Григорій Донець. «Аероплань, душе моя, аероплань…»

546

ДО 100-РІЧЧЯ ВИХОДУ В СВІТ ЗБІРКИ ПАВЛА ТИЧИНИ «В КОСМІЧНОМУ ОРКЕСТРІ»

Закінчення. Початок див. litgazeta.com.ua за 23.01.2022

 

Юрій Лавріненко писав, що «проблема космосу у Тичини ані антирелігійна, ані релігійна», а естетична. Думка цілком слушна, адже в цій поемі-циклі ми бачимо широкий спектр засобів тичининського поетичного письма. Тут і «кларнетична» музичність, яка ще й увиразнюється присутністю в тексті музичних інструментів (тромбон, віолончель, гобой, сурма, фанфара), кожен з яких ніби налаштовує слух на свій тембр і відповідну гучність; і знаменита поетова словотворчість, явлена низкою неологізмів (орбітно-плавко, дух-рушій, спіралити, аеролітний, федерувати, передосвітній, світ-аеростат, динамітно, нагрудений, прометейно, парасольний, аеропланити); і новаторська ритміка, і багата метафоричність, і натхненні гасла-заклики, і гнівні інвективи… Але стосовно збірки «В космічному оркестрі» визначення шановного літературознавця потребує розширення, бо мистецько-поетична основа твору має, наприклад, виразну філософську складову, що часом розгортається, за визначенням Леоніда Новиченка, у своєрідний «потік свідомості» й асоціюється із судженнями багатьох видатних мислителів.

Павло Тичина прямо вказував: «У 1-й пісні «В космічному оркестрі» – вогонь Геракліта – вогонь як першооснова всіх основ». Між іншим, Геракліт був першим грецьким філософом, що вжив термін «космос» по відношенню до Всесвіту і, зосібна, тлумачив: «Цей «космос» один і той же для всіх, не створив ніхто ні з богів, ні з людей, але він завжди був, є і буде вічно живим вогнем». Цікаво: «вічно живий вогонь» мудрець називав зовсім по-нашому – «перун». Не забуваймо, що думка Геракліта суголосна з українським етносвітоглядом, який відображений, зокрема, в нашій давній легенді: «Цар Вогонь і цариця Вода світ сотворили», що, власне, і символізує національний жовто-блакитний прапор України, оспіваний Тичиною: «збиралися під прапори, під сонячні ще й сині». (Хочеться вірити, що колись наш національний прапор стане державним, як і держава по-справжньому українською). Тож невипадково у «космічному» циклі поет найчастіше вживає саме «вогняні» слова: огонь – 9 разів, сонце – 22. Це, в свою чергу, наводить на думку про наукову геліоцентричну систему світу Коперника-Галілея-Кеплера і, знову ж таки, про нашу національну традицію, в якій сонце є найархаїчнішим і найшанованішим символом.

Слід відзначити, що Геракліт задовго до появи Біблії писав про Логос як про містичне божественне Слово, як про верховний розум, що є основою світобудови, де все відбувається відповідно цьому Логосу. А один із основоположників учення про ноосферу Теяр де Шарден говорив про вихід у галактичний простір за допомогою «космічного Слова». Тож спроба Павла Тичини вийти в космічний безмір засобом слова має свої філософські аналоги і не просто так в «космічному оркестрі» «встають сузір’я в формі літер».

Річ ясна, не можна не згадати тут і про школу Піфагора. Піфагорійська музика небесних сфер має яскраву паралель в поетичному образі тичининського Всесвіту, в його «філософсько-музичному космізмі» (І.Дзюба). «Вдивляюся в небо, як в нотную книгу», – писав поет ще в 1914 році. А на час написання «В космічному оркестрі» Павло Григорович був диригентом хору імені М.Леонтовича, вправно грав на кількох музичних інструментах, мав абсолютний музикальний слух і, подібно до піфагорійців, сприймав світобудову крізь призму музичних законів. Через те картина космосу передається поетом і у звуках: тембрами, тональністю, вібраціями, шумом; і через уявне звучання духових та струнних інструментів. Та й сама побудова поеми-циклу може підпадати під визначення музичного твору – сюїти, як влучно визначив Ігор Ольшевський. Принагідно зауважимо, що багато давньогрецьких мислителів, як і наш Григорій Ско­во­рода, не­роз­рив­но пов’язу­вали між собою мислення і музику, були вмілими музикантами, а у філософських школах Платона й Аристотеля обов’язковим було навчання музики.

Присутній в «космічному» циклі й дух «благословенних чисел», співвідношення яких, за Піфагором, є джерелом гармонії космосу. Це, до речі, має прямий зв’язок з астрономічною наукою, де математика відіграє роль незамінного інструмента і, в першу чергу, саме завдяки дослідженням космічних неперервних величин виникло поняття «ірраціональне число», що дає можливість, хай і умовно, означати безкінечне.

