Хохмачі

170

В академічному Інституті
літератури імені Т. Шевченка свого часу працював сумлінний дослідник сатиричної
літератури Борис Мінчин. На вигляд він був якимось аж надто серйозним, завжди –
без жодного усміху на обличчі; через це я одного разу запитав інститутського
старожила-вченого й дотепника Леоніда Коваленка: «Як можна писати про щось
смішне, якщо в тебе ніяких ознак гумору?». А всі гумористи й дослідники гумору,
сказав він,  мають отакий похмурий
вигляд, але Борис Мойсеєвич загалом – хохмач. Йому, зокрема, належить
популярний в інституті вислів: «Якщо треба, я для Вас кудись збігаю».

Останнім часом хохмацтво стало
суттєвою рисою дуже багатьох літераторів. Пишуть собі надто серйозні дописи чи
есеї і навіть, мабуть, не зчуваються, як у плин їхніх розмислів, а потім – і в
письмо, вривається щось хохмацьке. Один із них, наприклад, опублікував уже
кілька прецікавих спогадів про минулі будні з функціонування Спілки
письменників, невеличких, але оригінальних, 
літнарисів про відомих письменників і т. ін. Цікавість їх у критичному
(часом скептичному) погляді на спогадань, у фіксації таких колоритних подробиць,
які може схопити і тримати роками в пам’яті справді дуже чіпка пам’ять. Проте
чіпкою вона, виявляється,  може бути лише
до тих пір, поки не втрачається, сказати б, почуття міри, чи не
накладається  на якусь реальність хвацько
приліплений домисел. Домисли бувають двох видів: такі, що не піддаються
перевірці, або такі, що народилися в автора без заглядання в святці. До перших
у недавньому його нарисі (УЛГ, 11.02.2011) проситься дуже вже знеособлений і
тому в принципі хохмацький вислів щодо Григора Тютюнника і  Євгена Гуцала: «…Ваших два-три речення
вартують усіх його оповідань і повістей»… До 
других – цілковите ігнорування джерел, у яких висловлена хохма навіть не
ночувала: «…Він (В. Фащенко. – М. Н) на пару з М. Наєнком від існуючого нині
тому Г. Косинки лишив лише те, що увійшло до цього в збірник “Гармонія”».
Плутану стилістику цього вислову пропустимо повз увагу, щоб зауважити
головніше: це добре, що В. Фащенко вже давненько на небесах і не може звідти
докричатися до хибності змісту в цій хохмі; а я ж то поки що на землі і можу
стовідсотково стверджувати: «на пару» з В. Фащенком ми ніколи нічого не робили;
не впорядковували жодного видання Григорія Косинки і не писали жодних рецензій
на чиєсь упорядкування.  Якщо йдеться про  видану в часи «хрущовської відлиги» книжку
новел Григорія Косинки, яку звільнено було від (за вульгарними означеннями
критиків 20-х років) «бандитських оповідань» новеліста, то її (після
реабілітації письменника) благословив у світ Максим Рильський (1962). І це була
(кілька разів потім перевидана завдяки клопотанню дружини письменника Тамари
Михайлівни) хоч дещиця пам’яті про розстріляного автора «Фауста» й «Гармонії» з
потужної в ХХ ст. «школи В. Стефаника». Останнє означення художнього обличчя Г.
Косинки належить Василеві Фащенку, який  
1971 р. опублікував книжку «Із студій про новелу» з окремим підрозділом
про творчий стиль новеліста. В ньому проаналізовано «повного» Григорія Косинку
і доведено, що приписувана йому поетизація бандитів і куркулів – «страшна
неправда – і на цьому варто ще раз наголосити, бо упередженість та естетична
неграмотність, яка проявилася в нерозумінні об’єктивно-драматичного стилю, в
ототожненні автора з негативним персонажем або в приписуванні йому слів героїв,
– спричинилися до трагедії новеліста». В такому ж дусі  я 
(менш афористично, але з розширенням кола спостережень)  проаналізував і всю новелістику письменника в
своїй кандидатській дисертації (1977) та пізніше виданому
літературно-критичному нарисі «Григорій Косинка» (1989). Отже, цими
дослідженнями ми вже «на пару» з В. Фащенком (користуючись, звичайно,  радянською соцреалістичною термінологією)
доводили, що Г. Косинка був бодай не антирадянським письменником (за що його
розстріляли),  і фактично підготували можливість
повного видання його спадщини («Гармонія», 1988), яку впорядкувала Т. Мороз-Стрілець,
а передмову до неї написав автор аналізованих хохм.  У передмові наголошувалось, що творчість Г.
Косинки відбувалася «в умовах визрівання нині діючих засад соціалістичного
гуманізму», а своїм останнім прижиттєвим твором «Гармонія» (1933) він
«стверджував духовну суголосність своєї творчості з гуманістичним устремлінням
доби». Думаю, що в розумінні всіх цих речей слід у виходити з конкретних
історико-літературних умов, віддати належне всім, хто повернув у літературу ще
в радянські часи опозиційного щодо них майстра новели, а не породжувати нові й
нові  хохми…

