Хохмачі-Плюс

123

РЕПЛІКА           

 «Ми можемо і повинні сперечатися між  собою, не щадячи самолюбства, проте забувати
всі   незгоди та образи, коли треба
об’єднатися…»

Іван ДЗЮБА

 

Років десять тому відомий лінгвіст Леся Ставицька (царство
небесне!) стала популярною як знавець ненормативної лексики. Опублікувала навіть
кілька лексикографічних праць про той ненорматив, а в періодиці зарясніли
рецензії (у ненормативі ж, як і в футболі, всі вважають себе великими
спецами!)  з захопливими вигуками:
нарешті! Мовляв, ми теж не ликом шиті, ненорматив тепер можна вичитати не тільки
з постмодерних текстів не менш постмодерних авторів, а й із наукових
досліджень, де все те «обґрунтовується». Причому з детальним описом джерельної
бази та інших етимологій, які кожному ненормативу вказали на його «батька»,
«матір» та «братню» мову, з якої він до нас прителіжився.  Один рецензент (як нерідко буває) не стримав
надмір своїх знань і зарахував до ненормативу навіть найбільш ходове в недавні
царські та радянські часи словечко «сексот». Походить воно, переконував
рецензент, від прийшлого до нас із латинсько-французьких країв слова «секс»
(sexus – статевий потяг, акт), а щоб ви не сумнівалися – додайте до того
«sexusu» суфікс – от і матимете відтак суфіксальний спосіб словотворення:
«секс-от». Я довго думав про причину такої «науки» і заспокоївся, аж коли
заглянув у кілька радянських словників та енциклопедій: слово «секс» у них ще
сяк-так фіксувалося, а от абревіатури від 
«СЕКретного СОТрудника» не знайдеш «днём с огнем». Чому? Бо навіщо
(вважали тодішні цензори) про них знати ще й філологам, якщо це суто «наш»,
імперсько-радянської охранки винахід! Сексотами (інакше – донощиками,
стукачами) в радянські часи кишіла кожна установа чи заклад, і це була одна з
найпрестижніших ідеологічних «професій», за яку, щоправда, оплачували дуже
своєрідно: одержуючи людське презирство, в касах чи банках не розписуються…

Молодша наукова поросль усього цього може вже й не знати
(немає ж відомостей у словниках та енциклопедіях!), і їй, як кажуть, сам Бог
прощає. А що треба думати про ту поросль, котра 
має за плечима не лише десяток-другий літ української незалежності, а й
добрий шмат радянської епохи?

…На початку минулого року один із авторів «Української
літературної газети» висунув свою версію щодо видання й дослідження творчості
Григорія Косинки та висловив ряд інсинуацій про мій та одеського професора В.
Фащенка спротив тому виданню й дослідженню. Інший автор узявся докоряти тим,
хто не сприймає антирадянських поетичних заслуг М. Холодного; а його ж, мовляв,
за ті заслуги «заслали» (навіть «депортували») до Вінниці. Перший же ніби
пропустив мою репліку повз увагу, але, виявляється, не для того, щоб не надати
їй значення; у нових своїх публікаціях він згадав про мене ще крутіше,
вважаючи, очевидно, що тепер уже будемо квити.

Опонент, якого найбільше роздратувало моє небажання називати
його прізвище (не роблю цього й зараз, бо суттєвим вважаю не прізвища, а
тенденцію до затемнення ситуацій) всіляко наполягає на визнанні факту, що М.
Холодного «запроторено» було до Вінниці за його послідовне протистояння радянській
владі. І для цього, мовляв, влада нагромадила більше п’яти томів слідчих
матеріалів. Не відає чоловік, що слідство у 
справі М. Холодного було звичайним кадебешним шоу, режисура якого давала
змогу не так довести вину  М. Холодного
перед владою, як виловити «справжніх» антирадянщиків, на сліди яких  М. Холодний виводив відповідні органи ще до
його арешту. В процесі слідства він лише уточнював деякі деталі своєї
«антирадянщини» й імітував своє розкаяння, опублікувавши в «Літературній
Україні» (1972, № 54) відповідний допис «На терези совісті». У ньому, нагадаю,
«затавровано» імена багатьох активістів шістдесятницького руху (скульптора І.
Гончара, письменників Б. Антоненка-Давидовича, І. Світличного, Є. Сверстюка та
ін.), з якими М. Холодний нібито перебував у дружбі й довір’ї, а потім…
передумав. 1964 року щось подібне він доніс на С. Тельнюка секретареві ЦК КПУ з
ідеології А. Скабі (див.: Жиленко І. Homo feriens… С. 245), а деяким дисидентам
(письменникові з гулагівським стажем М. Клочку) казав: якби ти знав, хто я
такий – упав би. І вирушав, акцентуючи, що йде до Головка, до Малишка, до
Гончара… З якою метою – здогадайся сам. 