Слід згадати й те, що у піфагорійців існував культ Сонця, схід якого вони неодмінно зустрічали щоранку. І як тут знову не згадати вічний вогонь Геракліта, і нашу, Дажбожих онуків, традицію, і Тичинине «Я – сонцеприхильник, я – вогнепоклонник», і найчастотніше слово «сонце» у поетовій збірці. До слова, в тичининському тексті ще й проглядається схожість з теорією О.Чижевського, згідно з якою активізація вивержень на Сонці провокує суспільні зрушення, спричиняє війни і революції, тож криваву історію людства («кров’ю землю напаяють, і знов у землю тліть ідуть») автор пояснює не лише рівнем свідомості, але й тим, що «Сонце в артерії землі пригоршні вогню сипало – от звідки кров».

У поетовому «космічному оркестрі» – «підвладне все одній руці», себто зорганізовано в єдину довершену структуру. Це напряму перегукується з думками Сократа і Аристотеля, які вважали, що космос, на відміну від хаосу, впорядкований. Власне «космос» у перекладі з грецької і означає «порядок». А оскільки у Тичини ота «одна рука» є «дух-рушій», «дух, що пройняв єси все», то тут уже вбачається теософське уявлення, що, до певної міри, дотичне до теорії Лейбніца, згідно з якою узгодженість і єдність Всесвіту регулюється самосущими духовними субстанціями – монадами. А від неї, лейбніцівської теорії, недалеко і до релігійного розуміння Бога. А це логічно ставить питання: чи вірив Павло Тичина в Бога? З огляду на те, що письменник мав богословську освіту, але тривалий час був «радянським трудівником пера», питання доволі дражливе. Не вдаючись до розлогих роздумів, варто навести лише два характерні епізоди, зафіксовані у спогадах.

Якось, перебуваючи разом з Григорієм Кочуром у домашньому кабінеті Тичини, Олександр Білецький у ході розмови несподівано запитав: «Павле Григоровичу, а ви у Бога вірите?» Реакція поета була неочікуваною і дуже промовистою: він різко підвівся зі стільця, вдарив руками об поли і розпачливо промовив: «Так не можна ж говорити, підслуховують». Як бачимо, «переляканий» Тичина не зміг покривити душею, переступити через надто сокровенне, хоча, здавалося б, для тих, що підслуховують, про людське око можна було б позиціонувати себе – як поет-комуніст – атеїстом. На таке саме запитання, вже по смерті поета, його дружина Лідія Петрівна відповіла обтічно (а це ж ще за радянських часів): «Він вірив у таке, що ви й уявити не можете». Додамо, що у дорадянських віршах Павло Тичина не цурався звертатися до Бога: «Благослови єси, Господи», «Послав я в небо свою мо­лит­ву/ О Бо­же, Бо­же, спини ти кров», «Господи, влада­рю сил!», «Бог проходить, Бог засіває» і т. ін.

Щойно наведені приклади достатньо красномовні, і недаремно Олесь Гончар писав про нашого поета: «Коли читаєш «В космічному оркестрі», ясно бачиш, що Тичина-поет один з найближчих до Першотворця». Так само доволі впевнено можемо твердити, що Тичина мав своє, не скероване релігійними приписами, розуміння Бога, яке, судячи з його пантеїстичних поетичних візій, було спорідненим з волхвинським. Тож мав рацію Григорій Грабович: «немає жодних сумнівів, що Тичина зовсім рано зрікся християнської догми». Адже тичининське «дух, що пройняв єси все» – це ствердження єдності духу і матерії, це традиційно українське обожнення природного довкілля, що суголосне із судженням нашого геніального вченого Володимира Вернадського, який вважав увесь світ одухотвореним і не сприймав тези про «неживу природу». Тож поетова концепція космосу наскільки божественна, настільки й наукова.

Філософ Володимир Юринець справедливо писав: «Коли читаєш рядки «Космічного оркестру», то зразу ж відчуваєш, що Тичина свідомо живе в епоху Ейнштейна, Планка, Резерфорда й Бора і що сучасна колосальна революція в фізиці не проходить повз нього». А здобутки природничих наук на початку ХХ століття були і справді надзвичайно вагомими і часом кардинально міняли уявлення про закони Всесвіту: досліджено будову атома, явище радіоактивності, обгрунтовано квантову теорію, теорію відносності… Все це тим чи іншим чином відображено в «космічному» поетичному циклі Павла Тичини, де присутні «атоми», «промені», «частки неспаяні», «рух», «міра», що підпадають під визначення наукових категорій. Наукова ж складова космічної панорами є безпосередньо сполучною з діяннями людськими, які характерні не тільки виявами величних досягнень розуму і духу, але й ницості людського мислення , незрілості їхньої свідомості. Тож автор віршів не розділяє макрокосмос і мікрокосмос, предметом його роздумів стає, як у Канта, і «зоряне небо наді мною», і «моральний закон у мені», що фактично перефразовує давнє античне «пізнай себе», і з чого, власне, мусить  розпочинатися пізнання світу. «Якщо хочеш виміряти небо, землю, моря – повинен спочатку виміряти себе» (Г.Сковорода). Прикметно, що й космісти, зокрема наш видатний вчений-природознавець Микола Василенко, завжди включали людину в єдину еволюцію земної природи і Всесвіту.  Тому в загальній картині поетового космосу виразно постає і земна юдоль, з якої вирватися людська спільнота поки що неспроможна:

