Дискусії в колі літературних критиків та філологів загалом – річ у принципі звична і навіть потрібна. Завдяки їм не тільки стає очевидним, хто з дискутантів є найбільшим «ху», а й кому з них удалося найближче підійти до розуміння певного літературного явища чи якоїсь філологічної ситуації.
Закінчення. Початок в ч.6
Довші коментарі
тут навряд чи потрібні: видавниче рецензування мені і В. Фащенку приписане «від
лукавого». Це тим більш прикро, що ні я,
ні Ф. Фащенко не залишили в своїх публікаціях жодного негативного слова про творчість
Г. Косинки (див.: «Із студій про новелу» В. Фащенка, 1971; «Григорій Косинка»
М. Наєнка, 1989). Одну думку В. Фащенка у зв’язку з цим процитую: «За життя Г.
Косинка читав про себе більше лихих, ніж добрих слів. Наче повторювалася
історія з Чеховим. “Двадцять років нерозуміння”, – пише К. Чуковський, –
найкраща назва для статей і рецензій про Чехова, які друкувалися в сучасній
йому журналістиці. Російськомовного митця повсякчас звинувачували в
аполітичності, байдужості, бо естетична сліпота й глухота критиків не давала
змоги бачити логіку художніх образів і вимагала елементарних авторських
декларацій. А. Чехов не декларував. Це саме робив і український новеліст
Григорій Косинка – талановитий продовжувач Чехова і Стефаника… В разі не слід
кваліфікувати автора… як апологета куркульства. Це страшна неправда… яка…
спричинилася до трагедії новеліста». Детальніше про все це можна було б
дізнатися ще й з архіву видавництва «Дніпро»; проте він нині й назавжди, як
кажуть оператори мобільного зв’язку, «поза зоною досягнення».
Дискусії в колі
літературних критиків та філологів загалом – річ у принципі звична і навіть
потрібна. Завдяки їм не тільки стає очевидним, хто з дискутантів є найбільшим
«ху», а й кому з них удалося найближче підійти до розуміння певного
літературного явища чи якоїсь філологічної ситуації. Якби, наприклад, не
відбулася відома дискусія М. Максимовича з М. Погодіним («К истории
малорусского языка. Филологические письма к М. П. Погодину»), нас би й досі
навчали, що українська мова «виникла» не в ІV ст. н. е. (див. дослідження Ю.
Шевельова «Історична фонологія української мови». – К., 2002), а на тисячу
років пізніше; так само полеміка О. де Бальзака чи І. Франка зі своїми
опонентами багато чого прояснила в усвідомленні того, що таке реалізм і чим він
відрізняється від свого попередника романтизму та його наступника модернізму. А
полеміка О. Огоновського з О. Пипіним чи М. Дашкевича з М. Петровим у 80-х
роках ХІХ ст. вивела «всіх нас» на більш-менш істинне розуміння шляхів розвитку
нового українського літературознавства; заслуговує тут на згадку і М.
Хвильовий, який у дискусії 1925-1928 рр. започаткував активне пізнання
літераторами ХХ ст. того феномена, на який звернув увагу ще за півстоліття до
того Панько Куліш: «Україна лежить головою до Європи».
Останнім часом
дискусії в письменницькому середовищі відчутно здрібніли. Так думати змушує
принаймні недавня «зачапка», як казав І. Вишенський, між двома відомими
сучасними сатириками; ще більш кумедним видається «перегавк поколінь» (цю
ідіому придумав, здається, О. Стусенко), в якому одна молодша літераторка
напористо норовить «обігнати» свою старшу колегу, котра рівнем таланту (ніде
правди діти) є недосяжною для неї. Молодша («Ксеня»), за версією автора
недавнього фантастичного роману, уже встигла (віртуально) відзначити й своє
100-річчя, здобувшись, щоправда, на не дуже точну характеристику романіста:
«стара курва» і т. ін.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
А от есеїст у
своєму новішому виступі («Олесь Гончар», УЛГ, 2011, № 13) накидав у мій бік
(знову – з доброго дива!) цілу низку всіляких кпинів. Каже, наприклад, що
існувала свого часу ледве чи не ціла бібліотека
«облизувальних» брошур-монографій про О. Гончара. Хто був їхніми
авторами? Називаю поіменно: М. Шумило («Олесь Гончар», 1950), М. Малиновська
(«Олесь Гончар», 1971), І. Семенчук («Олесь Гончар – художник слова», 1986), А.
Погрібний («Олесь Гончар», 1987), М. Стрельбицький («Проза монументального
історизму…», 1990). Передмови до видань Гончаревих творів писали також Л.
