Григорій Донець. «Аероплань, душе моя, аероплань…»

421

ДО 100-РІЧЧЯ ВИХОДУ В СВІТ ЗБІРКИ ПАВЛА ТИЧИНИ «В КОСМІЧНОМУ ОРКЕСТРІ»

Після видання перших трьох поетичних збірок – «Сонячних кларнетів», «Замість сонетів і октав» та «Плугу», кожна з яких, на думку Станіслава Тельнюка, гідна була Нобелівської премії, Павло Тичина не тільки заявив про себе як поет європейського масштабу, але й накликав неабиякі неприємності. Його письменницька слава зростала одночасно з ненавистю до нього  – як барда УНР – з боку більшовицьких каральних органів. Достеменно відомо, що вже від початку 1920 року Тичина перебував під пильним стеженням чекістів, що врешті призвело навесні 1923-го до його арешту, і лише втручання впливових партійних діячів М.Скрипника та В.Еллана-Блакитного врятувало поета від тривалого ув’язнення, а то й можливого розстрілу. Власне, всі 20-ті роки минулого століття були для поета надзвичайно складними і загрозливими: переслідування, нищівна критика, ленінський голодомор, смерть рідних і близьких людей, розпач від втрачених сподівань, пов’язаних з поразкою Української національно-визвольної революції… «Стоїть сторозтерзаний Київ/ і двістірозіп’ятий я».

Тодішній душевний стан Тичини розкривається в його листах періоду 1920-х до майбутньої дружини Лідії Папарук, як от: «Скільки брудного в житті! І все це воно втягує тебе і викривляє і душить – і сенсу, глузду не знаходжу в нім. […] Як все це скучно, коли вже щось виправдовувати приходиться. […] Буденщина, брехня і твань, і самота моя велика». Або ж: «Живу знову так, як і перед цим. Метаюсь. Те метання не від того, щоб я не знав куди йти, навпаки, – свої ж очервонені міщани не дають мені туди йти, путь загороджують, не пускають. […] Серед пльоток, серед доносів, серед підступу попробуйте творити!». Неспроста близький по духу поетові побратим по перу Микола Чернявський саме тоді, в 20-ті роки, зробив дуже характерний дарчий напис в одній своїй книжці:

 

Бескетові самотньому

На морі сонцезлотному

Печальнику пустині

Павлу Тичині.

 

Одначе в жодному разі не можна говорити про якусь серйозну творчу кризу, а тим більше про занепад духу нашого поета. Про це, зокрема, свідчать і такі рядки з його листа до Лідії Папарук: «Дихають в моїй душі вітри великі, і океани ворушаться, і грози пролітають. Сумують гори на верхів’ях і упираються, щоб не сповзти униз…»

Ось у такому протистоянні гнітючої дійсності й духовно-творчих поривань народився знаменитий тичининський поетичний цикл «В космічному оркестрі», що у липні 1921 року був опублікований у часописі «Шляхи мистецтв» №2, а в грудні того ж року вийшов окремим виданням у Харкові. Доля цього твору, як і багатьох інших, була непростою. За радянської доби майже упродовж 60-ти років цикл ніколи цілісно не передруковувався і вдруге повністю опублікований аж 1980-го у першому томі Зібрання творів Павла Тичини, через  13 років по смерті поета. Щоправда, 1923 року побачило світ друге видання збірки, але це було здійснено не для радянського читача, а в «польському» Львові.