 

під хмарами дурману і брехні

земля плекає душі парасольні,

які ніколи не розберуться в мапі Космосу.

Мозок їх ледве ворушить віками угноєну грядку.

Століття чергової омани злегка притрусять

канаву забобонів,

а там ізнову випари й туман,

а там ізнову війни і тюрма.

 

І туг вкотре згадується Геракліт, який вийшовши на люди і поспілкувавшись із ними, починав плакати, вражений жалюгідністю їхнього існування і мислення. Тичина, звісно, співчутливо ставився до людей і все ж таки не впадав у розпач, а закликав:

 

Люди, любіть землю!

Поети, у космос ведіть!

 

Поет, щиро сподіваючись на духовний поступ людей, декларує гасло, звернене в першу чергу до еліти:

 

Вставай, хто серцем кучерявий!

Нова республіко, гряди!

Хлюпни нам, море, свіжі лави!

О земле, велетнів роди!

 

Ніби у продовження цих слів, що стали крилатими, автор називає – як взірець провідників, як «демократії совість» – імена великих поетів:

 

Людство промовляє

трьома розтрубами фанфар:

Шевченко – Уїтмен – Верхарн.

 

Проголосивши такий орієнтир для людськості, поет з подивом запитує: «чому ж ми не можемо ніяк зійтись, не можемо стати до роботи і оновити землю?» Запитує, бо реальність людського буття залишається гнітючою, а для краян-українців трагічною: «ми тут з голоду здихаєм»; «так, так, ми пухнемо без хліба»; «надія наша – діти – мруть». Був це, згадаймо, 1921 рік – рік першого радянського голодомору. Через те ні філософські роздуми, ні духовні пргнення не могли відсторонити Тичину від сумних обставин і конкретних осіб, діяльність котрих призвела до краху великої омріяної мети, яку означено поетом як «Республіку», маючи на увазі, очевидно ж, Українську Народну Республіку, найвидатнішим співцем якої він ще недавно був. Власне проти політичних невдах і відступників спрямований останній, десятий, вірш циклу «В космічному оркестрі»,

Якщо в московсько-окупаційну добу цей вірш характеризувався як «блискучий політичний памфлет» (Л.Новиченко), що адресувався буцімто українським буржуазним націоналістам, то пізніше неінфіковані комуністичною ідеологією літературознавці оцінювали його таким чином: «обливання брудом тих, що, програвши боротьбу за національне визволення України, пішли на еміграцію» (В.Стус); або ж: «Тичина б’є тих, хто програв, кого не добили комуністи. Б’є фактично своїх» (М.Павленко). Такі погляди, безперечно, мають сенс, але потребують деяких уточнень, тим більше, що на адресу «своїх» лунали звинувачення і з вуст, скажімо, Олександра Олеся та Євгена Маланюка.

Вже початок вірша окреслює коло тих, до кого звернене гнівне слово Павла Тичини: «В царях знайшли свою опіку і рідню». Це ніяк не може стосуватися чільних діячів УНР, таких, як М.Грушевський, В.Винниченко, А.Ніковський, С.Петлюра, хоча й вони, на превеликий жаль, поділяють провину за поразку Української національно-визвольної революції. За царя чи за збереження російського монархічного устрою змагались білогвардійці (недаремно в «космічному» циклі автор згадує про вбивство ними В.Чумака і Г.Михайличенка), серед яких було й чимало зденаціоналізованих українців, а очолював цей рух генерал Денікін (Дейнека), етнічний українець, запеклий українофоб, лютий ворог незалежності України. Але, безперечно, в першу чергу вірш спрямований проти «свого» П.Скоропадського і його проросійське оточення, діяльність яких ознаменувала ідея (і реальні кроки) створення спільної з Росією держави на правах якоїсь химерної федерації. Ставлення поета до особи гетьмана відоме хоча б з такої характеристики: «ждали ми героя, а став свинопас». Звичайно, Скоропадський не був прихильником царату, але ж, як засвідчила історія, в Московії будь-який зверхник – чи то генеральний секретар, чи то президент – завжди залишається царем, а держава хижацькою імперією. А те, що тон цього вірша видається надто різким і навіть ненависницьким, то така реакція поета може бути виправданою: дуже дорогою ціною обійшлась українцям бездарна втрата самостійності, палким прибічником якої був наш поет. Ми ж належно сприймаємо, наприклад, нещадний «вирок» значній когорті тогочасних українських політиків від В’ячеслава Липинського: «недержавних свиней у державних орлів перетворити не можна». А хіба нас не обурює наскільки бездарно вже сьогодні змарнована відновлена незалежність, що фактично стала номінальною, адже держава віддана на відкуп купці олігархів, чужих і за походженням, і по духу? «Лиш той зненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив» (Л.Українка).

