичина був «інтуїцією і почуттям приведений до традицій Сковороди» (Ю. Шерех), то, зрозуміло, що це певною мірою вплинуло на його поетичну творчість, особливо ранню. Звичайно, мова тут не йде про пряме наслідування, а про глибинний ідейно-художній зв’язок, де присутня енергетика духовності, обожнюється природа, використовуються міфологічні і біблійні образи та сюжети, струмує щира сердечність… Саме тому Василь Барка був переконаний: «Без джерел, відкритих в «Саду божественних пісень» не було б найкращої світляної течії в «Сонячних кларнетах»; а Марина Павленко провела цілком слушну паралель: «Тичининські «Сонячні кларнети» – це фактично той самий «Сад божественних пісень» тільки перенесений геніальним пером в іншу епоху».
Прикметно, що і Сковорода, і Тичина – кожен у свій час – були причетні до етапних поступів у нашій літературі. Так, Сковорода «завершив понад двохсотрічний шлях розвитку силабічного віршування в українській поезії і започаткував силаботонічне віршування, засноване на народнопоетичній основі» (О.Мишанич). Тичина витворив на початку ХХ ст. вершинне поетичне явище – свій неповторний «кларнетизм», що, на думку Сергія Єфремова, «поклало межу в нашому письменстві».
Взагалі питання взаємозв’язків у творчості Сковороди і Тичини – окрема тема, що розкриває для досліджень широкий простір, багато в чому ще не осягнутий.
На жаль, колоніальне становище (куди жорстокіше, ніж у ХVІІІ столітті!), а відповідно – несприятливі життєві обставини, не дали Павлові Тичині можливості сповна виявити себе послідовником улюбленого філософа, як і розкрити до кінця свій поетичний геній. На відміну від Сковороди, Тичину світ (комуно-московський режим) таки зловив. І якщо Сковороді доводилось одягати маску вкрай рідко (скажімо, коли співав у придворному хорі), то Тичині – вдавалося знімати її лише епізодично (якщо не брати до уваги ранній період творчості). Але поневолення фізичне ще не означає рабства духовного. Як мовив Григорій Савич, «невидиме сильніше видимого». Коли Сковороді вдалося втілити «свою філософію у своє життя» (Д.Чижевський), то Тичині доводилося багато чого тамувати в собі – «своє на дні душі лежить». Себто своє, істинне – приховане, але ж не знищене. Показово, що Леонід Новиченко, характеризуючи Павла Григоровича, як «особистість складну, незвичайну, глибоко сховану», згадував: «Недаремно Бажан, обережно торкаючись якихось (прямо не названих) тогочасних і завтрашніх українських проблем, замислено казав: «А хто з нас знає, що думає Тичина? Ніхто, мабуть, не знає. Особистість великою мірою закрита».
Тичині, як і Сковороді, була близькою традиційна українська філософія серця. Серця, яке на переконання нашого мандрівного мудреця є джерелом і думок, і почуттів, і вчинків: «Дійсною людиною є серце в людині»; «Голова усього у людині є серце»; «Ніщо так не дивне, як безодня святого серця»… Серця, биття якого відчувалося у поетичній творчості і в роздумах Павла Тичини: «Десь на дні мого серця заплела дивну казку любов»; «Натхніть серця піснями!»; «Як страшно!.. людське серце до краю обідніло»; «Стріляють серце, стріляють душу – нічого їм не жаль»; «Хіба великий талант може бути без серця?»; «Нема сильніш од землетрусу, як потрясать серця людей»… Свій , ймовірно останній, вірш Павло Григорович назвав «В серці у моїм…», кінцевий рядок якого – «серце стогне, як уся земля».
Дещо перефразувавши слова Леоніда Кисельова, маємо підстави сказати: «Вони зустрілися у вічності – Тичина і Сковорода».
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.