Поема-цикл «В космічному оркестрі», безперечно, стала видатним явищем нашої літератури, «рідкісним зразком поезії ХХ віку» (Н.Над’ярних), хоч і має доволі суперечливі оцінки літературознавців і залишається недостатньо осмисленою. Відомо, що на початку ХХ століття космізм був надзвичайно популярним у філософії і в літературі, саме тоді сформувалося і близьке до космізму вчення про ноосферу. Для Тичини ці новітні «космічні» віяння були цілком прийнятними, бо відповідали його світогляду і розмаху мислення («над мною, підо мною горять світи, біжать світи музичною рікою»). До того ж, космізм із глибин тисячоліть притаманний українському етнічному світорозумінню, що засвідчують, зокрема, найдавніші наші колядки про створення світу, з образами сонця, місяця і зірок. Тож закономірно, що в той трагічний і підлий час від земної суєти і людських марнот душа поета рвалася у безмірні простори Всесвіту, до висот духовної царини. Сам Тичина пізніше пояснював появу твору  таким чином: «найшла на мене туга, і я з революційними мотивами вихопився вгору, понад землею побував».

Відразу після виходу збірка викликала неабиякий резонанс. Чи не першим висловив своє захоплення Лесь Курбас, котрий, завітавши до Тичини, емоційно кілька разів поспіль вигукнув: «Ви мене на голову поставили!», себто перевернув його цілком. Славетний режисер навіть планував інсценізувати у «Молодому театрі» цикл «В космічному оркестрі», та, на жаль, цей задум не був зреалізований. Олександр Білець­кий у захваті говорив: «Подумати тільки, цей співець української природи, української землі лине мрією у космічні світи»; а у дослідженні «Двадцять років української лірики (1903 – 1923)» писав: «…він надрукував до цього часу лише чотири окремих збірки, з яких четверта  –  маленька брошура («Сонячні кларнети», «Плуг», «Замість сонетів і октав», «В космічному оркестрі») – але й цього досить, щоб оцінити в Тичині талант не тільки українського, але – без ніякої гіперболи – загальноєвропейського значення». Як бачимо, видатний вчений збірку «В космічному оркестрі» ставив у ряд високохудожніх творів, що гідні всеєвропейського визнання.

Не забарилися і критичні стріли на адресу «космічного» циклу, в якому, за словами самого Тичини,  «критики побачили тільки те, що їм заманулося побачити, а саме: відрив від землі і сягання в небесні сфери». Немає потреби наводити сьогодні ті безпідставні випади проти тичининського твору, адже вони виголошувались у руслі панівної більшовицької ідеології, через яку, до речі, переслідувались практично всі філософи-космісти. Так, були розстріляні П.Флоренський і М.Сетницький, у тюрмі помер О.Горський, у концтаборі п’ят­над­цять років провів О.Чижевський, а кращі філософські праці К.Ціолковського і В.Вернадського не видавалися. Що ж стосується Тичини, то лише для того, щоб відчути «градус» негативних оцінок його творчості у 1920-х роках, достатньо процитувати буквально кілька слів із часопису «Нова генерація» (1928,№4), де найвидатнішого українського лірика ХХ століття називають «глибоко реакційним поетом», «самим поганим поетом, який ще й досі існує».

Прикметно, що з плином часу вже незаангажовані «радянщиною» літературознавці теж неоднозначно оцінювали цей небуденний твір Павла Тичини. І в цьому, звісно, є свій сенс, бо поет, що мріями злітав у космічне безмежжя, ногами стояв на «грішній» землі, а, як зауважив Д.Чижевський, «літературна практика залежить і від ідеології свого часу, і від соціальної структури суспільства».

Взагалі-то ця невеличка за обсягом збірочка, що має оригінальну музично-поетичну назву, безсумнівно, гідна окремої монографії. Вона має так багато мистецьких рис, філософських аспектів, світоглядно-ідеологічних нюансів, духовно високих і приземлено буденних рівнів, що дає підстави для роздумів не одному поколінню дослідників-тичинознавців. Справедливо відзначила російська дослідниця світової літератури Ніна Над’ярних: «…книжка живе. Вона загадкова й неосяжна. Вабить до себе пульсуючими почуттями». Тож спроби характеристики цього твору, як видається, ніколи не будуть вичерпані сповна.

Закінчення буде.

 

 

“Українська літературна газета”, ч. 1 (319), 14.01.2022

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

 

 

 

 

 

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!