Потребують коментарів і слова Сергія Єфремова про «чудну віру в якусь Інтер-Республіку» в останній строфі циклу «В космічному оркестрі». Цю «чудну віру» літературознавець назвав «комуністичною романтикою». На той час, мабуть, це вважалося прийнятним, бо під облудою більшовицької ідеології вже тоді перебувало чимало «радянських» письменників, у тім числі й українських. Однак, слід взяти до уваги, що Єфремову не були відомі деякі твори Тичини того періоду, які нині доступні читачеві. Сьогодні ми знаємо, що під час написання «космічного» циклу поет працював над поемою «Прометей», в якій, по суті, розвінчав обіцяне комуністами щасливе майбутнє, передбачивши всі «принади» казарменного соціалізму. У 1922 році, звертаючись до Росії, уже більшовицької, він безапеляційно її осуджував: «царськії звички облиш, годі визискувать нас». А кількома роками пізніше зобразив Леніна як антихриста в уривку з поеми «Чистила мати картоплю». Та й Тичинине «я задихаюся, я гину» з вірша «До кого говорить?..» (1922 рік) ніяк не сумісне із захопленням комуністичною романтикою.

Тож сьогодні гасло поета, що увінчує поему-цикл – «Пролетарі! перекликайтесь у борні -/ Інтер-Республіка, Республіка іде!» варто розглядати не з позицій марксизму-ленінізму чи тодішньої політичної лексики, а з позицій сучасної європейської демократії, де «пролетарі» (виробники матеріальних цінностей) уже не гнані і голодні, а рівноправні і достатньо заможні громадяни; де Інтер-Республіка – прообраз Європейського Союзу. Принаймні, зважаючи на космічне мислення, неабияку інтуїцію і здатність передбачати Павла Тичини, такий погляд цілком правомірний і не суперечить поетовому «чуттю єдиної родини», що, безумовно, в його уявленні мало всепланетарний вимір, як і думка одного з фундаторів космізму філософа М.Федорова: «Жити не для себе, не для інших, а з усіма і для всіх». Нам, нащадкам, не варто нехтувати дар поета прозирати майбутнє. Недарма один з найближчих приятелів Тичини Іван Дніпровський писав у листі до нього 1926 року: «Я знаю, що Ви дивитесь не в стіл редакційний «Червоного Шляху», а в віки, що вільно і звично стелють перед Вами свою дорогу. […} Ви мудрі і великі»; а згодом, 1933-го, занотував, характеризуючи Павла Григоровича: «Реальність сприймання. Пророцьке передбачення». Значно пізніше, уже після відходу поета у вічність, Іван Козловський засвідчив: «Він виміряв час із врахуванням прийдешнього».

Заключний вірш циклу хоч дещо й дисонує з цілісним звучанням «космічного оркестру», та автор не зміг його уникнути, бо, очевидно, передчував, що і йому особисто, як і всьому рідному народові, надто трагічно відгукнеться втрата державної незалежності України. І від цього – він ясно це розумів – нікуди не подітися: ані усамітнитися в горах, як це вчинив наприкінці життя Геракліт; ані, сівши на буйвола, зникнути у невідомому напрямку, як Лао-цзи; ані помандрувати незалежним любомудром, як наш Сковорода… Тичина, здається, усвідомлював, що він, як колись Сократ, буде засуджений до кари через отруєння, але не трунком, а комуністичною ідеологією, себто не до смерті фізичної (хоч і до такої кари поет був близький), а до знищення його як співця Українського Відродження. На щастя, наш геніальний поет прийняв отруту лише позірно, і хоч довелося йому періодично грати роль партійного одописця, але все ж він зумів і в імперсько-московській неволі зробити багато корисного для України і залишити по собі високовартісну поетичну спадщину. Його самозаклик, що вихопився з «космічного оркестру», не був змарнований, внутрішньо поет завжди залишався йому вірним:

Аероплань, душе моя, аероплань, не знижуйся, не падай.

 

“Українська літературна газета”, ч. 2 (320), 28.01.2022

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!