У цьому ж числі УЛГ  натрапляємо і на публікацію не дуже відомого
в літературних колах поціновувача особи і творчості М. Холодного. З багатьма
його спостереженнями і дефініціями я міг би полемізувати досить гостро (зокрема
з хохмою, що Микола Холодний і Іван Дзюба – побратими (?) по таланту й по
«зраді»), оскільки знав його та його вірші не з кінця 60-х років, як згаданий
поціновувач, а з їх початку: три роки жив із ним в одній кімнаті університетського
гуртожитку, давав йому рекомендацію для вступу в комсомол (бо ніхто більше на
це не зважувався через його провокативний і 
цинічний щодо багатьох однокурсників характер), був єдиним, хто
утримався під час голосування за відрахування його з університету, а потім (уже
в часи Маланчука)  був покликаний до
КаДеБе, щоб вислухати… блискучі доноси на свої єретичні думки про творчість
того ж Холодного і радянську дійсність. Коли слідчий КаДеБе, весь день тримаючи
мене під замком, випитував у мене, що я казав тоді-то й тоді-то біля такої-то
(чи  в ній) університетській аудиторії,
я… зіграв вар’ята і послідовно твердив, що забув; бо був ошелешений здогадом:
так усе ж це я казав тільки в розмовах із 
М. Холодним, у часи нашого трирічного приятелювання! Я лиш тоді, в
кабінеті слідчого КаДеБе, пригадав, скільки разів своїми репліками й віршами
Холодний провокував мене (і не тільки мене) на єретичні (щодо радянського
режиму) висловлювання, але ні разу не здогадувався, що всі ті висловлювання
ретельно фіксуються і згодом доносяться, «куди треба». Дехто нині каже: ну,
зламався чоловік,  набалакав під
слідством такого (зокрема і в своїй покаянній в ЛУ «На терезах совісті»), що
краще всього того не згадувати, бо ж він навіть у  ті зламні хвилини не втрачав гумору, часто
повторював, відчуваючи постійну проголодь у кадебешних застінках: «Купили, то ж
годуйте!». Гумор гумором, але ж фіксувати чиїсь єретичні висловлювання і
відносити їх кадебешникам протягом усіх шістдесятих років… В останні роки свого
життя М. Холодний написав мені кілька листів та листівок про можливість
зустрічі й порозуміння, але я їх нещадно шматував і ні на яку зустріч не
погоджувався: від донощика, вважав, треба бути подалі… Але я не про це, а про
те, які хохми вигадав автор згаданої публікації щодо інших людей, зокрема
–  І. Білодіда і А. Коваль. Мені не
відомо, який стосунок вони мали до діяльності чи творчості М. Холодного,  і чому їх поставлено в один ряд, але переконаний,
що автор не заглянув у жодні святці, коли хохмив щодо їхнього місця роботи:
«Науковці Інституту літератури академік Білодід та доктор наук Алла Коваль були
правофланговими…» і т. д. Ні перший, ні друга ніколи в Інституті
літератури  не працювали; їхні трудові
книжки лежали відповідно в Інституті мовознавства і в Київському університеті.
Про академіка Білодіда тут не місце щось уточнювати, його не тільки мовознавча
діяльність уже не раз «описувалась» у різних ЗМІ,  а щодо Алли Коваль… Не завадило б таким, як
автор панегірика про Холоднолго, побувати кілька років тому на похороні цієї
жінки і віддати їй шану разом із кількома поколіннями журналістів, мовознавців
та письменників: з поетом-академіком Борисом Олійником, мовознавцем Олександром
Пономарівим,  видавцем Яремою Гояном,
директором Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка професором
Володимиром Різуном та ін. Вони прийшли на той похорон не з принуки, а з
великої поваги до своєї вчительки…

Хлопці! Ваші хохми не йдуть ну ні
в яке порівняння з тією, яку залишив по собі Борис Мінчин: «Якщо треба, я для
Вас («для Вас», а не «проти вас»!) кудись збігаю».

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!