Мої особисті здогади перестали бути загадковими за цілком
конкретних обставин. Коли я (покликаний «під ключ» у кабінет КаДеБе) слухав з
уст слідчого свої «єретичні» висловлювання щодо «радянської дійсності», то мене
– як обухом по голові: та ж усю цю «єресь» я висловлював тільки в довірливих
розмовах із М. Холодним, з яким кілька років жив в одній гуртожитській кімнаті!
Невже таке може бути (прошила мене думка), адже ж я йому і рекомендацію для
вступу в комсомол давав, і утримався (єдиний!) під час голосування за його
відрахування з університету…

На допити в КаДеБе в сімдесяті (так звані
сусловсько-маланчуківські) роки було покликано багатьох  причетних до «справи М. Холодного». Зокрема –
кількох його однокурсників, які навчалися з ним у Київському університеті, і
професора-письменника Арсена Іщука. Як видно із слідчої справи, допитувачі
нібито хотіли почути від «свідків» деталі «хибного» виступу М. Холодного на
обговоренні роману А. Іщука «Вербівчани» 1965 р. У тому виступі  роман А. Іщука не дуже дотепно порівнювався з
«Волинню» У. Самчука, що й стало формальним приводом для відрахування М. Холодного
з університету, за яке я й утримався під час голосування. Справжню ж причину
відрахування слідчі хотіли почути від допитуваних, які, за їхньою
підказкою,  мали підтвердити: у віршах М.
Холодного таки наявні антирадянські настрої. Що насправді говорили «свідки» під
час допитів, сказати важко, бо їхні свідчення потрапили нині в друк лише у
викладі слідчого (див.: «Другий крик з могили Миколи Холодного, почутий і
записаний Михайлом Каменюком у Вінниці», 2010). Ідеологічна тенденційність і
заформалізованість того викладу цілком очевидна, оскільки в ньому різними
«свідками» повторюються абсолютно однакові (ніби сказані під копірку!) слова:
«В цій збірці («Крик з могили», –  М. Н.)
є вірші, які містять наклепи на радянський державний і суспільний лад» (А.
Григоренко); «Деякі з них містять наклепи, що порочать нашу радянську
дійсність, наш устрій» (М. Наєнко); «Вони… містять наклепи, що порочать нашу
радянську дійсність» (Л. Зінчук-Кайдаш); «В них зводяться наклепи на радянський
устрій, на радянську дійсність» (А. Іщук). Дехто з авторів цих «свідчень» уже
«там», за обрієм, і вони не можуть спростувати приписану їм брехню; я ж, будучи
ще «тут», стверджую категорично: такого я ніколи не говорив, бо й таких слів у
моєму лексиконі ніколи не було. Підтвердив я під час допиту лише один
«літературознавчий» вердикт слідчого: вірш Холодного «про онучі» («Ви маєте
рацію», – сказав я слідчому) таки націоналістичний; бо онучі – це атрибут суто
нашої нації.  Мого гумору слідчий,
звичайно, не зрозумів, а  подібні
«свідчення» потрібні були лише йому самому; він розігрував радянське шоу, за
сценарієм якого складалися всі режимні документи; вони нікого з режимників
давно вже не лякали і були тільки ширмою, за якою приховувалися справжні мотиви
слідства:  у цьому випадку – виявити
«друзів» М. Холодного, схилити його до покаяння і «вислати» (ніби це був
Магадан чи Колима!) у Вінницю. Вислати – з наданням квартири, роботи «за фахом»
і т. ін. Що було потім (коли М. Холодний, зокрема, «розвінчував» у вінницькій
пресі В. Забаштанського, ніс покарання за «нечисту роботу»  та передислоковувався з  Вінниці до Остра й ін.), тут не місце
з’ясовувати. Без сприяння кадебчуків не обходилося тоді ніщо, але… Бог усьому
тому суддя. А надто, що люстрації в Україні не проведено (хоча М. Холодний навіть
у роки незалежності не приховував у розмовах зі згаданим
письменником-дисидентом свого співробітництва з «органами», бо Федорчук –
тодішній голова КаДеБе –  нібито йому
пригрозив: «Або підеш у психушку, або співпрацюй із нами!») і говорити щось
однозначне нині таки зарано. Зате не завадить – про авторів, які, бува,
«проколюються» не на чистих «співробітництвах», а на інсинуаціях, які самі ж
вигадують і якими самі ж оперують.