Новиченко, Л. Коваленко, В. Фащенко й ін. Чи можна когось із них (В. Коваля тут
можна не згадувати, бо він був
журналістом, а не літературознавцем) запідозрити в «облизувальності»? Навряд…
Вони несли в собі хіба що гріх часу, в який творилися. І не більше. Чи, може,
мався на увазі мій літературно-критичний нарис «Краса вірності. У творчому
світі Олеся Гончара» (1981)? Маститі тодішні критики затаїли до виходу її
особливу «повагу», а сам О. Гончар сприйняв її цілком позитивно, бо протягом
десяти років (у зв’язку з шельмуванням «Собору») про нього нічого позитивного
не публікувалося, а тут неофіт-гончарознавець запропонував щось дуже…
правильне. Ота соцреалістична правильність згодом відтіснила книжку в
найдальший кут, залишивши живими в ній хіба що окремі спостереження: скажімо,
про багатство і барвистість романтичного слова О. Гончара та про пульсуючий характер його художнього
письма. До таких спостережень не завадило б прислухатися навіть деяким
сьогоднішнім авторам; вони ж бо, пишучи (нібито в постмодерному дусі) довгі статті чи брошури і називаючи їх
романами та повістями, ніяк не дбають ні про вишукане образне слово, ні про
пульсуючу динамічність у розвитку сюжетів, характерів та інших літературних
складників, які, мені здається, ніколи не застаріють у специфіці творення
прозового жанру. І тому й виходить у них щось на зразок того, на чому артикулювала
Ліна Костенко в своїх «Записках самашедшого». Справді, хіба десять
«декамеронів» (недавній збірник повістей із такою назвою), де Ю. Андрухович
хотів би бути «одинадцятим» і яким М. Карасьов в «УЛГ» (2011, № 13) дав дуже
дотепну (саркастичну) характеристику, не є «записками самашедших»?
Наражаюсь на
можливість потрапити під означення, яке з уст оповідача в одному з недавніх
романів есеїста й прозаїка звучить так: «Кожен вчений чи мистецтвознавець –
некрофіл». Можливо, я й некрофіл щодо згаданих (і багатьох незгаданих)
«декамеронів», але хтось же має сказати, що «самашедші» хлопці з дівчатами
видають «на-гора» мертвеччину, обкладену з усіх боків ще й підложним російським
матюччям. А дехто прилаштовується до них ще й на підтанцьовку. Наведена вище
цитата з роману має таке продовження:
«Живою є тільки творчість. Все решта – дикунство. У тім числі й те, за яким
ностальгуємо. Маю на увазі фольклор, обряди, де світ репродукується, бо знаний
назавжди». Аж напрошується згадка про І. Тургенєва: «Друг Аркадий, не говори
красиво!». Не чіпай фольклору й обрядів. Вони не репродуктивні, а таки художньо
продуктивні. На всі віки. Не сприймаючи цього, мимоволі можна стати в ряд
тих «декамеронів», які теж думають, що
своїм «самашедшим» рукоділлям забалотовують фольклор та обряди. «Дарма, дарма»,
– сказав би на це навіть відомий Стецько зі «Сватання на Гончарівці».
P. S. Нещодавно в
«УЛГ» (02.12.2011) з’явилися аж дві взаємозаперечних аберації щодо можливого
обрання (2001 р.) В. Яворівського на посаду голови НСПУ. О. Яровий пише, нібито
Ю. Мушкетик, «важко зітхнувши», говорив, що в такому випадку «погано буде,
Сашко»; а Н. Околітенко в тому ж номері газети інформує, що В. Яворівського в
крісло голови НСПУ «підсадив» Ю. Мушкетик.
«Закрити» такі «різночитання» могла б, принаймні, ремарка «від
редакції». Та чи надовго? Вони (різночитання) в українському літпроцесі,
виявляється, вічні. Сто літ тому модерніст з «Української хати» М. Сріблянський
«скаржився»: дехто з критиків ніби «зірвався… з налигача і вдарився в ексцеси».
Наші яничари (розвивав цю ж думку ще більш модерний «хатянин» М. Євшан)
«навчилися гулюлюкати на своїх Коцюбинських, Стефаників… Народна українська
поезія, народні мотиви “пахнуть
перелазом” для їхнього делікатного нюху». Чи додати сюди ще й Г. Гусейнова
(«Літературна Україна», 2011, 29 грудня), який чомусь почав «гулюлюкати» в бік
тих літераторів, котрі нібито «по-хуторянськи незграбно й навіть непристойно»
висловлювали жаль з приводу недавно померлих В. Кожелянка, О. Ульяненка, Ю.
Гудзя… Роздратували Г. Гусейнова й «солодкі ручаї довкола мемуарної книжки
однієї з письменниць-шістдесятниць». Мається на увазі, звичайно ж, книга І.
Жиленко «Homo feriens», яка поки що є одним із найбільш совісних і теплих
споминів про шістдесятництво; у тих споминах, на відміну від багатотомної
публіцистики деяких «не шістдесятників» з їхнім нагромадженням «былого», але
відсутністю будь-яких «дум», є і те, й інше. Що це означає – відсилаю на
консультацію до «Былого и дум» Олександра Івановича. Звичайно, критиці підлягає
навіть сам Господь-Бог (Т. Шевченко: «Коли одпочити / ляжеш, Боже, утомлений /
і нам даси жити»), але «гулюлюкати»… «Шкода говорити», – як казав відомий
персонаж П. Загребельного.
м. Київ