«Хотілося б людей почути»

136

Спогад про Миколу Вінграновського

Якось мені зателефонував Леонід Талалай. Сказав, що у нього
на дачі Вінграновський, і запитав, чи не хотів би я їх побачити. Нещодавно я
розглядав портрет поета, прозаїка, режисера, актора, сценариста, лауреата
Національної премії ім. Т. Шевченка Миколи Вінграновського, майстерно написаний
Володимиром Гарбузом, розміщений на першій сторінці обкладинки третього номеру
журналу «Українська культура» за 2003 рік, де була і добірка моїх поезій «Я на
час не киваю…», а тут нагода – побачити і почути живого.

Невдовзі я зайшов у квітучий дворик. Двері хатинки були
відчинені. Нахиливши голову, переступив через поріг – і остовпів: із-за столу
на мене дивився Петро I, як я зрозумів, – Микола Степанович Вінграновський.

Я стояв, розгублено усміхався, а на запрошення Леоніда
Миколайовича до столу відповів:

– На класиків і вождів краще дивитись здалеку.

Вінграновський розсміявся:

– А що, коли зблизька, – смердять?

Потиснули один одному руки. Стали розмовляти. Виявляється, у
зв’язку з наближенням ювілею Майстра пообіцяли якісь кошти, і він дозволив у
жовтні  Гурамові Петріашвілі  знімати про себе фільм на дачі Талалая. Вони
вже вирішили, кого запросити на зйомки.

 Дійшла черга до чаю.
Раптом Микола Степанович блиснув очима, повернувся до мене:

– Настобісіла політика, а ще більше – політикани. Хотілося б
людей почути. Вартих!

Помовчав – і добавив:

– Путящих! От коли б погодився щось сказати Олександр
Олександрович Мороз… Та навряд чи знайдеться на це час для простого смертного
у Голови Верховної Ради України…

Замовк, дивлячись мені в очі, а Талалай відразу запитав, чи
не зміг би я донести їхнє прохання – пропозицію до Олександра Олександровича. Я
пообіцяв це зробити.

Мороз під час моєї розповіді спочатку зашарівся, потім
згадав, що в юності багато віршів Вінграновського знав напам’ять, а взагалі
пропозиції зрадів, сказав, що сприймає її за честь. Попросив узгодити час.

Коли я про це повідомив Миколі Степановичу, він щиро мені
подякував.

…Настав час зйомок. Біля ставка крокував замислений
Анатолій Качан, по дворику – Павло Вольвач. Гурам Петріашвілі запросив Мороза
стати під червону калину.

Олександр Олександрович став, відхилив гілку і розпочав:

– Для мене, як для читача, вражаючим є тонкий ліризм,
притаманний Вінграновському, бо сказати, що небо витирає собі обличчя хмаринкою,
що восени стерня коле лапки журавлеві, міг тільки справжній поет. Він є
своєрідним віддзеркаленням епохи шістдесятників. Мене найперше цікавить
громадянська позиція людини, яка у різних громадсько-політичних катаклізмах
зберігає своє лице. Це рідко кому вдається: для цього треба мати мужність, крім
усього. Якраз у Миколи Степановича такої мужності вистачає. Йому ніхто не може
дорікнути, що він десь кон’юнктурно вчинив, що він пристав на гасло, модне в
якийсь період. Він не кричав ні «Ганьба!», ні «Слава!», бо  розумів, що поезія – це фрагмент вічного. Він
уже залишив свій слід, і я сподіваюсь, що в нього ще на багато років вистачить
запалу робити те, що потрібно сьогодні суспільству: вчити його духовності,
моральності, робити кожну людину громадянином.

Микола Степанович стояв недалечку, біля ганку, міцно
тримаючись за поруччя: нестерпно боліли ноги. Прислухався. Глипав очима. Раптом
стиха промовив:

– Яка чуйна людина!

У грудні, вітаючи листівкою мене з Новим 2004 роком, Микола
Степанович просив передати привітання Олександру Олександровичу, зізнаючись: «Я
просто полюбив його! Дай йому, Боже, майбутнього!». (Дві непересічні постаті
почули одна одну. І головне – вчасно!). А далі – болісне: «Коли наш фільм вийде
на екрани – темно і невідомо».

…Після прощання з тілом Миколи Степановича Вінграновського
біля Будинку письменників діячі культури звернулися за допомогою до Олександра
Мороза. Держава на документальну стрічку про свого вірного сина і поета від
Бога Миколу Вінграновського  грошей не
знайшла. Мороз «знайшов» сам.

Фільм на екрани вийшов! Залунали голоси вартих і путящих, як
того бажав Микола Степанович, людей: поета, лауреата Національної премії
України ім. Т. Шевченка Василя Герасим’юка; критика, літературознавця,
академіка, Героя України, лауреата Національної премії ім. Т. Шевченка Івана
Дзюби; прозаїка, лауреата Національної премії України ім. Т. Шевченка Анатолія
Дімарова; поета, перекладача, кіносценариста, драматурга, Героя України,
лауреата Національної премії ім. Т. Шевченка Івана Драча; поета, прозаїка Павла
Вольвача; поета, прозаїка, заслуженого працівника культури України Анатолія
Качана; поета, публіциста, перекладача, Голови Верховної Ради України
Олександра Мороза; поета, академіка, Героя України, лауреата Національної
премії України ім. Т. Шевченка Бориса Олійника; прозаїка, поета,
кінодраматурга, критика Гурама Петріашвілі; поета, критика, перекладача,
лауреата Національної премії ім. Т. Шевченка Леоніда Талалая. Самого Миколи
Вінграновського!

Але він  цього вже не
чув…

 м. Київ

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!