У цьому ешелоні вже добре прописався той перший, що в моїй
репліці «Хохмачі» фігурував теж без імені. Його роль у цій справі, проте,
інакша. Був в античній Греції, як знаємо, «ниспровергатель» авторитетів Зоїл
(ІV ст. до н. е.), який, замість критичного аналізу поем «Іліада» й «Одісея»,
піддав нищівній критиці… самого автора цих поем Гомера. Його головні праці в
цьому жанрі мали назви «Проти Гомера» і 
«Ганьба Гомеру!». Отже, не про твори Гомера йшлося, а про їхнього
автора. У новіші часи цю традицію відродив несамовитий В. Бєлінський; розвинув
її згодом Д. Писарєв;  у 20-х роках ХХ
ст. (як писав Ю. Шерех) вона (традиція) утвердила й популярний тоді в
літературній критиці жанр – «донос», який мав продовження і в 70-х роках того ж
століття. Тоді, нагадаю, Ю. Смолич опублікував цілий шерег письменницьких
профілів, об’єднаних у збірниках з назвою «Розповіді про неспокій». Джерельною
базою тих профілів, як показав О. Микитенко в розвідці «Слідами фальшивої
мельпомени…» («Кур’єр Кривбасу», 1998), були його інформативні матеріали, котрі
він протягом значного часу ретельно виготовляв і спроваджував «куди треба».
Сьогодні, звичайно, немає кому й на кого виготовляти подібні матеріали. Та й
жанр доносу вичерпав себе ще в 70-80-х роках (коли «мушкетери» з
письменницького середовища чи з якоїсь академічної установи послідовно
атакували в своїх пасквілях творчість Г. Тютюнника, Є. Гуцала й інших
шістдесятників, заробляючи можливе відрядження в канадське чи мордовське
зосередження  «наших»
націо¬налістів-дисидентів),  але,
публікуючи в кількох номерах УЛГ іменні критичні есеї, мій перший опонент сів
фактично на нагріте місце.

У згадуваній репліці «Хохмачі» я писав, що він з доброго
дива вигадав якусь мою та Фащенкову внутрішні рецензії на підготовлену до друку
у видавництві «Дніпро» (1988) книжку Григорія Косинки «Гармонія». Ті наші
рецензії нібито цілком перекривали шлях цьому виданню. Оскільки про такі
рецензії я почув уперше, то довелося провести, як прийнято говорити,
журналістське розслідування. Тодішній (1988 р.) директор видавництва «Дніпро»
сказав: «Якщо й писав хтось подібні рецензії, то тільки не ви», тобто – не я.
Йому можна повірити, бо свою автуру для видавничого рецензування він (як
директор) формував сам і пам’ятає її напевне. У видавничого редактора книжки
«Гармонія» вдалося з’ясувати таке: вона (книжка) готувалася до друку за
розклеєними сторінками з попередніх видань творів Г. Косинки та спогадів про
нього. Робила ту розклейку дружина письменника Тамара Мороз-Стрілець, а
видавничих рецензій на ті розклейки не існувало. Бо 1988 року (додала тодішній
заступник головного редактора видавництва) було скасовано радянську цензуру (так
званий «Головліт») і практику рецензування класичної літератури, яка
перевидавалася.

(Закінчення в наступному числі).

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!